rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мистецтво \ Різдвяна зірка з околиці Києва

Людмила Мизникова у фільмі
«Вечори на хуторі біля Диканьки»

Актриса Людмила МИЗНИКОВА (Бєлінська) - та сама гоголівська красуня, яка... Що й казати, яка на кожне Різдво приходить у наші домівки, грайливо-сонячно всміхається, виблискує чародійством очей та ще і кокетливо «дає наказ» ковалю Вакулі: знайти золоті черевички хоч у самої імператриці! А інакше - нехай і не мріє про взаємність цієї Оксани з фільму «Вечори на хуторі біля Диканьки» («Ніч перед Різдвом») від режисера-кіноказкаря Олександра Роу. Так-так, та сама Оксана! Улюблена різдвяна кінозірка з головного - дотепер - святочного кінофільму.

От уже диво так диво! Артистка, котрій кожного Різдва ми безоглядно симпатизуємо (і яку особисто я в дитинстві вирізав із кіножурналів і клеїв на стінку поруч із фото Л.Орлової), виявилася... моєю ж сусідкою. Кілька кварталів - і от її будинок.

А думалося ж, а гадалося: куди зникла наша різдвяна німфа? Чому ніде більше не знімалася? Мабуть, після картини Олександра Роу захопив її в країни дальні-заморські якийсь шанувальник-мільярдер, і ніжиться вона нині під каннським сонцем або, загорнувшись у норкове манто, статечно споглядає життя суєтне дороге - паризьке або ж лондонське?

Така красуня зазвичай не залишалася непоміченою високопоставленими світськими радянськими женихами. Тим більше після успіху в кіно... Де вона - ну викапана гоголівська Оксана! Хоч із цього боку підійди, хоч із того... Вона ж наче яблучко налите, рум'яне. Що й казати, знайшов тоді режисер Роу всім оксанам - Оксану. Агов, то де ж ти, зірко наша різдвяна?

...Київ, вулиця Курбаса, замети снігові. І дзвінок у її двері. І... той же задерикуватий погляд! «Послухайте, справді не вірю: невже ви?! Невже стільки років тихо і без піару живете в Києві? Хоча багато глядачів упевнені, що ви у Москві, а то й далекою іноземкою стали після тієї картини?» - «Так, це я...»

Людмила Миколаївна Бєлінська (у дівоцтві й у титрах - Мизникова) володіє особливо рідкісною для радянських кіноактрис якістю: не ридати за минулим. Ах, якби ж то знялася у того або в того, то інакше й життя склалося б...

Цього - нема. Все у неї склалося. Тому що склалося.

 

 Title

У храмі...

 

Гучної кар'єри не побудувала. Залишилася відданою дружиною і люблячою матір'ю. Майже півстоліття живе в нашій столиці без усяких спроб нагадувати про себе в регулярних ретрорубриках чи рекламуватися (як інші) у роликах про зубну пасту. Тільки от відблиски гоголівської «Ночі» так і спалахують ледь не кожного свята - при зустрічі з нею на екрані. Втім, і ностальгії з цього приводу не прочитаєш у тому ж погляді. «Виходить, так було Богові завгодно... Якщо він не дав мені після тієї картини нових яскравих ролей, отже, подарував щось інше... А може, й відвів від чогось небезпечного, непотрібного? Хтозна...».

Українська красуня Оксана з ретрошедевру Роу за мотивами Гоголя насправді москвичка. Їхню родину життя кидало в різні краї. Грузія, Естонія, навіть Австрія. Батько служив «по військовій лінії» - лікарем-ветеринаром. І куди армія наказувала, туди він і їхав разом із близькими. Людмила Миколаївна мимохіть зізнається, мовляв, сам Сталін колись відзначив батька за доблесну службу.

Коли була маленькою, перед її родиною постало чергове запитання: в якому місті якір кинути? І мама вирішила: краще від Києва на світі міста нема! Повоєнне наше місто, за словами Людмили Миколаївни, ще зберігало ауру справжньої столиці, це тепер вона немов би розмита сльотою провінційної метушні... Навчалася майбутня актриса в 94-й київській «жіночій» школі - була, виявляється, і така за радянської влади. Жили в центрі - Хрещатик, Червоноармійська. У школі зажила слави розумниці, відмінниці. Добре співала, чудово декламувала.

І в 16 років (школу закінчила достроково завдяки великим творчим успіхам) вирішила вступати «на вокальний» - до консерваторії. А там сказали, як тій Фросі Бурлаковій, «приходьте завтра!», мовляв, маленька ще.

Тоді попрямувала вуличкою вище - до театру імені Франка. Там наприкінці 50-х відкривали першу повоєнну акторську студію. І... прийняли! Не тільки за гарні очі. Сподобалася ця дівчинка не якійсь «Корінкіній», а самій примадонні - Наталі Ужвій. Велика актриса опікувалася юною Люсею, слушні поради давала, допомагала репетирувати Марію Антонівну в «Ревізорі». Разом із Мизниковою у студії навчалася й Алла Балтер - згодом зірка Театру імені Маяковського, дружина Еммануїла Віторгана. Чудові уроки майстерності майбутня гоголівська Оксана брала у Поліни Нятко - великої актриси і чудового педагога.

