rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Наталя Трохим: «Я-таки тамтешня - не тутешня…»

Наталка Трохим більше схожа на студентку чи школярку, ніж на поважного перекладача, поетесу, маму трьох геніальних і вже зовсім дорослих дітей, керівника перекладацької студії. І все ж, це все про неї. Львів'янка Наталя Трохим не тільки перекладає сама, завдяки чому можемо читати український переклад з англійської "Опівнічних дітей" Салмана Рушді, "Пітера Пена" Джеймса Баррі, "Пофараонимо" Джеремі Стронґа, а й залучила до перекладацького мистецтва й рідних дітей, і гуртківців літературно-перекладацької студії "Голос". Поетеса також ініціювала Львівський дитячий Фестиваль художнього перекладу, який вже кілька років поспіль збирає перекладачів - від зовсім малих дітей до студентів. Отже, про переклад, поезію і геніальну молодь - в інтерв'ю Наталки для ZAXID.NET.

Зі своєю студією "Голос" Ви ініціювали перекладацький фестиваль під час "Форуму видавців - дітям". Розкажіть про нього - як він відбувався і чи вдався, на Вашу думку. Як взагалі з'явилася його ідея?

2006 року у львівській школі №99, де тоді вчилася моя донька і де я вела літературно-перекладацьку студію "Голос", за активного (і навіть дуже!) сприяння вчителя української мови та літератури Василя Підгірського вперше відбувся Львівський дитячий Фестиваль художнього перекладу (так він називається). Тоді наш Фестиваль підтримали багато добрих людей - з "Просвіти", зі Спілки письменників, Асоціації українських письменників, Музею книги, видавництва "Каменяр", Львівського телебачення... У нас було прекрасне журі, і взагалі, той перший фестиваль був якийсь дуже теплий, зворушливий. Так, він вдався. Про нього з'явилися публікації в кількох виданнях - і навіть у журналі "Всесвіт". Тому наступного року ми його провели знову. 2007-го нас підтримала ЛОМАН. А вже від 2008-го ми долучилися до "Форуму видавців - дітям". І дуже раді з того, бо "Форум" надає нам гарне приміщення, призи і сприяє організаційно.

Цього року Фестиваль відбувся вчетверте. Через брак часу і загальну завантаженість (навіть перевантаженість) всіх людей, причетних до цієї справи, ми цим разом провели Фестиваль фестивалів: запросили тільки переможців минулих років і допустили до участі тих, хто зголосився попри брак інформації. Тому учасників було порівняно мало - близько сорока. Але які це були учасники! Наймолодші - восьмирічні дівчатка, дебютантки - виступали на одній сцені зі справжніми вже перекладачами - "ветеранами" Фестивалю, студентами університету. І рівень перекладів був справді високий - навіть у наймолодших. Кому цікаво - можу дати почитати.

Взагалі з фестивалем багато проблем. Якщо його робити по-справжньому - з сайтом, з альманахом, з консультативним центром - віртуальною майстернею, - то над ним треба працювати цілий рік, і це справді потрібна і дуже корисна праця. Але на це потрібні кошти. А з коштами у нас - самі знаєте... Наприклад, на організацію Першого фестивалю (2006 р.) нам вдалося "випросити" (бо саме так це виглядало) за два тижні (бо саме стільки день у день ми ходили по різних установах) - аж 500 гривень! Це правда! Найбагатшою організацією виявилася "Просвіта", яка (на щастя!) подарувала нам найбільше призів для учасників і переможців.

Праця перекладача кропітка і важка. З ким ви консультуєтеся, працюючи над перекладами? Над яким перекладом працюєте зараз і як ви взагалі прийшли до перекладу?

Праця перекладача особлива. Вона дуже залежить від матеріалу - тобто, від оригіналу. Звичайно, легше перекладати з мови, яку добре знаєш (бо іноді доводиться перекладати і з тих мов, яких не знаєш майже зовсім - але маєш досвід, добрий словник і підручник, наприклад, з литовської). Ще ця праця залежить від людей - видавців, які можуть замовити переклад або відмовитися від вже готового перекладу, який пропонуєш їм сама. Моє перекладацтво почалося з роботи на фірмі "Інтернет-Україна": я готувала матеріали для Інтернет-видання, вишукуючи їх на англомовних сайтах і перекладаючи українською. Робота була дуже напружена: вимагалося знайти, перекласти і помістити більш ніж десяток матеріалів щодня - різних за обсягом і тематикою. Потім були "безіменні" художні переклади для деяких видавництв, потім - студія "Голос", пошук текстів для дітей і робота над ними, а потім Галина Кирпа запропонувала мені спробувати перекласти роман "Опівнічні діти" Рушді - майже 700 сторінок! Я спробувала, як бачите. А потім вже були "Пітер Пен", "Пофараонимо!", "Балакучий згорток". Отак.

