Підходить до завершення грудень і сумно нагадує нам всім, що вже рік минув з того часу, як згасла життєва свічка палкого українця, хорошого сім'янина, активного члена громади, редактора тижневика «Час і Події» світлої пам'яті Володимира Павелчака. Час летить невмолимо швидко, проте не так швидко гояться рани в душах тих, хто його знав і любив. Раптово осиротіли всі: сім'я, друзі, співробітники, громада... Володя був надзвичайно дбайливим чоловіком і батьком, докладав багато зусиль, щоб забезпечити майбутнє своєї сім'ї на теренах Америки. Він так пишався своєю донечкою, її успіхами у навчанні, так мріяв про її успішну кар'єру... Проте підступна хвороба не дала здійснити всіх планів...

Його смерть стала непоправною втратою для колективу тижневика "Час і Події", адже іскра талановитого редактора наповняла кожну сторінку, кожен випуск. Він ніколи не залишався осторонь будь-яких подій і проблем. Його патріотизм і громадянська позиція відображались в правдивих статтях на сторінках часопису, у виступах на різноманітних зібраннях. До його думки прислухались і дуже часто просили поради. З ним могли не погоджуватись, проте ніколи не сміли нехтувати його поглядами. Його шляхетність, порядність, виваженість та інтелігентність захоплювали всіх, хто спілкувався з ним хоча б раз. Володя чудово знав історію, цікавився політикою, любив українську літературу, захоплювався спортом. Він був надзвичайно цікавим співрозмовником: міг захоплено цитувати Франка і годинами розповідати про футбол, сперечатись про факти з історії України і доводити свою позицію щодо сучасного українського політикуму. Його боліла душа, за те, що коїться на його Батьківщині. І він вносив свій посильний вклад у становлення нової незалежної України своїми гострими статтями та палкими виступами в радіоефірах. Він встигав побувати всюди, вмів вислухати кожного, він любив працювати на благо громади...

Володя завжди поспішав, ніби відчував, що не встигне завершити все, що хотілося...Він любив життя, проте воно обірвалось на злеті, назавжди залишивши незабутній слід в наших серцях. Вічна йому пам'ять.

Редакція тижневика
«Час і Події»

29 грудня 2008 року Божого перестало битися серце світлої пам'яті Володимира Павелчака, редактора газети "Час і Події", громадського діяча, правдолюба, людини великої душі, чуйного і благородного серця. Доля визначила йому залишитися довічним емігрантом та спочити на цій землі, проживши всього 54 роки. Він належить до журавлів останньої хвилі еміграції. Порядність, інтелігентність, толерантність, розуміння, співпереживання, скромність - це ті чесноти, які він сповідував. Особистою поведінкою доводив не декларувати свого патріотизму, а важкою працею утверджувати це святе почуття. Належав до багатьох громадських організацій, був вчителем історії в школі українознавства.

Минає рік від того дня, коли звістка про несподівану смерть Володі Павелчака приголомшила усю українську громаду міста Чикаго. Провести в останню дорогу приятеля прийшло багато-багато людей. Не віриться до сьогодні, що його нема серед нас. Надворі тільки починало сірити, як того морозного ранку Оксана Чуйко, Наталя Ярова, Олесь Храпливий та я зібралися у студії "Незалежного радіо", щоби розділити з громадою невимовний біль втрати за тим, кого любили і шанували. Бракувало слів, розпочинали програму, оглядаючись на двері, за якими він мав з'явитися з черговим репортажем...Олесь знайшов у радіоархіві записаний Володею вірш Івана Франка. Його голос тоді додав нам сили, Його Ангел продовжує нагадувати, що життя стелиться за Божим наказом. Думаючи про Володю-життєлюба, пригадую нашу останню розмову. Він зателефонував мені з проханням написати щось до газети про свято св. Миколая балетної школи "Громовиці", не встигав через інші громадські добровільно-примусові обов'язки. Насамперед поцікавився моїм здоров'ям, справами, були якісь незрозумілі, навіть тривожні нотки у його роздумах про наше перебування на чужині, в його братніх порадах щодо "виживання", і сподівання на щасливе майбутнє донечки Олесі та дружини Люби. Того вечора він потрапив до лікарні, а через тиждень його серце перестало битися...

