Люди дивилися на нас, отців,з цікавістю і подивом. Як вони проживають у тій келії, і не бояться, і не бачать таємних мешканців, які час від часу відвідують монастир. Не знають, що сплять над церковним подвір'ям, де під землею спочивають сотні кістяків українських панів і монахів давно минулих часів.

Я не лякався таких розмов. Однак мав невиразне відчуття, що під одним дахом з нами мешкають живі істоти з потойбічного світу.

Увечері 29 жовтня я затримався довше, ніж звичайно, на молитві в домашній каплиці, яка була в правому крилі будівлі, неподалік стародавньої вежі, куди ніхто не заходив. На тому боці була й моя кімната, від якої біля дверей каплиці проходив довгий коридор. Інші брати мешкали на протилежному кінці замку. В тому коридорі одного вечора двоє каноніків, які тоді в нас ночували, бачили ченця в священичих ризах, який йшов до каплиці відправляти Службу Божу.

Цей спомин, невеселі враження того дня та мої довгі і сумні думки під старими смереками так напружили мою уяву, що ввечері, коли я йшов до своєї кімнати на спочинок, зустрівся з таємною істотою, присутність якої відчував. Я справді зустрів її. Мені здалося, що я побачив постать у довгому чорному плащі. Я злякався і стояв непорушно... Похилена постать наближалася поволі і, зупинившись біля мене сказала: «Не бійся, спільний ідеал з'єднав нас у цій келії».

Почувши такі спокійні слова, я набрався сміливості. Приглушеним голосом зміг вимовити: «Хто ж ти, дивний духу, чого хочеш»? Постать випросталася: «Віки вже я перебуваю в цій келії. Моє життя тут минає в плачі через страждання мого народу. Для мене це втіха, що я зустрівся з кимось, хто розуміє мене і поділяє мій смуток».

Той спокійний голос з іншого світу був переповнений глибоким смутком. Після короткої мовчанки, яку я не наважився перервати,він заговорив знову: «Мій народ страждає під чужим ярмом, він несвідомий, він бідний, він зневажений. Щоб заробити на кусень насущного хліба, змушений іти далеко в чужі краї та працювати невільником. Він повинен бути великим, сильним і славним, як інші народи. Його найбільше нещастя в тому, що втратив він свою віру, а тирани відібрали в нього надію на краще життя».

Мій таємничий гість замовк і мені здалося, що він хоче, аби говорив я. Я запитав його, яка причина безнастанного гніту України та хто найбільш винен в усіх її нещастях. Чи росіяни-фанатики, чи варвари-татари, чи Австрія через свою політику, чи Польща через свою. Дух перервав мене раптово: «Ви, смертні, судите про все своїм обмеженим зором. Певно є такі, що провинилися та тільки Бог їх судитиме. Я не прийшов, щоб учити тебе ані помсти, ані ненависті. Спасіння мого народу - в любові, згоді й єдності», - обличчя духа ставало дедалі виразнішим і раптом засяяло, -«Спасіння мого народу недалеке. Всевишній порахував його страждання. Ще недовго і міра наповниться». Сказавши ці слова, постать схилилася, немов прощаючись. І справді, я стояв сам у довгому монастирському коридорі. На дворі шумів вітер, глибоку тишу перервав крик сови.

Ніч минула без сну. Я відчував, що мене наповнювала дивна сила. Я не знав, що то за сила, але відчував її добродійність. Хто це був? Хто мені з'явився, але не захотів назвати свого імені?

Я перебирав у голові найрізноманітніші здогадки. Можливо, це один з видатних мерців, що лежать тут понад 300 років? Може то був засновник Унівського монастиря або його будівничий? Мої думки полинули до відважного й побожного пана з Лагодова, що на власний кошт збудував першу святиню на честь чудотворної Божої Матері. Чи, можливо, прийшов він, аби стати на сторожі образу й святині Преблагословенної Діви?

Жодна з тих здогадок не влаштовувала мене. Я сподівався ще раз побачити свого гостя й запитати, яке у нього ім'я та яка мета його перебування в приміщенні старого Унівського монастиря. З-поміж усіх вражень я найбільше відчував глибоке і болісне співчуття до того духа, що так тяжко сумував і терпів через недолю українського народу. Без сумніву, мусив він гаряче його любити за свого життя на землі. Чи може йому було призначено покутувати за гріхи свого народу? А може був він жертвою, посередником, свого роду Мойсеєм, який заступається за свій народ?

