ЧАСТИНА ТРЕТЯ

I

Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і журні акорди Бетговена, й млосний морок липневої ночі над містом його дитинства, і сірі коні в яблуках, і мерехтливі очі, повні великих сліз раннім-рано в дворі райвідділу, - все це пливло разом з вогненними колами, мішаючись в сліпучий, гарячковий хаос, а над усім - соната Бетговена... Мрійна й розгойдана, як глибока журба. І чийсь понурий і терпкий голос:

"Це Катерина!" - Такий понурий і терпкий голос, як прокурор.

Цебто - зрадила його Катерина. Але не було певности в тому голосі, лише був пекучий біль, сліпий біль. Зацьковане серце, здезорієнтоване геть остаточно, не йняло віри, а свідомість переконувала, що це, мабуть таки, Катерина. Так виходить з натяків слідчого, а особливо з єхидних реплік Сафигіна. І дедалі все настирливіше лізла ця певність, хоч серце й не згоджувалось, і в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну радість, що то не брати його продали. Ні, не брати! Не брати!

"А хто?"

"Катерина"...

Це ніби хтось говорив інший. Говорив тихо-тихо й плакав. Плакав журними акордами далекого роялю, сходив у млосній темряві зливою журних голосів, немов блискучими краплями сліз дівочих. І вже обурювався й закипав гнівом, протестом, мстивою злістю, гірким полином прокляття й безвихідного розпачу...

Й знову все поверталося до вихідної точки:

...Хвилі Ворскли, і місячне сяйво, і сині очі, повні великих сліз, і повінь журної сонати...

Андрій маячів у гарячці, напівпритомний. Маячів, але не втрачав свідомости остаточно. Він лежав у кутку, а над ним побивалися товариші - лікар професор Літвінов, Давид, Руденко. Не добившись лікарської допомоги ззовні, вони рятували самі, як могли, Андрія. Літвінов, хоч був і терапевт з вузького профілю, але в цих умовах міг бути й за хірурга, тільки, на жаль, мав він лише самі голі руки. Проте він з тими голими руками зробив дещо. Він намацав зламане ребро, на щастя це було одне з крайніх, і, як міг, направив його, потім зробив з мокрого рушника морґулю й підібгав її під грудну клітку та й прив'язав другим рушником.. Проробивши цю операцію, вони (товариші) притримували перев'яз весь час на зміну, щоб не сповзав, вартували терпляче й безкінечно, прикладали до чола холодні компреси. Андрій то приходив до свідомости, то знову впадав у забуття. Крім зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клітку взагалі, прим'ято легені й він відкашлював кров'ю. Коли б не це, то саме ребро не вибило б його так з колії.

Літвінов мацав Андрієві груди, слухав клекіт у них - і тільки зітхав. Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було піднести великий, дуже великий келех гіркої! А Петровський дивився, не відводячи очей, і беззвучно ворушив безкровними, старечими губами...

Могутня порода й твариняча живучість брали гору. Скоро Андрій зринув зовсім з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхні. Ним володіло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цій боротьбі. Перемогти. Перемогти за всяку ціну! Ще недавно він хотів кинутися зі сходів сторч головою і втекти від мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, він хотів жити. І не від страху перед смертю, а від страшної зненависти хотів жити.

Гарячка остаточно спала, прийшов звірячий апетит, і Андрій пожував усі шкоринки, які тільки були, лишившись від пайок, що їх йому зберігали товариші за всі дні.

Він весь час лежав у кутку, і його вже не зганяв наглядач, бо не міг зігнати, щоб він не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й співчувала йому. Хіба-що тільки один Узуньян не міг приховати мстивих чортиків у очах, злорадів, що Андрій умирає... Але не вмерши в перший день, Андрій взагалі вже не мав наміру умирати. Чіплявся за життя брачкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокірна його душа.

Три дні в'язні викликали лікаря і безрезультатно. А на четвертий день лікар з'явився. Десь уранці, після роздачі чаю, відчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне і в білосніжному халаті, тримаючи слухове приладдя в руках - тонюньку ґумову рурочку. Померехтівши люстерками пенсне, людина спитала по-російськи, злегка сюсюкаючи:

- Кто сдєсь бальной?

- Ось лежить у кутку, - промовив Охріменко, зрадівши: - зайдіть! Будь ласка, зайдіть.

- Пускай падайдьот.

- Зайдіть, бо він не може встати.

- Нічєво, нічєво, пускай падайдьот! - обірвав лікар Охріменка грубо.

- Та ви людина чи?! - визвірився Ґоліят. Та тут Охріменка спинив Андрій:

- Нічого, не хвилюйтесь. Я от зараз...

Перемагаючи біль і млость, Андрій встав з допомогою Давида, а тоді, одсторонивши його рукою, підійшов до дверей.

- Я "бальной".

- Ви бальной? Хорошо. Что с вамі?

- Ребро зламали.

- Гдє же ви єво сломалі?

- Не я зламав, а мені зламали.

- Упалі?

- Ні, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!..

- Гм... Єто хорошо. І что же ви хотітє?

- Як то? (Андрієві заклекотало в грудях). Безсторонньої лікарської допомоги.

- Кто ваш слєдователь?

- Сєргєєв.

- Ага... А ви показанія давалі?

Від несподіванки Андрій похитнувся. Не міг знайти слова, тільки клекотав легенями. Подивився якусь мить мовчки в блискуче пенсне, поворушив губами, а тоді, так і не знайшовши потрібного слова спазматично хлипнув горлом і раптом харкнув у те пенсне кров'ю.

Лікар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив її перелякано, а Андрій поточився, трохи не впавши. Його не підтримав ніхто, бо всі були приголомшені фіналом лікаревої візити. Серед цієї загальної розгублености Андрій доплентався до свого місця й ліг. Заплющив очі й так лежав. Йому стало до всього байдуже.

Так скінчилася лікарева візита.

"Помічник смерти", - промовив хтось пригноблено, все ще дивлячись на кормушку, не ймучи собі віри.

Всі були певні, що Андріїв вчинок дорого йому обійдеться, що його зараз заберуть з камери і, якщо не розстріляють зразу, то доб'ють, додавлять чобітьми.

Але нічого не сталося. Може, тому, що лікар занадто мала фігура, а може, тому, що слідчому не входило в план добивати зараз Андрія, бо він йому потрібен, бо він був величезним капіталом, на якому слідчий мав зробити кар'єру. Кара прийде, але згодом. Це буде занесено Андрієві в загальний рахунок, обтяжуючи протокол обвинувачення реальним злочином. Далебі, слідчий тішиться з цієї нагоди, десь потираючи руки. Власне, такої думки був Андрій і не хвилювався. Він дуже добре знав логіку цієї костоправні, як знав і те, що тут лікарів у звичайному розумінні слова не існує. Це лиш помічники слідчого. "Показанія давалі?"

Він хотів поділитися цими своїми думками з товаришами, але подумав і стримався. Навіщо. Після інциденту з лікарем ніхто не приходив тягти його на цундру, але щось занадто часто хтось підходив до дверей, і зазирав у вовчок, і слухав біля дверей. Андрій міг іти на парі, що то хтось підходить спеціяльно дивитися та прислухатися до нього. Може, навіть слідчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи. Хтось, хто хворобливо цікавився, як почувається його жертва. Аж геть вже згодом, як візити до вовчка припинилися, Андрій тихо, знічев'я, так, щоб розважити товаришів, ніби між іншим, пильнуючи, щоб не пришили йому камерної аґітації, розповів, як сім років тому десь... в "румунській Сиґуранці"... "один божевільний юнак" змагався з лікпомом. Він змагався взагалі тоді з цілим сонмом слідчих тієї "Сиґуранци", доводжений ними до крайнього ступеня нервового напруження й відчаю, розгадуючи тваринячим своїм інстинктом всі підступи своїх мучителів. Він в боротьбі за своє існування викував свою думку, як лезо бритви, й розпорював нею, як хірург ланцетом, всі ходи слідчих, зводячи всі старання їхні на нівець, глузуючи з них. З тією його аналітичною думкою, з тим його шаленим спротивом людини, що боролась за життя й за честь свою й своїх ближніх, всі найгеніяльніші слідчі, що знали по кілька мов, не могли дати ради. Ані залякування, ані моральні тортури, ані провокації не могли ані притупити його зброї, ані зламати. І от тоді з'явився лікпом. Це була білява мовчазна дівчина з великими, ніби трохи переляканими очима, в білосніжному халаті. Вона приходила щодня з скринькою повною медикаментів, відкривала кормушку і, наливши якоїсь рідини в чарочку, простягала мовчки її юнакові. Вона тримала чарочку в ніжній дівочій руці й промовляла тихим, непевним голосом:

- Бром.

В'язень потрібував брому, бо бачив, що йде до божевілля від пекельної нервової перенаснаги. Але він помітив за спиною дівчини, геть далеко в коридорі, начальника відділу, що пильно дивився в спину лікпома, а ще помітив, що рука в дівчини тремтить і що очі її занадто печальні. Думка шалено трепетала, шукаючи виходу. Не взяти не можна, бо доберуть іншого способу, взяти й випити - теж не можна, бо інстинкт бив на сполох, що в тій чарочці його згуба. Замах на його інтелект, на його розум. Тоді в'язень, усміхнувшись до дівчини, брав чарочку й перехиляв її в рот, удаючи, що ковтнув. А як кормушка закривалася й печальні великі очі зникали, в'язень носив рідину в роті по камері доти, доки не переконувався, що за ним вже ніхто не стежить, і потім виливав її в парашу. Після тієї рідини в роті ще довго лишався паскудний, неприємний присмак. То був не бром. Власне, то був бром, але з якоюсь підступною домішкою. Доводилось довго полоскати рота, доки той присмак зникав. Так повторювалося з дня в день. Іноді кормушку відкривав начальник групи й лагідно питав:

- Ну, як справи, як ви почуваєтесь? - і посміхався самими очима.

- Дякую, - відповідав в'язень чемно й теж посміхався привітно.

Минали дні, і "бром" не діяв. Тоді з'явилися цигарки. Власне, їх видавали й раніше весь час, щодня по десять штук - арештантська пайка. І були вони досить добрі. Цигарки для в'язня - то велика радість, то найдорожча річ у світі. Але одного дня ті цигарки змінили трохи свій вигляд і смак. Назовні ніби було все в порядку і треба було надзвичайної чуйности й пильности, щоб щось помітити. Але арештант одразу помітив, що щось не гаразд. З одного боку ті цигарки ніби були трохи підмочені чимсь масним, а тоді просушені. В'язень дивився на рудуваті підпливи й думав про печальні очі лікпома. "А може, то випадково, десь підмокли в скринях?" Припалив обережно одну, набрав у рот диму й випустив. Паскудно. Нехай полежать. Чекав на кращі. Другого дня цигарки дано такі самі, з рудуватими підпливами. Третього - теж. Тепер щодня стали давати припсовані цигарки. Десь, видно, зіпсувалася ціла фабрика. В'язень кришив цигарки дрібно й викидав геть у парашу, а сам курив "бички", які випадково знаходив у вбиральні.

