Однак уже 4 роки тому Пенсільванський Університет довів, що це не більше, ніж міф, котрий сама преса і створила. І немало їй у цьому допоміг кінематограф. Оточувати своїх самотніх героїв депресивними обставинами у той час, коли усі навколо веселяться і гуртуються родинами, у кіно просто зручно для наглядного контрасту. І тим більш яскраво виглядають у газетах звістки про самогубців на фоні атмосфери свята.

Але аналіз даних, представлених Національним Центром Статистики Охорони Здоров'я довів, що у календарні вихідні та свята американці зводять рахунки із життям втричі рідше, ніж у будні дні.

Проте кінематографічно-журналістську традицію побороти не так легко. І соціологи побоюються, що такі уже популярні із року в рік «святкові» новини про різдвяних та новорічних самовбивць в кінці кінців можуть обернутися популяризацією ідеї «святкового самовбивства». Мовляв, от грядуть свята - добрий час для того, аби підсумувати результати свого нікчемного життя і прийняти відповідне рішення. І оскільки у вас і так вихідні, на роботу йти не треба, нікому ви не потрібні, то у вас є купа часу і можливостей ці рішення втілити в реальність...

А ми на підтримку соціологам вирішили заснувати контр-традицію. Дуже вже хочеться розвіяти ауру романтизму, створену навколо суїциду надривним високим мистецтвом і жадним до дешевих душероздирливих сюжетів репортерством.

Адже, за тією ж статистикою, тільки 5-та частина від усіх спроб покінчити з життям закінчується «успіхом». Решта ж самогубців-невдах зі своїми спробами закінчити земне існування на високій ноті, частенько потрапляють у ситуації, котрі не просто ідуть в розріз з уявленнями про високе, а буквально стають анекдотами.

І як би цинічно це не звучало у даному контексті, а від великого до смішного таки дійсно один крок!

Не далі, як 5-го січня уже цього року наш співвітчизник, житель Харкова, стомлений святами, вирішив серед білого дня стрибнути з Московського мосту. На його біду, нинішня зима у Харкові видалася морозною, і чолов'яга, бевкнувшись об лід, котрий під ним навіть не тріснув, нічого серйозного собі не заподіяв. Однак у намірах самогубець залишився непохитним. Поблукавши по льоду, він знайшов ополонку і продовжив спроби піти з життя.

Однак, стрибнувши у воду, бідака виявив, що потрапив на мілину і опинився у воді тільки по пояс. Відтак він вирішив, що коли уже не вдається втопитися, то він мусить померти від застуди. Поки самогубець мерз в ополонці, спостережливий перехожий зателефонував до МНС.

Рятівники спробували кидати чоловікові мотузку, від котрої той відмовився, після чого МНСники пішли на нього з голими руками. Самогубець всяко протестував і дуже енергійно молотив рятівників кулаками. Бригада борсалася із ним 10 хвилин, після чого чоловіка спільними зусиллями витягли з ополонки і провадили до лікарні.

* * *

Житель Москви впродовж кількох останніх місяців минулого року тероризував родину і працівників швидкої неодноразовими спробами самогубства. Наковтавшись ртуті на Новий рік, він знову підняв на вуха усіх небайдужих, чим вивів із душевної рівноваги чергового лікаря, котрий уже вчетверте отримав виклик від дружини «потерпілого».

Заставши самогубця на дивані в очікуванні смерті, лікар попросив його піти до ванни помитися і вдягтися у найліпший одяг, запевнивши, що про труну і місце на цвинтарі потурбується сам, після чого одразу набрав на телефоні номер похоронного бюро. Самогубець слухняно лежав і слухав, однак, коли лікар дістав рулетку і почав обмірювати його з усіх боків, сповіщаючи дані гробареві, чоловік не витримав всього цинізму ситуації, зірвався на ноги і почав благати про промивання шлунку.

* * *

У місті Гуанчжоу, що в Китаї, нерішучий «стрибун» з мосту паралізував рух транспорту на 5 годин, чим буквально довів до сказу 66-річного пенсіонера. Дідусь визвався «допомогти» співвітчизникові реалізувати його наміри і заодно ліквідувати корок на мосту.

Спритний пенсіонер пробрався через поліцейський кордон, підійшов до «стрибуна», чемно привітався, потиснув йому руку і, поки захисники правопорядку заворожено спостерігали за його діями, просто скинув дурисвіта з мосту.«Недосамогубець» впав на повітряну подушку, котра була надута хіба що частково, і пошкодив собі спину та зап'ястя, у зв'язку з чим дуже кричав і обурювався.

Поліція спробувала затримати агресивного пенсіонера, але він твердо стояв на тому, що його дії абсолютно виправдані, оскільки, мовляв, такі от «стрибуни» надзвичайно егоїстичні і їх дії порушують громадський порядок. Поліція знітилася перед такими аргументами і відпустила дідуся, не пред'явивши йому жодних звинувачень.

* * *

На сам Новий 2008-й рік Корі Байрон запланував собі відійти до предків, натомість отримав чотири роки тюрми за вбивство поліцейського собаки.

