rss
03/22/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#348

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Пантеон \ Воскресіння Василя Седляра. Твори розстріляного художника повертаються до українців

Художник Василь Седляр... Одне з імен, яке ще в 30-ті роки минулого сторіччя, здавалося б, назавжди було викреслене з історії української культури. 13 липня 1937 року на закритому засіданні Військової колеґiї Верховного Суду СРСР у Києві Седляра було засуджено до розстрiлу за «належність до нацiонал-фашистської органiзацiї, яка планувала терористичнi акти проти керiвникiв ВКП(б) i радянського уряду». Того ж дня вирок було виконано: художника розстріляли у підвалі київського Жовтневого палацу разом із його вчителем Михайлом Бойчуком, художником Іваном Падалкою та іншими обвинуваченими. 1938 року, в рік створення Спілки радянських художників України, в Київському музеї російського мистецтва картини Седляра пошматували, а всі твори монументального настінного живопису його та інших «формалістів-бойчукістів» безжально знищили. Шевченків «Кобзар», ілюстрований Седляром, було вилучено з усіх бібліотек і спалено, а його зберігання в приватній книгозбірні прирівнювалося до «антирадянщини».

Народжений на Полтавщині 1899 року селянський син Седляр закінчив Київську художню школу і 1919 року вступив до Української державної академiї мистецтв у Києвi. Вчився у майстернi монументального мистецтва професора Бойчука. Іще студентом Седляр почав викладати. «З сiчня 1921 року призначений був радою Академiї iнструктором художнiх показових курсiв при Академiї для робiтникiв, дорослих та дiтей», - писав він в автобіографії. Після завершення студій, у січні 1923 року, його призначили керуючим Межигiрським художньо-керамiчним технiкумом (зреорганiзованим із профшколи). Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в першій рік навчання він нас підкорив системі своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог».

 

Title 

 

1925 року Седляр став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ). «АРМУ - бойчукісти, - згадував Михайло Дерегус. - Візантія, ікона, народна картина і народне мистецтво, а головно Джотто, були орієнтирами в їхній творчості. Звичайно, не були вони такими обмеженими, щоб сповідувати лише вище назване, їх цікавило все, що відбувалося у світовому мистецтві. З усіх видів образотворчого мистецтва за чільне вважали фреско-монументальне. Очевидно, «мозком» цього об'єднання був Бойчук, проте, мені так здається, лідером був Василь Теофанович Седляр. Людина великої культури, вмілий організатор, з неабияким даром оратора».

З кінця 1920-х років почалося цькування Бойчука та його учнів у пресі. Безневинна на перший погляд дискусія в часописах, як це було модно в ті роки, поступово переросла у пряме обвинувачення всьому Бойчуковому вченню, в неприйняття творчості «бойчукістів»; дедалі більше наголошувано ідеологічні «помилки» школи: вплив візантійської спадщини та релігійних традицій.

«Довгі роки безнастанного цькування із зміною напруги й різним пафосом звинувачень логічно розпадаються на періоди, - пише історик Сергій Білокінь. - Спочатку йшлося ще тільки про різницю творчих устремлінь, якою відзначались мистці різних угрупувань. Скажімо, Валеріян Поліщук міг собі дозволити звинуватити Бойчука у стилізаторстві (1926), і тут бачимо ніби безневинну різницю в творчих настановах. Та за кілька років ідейний екстремізм окремих творчих діячів дійшов такого ступеня, що мистецький критик М.Бабенко у травні 1929 року писав уже про містичне світосприймання, ретроградність і глибоку реакційність візантизму - як того джерела, з якого «черпають для створення художньої форми» бойчукісти. А у жовтні того самого 1929 року поет-футурист Гео Шкурупій написав проти бойчукістів статтю «Диктатура богомазів», в якій перекреслював сам творчий напрямок, йому, футуристові, не суголосний. У тоталітарному суспільстві це була не творча дискусія, а радше сигнал до арештів».

Саме в ці неспокійні роки Седляр створює головну працю свого життя - цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря».

У травні 1930 року, за рік до виходу «Кобзаря» у світ, Дмитро Власюк і Євген Товбін анонсували книжку в газеті «Харківський пролетар». Седлярові ілюстрації вони назвали «справжнім пам'ятником творчості поета та великим вкладом до нашої художньої культури». «Робота ця, - писали автори, - вражає своєю епічністю, широким показом теми та проникненням у настрій цілого твору. Всі 75 малюнків Седлярового «Кобзаря» являють собою таке ж органічне ціле, як і «Кобзар» Шевченка. Але вони дають нам Шевченка не романтика, лірика, а поета-бунтаря, що його поезії звучать закликом до визволення всього трудящого люду». Критики відзначали «вільний мазок пензля, що ним зроблено всі ці ілюстрації», прагнення митця уникати «подробиць та прикрас».

Новий етап роботи над «Кобзарем» розпочався, коли влітку 1930 року випуском книжки заопікувався художній і технічний редактор київської філії видавництва «Література і мистецтво» Володимир Вайсблат (псевдонім - Олександр Гер). Він став фактичним редактором обох видань «Кобзаря» з ілюстраціями Седляра.