Але він не тільки кришив цигарки й викидав до параші, а ще й просив щодня в чергового добавки цигарок і їх йому давано з радістю, таких самих, з рудими підпливами.

А лікпом, не припиняючи своїх візит з чарочкою брому й бачучи в'язня в доброму здоров'ї, вже робила здивовані очі.

Кінчилося все тим, що старший слідчий, викликавши його на допит, розкричався несамовито з невідомої причини й назвав його "останньою сволоччю".

На тлі цієї Андрієвої новели недавня візита лікаря не потрібувала ні для кого коментарів з його отим:

"Показанія давалі?"

Лиш Азік спитав знічев'я:

- Так де ж це було? І хто був той хитрий в'язень?

- Це було в румунській Сиґуранці, а в'язень - був такий...

- А хіба там були лікпоми?

- Напевно, були! - ствердив Охріменко авторитетно і засміявся: - От мерзавці! Фашистська сволота!

 І Азік і всі інші прекрасно знали, що не про Сиґуранцу мова, але спробуй тут заперечити, що Сиґуранца не "фашистська сволота". Всі в душі потішалися з Азіка і на рахунок Сиґуранци надавали смертоносних реплік, не згадуючи й словом про недавню візиту лікаря з його "показанія давалі?", так, ніби його й не було в природі.

Андрій мав відпустку. Гримання засувів і біганина в коридорі його не обходили. Він лежав цілісінькі дні й думав про свою справу. Як довго ще ця його епопея триватиме? І що там роблять брати?.. І що там могла втнути Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та тільки ж... Раптом пригадував деякі подробиці, на які натякав слідчий, а потім Сафигін. Лише хтось вхожий до їхньої родини міг знати про ті подробиці - це міг бути тільки хтось свій! Тільки свій! І от... Після того як йому поставили вимогу завербувати братів до фабрикованої військової організації, підозріння до них відпадає. То тоді, значить... Ах, як це боляче!.. Невже вона могла втнути щось? Вона могла зробити це з глупоти, з наївности. Вона жінка... Вона могла стати жертвою провокації або шантажу Сафигіна тощо. Адже ж вона секретар райвідділу НКВД.

На душі паскудно... Але що ж, буває... Думав журливо й зітхав, - вона жінка. Хотів викреслювати її геть з пам'яти, але не міг. Викреслював живосилом і - не міг. Бо вірив і не вірив. Гарячкове думав, передумував - вірив і не вірив...

Може, вона має до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападі вірности органам, в яких працює, і тепер уже немає вороття? Перестаралась, служачи вірою й правдою "урядові й партії". Може... Все буває... Та тільки ж от не вміщається в серці, щоб щось могла втнути його Катерина...

Від думок ломило скроні. Потім вир думок погасав і приходила тиха журба. Добре. Нехай. Він уже за всіх покутуватиме. Він упреться і стоятиме до загину. А вони - нехай будуть щасливі... Андрій вже не мечеться серцем, а лежить у забутті. Хтось ніжно грає журну сонату Бетговена, огортає жалем і мрією змучене серце.

"Ах, хто ж то так прекрасно грає?!"

Ніхто не грає. Андрій розплющує очі й дивиться по камері. В стіні гудуть вентилятори. Зарудний розповідає тихим голосом про Петропавлівську фортецю, в якій він сидів, і всі його оповідання слухають, як фантастичну казку. Оповідання про леґендарну, овіяну жаскою славою, найстрашнішу в колишній царській імперії Петропавлівську фортецю. І видається те оповідання в'язням тюрми країни соціялізму - найкращої в світі країни, що повстала на руїнах найреакційнішої імперії - неправдоподібним... А Зарудний розповідає... Вони сиділи в казематі, справжні політичні в'язні, посаджені Сатрапами Миколи Романова за спротив системі. Камери їхні не закривалися, й вони ходили один до одного в гості, грали в шахи й преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дістаючи їх леґально з волі. Вони мали й бібліотеки. Вони не їли тюремних харчів, якщо не хотіли, а діставали харчі з волі... Обід, приносив на замовлення наглядач з ресторану. Обід. Чудесний Людський обід. Вони мали побачення. Вони писали листи... Вони кричали на тюремну адміністрацію й лякали її голодівками... їх тюремники боялися... А головне - обід! Обід можна було не їсти тюремний...

- А який був обід?!

- Який був обід?..

Краснояружський облизується. Всі просять описати обід.

Зарудний описує обід... Шніцелі... Голубці або пельмені... Солодке...

Ні, це неможливо! І це неправдоподібно! Цього ніколи не було.

- Не може бути! - каже Краснояружський, невтримавшись. - Не може бути, бо якби були такі тюрми, то всі б з волі пішли жити до тюрми. Пішли б з ентузіязмом! Всі б пішли. І я б перший пішов! На все життя. Й писав би хвалебні оди тим, хто такі тюрми для нас здобував би. Бо це ж соціялізм! Ви брешете, товаришу доценте! Скажіть, що ви брешете.

Занудний схиляє голову й каже, зітхнувши тихо:

- Так, друзі мої... я брешу. Хай це буде казка... Це казка, друзі мої...

І марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, ім'я якому Петропавлівська фортеця, зникає, а натомість виступає дійсність з хмарами роздушених блощиць по стінах, із сопухом, із звалищем пітних тіл, з нервовим тремтінням від найменшого шереху за дверима, з проклятим вовчком, з розчавленим фізично Андрієм, з пекельним голодом, з вовчими вогниками в очах...

В камері весь час рух. Менший вдень, більший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять.

Приходько й Літвінов, попідписувавши "двохсотку", пішли на трибунал. Тільки тепер виявилося, що вони по одному ділу. Перед тим як іти на трибунал, їх гарненько поголили, звеліли причепуритись, а ще - перед тим як йти на трибунал, їх викликав слідчий, був дуже чемний, напував їх молоком і частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так, як і на допитах, і все підтвердили, щоб не підвели. І їм це буде зараховано. Їм буде легка кара, як людям, що довели свою лояльність, щиросердно розкаявшись та признавши всі свої провини, - цебто за те, що зразу й так легко "розкололись". Найбільше що їм буде, запевняли радісно Приходько й Літвінов, йдучи на трибунал, - їм дадуть по п'ять років. Так запевнив слідчий чесним словом.

Теорія Літвінова тріумфувала. Теорія про те, що ліпше дістати п'ять років і вижити, аніж бути роздавленим і загинути.

Виходячи й прощаючись, Літвінов гаряче тиснув усім руки, а особливо Давидові, й зі сльозами на очах шепотів:

- Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, і мені вас шкода. Послухайте мене...

Вони пішли. Пішли на трибунал, окрилені чесним словом слідчого. Всі були певні, що вони чисті, як кришталь, і бажали їм щастя. І бажали їм витривалости, перенести ті п'ять років, уготованих їм невідомо за що, і вернутися назад до своїх рідних, до людей взагалі зі своїм таким щирим і добрим серцем. Ніхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно "розкололися".

А надвечір... А надвечір повернувся інженер Ляшенко й приніс із "брехалівки" вістку, що Приходька, й Літвінова, й цілу групу - всю їхню "організацію" приречено до розстрілу  та що Літвінов умер від розриву серця на місці.

Це було приголомшуюче... Отак от їх і не стало...

Камера сорок дев'ята лишилася прекрасного оповідача всесвітньої літератури й першорядного лікаря.

Всі були безмежно пригноблені й не дивились одне на одного - теорія професора Літвінова трагічно скрахувала. І всі, хто мав надію, як і ті нещасні, зів'яли, немов спараліжовані.

Давид сидів коло Андрія й тихо гладив його руку.

Ніхто не проронив ні слова, почувши трагічну вістку, лише Азік, сполотнівши, промовив:

- Цього не може бути...

А Давид видушив з горла якось по-дитячому, з трагічним протестом:

- Ах, професоре, професоре!.. - і сидів коло Андрія, й тихо гладив його руку. Горнувся до нього всією душею.

Теорія Літвінова й Азікова карта була бита, а Андрій дістав ще раз підтвердження, що поза тією лінією, яку він обрав і на яку поставив Давида, немає рятунку. Він потис мовчки Давидову руку, немов хотів повторити вже сказане колись: "Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінях і вмерти двічі - морально й фізично. Але в першім варіянті ще є шанс взагалі не вмерти".

- Давиде! Ви ще маєте шанс... - прошепотів Андрій. І хоч він не скінчив думки, але Давид його зрозумів і сприйняв його слова, як і потиск руки, всією своєю фанатичною юнацькою душею, відповівши на потиск гарячим потиском. Він прийняв Андрієву філософію безповоротно. Якщо він перед тим почав був вагатися від тортур та від постійних умовлянь Літвінова, то тепер те все одвіялось, як пружина від сильного подуву вітру. І так само одвіялися всі найменші сумніви та невільні шукання компромісів в Андрієвій душі.

У них немає вибору. В кожного, хто хоче зберегти свою душу й тим перемогти, немає вибору. І не може бути ніяких компромісів.

Ребро погано заживало, в грудях грали пищики, сила прибувала мляво, а Андрій вже готувався душею до нової тури ходіння по модерному пеклу. Але його ще не кликали, хоч кожної хвилі, без сумніву, могли покликати. В очікуванні нового виклику Андрій перебирав усі варіянти спротиву, готуючись до всіх можливих метод морального наступу на нього, до всіх можливих "матеріялів", зібраних проти нього, до всіх можливих доносів та свідчень. Не все ж триватиме биття, прийде час, коли його торпедуватимуть різними "речовими доказами", "свідченнями однодумців", навіть очними ставками. Він уже знав про існування спеціяльних штатних т. зв. "очкарів", тобто підставних свідків, які виступають проти упертих і затятих "ворогів народу", даючи такі свідчення, які потрібні за планом слідчих, щоб таким чином довести провину в'язня, а воднораз довести й уперту його "злісну" боротьбу проти органів пролетарського правосуддя" та "революційної охорони", за що належиться подвійна кара.

Але про нього, мабуть, забули. Не кликали. І те сказати - в цім комбінаті проходить безкінечний потік людей, веремія, хаос, так що його могли й забути.

Та його не забули.

У дверях з'явилося четверо оперативників з брезентом. Ніхто не говорив "на Ч", лише один сказав: "Де тут, которий хворий?.. До лікаря!" - і всі посміхнулися...

Звикши, очевидно, що в таких випадках не обходиться без баталії, всі четверо зайшли до камери й приступили до Андрія. Андрій ще не встиг зорієнтуватися, як його взяли за руки й за ноги й потягли в коридор. Та він і не опирався. В коридорі його поклали на брезент і понесли, як в лантуху, скалозублячи між собою. Лежати було страшенно незручно, брезент черкав об підлогу, крім того, від перегибу його шарпнув страшенний біль, і Андрій, не витримавши, закричав:

- Стійте, чортови сини! Я сам піду.

