rss
02/26/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Останній бій за демократію в Україні, або Якою ціною порозумнішаємо?

"Маємо претензії до Бога, що не дає нам України. Маємо претензії до ворогів, що гарбали від нас, скільки могли. Маємо претензії до світу, що нас не оборонив і не боронить. Не маємо претензій тільки до себе".

Роман Купчинський

Покупець, який бажає придбати якісний товар, як правило, прискіпливо вивчає маркування продукції (хто виробник, яка дата виготовлення і термін зберігання, чи не забагато небезпечних для здоров'я емульгаторів у м'ясомолочних і хлібобулочних виробах, чи не є генномодифікованими овочі й фрукти тощо). Все логічно. Споживач турбується про власне здоров'я. Спрацьовує здоровий глузд. Спрацьовує прагматичне, раціональне мислення і у покупця на ринку, де частенько продавці й перекупники полюбляють розхвалювати свій товар, якому далеко не завжди притаманна висока якість.

Коли ж йдеться про доленосні (у даному разі в межах Української держави) вчинки/кроки (чи то вибори до Верховної Ради, чи то вибори Президента), то громадяни з добра-дива дуже часто ведуться на передвиборні обіцянки й гасла політиків, не замислюючись над справжньою суттю обіцянок і декларацій. Чому спрацьовують емоції, а не розум?

Свого часу Роман Купчинський влучно зауважив: "Думати розумом, а не серцем - перша засада народу, що хоче бути самостійним". Вісімнадцять намагань обійняти найвищий державний пост - це приклад раціонального думання чи щось інше?

Одна півкуля людського мозку, як відомо, відповідає за емоції, друга - за логічне мислення. Цілковитої симетрії в їхньому розвиткові та функціонуванні немає. І це, зрозуміло, не могло не позначитися на поведінці як окремо взятого гомосапієнса, так і великих систем індивідумів, наділених інтелектом, - народів, націй. Тому й ведемо мову про менталітет, притаманний німцям, англосаксам, італійцям, французам тощо. В українців, треба думати, надто відчутною є асиметрія між розумовою та емоційною складовими головного мозку. Надто часто переважає емоційність. Гору над прагматизмом і раціональністю бере емоційна чуттєвість - одна з визначальних ознак національного менталітету. Чи не тому впродовж століть українці не могли створити повноцінної держави?

З плином часу нечисленні (з погляду українських потреб) носії державницького начала зазнавали дисперсії - розсіяння, розчинялись у просторі, серед націє- і державотвірних етносів. Частина пасіонаріїв була фізично знищена в різний час різними методами. Запанували хуторянство, хохляцтво, індивідуалізм, які вже не потребують розуму як національної цінності. Колективний розум нації заснув. Точніше кажучи, перейшов у своєрідний летаргійний стан. Не пробудився навіть у нинішньому, XXI столітті. Яскраве цьому підтвердження - Верховна Рада, в якій депутати впереваж керуються не розумом, а емоціями, тваринними інстинктами. Наші співвітчизники й зараз не мислять системно, державницькими категоріями. Їх (більшість людей) не хвилюють загальні проблеми, а лише власні. А сон розуму, як відомо з історії, породжує чудовиськ. «Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох - свята правда» [Роман Купчинський].

Двадцять років тому Сергій Параджанов на запитання, яким йому бачиться майбутнє України, в доволі категоричній формі відказав: «Ніяким не бачиться». Відтак пояснив, що причина криється в українському характері: «Хуторянство й боягузтво! Навчилися лиш знищувати одне одного, і все. А мужніх - одиниці!». На такий серйозний закид всесвітньо відомого кінорежисера мусимо довести і самим собі, і світові, що це не так.