Наступного дня я знову прогулювався монастирем з молитвою на вустах. Мені здавалося, що я під наглядом тієї дивної зустрічі, і тому намагався перейнятись її думками, її почуттями, щоб таким чином наблизитись до неї і стати гідним ближчої приязні з нею.

Вперше справила на мене могутнє враження та велика масивна будова, що впродовж віків витримала стільки нещасть. Мені здалося, що українці - це теж така незнищенна будова, могутній народ, що оперся віками страждань. Щоправда, каміння тієї будови не є артистично вирізьблене, красою прибране. Так і той народ - позбавлений пихи світу, але зате в нього гарна душа, праведне серце.

Я зайшов до школи та друкарні монастиря - це мов образи давньої української культури: великі і чудові кімнати настоятелів монастиря, образ пишної цивілізації, яку принесли українці-монахи. Я зупинився перед сірою церквою. На її вежах боролися герої, що примушували страшних ворогів відступати після запеклої боротьби. Так і сучасна Україна, згуртована навколо Хреста, зможе відбудувати свою давню славу.

Нарешті я зайшов до церкви та приклякнув перед чудотворним образом Пречистої Діви. Ніколи не здавався він мені таким величним і милим, як тепер. Люба небесна Мати зі своєї Унівської святині оберігала весь український народ. Так, це Вона допомогла постати могутній келії з прилученими школами, монастирем і забудовами, наче ознаками великого українського минулого. Це Вона приваблювала до Унева тисячі чужинців, мов символ мільйонів вірних, розсипаних в Україні і Америці. Це Вона біля своїх стін видобула з землі чудотворне джерело, щоб відсвіжити тих, хто прагне святості і волі.

Із моїх уст мимохіть полилися слова молитви:» О, Мати України! Дай своєму народові правдиву віру і ясну волю. Я віддаю на те свої страждання, всі свої труди, а навіть - своє життя.» Гаряче полилася та молитва в мені, коли московська армія залізною рукою намагалася розчавити старовинну святиню. Ні, Божа Мати не покине свого народу!

Я встав зміцненим у душі. Останні слова явленого гостя завжди пробуджували в мені надію і довіру. Мені тяжко було повернутися до дійсності після моєї зустрічі з істотою з іншого світу.

Царські гнобителі українського народу, його волі і віри ніколи не давали нам спокою. Православні батюшки всіма способами намагалися відправляти в наших церквах на свій лад. Російські жандарми стежили за всім, що ми робили, підслуховували за нами. Перемишлянський комендант дискутував зі мною щодо богослов'я та обрядовості, переплітаючи свої переконання погрозами та лукавими натяками, що вижене нас з Унева.

Поза тим події розгорталися із змінними наслідками, то добрими, то злими. Австрія намагалася відвоювати свою землю, але потім нова московська влада привела ворогів України знову під брами Унівського монастиря. Я стежив за тими подіями з меншою ніж раніше тривогою, бо з досвіду знав, що ангели світом краще керують, ніж ми. В мені постійно жила туга, я хотів знову зустрітися з моїм дивним гостем. Для нього, що вже віками перебував в оцій келії, тих кілька років були наче кілька хвилин, - та мені вони видавалися вічністю. Надійшов день 29 лютого 1917 року.

Був це неспокійний день, один з тих, що вирішують долю народів. Було дуже холодно. Вранці 298 лютого повіяло легеньким вітерцем, потім випав сніжок, але вітер розігнав його. Протягом дня погода ставала щораз бурхливішою. Ввечері почався страшний ураган.

Я вийшов надвір, щоб насолоджуватись величним і водночас страшним видовищем. Думалося про те, якою маленькою є людина перед розшалілою природою, яким безсилими є земні речі, що проминають, думалося про Боже Провидіння, котре в руках тримає долю кожної істоти і кожного народу, руйнує їх та воскрешає до нового життя. Перед моїми очима постали образи історії з її війнами, старовинними володарями, до яких не можна було дістатись. Нещасні невільники, які там жили, не мали навіть права вимовити ім'я власної Батьківщини, ні проказати молитву до свого Бога. Як їм допомогти?