- Нічого, - промовив котрийсь безобидно й діловито, - лежи, який приткий! Ще находишся, дурню!

Але Андрій все повторював свою вимогу, лаючи своїх носіїв на чім світ. Та те не допомагало.

- Нам приказано тебе принести, - промовив той самий голос, - значить, ми должні принести, лежи й не дриґайся!

Але, знісши на п'ятий поверх, вони все таки його пустили і він пішов по коридору власними ногами, а оперативники йшли за ним з брезентом і спостерігали з чисто спортивним інтересом - впаде чи не впаде?

Не впав. Власними ногами зайшов у двері, на які йому показано, і опустився за ними на стілець, не чекаючи запрошення, - тут він закашлявся, і, боячись, щоб з горла не пішла кров, задер лице вгору й закрився руками. Голова йшла обертом!

Хтось підійшов, взяв за волосся й поклав його голову на бильце стільця, а тоді підніс шклянку до уст. Андрій звів голову - перед ним стояв кремезний чолов'яга в уніформі, в руках тримав шклянку, обмазану з одного краю кров'ю.

- Кінчаєшся? - промовив чолов'яга, посміхнувшись. - Пий.

Андрій машинально взяв шклянку, й надпив з неї, й, вертаючи шклянку, побачив за спиною кремезного чолов'яги свого слідчого Сєргєєва.

- Ну-с, - сказав чолов'яга, - так як же діла, товаришу Чумак, га? Я бачу, що ти хочеш від нас здезертирувати до Адама. Хіба тобі так тут погано?

- Добре, - сказав Андрій байдуже, так само машинально, як перед тим пив воду. Він дивився на Сєргєєва й чекав початку нової чи, вірніше, продовження старої комедії. Чолов'яга пішов зі шклянкою до столу, а на його місці стояв Сєргєєв. Він стояв і мовчки дивився в Андрієве обличчя з неозначеним виразом - не то іронічно, не то сумно. Стояв, заклавши руки за спину, й ворушив бровами.

- Ну от, - промовив Сєргєєв нарешті, - не хотів зо мною жити мирно - маєш тепер іншого слідчого. Прошу любить і жалувать. - І посміхнувся іронічно. - Аж тепер ти оціниш, кого ти втратив у моїй особі. Ти глянь, брат, якого тобі чорта дали замість мене! - Засміявся. Постояв ще якусь мить, спостерігаючи, яке вражіння справили його слова на Андрія, й відійшов до вікна. Вражіння його слова не справили ніякого.

Сєргєєв відійшов з-перед очей до вікна, і тоді Андрій побачив, що це не та кімната, де він бував раніше, а інша. А перевівши погляд до столу, побачив, що за ним сидить людина дійсно відмінного вигляду. Не подібна, правда, до чорта, але могутньої будови, широкогруда й широкоплеча, з кулачищами, мов глечики, з вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними бровами. Людина сиділа й дивилася мовчки на Андрія. Дивилася пильно енергійними карими очима, не моргаючи. В тім погляді Андрій відчув колосальну вольову силу, й по ньому перебігла неприємна хвилька - не острах, а така собі неприємна хвилька, щось подібне до безнадії, смутку чи нудьги. А чолов'яга дивився й мовчав. І Сєргєєв мовчав, дивився собі у вікно.

Відчинилися двері, й увійшла Нєчаєва. Та сама леґендарна Нєчаєва. Вона сьогодні була якась печальна, надзвичайно бліда, з особливо виразними синцями під очима, розсіяна. Так, ніби мала на душі якесь тяжке горе, що заступило їй увесь світ. Дійшовши до столу, Нєчаєва обернулася й наставилася очима на Андрія. Вона довго дивилася на нього втомлено. Помалу втому заступила цікавість:

- Хто це? - нерішуче спитала вона в чолов'яги за столом

- Чумак же знаменитий, - відповів за нього Сєргєєв.

- Чумак?! - здивувалась Нєчаєва. Придивилась, мружачи очі, ніби короткозора. - А-а, дійсно... Гм...

Підійшла до Андрія, постояла, подивилась ще, нічого не сказала, вернулася до столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об ніготь розсіяно й закурила. Довго захлиналася димом. Нарешті знизала плечем і пішла собі. "Нудьгує руда фурія".

- От, бачиш, - обернувся Сєргєєв, - тебе вже добрі люди не впізнають, а ти ще опираєшся. Ех ти...

Андрій думав про Нєчаєву, й йому здавалося, що ті "люди" вже самі себе не впізнають. На те скидається.

Після сказаної фрази Сєргєєв пішов геть теж. А проходячи повз Андрія, зробив щось на зразок реверансу, показуючи рукою до столу:

- Прошу любить і жалувать.

- Та-ак... - сказав чолов'яга нарешті, витримавши довгу паузу після того, як Сєргєєв зник. - Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть Донець. Гарне прізвище?. Козацьке, брат. Ти от інженер, а нічорта не знаєш; от, приміром, не знаєш, що всі прізвища на "ко" - то все шантрапа і смерди, смердячого походження, а котрі не на "ко" - як, от моє, то це все козацького славного роду. Хоча ти теж - Чумак, ну, от і добре, значить, ми обидва козацького роду. Бачиш, нам і бог велів дружити, жити в мирі й згоді. Чи не так?

Слідчий говорив доброю й інтеліґентною українською мовою, лише підкреслено грубо.

Андрій мовчав. Він дивився на свого нового слідчого з козацьким прізвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав, що цей Донець таки, мабуть, справді козацького, та ще й доброго роду. Расовий. Щось у ньому було від якогось рєпінського персонажу з картини "Запорожці пишуть листа..." Може, брови, густі, смоляні, як воронове крило. В когось саме на тій картині такі брови є. А може, кулак, грубезний і жилавий, і манера класти його на стіл. У когось там такий самий кулак є. Він мав приємний голос, а інтонація його мови милувала вухо. - Андрій спіймав себе на цьому. "Е, брат, в тебе безнадійно націоналістична душа, й годі її переробити!" Мимоволі, мабуть, через ту мову, через ту інтонацію, з якої дихала степова сила його землі, він просякався довірою до цієї людини. А Донець, ніби відчувши вражіння, яке справляв, говорив ще проникливіше, ще виразніше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, ніби й сам своєю мовою милувався. Бавився. І милував Андрієве вухо полтавським акцентом, з його божественним "ль". Він говорив про те, що вони ж обидва робітничого походження і мусять мати спільну мову й спільні інтереси, що він - Андрій - даремно дає себе роздушити замість того, щоб знайти форму порозуміння, адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закінчать цю прикру справу на Андрієву користь, треба лиш викласти всі карти на стіл щиро й знайти пристійний вихід з дурної ситуації, яку сам він - Андрій - через свою упертість ускладнив і т. д. І все навертав до однієї точки - до взаємної довіри, до дружніх стосунків. Питання Андрієвої справи, обвинувачення тощо, як і питання його братів, слідчий не торкався, лише ходив навколо. Натомість налягав на питання другорядні - питання їхніх стосунків.

Андрій слухав і мовчав. Він вчувався в душу цієї людини й намагався її розгадати, перш ніж щось говорити.

А слідчий намагався прозирнути його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла пауза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну паузу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по-російськи. І вже далі говорив тільки по-російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, та ще з таким полтавським "ль", і що ця людина "козацького роду". Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник "органів революційної законності". І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імени диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на "ти", а на "ви", надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.

- От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? - закінчив Донець.

Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:

- Дозвольте слово мовити.

- Говори.

Андрій подумав про Сєргєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно-меланхолійно, з паузами:

- Дозвольте... блощицю.. вбити...

- Га?! Де?

- Ось, виповзла з черевика...

Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що Андрій з нього глузує. Закусив губу.

- Гм, - скривився в саркастичну посмішку Донець. - Я бачу, найшла коса на камінь. Ну що ж, - зітхнув, - тим гірше для тебе. - І враз рубнув долонею по столу:

- Я тобі не Сєргєєв! Ти це затям. - І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. - Я не Сєргєєв! І вже з-під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? - Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. - Вибирай - або-або; "Не митьєм, так катаньєм". Не схочеш по-доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собі думаєш?

І засміявся злобно, презирливо:

- Революціонера з себе корчиш... Наївний, смішний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. А я реаліст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам'ятай, що твоя доля в моїх руках і та твоя доля - то доля отієї самої блощиці. Чув?

- Чув. (Меланхолійно).

- Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобі скажу. Ти зараз підеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потіхи мати справу, вичухуйся. А потім ми матимемо "разговор". А тим часом ти все добре обміркуй і прикинь. Ти так легко не вискочиш від мене не то що на волю, а навіть у смерть. Я тебе розмотаю, як повісмо ниток, якщо ти не здасишся. "Коли ворог не здається, його знищують", затям! Подумай! приготуйся до "або-або". Цебто, або ти здасишся і ми справу полагодимо по-хорошому, подружньому. Або - я тобі докажу, що я козацького роду.

Андрій дійсно посміхнувся.

- Чого посміхаєшся?

- Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.

- Що ти цим хочеш сказати?

- Нічого, - промовив Андрій меланхолійно. - Лише те, що мені б теж випадало довести, що я козацького роду. Таким чином, з вашого "або-або" виходить зачароване коло.

- Добре. Тоді не буде ніякого "або-або", а лише буде одно - ти здасишся. І я тобі за це ручусь.

Андрій помовчав. Зітхнув.

- Чого зітхаєш?

- Ви мене роздавите, вірю, але... Це буде Піррова перемога, кажучи глибше.

- Як то?

Андрій мовчав.

- Як це розуміти "глибше"? - доскіпувався слідчий.

- Та так, - зітхнув Андрій, ухиляючись. - Мабуть, з того нічого не вийде...

- Гм... Пропащий ти чоловік. Добре. Подивимось. В кожнім разі запам'ятай, - в моїй практиці ще не було випадку, щоб хтось взяв гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобі альтернативу - визнати, що ти рідний брат Миколи Романова, і ти визнаєш, не зважаючи на абсурдність такого закиду. Визнаєш і власноручно підпишеш.

"Це вже було". Андрій скривився:

- Уявіть собі - я вже це чув і... це банально... Плагіят...

- Нічого, що чув. Почуй ще раз. Від мене. Отож - ти визнаєш, що ти брат Миколи Романова.

- Аж так?

- Аж так.

- І це буде стверджувати, що один з нас козацького роду?

- Так. В кожнім разі це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти.

- Гм...

- Що?

- Починаймо.

- Ти божевільний! - закричав раптом Донець, зірвавшись з презирливого тону. - Ти маньяк!.. Ні, це ти такий тому, що тобі до всього вже байдуже, що тобою володіє відчай безнадії й гнила прострація. Але... Але...

Тут Донець похопився, прибрав себе до рук і вже посміхався презирливо:

- Ти напівтруп! Ти спершу прийди до пам'яти й вернися до людського стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тоді будемо говорити.

Слідчий натис на ґудзик сиґнального дзвінка й до кімнати вскочив оперативник. Слідчий написав записку й подав оперативникові - "Одведіть в сорок дев'яту".