Можливо, це буде сказано надто категорично-провокативно, але домінування емоційного начала, на наш погляд, аж ніяк не є ознакою державного розуму - брак власної національної держави упродовж століть є яскравим цьому підтвердженням. Та й впродовж останніх вісімнадцяти років власне українська етнічна спільнота-система впереваж не сприймала інтелект як необхідну данність для нормального функціонування системи-держави. Безумовно, чуттєва (емоційна) спільнота-система може народжувати індивідуумів з яскравим інтелектом - вчених, композиторів, мистців, винахідників. Але не державотворців, наділених раціональним розумом, здатних до епохальних звершень, спроможних сконсолідувати маси для творення багатофункціонального державного організму - соціальної політико-економічної системи.

Аби розум етнічних українців не пробудився, чужинецькі «ескулапи» від політики цілеспрямовано продовжують «лікування» населення специфічними, модерними засобами. Найперше інформаційними: за допомогою телебачення різноманітними масмедійними процедурами, збуджуюючи при цьому «емоційну» півкулю мозку і водночас піддаючи анестезії «розумову».

Але проблема не лише в традиційній для українців "суперечці" емоційного й раціонального. Річ у тім, що колективний український розум до всього ще й перебуває в стані своєрідної шизофренії - роздвоєння національної свідомості. Сім десятиліть брутальної совєтизації не могли не позначитися на світосприйманні багатьох етнічних українців. Про фізично знищених і поморених голодом-геноцидом наразі не йдеться, хоча ці фактори, безумовно, мали неабиякий вплив на свідомість українців. Не забуваймо і про новітню московську колонізацію й большевицько-совєтську окупацію України, особливо її південно-східного регіону, де й тепер "русскій дух" не зносить всього "неросійського", зокрема й українського, європейського. Чим це пояснюється? Значною мірою масовою психологією, ментальність росіян. "Русский народ - глубоко несчастный народ, но и глубоко бесчестный, грубый и, главное - дикий лгун" [Іван Бунін]. "Мне кажется, что самой яркой чертой русского национального характера является жестокость... Говорю о массовой психологии, о народной душе, о масовой жестокости" [Максим Горький]. "Ему (російському народові. - О. Р.) нужно еще учиться, а не учить других" [з листа письменника А. Короленка до А. Луначарського]. Про російський великодержавний шовінізм, національне чванство, неповаагу до людей інших національностей писалося і говорилося (коли це ще дозволялося) і за совєтської влади. Але ми не про це.

Слід визнати, що єдиної етнічної української нації не існує. Проте Україна не по Дніпру розділена. Поділ між європейською і азійською Україною (її населенням) проходить в головах людей за ідеологічними принципами й уявленнями, способом життя. Саме ідеологічними принципами керувався такий собі "червоний отаман" Боженко, даючи дозвіл на постановку "Сватання на Гончарівці". Цей київський столяр, який навіть по-російськи як слід не вмів розмовляти, ставив чітку вимогу "не грати виставу на контрреволюційній мові". Діялось це вісім десятиліть тому. Але певні асоціації майже анекдотична історія викликає і сьогодні. Чи не так?

Коли помічаю вивіску "Товари з Європи", ще раз переконуюсь, що поділ України на європейську й азійську таки в головах людей. Я "фігєю" (либонь, саме так емоційно висловилась би журналістка Тетяна Коробова) від зазомбованого вітчизняного електорату, закостенілого в своїй консервативності, який воліє купувати "товари з Європи", не усвідомлюючи того, що принаймні географічно (а частково й ментально) Україна- це і є Європа. Віктор Ющенко в міру своїх можливостей і талантів упродовж президентської каденції намагався пояснити й довести це хохлам і малоросам. На жаль, регіональний патріотизм (не державницький) і совєтська ментальність впереваж затьмарює розум, аби це усвідомити. "Президент Ющенко намагався бути модератором суспільної дискусії з надзвичайно складних питань. >...< Виявилося, що його засвистують з порога, навіть не слухаючи. Тобто дискусії ніхто й не хотів - сама вже спроба започаткувати дискусію сприймалась як злочин. Передусім - даруйте чергове нагадування - у Кремлі" [Юрій Андрухович].