Залившись алкоголем для сміливості, каліфорнієць сів за кермо і поїхав до мосту над затокою Сан-Дієго. Поїхав криво, оскільки поліцейський відразу запримітив його п'яні маневри і кинувся навздогін, але самовбивця ігнорував його і мчав до мосту напролом. Як тільки порушник вийшов з машини, поліцейський, не роздумуючи, спустив на нього пса. Вчепившись Байронові в ногу, бідолашний собака полетів з мосту разом з п'янцюгою. При падінні з 60-метрової висоти у Байрона стався розрив легені, однак він вижив, а от бідній тварині не пощастило.

Доблесний пес Страйкер загинув. На пишній церемонії прощання з колегою його світлу собачу пам'ять прийшли вшанувати близько двох сотень захисників порядку та 120 поліцейських собак.

* * *

Начальник тюрми італійського міста Трієста подав до суду на свого колишнього арештанта за псування державного майна, під котрим маються на увазі дві наволочки для подушок, що їх бідака порвав на паски, аби змайструвати собі удавку. Нещасний курд відбував строк за нелегальне перебування у країні і так занудився у в'язниці, що вирішив вкоротити собі віку. На щастя наглядачі встигли витягти повішеного з петлі, після чого у його житті начебто все почало налагоджуватися. Його випустили з тюрми і навіть дали політичний притулок.

Однак згадка про попсуті наволочки не давала начальнику тюрми спокійно спати. Він знайшов колишнього в'язня і змусив його заплатити штраф у розмірі 7 євро. Курд не пручався, він чемно вніс плату за спаплюжену постіль і хотів уже було зажити щасливо, однак начальникові тюрми здалося, що він прогадав. Тюремщик офіційно подав на курда до суду за псування державного майна із проханням присудити до сплати штраф у розмірі 30 євро і вимагав негайного погашення різниці.

І тут курд вирішив впертися рогом. Він найняв адвоката і подав до суду апеляцію із проханням взяти до уваги стан афекту, у котрому він перебував на момент, коли шматував ті нещасні наволочки. Апеляційний суд виявити поблажливість до зловмисника не захотів, одначе таки прислухався до його захисника і постановив до сплати не 30, а 25 євро. Курд мужньо пережив поразку, погасив заборгованість перед Італією і в житті зарікся вішатися на чужій постільній білизні.

Отже, виходить, ніхто на тому світі не чекає непрошених гостей із розпростертими обіймами. І правильно. Ніхто вас навіть на будь-яку пристойну вечірку не пустить, якщо вас немає у списках запрошених, не кажучи вже про той світ. Можна, звичайно, спробувати пролізти поміж спідницями і накрасти пиріжків на кухні, але отримати задоволення від цього усього навряд чи вдасться.

Мабуть, право померти, і померти так, щоб це не було смішно, - це ще треба заслужити.

А от право жити чомусь здається нам незаперечним. Подарованим на день народження. Втім, героїв наших наступних історій називають двічі народженими. І за той другий день народження кожному із них довелося щосили поборотися. Адже право жити, виявляється, теж треба довести.

На відміну від героїв попередніх сюжетів, Альсідес Морено зовсім не прагнув смерті, навпаки, він тяжко заробляв собі на життя. А робота у нього була цікава і захоплююча - миття нью-йоркських вікон методом промислового альпінізму.

За три тижні до Різдва 2007 року брати Морено, вихідці з Еквадору, працювали разом, коли їх люлька зірвалася і полетіла вниз з висоти 47 поверху. Молодший брат Морено в результаті нещасного випадку загинув на місці, чого і слід очікувати після падіння людини з висоти 150 метрів. Коли зі швидкої повистрибували лікарі, їм відняло мову - старший Морено сидів у люльці, приголомшений і шокований, однак при свідомості!

З численними переломами обох ніг, правої руки, пошкодженнями грудної клітки, хребта та катастрофічним крововиливом у мозок 37-річного емігранта довезли до лікарні, де реаніматологи влили йому 11 літрів донорської крові і впродовж дев'яти операцій, наче пазл, буквально зібрали докупи його кістки.

Найдивовижнішим було те, що критичні пошкодження спинного мозку не призвели до паралічу. Вже на Різдво Морено вийшов з коми, почав самостійно дихати, розмовляти і навіть ворушити кінцівками. А 18 січня лікар виписав його додому без жодної загрози для життя.

Ця неймовірна історія - два дива в одному. Зазвичай падіння з 3-4 поверху залишає потерпілому шанси на виживання у відношенні 50 на 50. Те, що Морено не помер від розриву серця ще у польоті, не загинув від удару об землю - безумовно чудо із чудес, котрі однак час від часу стаються. Але те, що, отримавши такі численні і складні травми, чоловік провалявся в лікарні за малим трохи більше місяця, не піддається жодному медичному поясненню. Із прикладами такої швидкої реабілітації медицина за всю свою історію не стрічалася.