- Я тебе спроваджую назад до камери і кожної хвилини можу викликати знову. Ти про це пам'ятай і приготуйся до останньої тури твого божевільного гонору. Думай над цим денно і нощно. Бувай.

- Давай пішли, - буркнув оперативник понуро.

В дверях Андрій обернувся, відчувши пильний погляд слідчого на собі. Донець стояв за столом, і пильно дивився примруженими очима услід, і посміхався.

- Бувай! - буркнув він не в тон посмішці і ту посмішку змазав.

- Бувай, - відповів Андрій, але химерного вражіння від посмішки Донцевої змазати не міг.

Так скінчилася перша зустріч з новим слідчим. Щось в тому Донцеві було для Андрія загадкове. Всі його крики й страхання, його не переконували. Гоштаплер? Ні. Тріпач? Ні. Кат? Рафінований кат?. Можливо. Але, мабуть, ні. Найдивнішою була його посмішка. А ще цікавим було, що він ні звуком не обмовився про братів, ані про Катерину, ані взагалі про справу. Ані не почав вести справу одразу, користуючись з Андрієвої прострації. Скидається на те, що це слідчий окремої школи. Може, хитрий з біса і методист. А який по-чортячому певний себе. Він хоче вирівняти сили, не маючи морального задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. "Вичухуйся". І цікавість і неприємний холодок огортає Андрієву душу. Можливо, за тією посмішкою нічого не криється, крім одного - він хоче не просто задавити свою жертву, він хоче роздушити саме "я", розтягуючи муки до безкінечности, до остаточного заломлення. Це йому потрібне. Оце, мабуть, і вся суть.

При думці, що його будуть за кожним разом відживляти фізично, щоб давити й давити без кінця, аж поки він не обернеться в тварину, на душі ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи не кинутися таки йому сторч головою десь в прольот межи сходами або отак рвонутися щосили й побігти, божевільно ревучи, та й розбити голову об стіну коридора, як то зробив хтось уже. А може, й не один так зробив. Коли на душі страшна безнадія й тоскний відчай, коли серце тонюнько скімлить у безвихідді, то від такого вчинку стримує лише тонюсінька волосинка, волосинка якоїсь розпачливої безнадійної надії. Парадокс, але виходить, що така безнадійна надія існує. Вона існує в людей, що ходять по сферах цього новітнього пекла. Надто в людей упертих. .

Андрій не побіг з ревом вздовж коридору й не стрибнув униз сторч головою ламати кості... Він пішов до камери сорок дев'ятої "вичухуватися".

Навдивовижу міцний Андріїв організм, скріплений фанатичною жадобою жити й могутньою волею до життя, справді "вичухувався". Кашель і кровотеча припинилися. Ребро заживало. Нерви, завдяки щоденним вправам (а ці речі Андрій робив ще з школярських років) - завдяки обтиранням холодною водою, фізичній гімнастиці, зосередженню волі на якійсь одній думці, не зважаючи ні на що, та вправам на уміння абстраґуватися від усього, дисциплінуючи свій розум і волю, - міцніли, гартувалися. Часом, вшнипивши зір в стіну, вкриту плямами роздушених блощиць, він годинами не відривався від тієї стіни - організуючи ті плями в строгий орнамент силою уяви, організуючи ті плями й риски в цілі мистецькі видива, в фантастичні картини, що оживали й вібрували життям, рухом, всіма барвами, існуючими в природі. І ніякі події в камері не в силі були його одірвати від такого заняття. Вже співкамерники думали, чи не з'їжджає він з глузду. Але Андрій не з'їжджав з глузду. В тім же плані абстраґування від дійсности, заповнюючи прогалину після втрати Приходька, він іноді розповідав щось із світової літератури або з історії авіацї, - утікаючи сам і допомагаючи людям утікати від кошмару дійсности, рятуючи та скріплюючи їх морально, в подяку за їхню таку товариську опіку над ним.

Дні минали. Тяжко, поволі, з мукою, але минали, подібні один до одного, як паркетні дощечки. Та кожен з них все таки  збагачував людей тяжким досвідом. Так, наприклад, в числі інших надбань Андрій по-справжньому збагнув, яка то велика й могутня річ в цій інституції - "вербовка". Якось їх повели "на оправку". Андрій вже достатньо оклигав, щоб нести ті обов'язки, які припадають на в'язня, і був уже в камері старостою. Його на цей "пост" обрали товариші одноголосне, просякнуті до нього повагою. Всі його слухали, він складав заяви черговим за всіх, мав діло з наглядачами, полагоджував камерні конфлікти, словом - задавав тон. Ідучи на оправку, він все йшов попереду, як ватаг, а за ним черідка голих камерадів. А коли траплялося, що видавано неповноцінну пайку в числі інших, він підіймав про це питання перед коридорним, викликаючи його настирливо, і перемога завжди була на його боці. Наглядачі його добре знали (мабуть, у всій тюрмі знали через його славу затятого й одчайдушного) і мали повагу, а може, й боялись його. Отже, якось їх поведено "на оправку". В коридорі чергував особливо злобний і несимпатичний наглядач, він мучив в'язнів тим, що обривав "оправку" на половині, кваплячи всіх негайно виходити. Він, очевидно, дуже тішився, коли люди не могли виконати природних потреб, і, виганяючи їх, глумився. Для в'язнів він був карою божою, втіленням найбільшої мерзоти. Так було й на цей раз. Ще не встигли люди розглядітися, як відчинилися двері й наглядач, розмахуючи величезною в'язкою ключів, зарепетував:

- Виходь!!

- Але ж, гражданін...

- Виходь, сволота!! - і без дальших розмов почав викидати до коридору за руки тих, що з краю.

- Галло! - сказав Андрій спокійно. - Ми маємо десять хвилин від самого "товариша наркома", і не заважайте нам.

Але це тільки більше роззлостило наглядача. Він закипів, затупотів:

- Я тут тобі нарком! Я тобі ось як дам!.. Виходь всі! Тоді Андрій спалахнув і крикнув перше, що видалося найпридатнішим, щоб лякати живих і мертвих:

- Завербувати його!

- Завербувати!!! Завербувати!!! - закричали всі в один голос. .

І сталося чудо - наглядач сполотнів і аж рот роззявив, наче його стукнули по черепу обухом. Поворушивши беззвучно губами, він гримнув дверима і вже не відкривав їх не те що І5 хвилин, а цілих півгодини. А відкривши після того, як всі помилися й причепурилися, вже не кричав, а промовив тихо, хрипко, не своїм голосом:

- Вже?.. Виходьте...

Людину не можна було впізнати. Безперечно, він задихався від злоби, але й безперечно, що він задихався від страху й був, як побитий пес. Очима намагався не дивитися ні на кого.

А завербувати ж так просто - сказати, що ось такий ось наглядач передавав у камеру заборонені речі. І все.

З цього інциденту Андрій зробив належний для себе висновок на майбутнє. Виявляється, що це магічне слово мало шалений вплив не тільки на арештантів. Власне, мало вплив не слово, а перспектива потрапити з ролі начальника до ролі в'язня через оту знамениту "вербовку".

Після цього наглядач був, як то кажуть, мов шовковий, а Андрій роздумував над тим, що цей засіб варто покласти в свій арсенал оборони і то не супроти наглядачів, а вище.

Очевидно, що не на кожного аргата це слово може мати такий вплив, але то треба полювати на випадок.

Другим випадком, що укріпив Андрія в вірі в силу "вербовки", був такий:

Інший наглядач, що теж славився своєю брутальністю, якось зробив помилку. Повівши камеру вранці "на оправку", закрив, проти звичаю, двері їхньої порожньої камери на засув, чого ніколи не робилося, лишалися двері завжди навстяж для орієнтації. Був чимсь надзвичайно заклопотаний чи збентежений, а від того розсіяний. Повертаючись з оправки й ідучи попереду черідки людей, наглядач минув двері їхньої камери. Хтось було заїкнувся, що не туди, але Андрій, який ішов слідом за наглядачем, дав знак мовчати. Минувши камеру, наглядач відкрив двері до наступної й впустив їх туди. В камері було кілька людей, хтось з них витріщився здивовано, але Андрій дав знак і цим мовчати, й вони вмарширували в чужу камеру, як додому. Розсіяний наглядач забув, скількох він брав "на оправку", звикши іноді водити людей партіями з тих камер, де їх занадто багато. Він гримнув засувами й пішов відчиняти дальшу камеру, а арештанти на взаємну шалену радість почали знайомитися, швидко розпитувати один одного про спільних знайомих, про справи, про новини, про всі арештантські діла. "Господарі", взнавши, в чому річ, почали сміятися, навіть не шкодуючи, що втратили "оправку" (саме була їхня черга, а замість того наглядач привів гостей). Помилився собі на безголов'я. Гості й господарі квапилися наговоритися й накуритися гуртом, на знак такого знаменитого знайомства. Наглядач ось-ось мав похопитися й їхнє побачення скінчиться. Але надиво минали хвилини, а наглядач не приходив. Почав навіть брати сумнів, чи справді помилився він, а може, він це спеціяльно перевів їх сюди, з наказу начальника? Все може бути. Вже в коридорі загрюкали кормушки - почали роздавати хліб і чай. Андрій згадав, що вони можуть залишитися без хліба, і постукав у двері. Тихо, потім дужче. Потім з усієї сили. Нарешті наглядач відкрив кормушку й визвірився.

- Чого гримаєш?!

Андрій подивився на нього примруженими очима й спитав тихо:

- Чи ти часом не знаєш, чоловіче, що таке "вербовка"?

Наглядач спалахнув:

- Що за розговори! Ич ти!

- Та то я так... А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б, ми забрали вже й одежу сюди?

- Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишні зуби маєш?!

- Та вроді. А всеж таки, може б, ти вже одвів нас назад до нашої камери, бо пропаде хліб, як нас там нема.

В очах наглядача майнув страшний здогад. Він швидко закрив кормушку й подався. По хвилі вернувся й відчинив не кормушку, а двері. Був він блідий, з перекошеним від страху обличчям:

- Хто з сорок дев'ятої - виходьте... швидко...

Він не наказував, він просив, поглядаючи по коридору - чи немає начальства. Знав, що за таку помилку, якщо хтось донесе начальству, його чекає страшна кара. Сама думка про це "розколювала" цю нещасну людину.

Гості попрощалися й черідкою вийшли.

Впустивши їх у камеру, наглядач закрив двері, а тоді відкрив кормушку й залебедів у неї:

- Чи ви хліб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хліб і чай... Е... той, чи маєте якісь заяви?..

- Диви, як з варвара вилупилася людина! - промовив Андрій, посміхнувшись до товаришів, а тоді підійшов до кормущки й заговорив з наглядачем вже, як з добрим приятелем, лагідно, лише посміхаючись про себе:

- Не бійся, браток. Буває. Ти тих хлопців пусти "на оправку", вони не винні.

- Так, так...

- Ну, а хліб і чай ми ще не одержували.