- Мене помітили в уславленому театрі, - згадує Людмила Миколаївна. - І Гнат Юра, й інші режисери стали пропонувати спочатку невеличкі, а згодом і більші ролі (як, наприклад, у п'єсі Корнійчука «Над Дніпром»). Гнат Юра любив масовку на сцені! І я не пропускала цих «народних гулянок». А от у «Королі Лірі» поруч із великим Мар'яном Крушельницьким я грала навіть... лицаря! Коли ставили п'єсу Івана Кочерги «Свіччине весілля», а потім цю ж виставу готували до показу в Москві, то в програмці написали: «Свічка - Мизникова». У трупі - здивування, оскільки я тільки в епізоді, а Свічку грав Віктор Цимбаліст.

Людмило Миколаївно, чи не тоді на вас звернули увагу пани-кінематографісти? Молода, вродлива - так і проситься на кольоровий екран.

- Спочатку в кіно звали на епізоди. Я навіть не пам'ятаю назв усіх цих фільмів (один із них, утім, згадується - «Гроза над полями» із Дзіндрою Рітенбергс). А потім... роль Снігуроньки! Напевно, у цьому теж є якась магія долі, адже і ця картина новорічна - «Коли йде сніг...».

Ніколи її не бачив!

- А ви й не могли її бачити. Ця стрічка опинилася «на полиці».

Чому ж?

- Це, мабуть, перший радянський музичний «фільм-кліп», присвячений святкуванню Нового року в Радянському Союзі. Але, вочевидь, хтось із цензорів побачив в одному з образів «неприпустиму оголенку»? І фільм зник. Хоча у мене залишилися після прем'єри автографи трьох серйозних шанувальників цієї стрічки, серед яких - Гагарін...

Чи не тоді й Олександр Роу побачив цю «Снігуроньку»?

- З Роу - чиста випадковість. Одного чудового дня прийшла на київську кіностудію (мене запросили представники «Білорусь-фільму» на проби). І як у казці - просто назустріч - здається, так і котиться чудова людина-колобок: «От же вона, наша Оксана! Ми знайшли її, знайшли!» Московські кінематографісти спеціально приїхали до Києва. Шукали українських артистів для екранізації «Ночі перед Різдвом». І наші актори, природно, знімалися у фільмі. Серед них - найпопулярніший Микола Яковченко в ролі Пацюка.

Деякі легенди згадуючи (це вже від себе), у цьому ж фільмі мав зніматися Юрій Тимошенко (Тарапунька). Але не в ролі Вакули, а в ролі дячка (зіграного згодом геніальним Сергієм Мартінсоном). Ветерани-довженківці кажуть, нібито Тимошенко, захоплений молодою співачкою Юлією Пашковською, натякнув Роу: непогано б і її спробувати на Оксану... У результаті й сам без ролі залишився! Роу таких натяків не розумів. Він поважав кожного свого артиста як самодостатню цінність. Практично в кожній картині знімав Георгія Мілляра, переважно в ролях казкової «погані». А сам Мілляр, за спогадами Людмили Белінської, був абсолютним антиподом своїх же казкових капосників. «Він був добрим, інтелігентним. З тонкою ранимою душею».

А от із кінематографічним Вакулою тоді ж, на зйомках, у нашої Оксани дружба не «зміцніла». Він сам по собі, вона - сама по собі. Втім, хоч як дивно, у кадрі між ними таки пробігає грайлива любовна іскра! (Про долю актора Юрія Таврова, котрий зіграв Вакулу, мало що відомо: після «Диканьки» кілька крихітних ролей, робота на будівництві і убогий рядок у Мережі - «через надмірне вживання алкоголю втратив сім'ю, роботу і зрештою життя».)

- Зйомки 1960-го були важкими, - продовжує розповідь актриса. - Знімали в павільйонах, знімали в Кіровську. Місця ті потопали в снігу. Там же вибудували українські хатки «за Гоголем». Жили в готелях. Я, звісно, нудьгувала за домівкою, за мамою. І якщо потрібно було плакати в кадрі, тут-таки згадувала київський дім - і сльози самі котилися горохом! Олександр Роу виявляв до мене делікатність, доброту, став справжнім моїм наставником. Перш ніж затвердити на роль, приїжджав до нас у Київ, розмовляв із моєю мамою, обіцяв, що все на зйомках буде в порядку. А вже під час експедиції, коли в Києві на Куренівці сталася та жахлива трагедія, Роу намагався всіляко уберегти мене від негативної інформації. Загалом, ставився як до своєї дитини.

Ну то що ж, він згодом жодного разу не запросив вас у свої нові кіноказки?

- Так вийшло. Хоча мені розповідали, що, наприклад, актрису для свого фільму «Варвара краса - довга коса» він начебто шукав «за образом і подобою» Мизникової. Звісно, приємно, коли це так.