Працюючи над перекладами, раджуся переважно зі своїми дітьми - вони мають добре "вухо" і завжди вміють щось підказати. У складних випадках консультуюся з тими, хто знає більше від мене - з Андрієм Содоморою, Марією Габлевич. Коли втомлююся і не знаходжу слова, телефоную до Оксани Лозової.

Зараз готуюся до поїздки в Литву - на міжнародний пленер поетів-перекладачів - і до нього готую переклади віршів з литовської і білоруської. Будуть там ще грузинські автори, але оригінальні тексти до мене не дійшли - тільки англійські підрядники, тому доведеться зробити український підрядник з англійського, а там видно буде.

Що найважче передати під час перекладу і чи відрізняється робота над перекладом для дорослих і для дітей?

Завжди найважче передати образ і емоцію. Коли маєш справу з науковою літературою, то про це не йдеться. А в художньому творі будь-яку, навіть якусь історичну, політичну, суху, здавалось би, інформацію супроводжує емоція. Особливо ж у літературі дитячій. Тепер моя улюблена книжка - "Пітер Пен", а її переклад - улюблений мій переклад. До речі - чи, може, й не до речі - цікаво, що в журналі "Всесвіт" вийшла рецензія власне на цю книжку, написана в дуже прикрому тоні.

Я б сказала, що перекладацька праця небезпечна. Коли інтенсивно працюєш над перекладом, то навіть не пишеш нічого свого. Бо переклад - це також творчість, він забирає дуже багато енергії. У кожному перекладі є недоліки, в українському перекладі недоліки пов'язані з тим, що нас, перекладачів, завжди підганяють. Українські перекладачі переважно не мають часу повноцінно працювати над перекладом - крім, хіба, якихось унікальних випадків. Я таких перекладачів, які б не поспішали, не знаю. Через цей поспіх часто буває, що окремі місця в тексті, позірно прості, перекладач залишає на потім, сподіваючись, що до них ще встигне повернутися - але це вдається не завжди. І ще. Українських перекладачів вічно звинувачують то в плагіаті, то в перекладі з російської чи польської. Насправді ж вивчити мову легше, ніж гарно перекласти художній твір; вивчити мову може кожен, а гарно перекласти - ні, бо переклад вимагає самовідданості. І коли я говорю про добрих перекладачів, я говорю про моїх улюблених Ольгу Сенюк, Андрія Содомору, Дмитра Чередниченка, Галину Кирпу, Марію Габлевич, Христю Назаркевич, які ставляться до слова дуже обережно, для яких переклад - це справді переклад, а не власний твір. Якщо ти берешся перекладати когось, і прізвище автора стоїть на титулці, а твоє тільки всередині, тільки петитом, - це означає, що ти маєш дотримуватися ідеї автора, духу автора, образів, це означає, що ти маєш прагнути передати кожне слово якнайточніше.

Якщо говорити про різницю між перекладами дитячими і дорослими, то з дорослих я перекладала з прози тільки Рушді "Опівнічні діти", а з поезії - англійські сонети і верлібри польського поета Вольдемара Міхальського. Звичайно, поетові легше перекладати поезію: підказує якесь внутрішнє чуття, ритмомелодика вірша, поетична форма дуже допомагає перекладачам. З прозою все набагато складніше, бо проза вимагає часу: глибокого проникнення, вникання.

"Пітера Пена" перекладати було цікаво і приємно, Рушді - цікаво і дуже важко, бо в нього текст такий складний і насичений драматичними подіями, явищами і образами, аж надміру реалістичними, натуралістичними, що кожного разу, коли я перекладала такий фрагмент, мене нудило по три дні і я по три дні не могла їсти. Я розумію, що це, може, надмірність, але кожен такий, як є, - і я така є.

Я завжди читаю вголос готові фрагменти перекладу - переважно своїм дітям, а деколи і друзям. Весь текст так вичитаний. Тільки при читанні вголос я можу почути, що там "не звучить", і виправити.

Пані Наталю, Ви реалізовуєте себе і як поет, і як перекладач, і як педагог, і як мама. Яка з цих ролей є найвагомішою для Вас?