Перше видання «Кобзаря» з 54 чорно-білими ілюстраціями Седляра побачило світ наприкінці лютого 1931 року тиражем 5 тис. примірників. «Кобзаря» мого тут у Харкові приймають дуже різно - одні захоплено (напр., худ.[ожник] Северин, і це було б дуже приємно, коли б він не був такий дурень), а другі - категорично вороже, як Комашко (а це було б дуже неприємно, коли б він не був такий дурень!)», писав Седляр. Друге видання «Кобзаря» побачило світ у травні 1933 року накладом 10 тис. примірників на відзнаку 120-річчя від дня народження Шевченка. Седляревих ілюстрацій у ньому було вже 62, зокрема 18 кольорових. Через місяць після Скрипникового самогубства стартували замовлені згори погром «Кобзаря» 1933 року та цькування людей, причетних до його видання. Наслідки не забарилися: у листопаді було заарештовано Бойчука, а 26 листопада 1936 року з харківського будинку письменників «Слово», де він мешкав, забрали Седляра й невдовзі доставили до київської тюрми НКВС. Почався шлях на Голгофу...

І навіть після реабілітації 1956 року Седляр та інші бойчукісти в українській радянській культурі залишалися «ворожими елементами». Лише нині, через десятиріччя, творчість художника повертається до його народу.

Цього року видавництво «Дух і літера» перевидало «Кобзар» з вражаючими ілюстраціями Седляра. А з 10 по 20 вересня у Національному художньому музеї України музеї в Києві буде проводитися виставка творів Василя Седляра. 

 

Олекса ПІДЛУЦЬКИЙ, ZN

 


 

Важке повернення Печенівського

 

Забутий поет

Парадокс історичної долі України полягає у постійному нищенні колективної і національної пам'яті її народу. Багато імен славних синів України ще не повернено батьківщині. Прикро, але саме така участь чекала Григорія Печенівського (1929-1982) - відомого українського поета кінця 60-70 років ХХ століття, "шестидесятника", автора кількох ліричних збірок. Власне, 5 січня виповнюється 91 рік з дня його народження.

Григорій Печенівський мав складну долю; сповнене неоднозначних подій життя. Він прагнув віднайти гармонію в собі та з навколишнім світом, просто, залишитись самим собою і залишити по собі.

Чи зміг він це зробити?

Талант поета вимірюється не кількістю поезій, книжок чи нагород, а вмінням митця грати на "тонких струнах" людської душі. Мати своєрідний віртуальний зв'язок із читачем, віднаходити свого читача. Власне таким для себе я відкрив Григорія Печенівського.

Його творчість стала, для мене влучним і повним кодексом людських цінностей, особливо відкритого кохання і щирої дружби.

Поезія Печенівського сповнена іронії й драматизму, вона лірична і чуттєва. Поетове розкриття кохання співзвучне з творчістю митців "срібного віку" у Росії: "Кохання зустрічі хотіло Чекало мов зерно весни І кожен атом мого тіла лиш нею жив і нею снив".

Ця авторська інтенція повна надії і вірності, що так потрібні у сучасному світі.

 

Title 

 

В Інтернеті про Григорія Печенівського згадується як про львівського поета і це вірно, адже саме у місті Лева повною мірою розкрився талант поета.

Він блискуче закінчив філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка (вчився в один час разом з братами Горинями, Павличком та іншими), працював у літературних виданнях і газетах Львівщини, був членом Спілки письменників України.

Однак трагізм долі Печенівського, як більшості представників покоління "шестидесятників", полягав у їх інтелектуальному нонкомформізмі до існуючої системи.

Та форми протесту були різними й індивідуальними. До цих пір залишаються нез'ясованими причини і обставини смерті українського поета у 1982.

Більшість поетичних збірок автора останній раз перевидавалися у далеких 70-тих ХХ століття, лише поодинокі книжки Печенівського зберігаються на полицях бібліотек у Києві і Львові.

Творчість Григорія Печенівського розкриває вічні людські цінності пі кутом зору людяності її природи. Його вірш, що став відомим сучасним романсом, наведу повним текстом:

Знаю, добре знаю,

Де цвіте калина, -

Плаєм попід гаєм

Я до неї лину.

Зіронько вечірня,

Зірко моя рання,

Зустрічі короткі -

Довгі розставання.

Не журіться, мамо,

Не сваріться, тату,

Що ходжу ночами

По чебрець і м'яту,

Не втоплюсь у річці,

В лісі не загину,

Мушу берегти я

Білий цвіт калини.

І нехай регоче,

Хай лопоче злива,

Сяють вірні очі,

Серцем я щасливий.

Та калина в лузі

Нам шепоче радо

Справжнє те кохання,

Що не знало зради.

Китиці калини,

Чебрецеве зілля

Побажайте нині

Нам лише весілля

Зіронько вечірня,

Зірко моя рання,

Коли ми вже стрілись

Не для розставання.

Григорій Максимович Печенівський був представником прогресивної львівської інтелігенції 60-70 років ХХ століття, що мав самостійний стиль думання, вираження своїх емоцій і думок.

Повернення Печенівського і його поезій новій Україні є важливою справою у реставрації інтелектуального простору, а також актуальним життєвим завданням для українців.

 

Геннадій Корольов, УП

Україна відзначає 75-річчя Василя Симоненка

Героям Крут присвячуємо

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com