Нашим слухачам і читачам у Чикаго малознайомі творчі почуття обов'язку, які об'єднують усіх нас, працівників українських засобів масової інформації. Чи це дописи до газети, чи радіорепортажі, чи телесюжети програми "Узір" - взаємоповага і журналістська солідарність насамперед. Все решту - на другому плані. І цю харизму сповідував Володя. Ми ж робили як він. Як правило, через електронну пошту і телефонні дзвінки пізніми вечірніми годинами складаються програми, пишуться газети. Володя тонко відчував мову, багато читав і вичитував, правив. Часто радився зі мною, як правильно написати, цінував поради і дружбу, яка зав'язалася з його перших спроб себе, як спортивного оглядача на радіо "Українська Хвиля". В одному із виступів ректора УКУ о. Др. Бориса Гудзяка сказано, що - «Свобода є життям в Бозі, життям, яке відповідає Божому призначенню для людини. Можна інакше сказати - життя в гідності. Цю свободу здобувають парадоксально - відрікаючись себе самого...» За цими словами ми бачимо Володимира. Ми всі пам'ятаємо ту чесність і принциповість, якою завжди вирізнявся Володимир Павелчак. Принципи для нього важили незрівнянно більше, ніж просто приналежність до організацій. Що б він не робив, завжди - заради інтересів українців. Дирекція Кредитівки "Самопоміч", висловлюючи йому свою довіру, неодноразово посилала у службові відрядження на різні кооперативні з'їзди та конференції, парафія собору св. Володимира, зі свого боку, делегувала Володю на релігійні форуми. І ніколи не було такого, щоб цей кредит народної довіри він не виправдав. Володя мав якусь невидиму притягальну силу, до нього завжди горнулися люди, і він з ними досить легко сходився, що для журналіста дуже і дуже важливо. А весь секрет, мабуть, у тому, що по натурі своїй, він був простим, доступним, відвертим і щирим, без найменших проявів лукавства, причому як у стосунках з рядовими людьми, так і вищого, так би мовити, рангу. Він любив людей, шанував, і вони йому теж відповідали прихильністю і повагою. Я не пам'ятаю випадку, щоб він навіть в якихось гострих ситуаціях втратив рівновагу, дав волю своїм негативним емоціям. Думаю, ця виваженість, внутрішня доброта й шляхетність у поведінці не стільки від інститутських студій, як від батьків, мудрих, працьовитих хліборобів із Львівщини. Шлях до редактора газети "Час і Події" не назвеш гостинцем життя. Йому довелося освоїти професії будівельника, склоріза, віконного майстра... На початках йому доручили вести спортивну тематику, згодом усього, що мало дотик до всіх сфер суспільного життя громади. Його кишеньковий телефон безперервно дзвонив... Телефонували автори, активні дописувачі, або люди, які просто хотіли поділитися якимись своїми враженнями, пропозиціями, думками. Серед них були й ті, про які газета казала добре слово, і ті, яких критикувала. І всі вони тут знаходили в особі Володимира Павелчака щирого, довірливого співрозмовника. Для мене і моїх колег по перу, він був прикладом вміння в будь-яких ситуаціях вести себе гідно і тактовно. Володя був чудовим журналістом, щирим у стосунках з колегами, надійним другом. Боляче про це сьогодні говорити у минулому часі. Полегшити цей біль можуть спомини про його оптимізм, його життєрадісність, про його завжди привітні очі, лагідну і теплу усмішку. Безжальна страшна хвороба підкралась до нього якось непомітно і підступно. Він пішов від нас рано, у розквіті творчих сил, але залишився у нашій пам'яті і наших серцях назавжди як добра, щира, високопорядна людина, відданий товариш і приятель. Вічная Йому Пам'ять.