Дозволю собі зауважити, що я не "реалізовую себе як поет" - насмілюся сказати, що я просто така вродилася. Справді. Я так, по-особливому, бачу, сприймаю, осмислюю світ і все у світі. Зроду. Я так ставлюся до людей. Я хочу і вмію в усьому бачити прекрасне. Я все своє життя поетизую життя - інакше не можу. І це мене завжди рятує. Хоча "в народі" така моя схильність має цілком однозначне, колоритне і не вельми приємне окреслення - це називається "не-скажу-що у фантики загортати". Знайомо, правда?

Але поетичність - це моя питома властивість, вона помітна в усьому, що я роблю (і навіть чого не роблю) - і в перекладах, і в викладацькій праці, і у вихованні дітей, і, нарешті, у віршах. Тобто вона визначальна, вона визначає все - і в житті, і в творчості. Якби я не була поетом, я не була б перекладачем. Якби я не була поетом, я б не мала трьох дітей (хоч як це парадоксально звучить). Якби я не була поетом, то все моє життя було б зовсім, абсолютно інакше - не моє... Розумієте? Єдине хіба застереження - поняття "поет" я трактую в найширшому сенсі і не ототожнюю зі словосполученням "автор віршів".

Ви видали вже три поетичні збірки, чи готуєте наступну? Хто для вас є взірцем в поезії, таким метром, від якого можна черпати і вчитися.

Так, є три "дорослі" збірки - "Трохи сонця", "Ода Роботі" і "Сієста". На черзі - дитяча. Я пишу вірші для дітей, навіть публікувала їх в "Соняшнику", якого вже, на превеликий жаль, немає. Давно хочу видати дитячу книжку, вже впорядкувала ті 60 віршів і перекладів - але... вгадайте, що на заваді? Правильно: брак грошей. Дитяча книжка має бути гарна, приваблива. А це коштує. Тому доведеться почекати.

А вчуся я в усіх. Справді. Не тільки в тих, кого читаю, але і в тих, кого бачу, чую (навіть ненароком), з ким спілкуюся. І в тих, хто читає мене. Всі знають, що поезія - річ дуже суб'єктивна. Тут любов-нелюбов, розуміння-нерозуміння, сприйняття-несприйняття залежать аж ніяк не від об'єктивних чинників - тут все залежить від настрою, віку, досвіду, стану, обставин, попередніх вражень, навіть від погоди! Наприклад, той вірш, від якого сьогодні я в захваті, завтра може мене залишити байдужою. Тому важлива особа поета. Якщо хтось пише гарні вірші, але негідно поводиться - я перестаю сприймати його поезію. (Це, щоправда, не стосується Романа Скиби). Інколи - на якийсь час, інколи - назавжди...

Хто є першим читачем і критиком Вашої поезії?

Діти, звичайно. А ще - родичі й найближчі друзі. Вони мені теж свої твори читають, що нечасто трапляється між іншими дітьми і батьками. Я, до речі, пишу еротичні вірші, але мій чоловік категорично проти їх оприлюднення, тому поки що їх ніхто не читав - ніхто, крім моїх дітей (маю надію все-таки видати інтимну поезію років у 70, хоча це вже буде анахронізм).

Зараз я почала писати великий текст - може, роман. Це мене Рушді підштовхнув. Від Рушді я в захваті, у нас із ним багато спільного. Я бачу світ приблизно так, як він. В "Опівнічних дітях" є одна героїня, страшенно схожа на мене. Рушді детально описує, як вона вчилася любити свого чоловіка, - і це абсолютно, один в один, те, що я пережила сама: так я сама відчувала, так думала. Це просто фантастично, я навіть не уявляла, що чоловік може це знати і глибоко відчувати. Взагалі Рушді реаліст-містик - і в мене теж таке є, я теж реалістка, фаталістка, і містична складова присутня в моєму житті.

Читання поезії - то завжди така мандрівка внутрішнім світом письменника, ось і у вас я прочитала "найпрекрасніша пісня - сумна, найпрекрасніше слово - печальне". Ви справді так, крізь призму смутку, дивитеся на світ? Чому?

Так, тому що у нашому житті більше сумного, ніж веселого. У нас насправді позбутися смутку неможливо. Коли ти навіть не знати яка щаслива йдеш вулицею і бачиш жебраків чи чуєш пісню сліпців, - ну, це хіба треба бути самій сліпою і глухою, щоб цього не бачити і на це не відгукуватися. До того ж, кожен практичний крок у нашій країні для звичайних людей пов'язаний з труднощами - більшими чи меншими, а часом навіть непереборними. У нас все влаштовано так, щоб не дати людині ні подумати про найважливіші речі, ні зайнятися найважливішими речами, - щоб ми постійно боролися з тим, що нас оточує і заважає жити. У нас елементарні проблеми стають, на жаль, сенсом життя.

