Багатим джерелом духовного життя українців є народна культура, зокрема, народний одяг, в якому відображені кращі традиції нашого краю. В давнину кожна українська родина виготовляла для своїх власних потреб одяг та предмети хатнього вжитку. Чоловіки власноруч виготовляли вироби із дерева для життєвих потреб родини, а жінки - одежу. Для цього вони вирощували льон і коноплю, розводили овець, з вовни яких отримували пряжу. Свої вироби люди навчилися оздоблювари різбленням та вишивкою. Зокрема, хочу загострити вашу увагу на буковинській вишивці, яку мені довелося вивчати протягом багатьох років у сховищах буковинських музеїв.

Ткацтвом та вишиванням займалися у вільний від основної роботи час, особливо в зимовий період, коли "робота на полі спочиває". Влітку також використовували кожну хвилину - при випасанні худоби та у вечірній час, адже дівчина хотіла показатися у церкві чи на забаві в найкращій сорочці. Усе жіноцтво задовольняло потреби родини у вишивках власними руками, а також вишивали на замовлення. На замовлення вишивали здебільшого селянки із бідних родин, які не мали великого господарства і мусіли заробляти на прожиття, або люди з фізичними вадами, які не могли виконувати тяжку працю. Замовниками були багаті селяни з великим господарством, в яких не вистачало часу на вишиття. Пізніше в краї почали виникати національні жіночі товариства, що об'єднували дівчат із різних сіл Буковини для створення національної вишивки. Окрім вишивання буковинці займалися ткацтвом, килимарством, обробкою дерева, шкіри, гончарством, лозоплетінням. Серед усієї маси виробників виділялися умільці, які володіли своїм ремеслом краще за інших. Люди обмінювались виробами між собою, а пізніше, з часом, продавали на ярмарках, що виникли в великих містах. Найкращі килими продавалися в Кіцмані, вишиванки - в Заставні, а вироби з дерева, металу та шкіри - в Вижниці.

Особливої уваги серед одягу та предметів домашнього вжитку буковинців заслуговують вироби, прикрашені вишивкою, а саме - сорочки, рушники та шириньки. Найбагатшою орнаментальною прикрасою, в якій проста буковинська селянка проявила геніальну артистичність народного мистецтва, безумовно є вишита сорочка. До вишитої сорочки буковинці ставилися з особливою пошаною. Із душі жіночої на полотно переливались ніжність, теплота, любов. Сорочка є найціннішим скарбом, який передавався з рук в руки від покоління до покоління.

С о р о ч к а - один із елементів комплексу вбрання кожної людини. В різні часи її називали по різному - сорочиця, вишиванка, кошуля, станки, тощо. В добу Київської Русі сорочка відігравала роль як натільного, так і верхнього одягу. Перші сорочки виникли в сиву давнину і мали найпростішу форму крою. Шматок тканини складали вдвоє, вирізували горловину, а по боках прикріплювали прямокутні полотнища, що відігравали роль рукавів. Чоловічі і жіночі сорочки були одинакового крою. В залежності від призначення, сорочка виконувала ряд функцій - захисну, оберегову, обрядову, естетичну. Починаючи з кінця ХІХ ст. Магічна роль декору поступово витіснилася естетичною.

У наших предків існує багато вірувань, пов'язаних з одяганням сорочки. Так як сорочка одягалася прямо на тіло людини, їй приписували особливу лікувальну і магічну сили. Люди вірили, що через сорочку може передаватися як позитивна, так і негативна енергія, хвороби, лінощі, нехлюйство, або ж навпаки - здоров'я, спритність, охайність. На Буковині дівчина ніколи не одягала маминої сорочки, щоб в її долі не повторювалися мамині негаразди.

Особливо трепетно наші пращури ставились до дитячої сорочки. Новонароджену дитину буковинці сповивали в батьківський одяг, який вже випробуваний батьками. Під час першої купелі дівчинку клали на поли татової сорочки, "щоб в дівках не засиджувалась", а хлопчика - на станок маминої сорочки, "щоб мав добру половину від Бога". Маленьких діток пеленали в шматки маминих сорочок аж до хресту. Першу сорочку дитині шили з крижми - шматок полотна, що намотувався хрещеними батьками навколо свічки, з якою йшли до церкви хрестити немовля. Першу сорочку ("льолю") вишивала дитині мама. Сорочку для хлопчика шили тим самим узором, яким була вишита дідова сорочка. Коло пазухи в першій сорочечці шили декілька хрестиків нитками синього кольору на щасливе і чисте життя, так як синій колір - колір неба і води - символ вірності, чесності, здоров'я та доброти. На подолі хлопчачих сорочок вишивали дубове листя, щоб дитина здоровою та сильною росла, мов той дуб, а на дівчачих - листя і грона калини, щоб красною та чистою була, як та калина.

Чоловіча сорочка вважалася символом кохання, адже діставалася вона чоловікові від коханої людини, яка вклала в ту сорочку свою душу, свої чисті почуття та помисли. Зберігаючи вірність коханій, чумаки не дозволяли нікому прати свою сорочку, якою б брудною вона не була. Вважалося, що випрана сорочка іншою жінкою під час мандрів чумака - це його зрада коханій дружині.

Малих дітей переодягали після купання, при цьому били сорочечкою об одвірок, промовляючи: "Льоля об одвірок - нечистий надвір". Щоб до дитини не чіплялися ніякі хвороби чи навроки їй одягали сорочку пазухою назад. Ознакою зіткнення з неприємностями вважалася одягнена навиворіт сорочка. Її знімали, топтали ногами, вивертали на лицеву сторону і знову одягали.

Дорослі переодягалися щонеділі. Вважалося, що вранці одягнена сорочка - для Бога, в день - для людей, а після заходу сонця - для нечистої сили.

Найціннішою вважалася сорочка, пошита в четвер під час Великого посту та при повному місяці. Саме в цей час очищається душа, і місяць повну долю завиває. На протязі цього дня жінка старалася покроїти та пошити сорочку, зав'язуючи при цьому якнайбільше вузликів та бажаючи її власникові прожити багато років. У народі вважалося, що людина, в якої є четвергова сорочка, доживе до глибокої старості.

Сорочку, яка сушилася після прання, обов'язково знімали після заходу сонця, щоб злий дух в неї не вселився. Вважалося, якщо попадеш під дощ у вперше вдягненій сорочці - на багатство, погрижена мишами сорочка - на хворобу ніг, а ненароком розірвана - на ганьбу.

Сорочки виготовляли із конопляного та лляного полотна домашнього виробництва. В залежності від призначення, полотно виготовлялося різного гатунку: тонке - на святкові сорочки, грубе - на повсякденні. Ткацькі кросна були обов'язковим атрибутом кожної буковинської родини, а дівчина на виданню гордилася тим, що своє придане приготувала власними руками. Перед оздобленням полотно добре відбілювали, адже білий колір, як естетичний еталон української сорочки, є загально-слов'янською традицією, що дійшла до нас крізь віки і бере свій початок далеко до християнських часів.