Процес прищеплення українцям європейської ідентичності вкрай складний і довготривалий. Ще б пак. Суспільність українська (етнічна) малоосвічена в культурному плані, вона продовжує перебувати в умовах цілковитої культурної окупації, яка після 1991 року лише посилилась. Відтак і народжуються новітні місцеві політичні зомбі, не здатні мислити, не спроможні аналізувати. Приміром, у Києві члени КПУ провели конференцію, ухваливши заяву «На захист пам'яті і справи І. В. Сталіна». У Запоріжжі послідовники "єдиноправильного вчення" оголосили 2010 рік «роком сталінсько-ленінського призову до лав Комуністичної партії» та засудили резолюцію ОБСЄ, де сталінізм був прирівняний до нацизму, а в ухвалі Європарламенту комунізм було названо злочином проти людства. Провокативні заяви і дії сучасних комуністів аж ніяк не вияв демократії. Це наслідок слабкості держави, в якій гору взяла чернь.

«Люди перетворюються на чернь тоді, коли вони беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю; але саме тому вони не шукають кращих людей і не хочуть передавати їм владу. До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, і «інтелігент»... Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності» [Іван Ільїн].

Чому новітні швондери і шарікови так ненавидять культуру? Пояснення просте: тому, що культура не підносить їх, як усіх нормальних людей, а принижує, дає відчути свою нікчемність. Постгеноцидну, постколоніальну спільноту, затиснуту міцними лещатами російськомовного кітчу, зумисне підгодовують російською попсою і блатним шансоном. Тому лише сильна українська ідентичність може врятувати нас від "дружніх" обіймів північно-східного сусіда. І це добре розуміють в Кремлі. Саме тому "дружба народів-братів" змінилась чорною ненавистю з боку старшої/старшого сестри/брата і сучасних московських вождів. Можливо, така злоба до українців - жертв Голодомору викликана ще й тим, що жодна країна Східної Європи не потребує/не бажає дружби з Росією. Згадаймо: "Що таке Росія без етнічних українців?" Відповідь очевидна. Бо є етнічні українці і в російській науці, і в мистецтві, і в кінематографі, і в політиці, і у війську. Та, на жаль, наші обрусілі землячки і є найбільшими ненависниками незалежної України.

"Совок" - квінтесенція "совєтської людини" - нікуди не щез. Живуть-поживають його нащадки серед різних соціальних прошарків. Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: "Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при "національній моделі" держава обов'язково буде антиукраїнською". Совєтський елемент зберігся. І "совків", на жаль, здолати не вдалося. Був шанс їх перемогти після Майдану, але з тих чи інших причин дорогоцінний час був змарнований. "Добрих нагод було в нашій історії так багато, що деколи мені здається, що ми є народом прогавлених нагод." [Роман Купчинський]

14 жовтня 2004 року «Українська правда» надрукувала «Відкритий лист дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори». Суть цього послання зводилась до того, що «Янукович - це незворотність маріонеткової диктатури, Ющенко - це незворотність демократії. Янукович - це корумпована, криміналізована і шансонізована влада, Ющенко - це громадянські права і свободи. Янукович - це совок і блатняк, Ющенко - це шанс для культурного різноголосся. >...<. І якщо ЦЯ влада ТАК ненавидить ЦЮ людину, то наш вибір правильний».

Через п'ять років, у січні 2010-го, один із авторів цього листа письменник Юрій Андрухович в інтерв'ю журналові «Главред» висловив цілком вмотивоване здивування: «Як може претендувати на «асоціацію з ЄС» країна, де голова парламенту - співучасник розправи над журналістом? Найімовірніший переможець президентських виборів - примітивний недорікуватий дядько з кримінальним минулим? Його найближча суперниця - дешева брехуха з диктаторською хваткою? Навіщо Європі все це добро?».