Коли ж говоримо про пісню, то згадайте: наші колискові - сумні, наші найкращі народні пісні - сумні. Дитина народжується - кричить і плаче, людина найчастіше вмирає в стражданні. Єдина людина, яку я знаю, що народилася усміхненою - це моя Яринка. Вона, до речі, днями повернулася з Польщі і захоплено розповідала про дідуся, якого там бачила (йому вже поза 80 років), який постійно всміхається і дуже позитивно ставиться до життя - може, цей дідусь щасливий. Шкода, що серед наших старших людей таке рідко буває, бо життя так людей вимучує, що в них вже не залишається радості. Залишається тільки смуток.

Ви перекладали дитячу літературу. Якою, на Вашу думку, має бути сучасна література для дітей?

Дуже погано, що зараз в Україні майже не видають поезії для дітей. Пріоритет належить прозі. Талановитих поетів всіляко спонукають до написання дитячої прози. Хоча насправді маленькі діти потребують віршиків - маленьких і великих, цікавих, дотепних, веселих, жартівливих, ліричних, які б хотілося перечитувати ще і ще, які б хотілося знати напам'ять. Коли дитина зростає в поезії, то підпадає під її магічний вплив, чар невідпорний. Читати поезію треба вміти. Коли дитині не читати змалечку віршів, то вона пізніше ніколи їх по-справжньому не зрозуміє. В нас багато дитячих поетів, які пишуть гарні вірші, але гарну дитячу книжку видати - дуже дорого, якби поет міг це зробити навіть без гонорару, але й без витрат, це вже було б дуже добре. Без поезії я не бачу перспектив для повноцінного виховання дітей, мені здається, що виховання на поезії - це запорука високої культури в майбутньому, бо поезія є в усьому - у квіточці, у мушці, у хмарці, в людському обличчі, в пісні - і її треба вміти бачити. Якщо людина не має чуття до слова, це дуже сумно.

До речі, справжнім сюрпризом для мене стала книжка "Петер Нечесаха" в перекладі Андрія Содомори. Ця книжка - феномен. Це дуже специфічний переклад дуже специфічного тексту. І суть її - в її неповторності. Важко собі уявити, що поважний і дуже серйозний професор Андрій Содомора може так перекладати для дітей! Це книжка-страшилка про те, чого не можна робити. Там дуже промовисті малюнки. Це - витвір мистецтва і засіб виховання. Це саме те, що дуже потрібно нашим дітям. До дітей треба ставитися вимогливо, треба розуміти, що вони - повноцінні люди, треба давати їм серйозну літературу у високомистецькому оформленні.

Розкажіть, будь ласка, про ваших дітей, я знаю, що вони теж креативні...

Я до дітей завжди ставилася, як до дорослих, ніколи з ними не сюсюкалась. Я давала їм широке поле для діяльності, намагалася ні в чому не обмежувати. І досі намагаюся. Коли мене запитують, чого це я, коли нема грошей, відправила Яринку до Польщі, то я не вмію адекватно відповісти на таке запитання. Бо Яринка хотіла - так відповідь звучить. Вона дуже хотіла, і мені вдалося це забезпечити, хоча я й доклала великих зусиль. Якщо ця поїздка для неї була щастям - то що ще потрібно? Які пояснення і виправдання? За які гроші можна купити щастя? Мені цих грошей для дитини не шкода.

Постійна турбота про гроші - ознака рабства. І те, що нас постійно змушують бути рабами - хай залишається на совісті тих, хто змушує. А ми маємо намагатися бути вільними - і гроші не повинні бути в цьому перепоною. Я не закликаю здобувати гроші будь-якою ціною. Треба вміти або свідомо відмовитися від чогось, або свідомо працювати задля того, чого дуже хочеш, заробити на це. Працювати можна скільки завгодно, і краще працювати через силу, щоб могти собі дозволити бути вільним, щоб бути щасливим. Треба хотіти бути вільним, на кожному кроці відстоювати свою свободу. Йдеться не про сваволю, а про свободу як основну властивість повноцінної людини.

Всі мої діти пишуть і вже видали власні книжки: старша, Олександра, - "4/4 тіні", середульша, Яринка, - "Першу рапсодію", молодший, Михась - "Серпень літечко вінчає". Двоє молодших активно перекладають, особливо Яринка - вона переклала з англійської, польської, чеської, литовської, білоруської і на польську загалом вже понад 300 текстів, здебільшого поетичних. Яринка вміє працювати, ніколи не віддає тексту недоробленим. Якщо їй переклад не вдається, вона може його перекреслити і викинути, яким би він не був великим і скільки б там не було знахідок. Мене ця здатність в ній завжди дивує. Вона ставиться до себе критично. Зараз Ярина активно співпрацює з польською поеткою Барбарою Грушкою-Зих - і дуже успішно.