У Києві - після успіху «Диканьки» - їй спочатку надходили різні кінопропозиції. Але - відмовлялася. Пам'ятала заповіти Олександра Роу: не спокушайся прохідними сценаріями і не «розчиняйся» у театральній рутині, твоя чуйна душа цього не винесе!

Так і не дочекавшись гідної кінопропозиції, вона відхиляє і пропозицію театральну, від франківців. Її на початку 60-х покликали в прославлену трупу. Каже, тоді в театрі виник період «двовладдя»: Юра і Крушельницький, отже, не дуже хотілося потрапити поміж цих жорен.

Так на обрії й вималювався київський ТЮГ. Кілька пам'ятних театральних сезонів. Якось зустрілася там навіть із Віктюком! Ще не популярним режисером у строкатих піджаках, а таким же пристрасним ТЮГівцем. Разом грали у виставі «На канікулах». Навіть ролі ці пам'ятає. Вона - якась Туся, а Роман Григорович - Ігорок. Була в них і «Червона квіточка». Вона красуня, а Віктюк, відповідно, чудовисько.

Але й у цьому театрі ніщо не могло втримати її. Хотіла знайти себе в іншому амплуа. Так, у 60-ті рішуче вступає на вечірнє відділення філфаку київського університету.

І, здається, у цей же період (середина 60-х) у казкової Оксани - знову новорічний поворот...

Тієї новорічної ночі в одній компанії вона ближче знайомиться з Олегом Бєлінським. Він теж із студійців, із таких же трударів-тюгівців. Спочатку начебто не сподобалися одне одному (хоча в це важко повірити, як така жінка могла не сподобатися). А потім уже не могли одне без одного. У них народився син. Вона розчинилася в дитині. Було не до кіно. І саме в цей Новий рік, зустрічаючи 2010-й, вони відзначать 45-річчя спільного дружного сімейного життя. От вам і головний «фільм» у долі!

Невже ніхто з режисерів більш не згадував про вас?

- Згадували. Деякі... Був, наприклад, 70-го фільм під назвою «Два дні чудес», де я знімалася з Леонідом Куравльовим і Ольгою Аросєвою. Щоправда, мало хто цю картину згадує. Загалом «кіноантракт» розтягся років так на 40 - аж до...

Аж до чого ж?

- До «Мухтара»! Цей серіал знімають у нас у Києві. І одна моя подруга сказала: Людмило, ти ж актриса, чому б не спробувати... Я і спробувала. Причому в різних образах - в одному серіалі.

Добре, розумію - сім'я. А що між цим - між «Ди-канькою» і «Мух-таром»?

- Робота в театральному музеї на території Лаври. Там була чудесна творча атмосфера. Ми писали сценарії, запрошували славетних майстрів.

 

Title 

У колі сім'ї

 

А акторська іпостась знову проявилася згодом... Мій чоловік обіймав серйозну посаду звуковика в палаці культури «Україна». Але в якийсь момент йому набридла тамтешня рутина, і він вирішив присвятити себе творчості. Так, наприкінці 80-х-початку 90-х - саме на підйомі українських національних ідей - і виник наш фольклорний театр, із яким об'їздила різні регіони. Створювали вистави, в основі яких - народна творчість.

А потом лихі 90-ті. Потрібно було виживати. І чоловік іде працювати у «фірму». Але не полишає ідей про сценічні пошуки. І от...

* * *

...І от - це вже на продовження монологу актриси - геть несподіване «закільцьовування» цієї «різдвяної» долі. Нині Людмила Бєлінська присвячує себе не дуже відомому в Києві, але дуже важливому для духовного життя театру під назвою «Містеріум».

Напевно, «театр» - не найточніше визначення для того духовного дійства, яке відбувається із допомогою музики і слова, причому в католицьких храмах. Їхні вистави починаються відразу після літургії. І виступають вони перед вівтарем. Грають у Києві, у Кельні й у багатьох інших містах. Їх чекають скрізь. Теми творів неодмінно наповнені сюжетами церковними, сакральними (одна з робіт про дивовижну особу - Едіту Штайн, знамениту кармелітку, котра присвятила себе Христу, жінку-мученицю, яка загинула в стінах Освенціму). Людмила Мизникова в містерії - мати Едіти Штайн. Чоловік актриси, до речі, зауважує, що саме в цьому творчому ракурсі і розкрився колись мало використаний її драматичний потенціал.

У деяких виставах вона в чернечому вбранні. Голос приглушений, рухи стримані, погляд світлий і сумирний... От уже воістину дивовижна «парабола» цієї «незіркової» акторської кар'єри: від фантасмагоричної стихії гоголівської різдвяної казки до тихого мудрого розуміння Віри і Вічності... біля вівтаря. І чи варто мудрувати: яка з цих ролей їй нині дорожча?

 

Олег ВЕРГЕЛІС, «Дзеркало тижня»

Музейне відрядження до Михайла Коргуна

Наша думка, наша пісня не вмре, не загине!

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com