Хліб і чай було видано негайно.

Після хліба і чаю наглядач відчинив знову кормушку. Його щось мучило й він не мав спокою. Аж жалко було на нього дивитися. Він щось хотів сказати, але не міг, замість того спитав дивлячись винуватим поглядом:

- Може, ви курити не маєте?

- Не маємо.

Через кілька хвилин наглядач приніс і просунув у камеру пачку махорки. Приймаючи її, Андрій помітив, як у бідолахи тремтіли руки, й він лагідно спитав:

- Ну, а все ж таки, чи ти знаєш, що таке "вербовка"?

- Знаю... - прошепотів наглядач, і здавалося, що по щоках його перебігла хвиля морозу, на очах же виступили сльози.

- Ну, нічого, - пожалів його Андрій, - не бійся, ми добрі хлопці.

Таким чином Андрій ще раз переконався, яка страшна сила закладена в тій проклятій "вербовці", що від однієї думки про неї людина з хама стає янголом.

Наглядач старався чим міг догодити 49-й камері - і чемною усмішкою, і зайвою пайкою хліба, й зайвим літром чаю, й довшою "оправкою". Словом, 49 камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в "християнську віру". Краснояружський уже почав розробляти план, як би їм обернути в "християнську віру" всіх наглядачів і всю адміністрацію, маючи наочний приклад користи від такоґо обернення. Але "обернений" наглядач одного дня щез з коридора... Скоро стало відомо, що він перевівся в інший коридор і є лютим цербером. Таким чином Андрій дістав ще одно, на цей раз зовсім інше й несподіване підтвердження, що "вербовка" не тільки здібна обертати хама в янгола, а й навпаки - обертати янгола, в хама. Та ж таки сама "вербовка". Бо ж симпатичний наглядач перевівся в інший коридор і там знову став цербером тільки тому, що боявся тут влипнути в халепу за зв'язок з арештантами, за чемне до них ставлення та давання махорки, й сісти разом з ними, - цебто "завербуватися".

Краснояружський радив наказати цербера в той спосіб, що донести начальству про недавній випадок. І з мотивів етичних і з мотивів доцільности. Але Андрій запротестував. Суть бо не в цім цербері, адже він міг бути такою гарною людиною. Суть в іншому, і те "інше" є причиною, що кого б не призначили на місце того цербера, він все буде таким самим хамом. Там не може бути чемних і гарних людей, де неподільно панує жах і проклята "вербовка".

На додаток до всіх бід і нещасть, до камери 49-ї вкинулася ще одна халепа.

Як не пильнували в'язні за гігієною, як не дбали вони за свою шкіру, миючись по тричі на день, все таки  їх напали якісь паскудні чиряки. То й не чиряки були, то якісь химерні болячки. Вони почали з'являтися на кожному в'язневі по одному, по два, по три, по чотири, нагадуючи чиряки з гнійним стрижнем посередині. Вони не боліли, лише погано заживали, ятрились, і число їх з кожним днем прогресивно збільшувалося, доходячи вже на деяких особах до десяти, до п'ятнадцяти. А потім число їх почало доходити до п'ятдесяти, а то й до ста штук на деяких. Рекорд же встановив охотінспектор Іванов - на ньому число болячок за короткий час почало доходити до 200 - до двохсот!! - штук. Камера мала жалюгідний вигляд - всі її тридцять мешканців нагадували прокажених, що гнили живцем. І надиво - Андрій був винятком, він не мав жодної болячки на собі, шкіра його була чиста, не пошкоджена. З цього всі зробили висновок, що ці болячки не заразні і що вони не від інфекції, а від розладу обміну речовин в організмі. Андрій найсвіжіший і тому стійкий. Почалась боротьба з лихом... Гай-гай, це страшенно відносне поняття "почалася боротьба". Почалися... власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно, вся тюремна адміністрація вважала це в порядку речей, як реальне здійснення обіцянок слідчих "погноїти живцем", і не мала наміру втручатися.

Люди мучилися. І не так фізично, як мучилися морально - вони гнили живцем і нічим тому не могли запобігти. Та й фізично то все таки  була велика мука - прилипати гнійними болячками до підлоги. Найбільша ж мука була сидіти в жахливій тісноті й прилипати своїми болячками до болячок сусідових. А були ж вони як-не-як, люди інтеліґентні, що так любили Флобера й естетику. І не можна розминутися. Найтрагічніше було з Івановим... На охотінспектора напала та погань, мов би за спеціяльними вказівками слідчого. Як він мучився!.. Вкритий болячками з маківки до п'ят, бідолашний Іванов не міг ані сидіти, ані лежати. Кінець-кінцем хтось таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що люди справді догниють і ні на кому буде слідчим вести слідство.

Одного дня їх поведено кудись на оглядини - це була тюремна амбулаторія, в якій в'язні, на своє здивування, побачили чимало лікарів, якісь химерні станки й операційні столи, і ще якісь апарати. Там їх понуро і без жодних слів якісь непривітні суб'єкти в білих халатах понамащували зеленою рідиною. То була імітація йоду. Після цієї операції люди поробилися строкатими й барвистими, як папуги, хоч користи від того не було ніякої. З усього того найсильніше вражіння на людей (і на їхні чиряки) справила наявність лікарів, викликавши якусь щемлячу тоскну тривогу: якщо тут так багато лікарів і якщо їх так тяжко (ба, неможливо взагалі) викликати до камери і навпаки тяжко (ба, неможливо!) добитися до них по допомогу, то для чого ж вони існують тут? А існують же для чогось, як існують для чогось і всі ті їхні апарати, операційні столи та підозрілі різні верстати. Щодо "зельонки" - так називалася зелена імітація йоду - то від неї не було жодного ефекту, крім чисто декоративного. Болячки не тільки не заживали, а, здавалося, ще більше ятрились, сходили мокротою і, тільки дозрівши до положеної їм природної межі, бралися струпом. Проте в'язні щодня добивалися "зельонки" і їм її давано. Лише вже нікого не водили до амбулаторії, а давали в камеру пляшечку й квачик, і тут, під суворим наглядом коридорного, люди намащували самі себе й повертали пляшечку й квачик. З того, що та пляшечка й квачик мандрували до суміжної камери, всі зробили висновок, що така сама біда спіткала, мабуть, всю тюрму.

Можливо, це нещастя спричинило подію, яка стрясла всіма в'язнями в більшій мірі, аніж їм би сказали, що сталася революція всесвітня:

Їх почали водити на прогулянку! Це щось неймовірне, неправдоподібне, але факт - їх почали водити на прогулянку. Одного дня сорок дев'ятій камері звелено одягтися й зібратися кудись. Потім їх поведено в супроводі кількох вартових і чергового корпусу. Перш ніж їх випустити з тюремних дверей, черговий корпусу з конячою щелепою в кількох понурих, презирливих словах (очевидно, він не звик до функції лектора чи наставника) пояснив (не кажучи, куди це їх ведуть), як вони мусять триматися за дверима: - ходити один за одним "в затилок", руки назад, не розглядатися, не говорити, ніяких взагалі звуків не видавати. Хто це порушить - всі підуть назад і вже ніколи вдруге не матимуть такого щастя. Це була прогулкова конституція. Після цього двері відчинено і вони вийшли на цей раз не туди, куди звикли виходити з тюремних дверей - цебто не в управління, а на внутрішнє тюремне подвір'я. Тільки це не точно. Вони йшли на тюремне подвір'я, а опинилися в тісній дощаній загорожі, що була зроблена в тім подвір'ї, притулена щільно до тюремних дверей. Височенний паркан - три метри заввишки - оточував площину метрів п'ять в діяметрі й був він так щільно збитий, що не було в нім ні сучечка, ні дірочки. А вгорі до паркану ще й було прибито дощаний дашок з нахилом всередину, так що в цілому ця споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нічого з цієї халабуди не було видно, крім малесенької латочки неба. Але й за те спасибі! Це все таки чудесно. Повітря! Латочка неба!

Заклавши руки за спину, в'язні закружляли тісною черідкою, ступаючи слід в слід. Точнісінько, як ті коні, що крутять молотарку. Площа була така мала, що їх тридцятеро творили суцільний ланцюжок, а ноги одного наступали на ноги другого. Посередині, являючи центр цієї каруселі, як тресор, стояв один вартовий і пильнував за кожним рухом, особливо за головами, а також давав рукою знак "повернутись", на який ланцюжок крутився назад, потім знову вперед, потім назад. Другий вартовий стояв у дверях.

Люди жадібно дихали повітрям, яке проти камерного видавалося божественним нектаром, хоч і було просякнуте запахом бензину, прілим каменем та сосновими дошками. Андрій уперто позирав скоса на боки і вгору, в надії щось побачити - але марно. Які вже були високі мури тюрми, а особливо управління, але їх не було видно за дощаним парканом. О, ті, що робили цю "каруселю", знали, що й для чого вони роблять!.. Інші взагалі боялися позирати, щоб не скінчити прогулянку страшною карою, - ходили й дивилися на п'яти переднього.

Після п'яти хвилин кружляння та тупцяння в дощаній загорожі їх одвели назад.

Це й була прогулянка. І яка вона не була химерна та коротка, але на всіх справила велике вражіння. Прогулянка! Щось небачене й взагалі не припустиме (навіть теоретично) в цій тюрмі. Але факт. А з того, як старанно збудовано халабуду, та з короткотривалости прогулянки люди зробили висновок, що таке благо звалилося не на саму їхню прокажену камеру, а на всю тюрму.

Ці прогулянки повторювалися через кожних три дні. (Отже, три дні треба, щоб прогулялася вся тюрма! Можна навіть обчислити приблизно, скільки ця тюрма має людей, якщо три дні поділити на п'ять хвилин та помножити на тридцятеро людей (більше, як тридцятеро, в халабуду не влізе). Це буде біля 10 тисяч!..

Все таки дбають за людину.

"Людина - це найбільший капітал" - ствердив Краснояружський глибокодумно, нарешті повіривши в геніяльний афоризм Сталіна.

І "нема худа без добра". Бо ж було безсумнівним, що не було б болячок, не було б і прогулянок.

Та арештантське життя, попри всю його статичність, повне різних несподіванок і часом непередбачених радикальних змін.

II

"Чорний ворон"... Повитий серпанком жаскої слави "Чорний ворон".

Читачі Леоніда Андрєєва й усіх інших письменників, що писали про тюрми й каторгу, про трагедію людей, вихоплених із життя й відданих на глум і муки, мали більш-менш усталене поняття про "Чорного ворона" - як про атрибут всіх "охранок" і їхніх тюрем, як про супутника насильства й смерти, що майже став мітичною істотою, нарівні з відьмаками й драконами, - чорним хижаком, що хапає й мчить людей на шибеницю чи розстріл, у прірву смерти. І знаменита пісня:

"Чорний ворон, чорний ворон,

Що ж ти в'єшся наді мною!.."