А син Михайло - амбітний. У нього "наполеонівські плани", він дуже багато хоче. Побачимо, що з того вийде. Поки що відомо, що він буде навчатися на двох факультетах - прикладної математики і філології. Цікаво, що навіть у його віршах присутня математика. А ще він співає.

Старша донька, Олександра, останнім часом пише в шухляду і займається нерухомістю.

Ви написали про Львів: "Це місто старе з прекрасним лицем у зморшках бруківки". Чим для вас став Львів, адже народилися ви не тут? Чи стало місто для вас рідним?

Так, Львів став для мене рідним вже дуже давно. Тому що Хмельницький, в якому я народилася - це абсолютно безлике місто, яке рідним стати не може, воно завжди було для мене чужим. Хмельницький - це місто понтів і базарів, вибачте. Воно завжди було переважно російськомовним, і це мені завжди дуже заважало, як заважає всілякий фальш. В одній країні люди, мешканці, земляки, громадяни мають говорити одною мовою. До того ж, у Хмельницькому куди не підеш - всюди все неприємне для ока. Я не можу назвати там жодної гарної будівлі - я не бачила таких. Сірі страшні будинки, сірі страшні вулиці і проспекти. Але найгірша його властивість - це власне безликість, шаблонність, "совковість".

А Львів - це така краса і казка - з його архітектурою, з усім. Він особливий, дуже колоритний, навіть його недоліки з часом стають його перевагами. Хоча перше враження від Львова в мене було моторошне, тому що ми приїхали вночі: ці брами, ці двори-колодязі, протяги, - але це був страх не побутовий, а якийсь містичний, це було щось як вітер часу, - таке враження, що він крізь ті брами проносився і затягав з собою. І Львів став мені абсолютно рідним майже відразу.

Ви працюєте редактором у "Літописі", тож насамкінець розкажіть, які новинки підготувало видавництво до Форуму видавців?

Ви, мабуть, знаєте, що на Форум приїде Юстейн Ґордер. "Літопис" досі видав кілька його книжок, і ось щойно вийшов "Замок в Піренеях" в перекладі Наталки Іваничук. Як відомо, це перший у світі переклад цієї книжки, - власне український переклад. Ґордер просто геніальний, він найкращий, хоч і не єдиний. Вершин в літературі багато, і одна з цих вершин - Ґордер.

В Інтернеті створений клуб, який називається "Юстейн Ґордер у Львові", до нього можна долучатися всім охочим. Видавництво "Літопис" готує презентації, а також вікторини, конкурси, де призами будуть книжки Ґордера і навіть вечеря з письменником! Програма його перебування у Львові дуже насичена.

Видавництво "Літопис" приготувало до Форуму ще кілька новинок: "Богдан-Ігор Антонич. Повне зібрання творів" - до сторічного ювілею поета; путівник під назвою "Львів. Місто наших героїв" - я вже бачила видрук і думаю, що такого путівника ще не було; книгу Лариси Залеської-Онишкевич "Текст і гра". Трохи згодом має вийти також монументальна праця "Історія Америки" і третій том "Енциклопедії Львова". Але це ще далеко не все...

Розмовляла Наталка Малетич

Джерело: ZAXID.NET

 

Трохи віршів Наталки Трохим

***

Я до тебе

не просто приходжу -

я щоразу до тебе вертаю

з того світу, із того краю,

де сама себе не знаходжу

Як додому з війни солдати,

як невинні з тюрми на волю -

до притомності

з дикого болю -

так я мушу до тебе вертати.

Залишивши життя за собою,

я іду, мовчазна і окрема...

Подаруй мене мені знову.

Зустрічай -

я вертаю до тебе!

***

З усіх див світу

я не хочу нічого -

анічогісінько!

Тільки дива одного,

найбільшого, найдивнішого -

хочу від тебе,

найближчого, найріднішого.

Прошу тебе:

подаруй мені радість,

Не позич, а - назавжди!

Хочеш? Можеш? Маєш?

Подаруй мені!

***

Я-таки тамтешня -

не тутешня,

потойбічна,

зроду - недоречна,

з неминущого

у неприйдешнє

вітром випадковим

з вирію завіяна,

мамою

під сонце зимове

принесена,

на життя

народженням приречена...

Чи, може,

тобою намріяна?..

P.S. Вірші Наталі Трохим можна прочитати тут:

www.natalia.host-ua.org.ua

Вірші про зиму

З Новим Роком! З Різдвом Христовим!

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com