* * *

9-го січня 2009 року на Алтаї розбився вертоліт Мі-8 з 11 особами на борту. Відмовив двигун, зупинилися лопасті, вертоліт почав падати і покотився по схилу гори. Ті, кого, викинуло з машини при падінні, загинули. Живими залишилися четверо, двоє з котрих - з переламаними ногами.

Впродовж кількох днів у глибокій ущелині, серед розкиданих навколо залишків тіл загиблих, на дикому морозі дивом врятовані палили багаття поруч із розбитим вертольотом, намагаючись поставити брезентову палатку, котру раз по раз зносило шквальним вітром. Над ними кілька разів пролітали рятувальники. Потерпілі махали їм яскравим одягом, але ті просто не могли запримітити їх в ущелині.

Врешті єдиного із врятованих, хто міг ходити, послали за допомогою. Втративши відчуття часу і відстані, той запевняв, що йому вдалося пройти не більше 2 кілометрів. Насправді пілот Максим Колбін у 20-градусний мороз пройшов 40 кілометрів непролазними хащами засніженої тайги, поки на нього наткнулися люди на снігоходах, котрих він і привів на допомогу живим.

* * *

Михайло Радуцький, лікар і президент української медичної фірми «Борис», разом із дружиною Мілою опинилися у самому епіцентрі катастрофічного тайфуну у Таїланді 26 грудня 2004 року. В останній день відпустки на острові Пхукет подружжя виторгувало у художника на пляжі картини за хорошу ціну і повернулося до свого номера по гроші, коли готель раптом накрило 30-метровою океанською хвилею. Їх рознесло врізнобіч водою.

Впродовж кількох годин кожен із них щосили боровся за життя, змагаючись із немилосердною стихією. Кожен був певний, що інший загинув, і тому за будь-яку ціну намагався вижити із єдиною думкою про сина, котрий залишився в Україні. Уже далеко за північ у якомусь неймовірному сум'ятті вони дивом зустрілися, як потім виявилося, за 15 кілометрів від готелю, де їх розлучила хвиля.

Радуцький був до глибини душі зворушений участю тайців. За його словами, ці неймовірно бідні люди, заробляючи не більше 7 доларів на місяць, знімали з себе шорти і майки, аби хоч якось приодягти потерпілих, порцію молока і рису, призначену для власних дітей, ділили навпіл і годували тих, хто вижив.

Повернувшись в Україну, Радуцький першим взявся за організацію гуманітарної допомоги для Таїланду. От уже 6 років його клініка за сумісництвом являється Консульством Таїланду в Україні.

Зламаним зубом закінчилися смертельні пригоди крокодила Хенара у Нижньогородській області, що у Росії. 15-річний американський кайман у відсутність господарів спостерігав за життям міста із відкритої лоджії і, зазівавшись, упав на асфальт з висоти 12-го поверху.

Можна тільки здогадуватися, яке враження справило на перехожих падіння з небес на російську землю 2-метрового крокодила. І неможливо уявити, що коїлося в голові у чергового МНС, на пульт котрого прийшло повідомлення про даний факт. Оговтавшись від ступору, він вислав на місце події бригаду рятувальників, котрі впіймали Хенара і чомусь повезли до... слідчого ізолятора!

Доблесна міліція похитала головою і навідріз відмовилася надати крокодилові окрему камеру. Рятувальники зітхнули і повезли каймана до притулку для бездомних тварин, де його обстежив ветеринар.

Тільки диво врятувало Хенару життя: оскільки крокодили не мають кісток в області черева, а їх слабкі короткі кінцівки абсолютно не призначені для амортизації, при падінні з 30-метрової висоти на асфальт його внутрішні органи мусіли просто луснути. А цей красень відбувся одним зламаним зубом!

Дуже шкода, що наші сторінки не безрозмірні, бо ці неймовірні історії можна продовжувати до безконечності. Однак, маю надію, основну ідею тієї філософії, котру я намагалася донести, ви вловили.

А з приводу всього сказаного я часто пригадую фразу старого знайомого, котра в його устах прозвучала наче просвітління, оскільки йому, чесно кажучи, рідко вдавалося висловитися так змістовно і лаконічно. І сказав він мені буквально таке: «Доки ти, мантилепо, жива, то маєш у тому житті всі шанси... Зрозуміла?».

Правду сказати, я тоді зрозуміла це так, що от, мовляв, поки не померла, то можу виправити усі свої помилки. Але із часом за цією фразою для мене почав проступати якийсь ще інший її зміст.

А й направду! Адже людина, котра відбирає у себе життя, не просто відкидає від себе тіло з його сьогоднішньою можливістю дихати, рухатися і перетравлювати їжу, вона одним махом нищить усі свої ймовірні успіхи, звершення, гіпотетичні шанси, скажімо, виграти мільйон, винайти ліки від раку, стати прадідом генія.

Ну, скажете ви, а може вона таким чином уникає ймовірності загинути в катастрофі або, наприклад, на старості років вдавитися кісткою від риби. Може й так. Але хіба така вже біда вдавитися тою кісткою, якщо, може, колись станеш пра-прабабкою другого Моцарта?;)