Переконаний, що більшість населення сучасної України, не кажучи вже про депутатський корпус, потребує психоаналізу. Бо політичні реалії не можуть не насторожувати. Більш ніж промовистими є результати загальнонаціонального експертного опитування (грудень 2009 року) науково-педагогічної еліти та студентського середовища всіх регіонів України. З опитаних 1035 викладачів суспільно-політичних дисциплін, науковців і студентів із 24 вищих навчальних та науково-дослідних установ України (19,9%- доктори і кандидати наук, 16,5%- магістри та спеціалісти, 28,2%- бакалаври, 35,4%- студенти з неповною вищою освітою) вважають гідними фіналу президентських виборів насамперед Віктора Януковича, затим Віктора Ющенка.

Такі соціологічні одкровення «української еліти» примушують замислитись. Адресую запитання «мозкові нації»: чи голосував би за сусіда (середньостатистичного Івана) на виборах до сільради/райради/міськради тощо, якби знав, що він сидів у в'язниці? Колишній ув'язнений при цьому може бути цілком непоганим сусідом по дачі, загалом гарною людиною. Але ж не в цьому річ. Чи має право представляти цей чоловік весь народ як Президент держави?

Навіть Василь Кисельов, народний депутат України, нещодавно виключений з лав Партії регіонів і звільнений з посади керівника кримської організації ПР за свою принципово критичну позицію щодо кадрової політики, здійснюваної лідерами партії, переконаний, що «якщо команда Януковича прийде до влади, в Україні правитимуть кримінальні авторитети». Йому, Василю Кисельову "дуже болить, дуже пече: що буде з Україною, коли Президентом буде хоч Янукович, хоч Тимошенко". Натомість так звану українську еліту (як бачимо) цілком влаштовує Віктор Федорович на посаді Президента. Їй (псевдоеліті) "не болить і не пече", що думатимуть у світі про українців за таке волевиявлення. Мимоволі замислюєшся: чи ж не мав таки рації Владімір Ульянов-Лєнін, стверджуючи, що "интеллигенция - не мозг нации, а говно". Різко висловлювався про так звану українську інтелігенцію і Михайло Грушевський в 1918 році: "Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі... Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшній боротьбі, котрою вона здобувається".

Пам'ятаймо, що Донцов, критикуючи західноєвропейські демократії, зауважував: "Нова демократична верхівка, хоч дозволяла масі вибирати своїх правителів, але ці "вибори" звела до чистої комедії, зручно зааранжованої спритними партійними кліками. По-друге, людям з маси, не приналежним до партійних клік, ніколи партійники не признавали пасивного виборчого права, цебто дозволяли масі голосувати, але лише за членів того чи іншого партійного клану, між якими були поділені "сфери впливів" у "суверенній" демократичній масі.

Зло було, одначе, не в цім, а в тім, що ця партійницька "еліта", що вийшла з маси, з одної сторони, претендувала правити країною, а з другої - ні своїм політичним овидом, ні мудрістю, ні відвагою, ні шляхетністю думки від пересічного члена тої маси не відрізнялася. З тими "репрезентантами народу" в міністеріяльні кабінети вдерлася вулиця".

Саме вулиця вустами Віктора Януковича переконана, що він має право бути обраним президентом, незважаючи на судимості в минулому. Мовляв, ще в часи тоталітарної совєтської системи після двох вироків його оголосили в 1978 році невинним і прийняли в Комуністичну партію. «Як директор великого підприємства я мав доступ до всіх державних таємниць. Двічі був прем'єром. Навіщо ж тепер обмежувати мої права? Я що, не людина?». Помовчимо. «Честь і совєсть» совєтської епохи перебрала собі право карати і милувати. З погляду політичної доцільності. Моральним було все, що слугувало комуністичній ідеї/доктрині. Але при чому тут сучасна Українська держава?