хоч і була складена про іншого ворона, але для багатьох у всій царській і не царській, російській імперії звучала саме, як пісня про того "Чорного ворона" тюремного. І коли її співали арештанти чи каторжники, то, мабуть, їм увижався в пісенному образі інший хижак, розгортаючись у всеобіймаюче, універсальне страхіття - колесате й крилате, когтисте й дзьобате, що заносить людину над прірву й там видовбує їй очі, клює череп і пожирає гаряче серце. "Чорний ворон"... Але це опоетизований. А не опоетизований - це в уяві всіх на землі сущих, хто бачив й хто не бачив, - була звичайна чорна халабуда на колесах. Отака собі собача будка. За часів Леоніда Андрєєва це була чорна карета, везена кіньми. За пізніших часів розквіту цивілізації - така сама карета, але вже рухана автомотором, - чорна автомашина.

Таким уявляв "Чорного ворона" й Андрій. І таким уже й знав його раз колись, побувавши в його череві. За часів ГПУ це було звичайне вантажне авто зі звичайною залізною будкою, в яку напаковувано людей. В ній було заґратоване вікно, завішене ззовні чорною матерією. І нічого він не уявляв собою особливого. Навіть було прикро, що така паскудна й прозаїчна коробка мала таку леґендарну славу.

Але на світі все міняється відповідно до епохи. Напевно, тепер і "Чорний ворон" інший. Але який?

Часто, коли вдень раптом гуділа машина в тюремному подвір'ї, або вночі чути було, як машина в'їжджала й виїжджала, в камері 49-й говорили здавленим голосом: - "Чорний ворон"!

- Який він? - питав Андрій.

Але ніхто не знав точно, який він. Говорили різне і саме тому, що говорили різне, не було віри в говорене й не було цілісного образу. Який він тепер - в епоху не Леоніда Андрєєва й не ГПУ, а в епоху Єжова, "наркома жєлєзного"?

Казали, що це жахлива чорна машина, обставлена багнетами, яка мчить вулицями несамовито й виє, як сатана. Казали, що, саджаючи в неї, в'язням зав'язують очі. Казали... Але ніхто з присутніх нічого не знав точно, бо ще не був у ній, крім, хіба, Карапетьяна, але веселий вірменин, поки був у камері, нічого не розповів на цю тему, а потім його забрали. Таким чином, було багато домислів і нічого точно окресленого. Була лише леґенда. Знали лише всі напевно, що він є й що працює невтомно, безперервно, і що так і називається "Чорний ворон", навіть за офіційною термінологією. Якось дивно чути це фантастичне ім'я, так би мовити, поетичний образ, леґенду, замість натури, в епоху оголеного реалізму, в епоху розлеґенднення всіх леґенд.

І ось він прилетів...

Одного дня їх - мешканців камери 49-ї - забрали з камери. Таємничо звеліли всім зібратися "з вещами" й вивели до льоху невідомо для чого, тим накрутивши нещасним людям нерви до крайньої межі. Тут люди просиділи півдня. Потім від них відокремили п'ятьох і лишили на місці, а решту забрали й повели. Цебто 24 особи, а серед них був і Андрій, їх вивели з льоху й погнали швидким темпом ("Давай-давай!!") по темних і вогких коридорах підземелля. Біля якоїсь, герметично закритої, залізної брами їх вишикували по-три й наказали триматися "там", де вони зараз опиняться, тихо, під страхом тяжкої кари. Після того відчинили браму - перед ними стояла автомашина, підведена задком щільно впритул до виходу. То була вантажна машина з халабудою, розмальованою в яскравий колір і пописаною якимись літерами. Андрій умудрився прочитати своїм бистрим оком великий напис збоку по діагоналі - "Ц Е Р А Б К О О П ..." Точнісінько така машина, якими возять хліб!

Їх впускали в відчинені залізні дверцята по-три й ті трійки щезали мовчки в мовчазному, темному череві "ЦЕРАБКООПУ". Прийшла черга до Андрієвої трійки. Андрій перший здерся по відкидній драбинці й ступив у середину. Це був вузюсінький коридорчик, обабіч якого були дверцята! Герметичне закриті дверцята. Одні з них відчинив оперативник, що порядкував у коридорчику, й сказав - "Давай!"

Андрій втиснувся в дверцята. То була манюсінька кабінка - такий собі залізний мішок на одну людину. Але їх туди впхали трьох. В середині було прироблене сідальце, але Андрій не скористався з права першости. Він уступив місце Зарудному. Третім був Ґоліят-Охріменко. Охріменко прийшов останній і не влазив у кабінку, бо це було проти всіх законів фізики. У такій манюсінькій клітинці Охріменко не міг би вміститися як слід сам, а його пхали третім.

- Лізь, сволоч!! - люто шипів оперативник, розсипаючись прокльонами. Охріменко ліз, здушуючи своїх товаришів, як пресом, і все не міг влізти. Йому допоміг оперативник, втискаючи ґоліятське тіло коліном. Втиснув. Закрив дверцята й клацнув замком. Готово!

Оце й він - "Чорний ворон". Чорний ворон без леґенди.

Ніяких вікон, навіть завішених чорним запиналом, і ніяких щілин! Тільки вгорі десь просочувалося потрохи повітря. Андрій помацав рукою - то було прибито трохи подірявленої бляхи в півдолоні завширшки, мов тертушка. Дірочки були манюсінькі та й ті зроблені не просто, а якось так навскоси, та ще й прикриті дашком, мабуть, щоб нічого не було видно. Не було видно неба й взагалі світла, хоч назовні був сонячний день. Це щоб люди не милувалися небом (бо ж то "Воля!") та й щоб не помітили часом бодай горішніх поверхів будинків і не зорієнтувалися, куди їх везуть.

Ось він тут увесь геній епохи!

Андрій засміявся злісно. Навіть той образ "Чорного ворона", який жив в уяві, був занадто поетичний порівняно з дійсністю. "ЦЕРАБКООП!" Нікому на волі не прийде в голову, зустрівши цей "ЦЕРАБКООП" на вулицях і площах міста, що це "Чорний ворон" і що в нім їдуть вони - приречені люди, може, їхні друзі, приятелі, знайомі, брати, рідні. Таким чином, ніхто навіть приблизно не знатиме про їхню трагедію. А вони їхатимуть яскравого сонячного дня через самий центр заштатної столиці республіки!

Це було тяжко й прикро. Андрій не раз і раніше ловив себе на думці, що не страшно вмерти привсенародно, лише страшно умирати, задавленому нишком, в темних закамарках, десь в льосі, ізольованому від світу, без свідків, де твоя смерть навіки лишиться таємницею. Ось що страшно. І в чеканні такої смерти щодня, щогодини, завжди видавалося недосяжним щастям умерти на шибениці серед велелюдної площі, на очах у всіх, щоб усі знали, що ж з ним сталося, де він дівся, як він скінчив своє життя. А може, ще й крикнути зухвало й глузливо щось в очі катам - хлюпнути їм привселюдно в лице своїм презирством і зненавистю. Така думка й зараз прийшла в голову. Де там! Навіть коли б закричати отак нагло, то й то ніхто не почує того крику. А почує - не повірить. І від того було прикро. Даремно Андрій намагався перемогти почуття тоскної нудьги, відчаю, тупого розпачу.

А от би це їхав звичайний "Чорний ворон" часів Андрєєва або навіть ГПУ, і всі знали б, що там когось везуть. Боліли б серцем, догадувались би, співчували, бились душею над болючою загадкою - "Кого ж це везуть?" І, не вгадавши точно, склали б одначе леґенду, яка все таки  була б правдоподібною.

Прокляття! Тисячу разів розстопроклята епоха і проклятий її диявольський геній.

Машина йшла через місто. Вона йшла зовсім не божевільним темпом і зовсім не ревіла несамовито. Вона бо везла "хліб" або, може, й "морозиво" і не мусіла квапитися, щоб не розтрясти дорогоцінний крам. Андрій чув вухом, як в коридорчику човгав чобітьми наглядач. Він теж був усередині, і ніхто його не бачив. І ніяких рясних і жаских баґнетів. Один-однісінький наглядач в коридорчику залізної "тюрми на колесах". Ну, скажіть, хіба це не геніяльна епоха?! А в'язні - кожен намагався проглянути крізь залізну стінку кабіни "ЦЕРАБКООПУ" бодай думкою - вгадували, якою саме вулицею оце вони їдуть. Куди повертають. Всі вони знали досконало своє столичне місто і уявляли, що оце вони йдуть по ньому власними ногами, прогулюючись по сонячних вулицях, зустрічають знайомих... Андрій впіймав себе на шаленому бажанні: от якби оце машина ця та налетіла на телеграфний стовп, на трамвай або на іншу машину, щоб сталась аварія. От би!..

І тепер скажіть, що немає провидіння, або - що людське шалене бажання нічого не варте! Але це, звичайно, сталося випадково. Ніби Андрієве божевільне бажання дійшло до вищого розуму, що керує всесвітом, - раптом почувся шалений вибух, а тоді сильний струс калатнув людьми, - машина після вибуху пішла якось бокаса, а тоді тіпонулася від удару об віщось, перехнябилась і стала. Удар був не дуже сильний, так що Андрій з товаришами тільки трохи потовклись один об одного, але не пошкодились. Ставши, машина стояла нерухомо, навколо неї засюрчали сюрчки, закричали якісь погрозливі голоси, розганяючи юрби цікавих. Як потім виявилося, сталась маленька аварія - на крутому повороті з Павлівської площі на міст через Лопань лопнула камера й покришка на лівім заднім колесі, і машина, нагло загальмована на один бік, загнула по інерції круто й врізалася в телеграфний стовп. Добре, що вона була дуже загальмована, а то хлопці на тім і скінчили б свою арештантську епопею.

Навколо машини зібралась велика юрба - це чути було всім мешканцям "ЦЕРАБКООПУ". Безперечно, та юрба не знала, що перед ними більше диво, аніж звичайна аварія якоїсь там "Церабкоопівської" машини. Напевно, вони там не розуміють, чому саме їх так шалено розганяють міліціонери, які, розганяючи, теж не розуміли, що це таке за машина. Наказано розганяти, значить, треба розганяти. І саме це уперте розганяння інтриґувало людей несамовито, збільшуючи юрбу все більше. Але ніхто не здогадувався, в чому річ, бо... Бо якби люди здогадались - то кинулись би врозтіч з усіх ніг. Безперечно.

Андрій тріумфував, так само, як і його колеґи. Охріменко здушено реготався. От і пропала їхня таємниця! Проклятий "Чорний ворон" розшифровано! Буде розшифровано! От раптом усі взнають, що це за "ЦЕРАБКООП" і що в нім возять! Взнають про них! Не взнають персонально про кожного, але взнають взагалі про них, про всіх, як от їх возять!