Єдиним ясним променем серед тієї ночі ляку і розпачу був для мене спомин про духа з Унева. Чим далі я віддалявся від нього, тим він ставав милішим і тим більше я бажав звіритися йому з болями серця. Якась невідома сила притягала мене до старинного монастиря. А може, я ще раз почую голос дивного духа?

Було це в листопаді 1923 року. Мені трапилася нагода перебути кілька днів в унівській келії. Не без зворушення побачив я знову цей дім, де кожен камінь був мені пам'ятним. З особливою силою притягали мене до себе темний коридор і галерея довкола церковної площі. Я був переконаний, що знову зустрінуся з моїм давнім гостем. Чи не сказав він, що Унів - це його володіння, що він живе в його мурах, які стереже? Проте не знайшов я ніякого знаку, який дав би мені відчути його присутність.

Того вечора перед від'їздом був я на балконі, що виходить до парку. Був сам. Повітря було лагідним, небо погідним. На небосхилі мерехтіли зорі. Монахи-студити, що оселилися в келії після нашого відходу були в церкві й співали вечірню. Час від часу я чув їхні голоси. Я дав волю своїм споминам.... Брати співали: «Світе тихий...», і звуки голосів ставали щораз яснішими і виразнішими. До голосів братів приєднувалися інші голоси-повні, небесні. Чудові мелодії ставали щораз могутнішими, підносилися все вище, розливалися високо над монастирем, над усім селом. Щораз далі, аж ген - над всією українською землею.

Небо і земля справді з'єднали свої голоси, щоб прославляти Божого Сина, ясне світло Святої Слави і я співав разом з ними. Яка то солодка радість! Раптом постав перед моїми очима сумний образ пригнобленої України, де колись лунав той самий голос пісні слави, де колись люди кликали Божого Сина, тихе Світлого Отця і де тепер чулися голоси, крики ненависті й зневаги. Раптом почув я слова: «Чому ти сумуєш, коли небо радіє?» І я побачив перед собою таємне видіння. Не чекаючи на мою відповідь, дух продовжував: «Я пророкую тобі боротьбу, свідком якої ти став, тож чому лякаєшся? Україна пролила свою кров за волю свою. І вона ту волю здобуде. На українській землі знову постане Хрест, хоча й не без крові. Страшні часи огорнули цілий світ. День наближається, вже надходить вечірнє світло».

Дух дав мені зрозуміти, що я його більше не побачу. Я запитав, хто він «Смертнику, - відповів він, - ти питаєш, яке моє ім'я? Я вже сказав тобі, що в цій келії перебуваю від віків. Я часто бажав говорити з живими, як ось тут з тобою. Та ніхто ніколи мене не питав. Я жив для мого народу і з моїм народом. Я зітхав над його нещастями. Я був з ним на вигнанні, в холодному Сибіру, в далекій Америці. Я вкладав йому в душу духа повстання проти несправедливості і кривди, я вливав силу в душі його мучеників, що страждали за віру святу і свободу. А тепер, на Сході і на Заході, пробуджую нових хоробрих місіонерів, і вони знову принесуть віру в Ісуса Христа на українську землю. Я дам їм силу витримувати страждання переслідувань, мук і смерті. Нехай сини мої проженуть страх з сердець, бо я - з ними. Скажи їм, хто я такий: Я - Ангел України».

Він зник. Я втратив надію побачити його ще раз. Я зрозумів його намір і тому тепер розповів те, що досі пильно зберігав у глибині моєї душі.

О, духу дорогий, що вирішив ласкаво мені явитися в мурах старовинного Унівського монастиря, прощавай. Я прощаюся з Тобою, як з приятелем, як з братом. Якби Ти явився й інши в їхніх душах, в їхніх серцях.Таке Твоє Бажання, така й мета цих рядків.

Хоч образ Ангела України алегоричний, зате як правдиво, з великим співчуттям і любов'ю описав цей божий чоловік, місіонер, навіть не українець, страждання нашого народу, прагнення до волі, непохитну віру в Господа. Так! Тільки непохитна віра в Господа-Спасителя і велика щира любов до ближнього може принести нашій Україні мир, процвітання, щасливе майбутнє для наступних поколінь.

Хай світло Божої ласки і безкінечна любов заступниці нашої України - Матінки Божої і всі ангели боронять наш край від всього злого. А ми молімося всі за Україну і за наш народ

Ми віримо, Україно! Ти будеш багатою! Ти будеш сильною!