Замість суспільства маємо по-різному ідеологічно зорієнтовані суспільні групи. Саме тому у вчинках людей (електорату) переважають ірраціональні вчинки, домінують інстинкти та емоції. Якраз цим і можна пояснити парадоксальний факт, що Віктор Янукович (про рівень його IQ написано й сказано чимало) здобув підтримку значної кількості населення південно-східних регіонів України.

Є ще й інший феномен - парадокс Юлії Тимошенко. Рухаючись до владної вершини, внаслідок різних причин, зокрема й через конфлікти з Фемідою, Юлія Володимирівна змушена йти ва-банк. Про методи і засоби, залучені для цього, написано і сказано предостатньо. Але ми не про це. Йдеться про певні індивідуальні риси характеру політика, що претендує на роль лідера нації.

«Идя к высшей точке власти, она (Юлія Тимошенко. - О. Р.) ни перед чем не остановится в смысле разрушений >...< Но на ненависти построить ничего нельзя - можно только разрушить. Нельзя не сказать еще одно: Юлия Владимировна более авторитарная личность, чем это нужно сегодня Украине», - таку оцінку Юлії Тимошенко дає відомий політик Володимир Горбулін.

А ось як характеризує Юлію Володимирівну знаний громадський і політичний діяч Лариса Скорик: «Она просто бестормозная, для нее не существует никаких человеческих правил по жизни, никаких политических правил: все возможно, все разрешается, все можно и все позволено. Так не может быть, это плебейская позиция. И, к сожалению, сегодня мы имеем доминирование плебейской позиции во всем».

Не менш цікавим є спостереження журналістки Ольги Анісімової: «Ненависть самой Тимошенко вернулась к ней бумерангом. А все началось с дискредитации института президенства. >...< Ну как тут не поверить Виктору Ющенко, что Медведчук и Тимошенко - инструменты Кремля? >...< Тимошенко и демократия несовместимы. Так, по крайней мере, публично утверждают люди, которые с ЮВТ работали и ушли от неё.>...< Тимошенко здесь (в економіці. - О. Р.) не мыслит профессиональными категориями, а думает категориями бизнеса 90-х. >...< Тимошенко с неуёмной жаждой власти внесла свою разрушительную лепту. И не только в политику и в экономику».

Російський журналіст Євген Кисельов, автор і ведучий програми "Велика політика" з Євгеном Кисельовим" також має свій погляд на феномен Юлії Тимошенко: "Скільки б вона (Юлія Тимошенко. - О. Р.) не роздавала обіцянок, хай як старається загравати з певними верствами та групами населення, це ніяк не відбивається в позитивний бік на її передвиборному рейтингові".

У розвідці є правило: якщо ситуація повторюється двічі, то це вже не співпадіння, а закономірність, це вже СИСТЕМА. Є запитання?

Нам, громадянам України, запропоновано вісімнадцять варіантів долі. Державної. Та найприкріше, що більшість виборців не прагне шукати відмінностей серед запропонованих вісімнадцяти шляхів руху України в майбутнє. Мовляв, нема з кого обирати. Розумом Бог українців таки наділив, але, напевно, через найкращі у світі чорноземи частина мозку, яка відповідає за логічне мислення, поступово атрофувалась. Відтак люди впереваж керуються не державницьким розумом, а емоціями: вірю - не вірю, подобається - не подобається. Так само (емоційно) чинить і кожен із «претендентів на папаху», переконуючи виборців, вірити саме йому. Лише йому. І на те, як мовиться, нема ради.

Коли буде Україна? "Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність" [Роман Купчинський]. Цікаво: скільки знайдеться на нинішніх президентських виборах свідомих українців-державників?

"Не досягли ми тих висот,

Що сяють іншим в морі слави...

Бо помиляється й народ,

Коли немає ще держави",

- цілком слушно резюмував Володимир Сосюра у поемі "Мазепа". Але, попри це, 17 січня 2010 року українці не мають права помилитися в своєму виборі. Надто високі ставки зроблено.

Реклама та контрреклама як засіб створення іміджу

Перший безрадісний

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com