Довго стояв "ЦЕРАБКООП" перехняблений, очевидно, пошкоджений безнадійно. Ось під'їхала якась машина... і Охріменко вилаявся, висловивши тим і Андрієву думку. Вони чіпляють "ЦЕРАБКООП" на буксир. Пробують тягти. От потягнуть, сволота, й заволочуть нерозшифровану леґенду, так ніхто нічого й не знатиме. Ні! Не бере! Стало! Попихтіло, пойорзало й стало. Не бере! Стоїть. Галас і сміх навколо машини клекотить. Люди сміються, як то з тим "ЦЕРАБКООПОМ" вовтузяться.

Ще якийсь час стояв "Чорний ворон" нерухомо. Нарешті підійшла якась інша машина й почала наближатися задки до "ЦЕРАБКООПУ". Підійшла... Засюрчали сюрчки несамовито, розганяючи юрбу, закричали якісь голоси грізно. Настала тиша. Мабуть, юрбу відтиснули подалі. Чути лише, як віртуозно лаються якісь дітлахи, очевидно, лізучи крізь заборону поближче; Не треба було Андрієві пояснювати, що то за дітлахи. Всюдисущі й непобідимі безпритульні, їх легко впізнати з їхньої барвистої мови - мови харківських і взагалі всесоюзних апашів. Чути, як під голосні зауваги безпритульників відкриваються дверцята... Виводять людей... І тут голосний, дзвінкий дитячий крик пронизує повітря: .

- Трам-трам тарарам! Та це "Чорний ворон"!!

 Андрієві цей богохульний вигук видався божественною музикою. Ні, Бог сотворив цих безпритульних таки не даром. Він відчув, як всі юрбища, все місто, весь світ ахнув:

- "Чорний ворон"!!!

Ага! Проклята таємниця перестала існувати! І водночас Андрій відчув, як юрби харківських обивателів кинулися, опановані містичним жахом, врозтіч, геть від "ЦЕРАБКООПУ". Вони не могли не кинутися. Вони мусіли кинутися. Після того крику та тупотняви настала мертва тиша, і в тій тиші їх перевантажували з машини в машину, з одного поломаного "ЦЕРАБКООПУ" в такий самий інший, цілий. Підвели його щільно дверцятами до дверцят і перевантажують. А так як вони все таки  не могли підігнати машину до машини дуже щільно - заважають cхідці, та й одна машина стоїть бокаса, - то зблизька видно, що саме вони перевантажують.

Коли Андрій із своїми товаришами переходив з похилої площі на пряму і переступав смугу осяяного сонцем повітря, він бачив гроно мерехтливих дитячих очей збоку, за міліцейськими уніформами. Вони дивилися, поширені нелюдською цікавістю, а голоси тихо робили зауваги.

- О! Троцкіст!. - сказав котрийсь на Андрієву адресу. - О! А це махновець, якийсь...

Охріменко не витримав і засміявся, бо ця влучна заувага була зроблена саме на його адресу. - Вгадав, сукин кот!

На той сміх дитячий голос зарепетував тріумфально:

- Сміється!!

Так, ніби докладав цілому світові. І засміявся сам дзвінко, а тоді, видно вхоплений чи штовхнутий міліціонером, залементував люто:

- Куди хапаєш, лахудра лягава!? Гад! "ЦЕРАБКООП" який видумав!..

Дитячий сміх перекинувся десь далі й покотився по юрбищах.

Знову сюрчки, окрики, тупотнява. То десь розбігаються панічно люди. Бояться, щоб не потрапити до "ЦЕРАБКООПУ".

Нарешті перевантажились і поїхали. Машина з маркою "ЦЕРАБКООП" пішла, лишивши по собі переляк у здивованих обивателів,

Вони бачили!..

Та тільки що з того. Вони бачили, але вони мовчатимуть, боятимуться розповісти навіть вдома про те, що бачили, та все чекатимуть з острахом, чи не йдуть уже по них, як по людей, що підгляділи "державну таємницю". Ачей їх уже десь позаписувано. Боятимуться самі себе й сусід, щоб не проговоритися, щоб хто не доніс. І багато харківських обивателів через цю вуличну пригоду довго будуть позбавлені сну й спокою, пройняті жахом вже не за тих, що були там, в "ЦЕРАБКООПІ", а за себе самих. Ану як почнеться кампанія виловлювання тих, хто був свідком вуличної катастрофи такого то дня на такій то площі, - і будуть саджати їх до тюрми, як окремий ґатунок "ворогів народу".

Ні, цей "Чорний ворон" страшніший і славніший за всі попередні. Напевно, після цієї пригоди всі машини харківського "ЦЕРАБКООПУ" буде перемальовано в інший колір, бо люди не їстимуть хліба й розбігатимуться з хлібних черг при наближенні такого от чуда. Та й ще на тому не скінчиться. Страх у людей буде тепер такий великий, що поява кожної, навіть найневиннішої, аби тільки критої, машини змушуватиме здригатися; бо в ній підозріватимуть замаскованого, засекреченого "Чорного ворона". От, брат, епоха! І от, брат, який той "Чорний ворон"!

"Чорний ворон, чорний ворон,

Що ж ти в'єшся наді мною?!"

Ця моторошна пісня набере тепер зовсім іншого змісту, коли її співатимуть десь бурлаки на Основі або на Москалівці та все думатимуть не про якихось там "сім повішених" Андрєєва, якого вони ніколи не читали, а про машину "ЦЕРАБКООП" та про її ще не повішений вантаж.

Чорний ворон, чорний ворон...

"Чорний ворон" під маркою "ЦЕРАБКООПУ" зупинився на Холодній горі, на внутрішньому дворі знаменитої колись каторжної царської тюрми. Тут уже не було юрби вільних роззяв, бо це царство неподільного панування "органів революційної законности" Одначе безпритульники й тут були. Саме проходила колона так званих "неповнолітніх правопорушників", повертаючись з прогулянки, як розвантажували машину. Тут машина теж підійшла щільно до якоїсь брами, але не на стільки щільно, як там, на площі, бо тут не було чужих, тут були всі "свої". Неповнолітні обступили машину, й ніхто їх не проганяв. "Вихователі", правда, покрикували на свою юну ґвардію, але їх ніхто не боявся зовсім. Хлопці презирливо осаджували своїх "опікунів" і товпилися двома шпалерами, мов би це вони приймали вантаж. Вони дивилися на зарослих, неголених "політичних" з надзвичайною цікавістю, і... з ворожістю. Так-так, з ворожістю. Це ж "вороги народу". А їх всіх навчили, що біда вся у світі, що жити так погано, що і в тюрмі вони сидять саме через отих страшних "ворогів народу", різних троцкістів, бухаринців, петлюрівців, фашистів тощо, тощо. Хлоп'ята дивилися з-під лоба, понуро, а перед ними проходила черідка дорослих, старших людей, і хлопці, напевно, боялися, чи не кинуться на них ці леґендарні "вороги народу" та й почнуть душити. Але "вороги" не кидалися, а зникали по одному в залізній брамці. Неповнолітні кримінальники дивилися й подавали понуро репліки один до одного.

- Це троцкіст...

- Бухарінець...            

- Фашист...

Постать Охріменка викликала певний піетет.

- О, гад, гля!.. Оце, видно, дядя!.. Ого-го!

В уяві спостерігачів Охріменко не підходив під жодну відому їм категорію. Дуже вже він їм заімпонував своїм виглядом.

- Це Кармалюк! Накажи мене бог! - нарешті вирішив котрийсь. І, напевно, кожен з них хотів би бути таким страшним велетнем.

- Дядя! - смикнув котрийсь Андрія за полу. - Ти шпійон?

Андрій посміхнувся й машинально погладив кирпате хлоп'я по голові і то так несподівано, що той не встиг відсторонитися, лиш втягнув голову перелякано. А Андрій промовив крізь лагідну посмішку:

- Ні, козаче, не шпійон.

Увіходячи в браму, озирнувся - хлоп'я не могло прийти до пам'яти: подумати тільки - такий страшнючий фашист не тільки не звернув йому в'язів, а приголубив та ще й так сумно відповів, як приятель до приятеля. З тим розгубленим поглядом у віччю Андрій зник за брамою слідом за всіма, поніс його до тюремної канцелярії.

Їх обігнав якийсь в'юнкий шелихвіст в уніформі, в єжовськім кашкеті, в галіфе, при пістолі й з паперами в руці - він виліз із кабінки машини, супроводивши її, як виявляється. Рудий, чисто виголений, з білим ковнірцем, блискучий весь, він пішов за перегородку до чергового, що сидів за столом, а в'язні стовпилися по цей бік перегородки.

- Приймай людішек!.. Людішек привіз!.. - вимахував шелихвіст паперами весело. Так, ніби здавав худобу чи крам.

Цю формулу Андрій чув уперше, і йому неприємно різнула вона вухо. Він знав добре історію "государства російського" і знав добре, хто й коли називав людей "людішками". Це формула часів Івана Грозного з його оприччиною.

Бач! Володарі йдуть в історію! Змикають порваний її ланцюг. Цим словом "людішкі" змикається дві епохи. І робиться це свідомо, бравурно, цинічно.

Блискучий опричник, закурюючи цигарку з срібного портсиґара, перечислив "людішек", як овець, перевірив за списком і здав. Ця процедура тривала коротко. Здавши ж і діставши розписку, блискучий опричник навіть не глянув ні на кого, посвистуючи, геть вийшов. Лиш вчувалося з того свисту, що йому мулько під понурими поглядами "людішек" і що він квапиться від тих поглядів швидше зникнути.

Поробивши всі формальности, черговий викликав тюремну варту й їх забрано з канцелярії й десь поведено.

"Хто не був - той буде, хто був, той не забуде". Це Андрій прочитав на якійсь стіні, коли їх ведено різними закамарками та переходами. І ще прочитав безліч інших написів, позначених безсмертним і злобним шибеничним гумором, як от:

"Єжов не Ягода, весь народ став врагом народа!.."

Або старе, збите, але тут чомусь свіже й вражаюче:

"Чай Висоцкого, сахар Бродского, Россія Троцкого". Або - "Прощай, мама!". І т. п. Тих написів було всюди багато. І були вони різної давности й різного характеру - писані олівцями, видряпувані цвяхами, були й рудуваті. Ці написи, як і взагалі масивні, товстелезні стіни цієї тюрми, були заяложені, вкриті плісінню, киптявою. Цікавий об'єкт для історика й майбутнього археолога, який розкопуватиме колись руїни, в які буде все це геть обернено... А буде ж обернено!! На якійсь чільній стіні, мимо якої вони проходили в тюремних сутеренах, кинулася в очі пляма від двохголового орла, перекреслена видряпаною п'ятикутною зорею... Після того вони опинилися ще на якомусь подвір'ї, обставленому високими мурами. Поставивши по-чотири, їх підвели до широкої, залізом обкованої брами. Тут вони зупинилися - брама була зачинена, бо подвір'я зайняте. (За брамою якийсь рух). І тут, власне, Андрій прочитав найцікавіший напис. Він був написаний дуже чітко над самою брамою, очевидно, зумисне, з відома адміністрації хоч і зроблений під "арештантський стиль". Кривими, широкими і незграбними літерами чимось чорним було написано:

"Оставь надєжди, входящій сюда!"

Безсумніву, це використано, як засіб психічного впливу.

"Надєжди" було написано через ять. Чому "надєжди" через ять? Це було не зрозуміло, як не зрозумілим зразу було й те, чого цей напис на такому видному місці не стирають. Але то лиш на перший погляд було не зрозумілим, в дійсности ж було все зрозумілим, як вирубування дерев і нищення найменших ознак зелені, навіть травки на тюремних подвір'ях, як заборона бити блощиць і чистити брудні, вкриті роздушеними комахами стіни, як та тертушка замість віконечка в "Чорному вороні" тощо. Андрій міг іти на парі, що той напис зроблено спеціяльно, для морального тиснення на людину. Але чому ж тоді він не зроблений золотими літерами? У цьому сказалася вся підла, лицемірна ця епоха на цій землі. Це зроблено так, як і все. З одного боку тюрма є, а з другого - її немає, а лише "трудовопоправна інституція", з одного боку каторга є, а з другого - її немає, а є лише поправні колонії, де людину, для її ж блага, "перековують" і т. д.

Напис був тяжкий, він налягай на людську психіку. Одначе не було страшно. Люди, навпаки, потрапивши на територію цієї тюрми, раділи, либонь, бо відчували, що тут набагато лекше й краще, ніж на тій проклятій Раднаркомівській. Принаймні таке відчуття мав Андрій. Уже сам факт, що їх оточували не єжовські уніформи, а чорні безобидні уніформи тюремної варти, щось та значив. Крім того, ця варта була абсолютно беззбройна й якась мирна. Крім того... Крім того, там он люди ходять! Ходять цілою юрбою! Гуляють! Ось...

Під брамою була велика проріха (брама не діставала до землі на цілих 30 сантиметрів), і в тій прорісі з'явилася велика черідка ніг, проходячи помалу. Всі в'язні завмерли, поблідли схвильовано, аже витягли голови - то були жіночі ноги! Жіночі ноги!

Андрій відчув, як йому йокнуло серце. Він був охоплений загальним почуттям. То не було почуття самців, ні. То було більше, трагічне людське почуття. Почуття людей, які раптом уявили там, за брамою, своїх дружин, взятих "по дєлу мужа", матерів, сестер, наречених.

Вони проходили довгою черідкою - ноги, жіночі ноги! В модних туфельках, в чобітках, в подертих черевиках, в ганчіряних лаптях, босі... Там були стрункі дівочі ноги, з точеними литками, з божественними лініями, там були й здеформовані вже старістю й тяжкими життєвими шляхами ноги старших жінок - матерів і, може, навіть, бабусь... І жодного голосу там за брамою...

Варта помітила, куди це так потяглися очима всі арештанти, й скомандувала: "Обернись!!"

Всі обернулися, але ноги все йшли й ішли їм у віччю. Жіночі ноги.

Група арештантів так простояла хвилин з десять, поки прогулянка закінчилась, і тоді брама перед ними відчинилась.

У великім подвір'ї вже було порожньо. Жінки зникли, як камфора. Так, ніби їх і не було. Невідомі, незнані, загадкові жінки. Жінки-в'язні.

Це почалася нова, відмінна фаза в їхньому арештантському житті, їх вели осяяним сонцем подвір'ям, порожнім і голим, як долоня, обставленим височенними грізними мурами тюремних блоків, обчеплених рядами залізних і дерев'яних щитів на вікнах, як ластів'ячими гніздами. Щити були фарбовані в чорний колір. Вражіння було грізне й таємниче. Блоки нагадували величезні, вогнетривкі скрині з рядами герметично закритих шухляд, в одну з яких їх от ведуть поховати від цього сліпучого сонця й від світу взагалі.

Але перш ніж їх поховати, їх повели до лазні, так як стій, з усіма їхніми лахами, клунками й торбиночками. З усіх в'язнів лише Андрій не мав ніяких лахів і ніяких взагалі речей, крім маленької торбиночки, в якій зберігалася недоїдена пайка й замайорена в тюремної адміністрації, там, на Раднаркомівській, алюмінієва ложка, - Андрій назло примудрився її не здати. Мандруючи до лазні, вони перейшли ще через кілька ізольованих подвірь. Вражіння було гнітюче - це була неприступна фортеця, держава в державі, царство молоха, - ця Холодногорська тюрма з безліччю розгалужень, тюремних блоків, якихось прибудівель. І на всьому лежала печать мовчання, засекречености. Де-не-де шнирили люди - тюремна варта та тюремна обслуга з кримінальних злочинців, що користалися з привілеїв у всіх тюрмах та концтаборах СССР - з права довіри до себе, як "соціяльно близьких", а звідси - з права працювати на різних посадах та верховодити над політичними, як упривілейована каста, своєрідна арештантська аристократія. Вони бо не були "ворогами народу", а просто "правопорушниками".

Ця аристократія порядкувала й в лазні, куди привели групу з Андрієм.

У лазні, в окремім закамарку їм звеліли роздягтися догола й здати одежу та всі речі до "Геліосу" - до спеціяльного апарата парової дезинфекції. Потім вистригли їм усі місця машинками - це проробили двоє кримінальних, які не відзначалися особливою делікатністю, роблячи свою роботу під акомпанемент віртуозної лайки та терпких дотепів, особливо кепкуючи з Петровського, потішаючись над його ґилою. Але зрештою всі ті жарти та дотепи були безобидні. Гірше могло статися з речами, про які всі були певні, що їх спіткає печальна доля, а саме: все, що було ліпшого, щезне після зворушливої опіки цих "теплих ребят".

Саме миття - то була досить неприємна розвага. Лазня була ідеально брудна, з несамовитими протягами, темна й холодна, без гарячої води, зате колосальних розмірів, як полігон. Це була лазня така, яка й мусіла тут бути - величезної пропускної спроможности, розрахована на велику кількість і на спеціяльну функцію - мочити людей холодною водою, простуджувати їх, принижувати й поглиблювати моральну депресію. Цементова підлога була холодна й слизька, як підводне каміння, від харкотиння та плісняви. Перед тим як впустити хлопців, їм дали кожному в жменю якогось рідкого, смердючого мила, яке гидко було тримати в руках, а ним же треба було митися! Чомусь приходило на думку запитання: "з кого те мило роблене?" Було бридко. Здавалося, тим смердючим милом була вкрита вся підлога, лави й лоханьки - великі дерев'яні зрізи, з яких митися, бо те мило, мабуть, не в силі була подолати ніяка вода, не в силі його розчинити. Замість душу, пускано воду з брандсбоя. Це робив якийсь "рубаха парень" з кримінальних, виконуючи функцію "банщика" й потішаючись тим, що збивав струменем людей з ніг.

Сяк-так хлопці побанились: розвезли на собі бруд, намокли в холодній воді й перемерзли люто. А надто перемерзли, чекаючи, коли ж їх нарешті з цієї лазні випустять. Товпилися коло дверей і несамовито цокотіли зубами. Це не лазня, а кара божа. Особливо змерз бідолашний Руденко, посинів, як печінка, й увесь вкрився "гусячою шкірою", нагадував того одчайдушного хлопчиська, що поліз до ставка купатися після того, як "Ілько в воду на с...", та й зарікся. Рясні болячки на людях понамокали, посиніли, почервоніли, почорніли. А їхні "опікуни" не квапилися, бо ще одежа була неготова. Нарешті їх випустили і хлопці відчули справжнє блаженство, потрапивши з такого рефрижератора до приміщення "Геліоса", де було жарко, як у пеклі. Від сухого повітря забивало дух. А надто забивало дух від смороду та чаду, від смалятини - вивантажувано з "Геліоса" їхню одежу. Боже ти мій! Що сталося з їхньою нещасною одежею та всіма лахами! Яке то чудо, цей "Геліос"! Ні, він, безперечно, сумлінно виконує свою спеціяльну ролю тут. Одежа або була попалена, або геть мокра, як хлющ. Її викочувано на спеціяльних вішалах з пекельного апарата, а решту витягувано гаками, ту, що позривалася з вішал і намокла внизу, і звалювано на купу. А вже з тієї купи в'язні вибирали її, копаючись, як археологи. Андрій ледве викопав з гарячої купи свою одежу й переконався, що вже йому, власне, нічого й одягати, - штани й сорочка розповзалися в руках! Лишилися самі рубці. І так у багатьох. Але люди не журилися, скалозубили, як скалозубив і черговий біля "Геліосу", потішаючи, що хоч фасон трохи й попсувався, зате вошей напевно всіх побито. Проте це була помилка - пізніше виявилося, що вошей не тільки не побито, а ще якимось чудом кількість їх збільшилася, вони з'явилися навіть там, де їх і не було. Та це пізніше! Вже зразу люди відчули, що прокляті створіння, розпарені й розіритовані, рятуючись від вогкости, повзали ошаліло по ганчір'ї, лоскочучи шкіру. І від того їх видавалося безліч. Але Аллах з ними. Лазняна екзекуція скінчилася для всіх - і для вош, і для людей. Зрештою їх спіткала однакова доля й однаково для всіх ця пригода скінчилася щасливо: їх не поморили, тільки намочили.

Потім "людішек" вишикували по-чотири й повели знову через всі подвір'я кудись. Підходячи до якогось блоку, вони переходили вузький дощаний коридорчик чи завулок, - тут їм нагло скомандувано обернутися лицем до дощок і так стояти. Це був вузесенький прохід з двох дощаних стінок. Стінки були вибілені вапном, і в те вапно їм звеліли упертись лобами, ще й перевірили, чи ніхто не дивиться. Так, упершись лобами, вони стояли довго. Було вражіння, що з них хтось глузує. Але стояти було приємно - сонце пекло згори немилосердно, наповнюючи вузенький дощаний завулок сяйвом і теплом. В'язні висихали й відігрівалися після лазні. Ніби їх зумисно для цього поставлено.

Виявилося, що не було начальства, а варта не знала, куди ж цих "людішек" вести після лазні. А може, дорога була зайнята. В'язні стояли й пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорі за щитками вікон глухо перегукувалися люди, подавали репліки, інформували вже камера камеру про новоприбулих. Вони там бачать! Вже порахували гостей, і чийсь голос ствердив безпомилково, що їх "двадцять чотири"!

- Двадцять чотири гаврики!

- І нікого знайомого!

Це був "другий спецкорпус". Прийшло начальство і двадцять чотири "гаврики" щезли в його череві, перейшовши з сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2-го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в якійсь залі з скляним дахом, що нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балансові машини. По боках тяглися ґалереї в чотири яруси. Вони піднялися по сходах на першу ґалерею, пройшли її кругом, повз ряд герметично закритих масивних дверей з вовчками. Потім піднялися на другу, на третю. І аже на четвертій перед ними відчинилися двері - й їхні мандри скінчилися. Вони прийшли.

Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін. Келія на три особи, її називали "тройником", а цілий цей тюремний сектор називався - "тройники".

В цій маленькій келії на три особи вони й розмістилися всі двадцять чотири.

(Продовження у наступному номері)