Марія Климчак, редактор радіопрограми "Українська Хвиля".

Тяжко собі уявити, що минув уже рік з того часу, коли св. п. Володимир Павелчак відійшов від нас. У Кредитівці "Самопоміч" нам дуже бракує його постійних порад і допомоги. Обдарований мовним талантом, він зумів на кожному кроці описати діяльність нашої установи такими словами, що всім було ясно в чому все це полягає. Покійний Володимир Павелчак був завжди готовий допомогти нашим директорам знайти якнайкращий спосіб висловити свої думки. Щотижневі радіопередачі Кредитівки на українському "Незалежному радіо", які готував і вів Покійний, інформували слухачів про послуги Кредитівки. Безліч статтей надрукованих за його пером і редакторством висвітлювали всі найкращі аспекти нашої української кооперативної установи.

У першу болючу річницю відходу у вічність св.п. Володимира Павелчака складаємо щире співчуття родині Покійного. Нехай американська земля буде йому як пух легкою, а пам'ять про нього - вічною в наших серцях.

- Дирекція і працівники Українсько Американської федеральної Кредитової Спілки "Cамопоміч"

З Володимиром Павелчаком мене познайомив пан Роман Заяць.

Був холодний вечір пізньої осені, українська околиця ховалася від дощу в домівках, людей на вулиці було мало, вітер носив повітрям перші сніжинки...

На розі, біля пекарні, незважаючи на « фірмову львівську погоду», ми втрьох палко обговорювали майбутнє обличчя оновленої української газети.

Так почалася наша співпраця.

Новий редактор - Володимир Павелчак виявився наполегливою людиною - і вже за кілька номерів ми всі побачили нову газету. Її стало цікаво читати,популярність росла від номера до номера. Незабаром усі зрозуміли, що на чолі українського часопису - талановитий редактор!

Влодко виявився власне тим важелем, що зумів організувати творчий потенціал інших, закликати до співпраці достойних, акумулював непомірну енергію і волю до праці - чим заряджав друзів, та й усіх оточуючих.

Може фраза здасться банальною, але він дійсно був непересічною Людиною!

Спокійний, урівноважений, хоч і запальний у суперечках, бо вболівав за справу серцем і душею. Енергійний, беручкий до діла - він усюди встигав, він повинен був встигнути, горів роботою, мав нараз до виконання кілька завдань, завжди поспішав, завжди в русі,поміж людей і подій.

Раннім ранком, коли надворі лиш сіріло, його можна було побачити на вулиці - бігав, міцно товаришував зі спортом. А вже через годину ми чули його голос в радіоефірі - любив спорт і добре знався на всіх спортивних новинах та подіях.

Його характер був надзвичайно допитливим, охочим до науки, до знання. Не мав « зіркової хвороби» успішного редактора, був простим і доступним у спілкуванні, умів слухати інших. Міг запросто визнати, що чогось не знає, але хотів знати, допитувався, вивчав, запам'ятовував - і за якийсь час уже оперував складними термінами з тої чи іншої галузі. Він, як редактор, усотував знання, беріг, акумулював у собі, щоб потім, на сторінках свого дітища, своєї газети, передати нам, читачам, приємно здивувати нас, заохотити до читання...

Працював... Писав...Був...

Гірко і важко говорити в минулому про Влодка...

Минув рік, знову - « фірмова львівська погода» - сіре небо і вогке промерзле повітря... Життя несе нас далі, а сумні спогади вертають до минулого грудня, коли не стало цього чудового львівського хлопця, коли важче блискавки та грому прибило нас усіх сумною звісткою,непоправною трагедією, горем втрати достойного батька, сердечного чоловіка, доброго товариша, талановитої людини. Не стало на злеті, у вихорі планів, подій, мрій і надій...

Коли йдуть від нас дорогі серцю люди,ми хочемо втішити себе тим. що Господь забирає найкращих... Гірка та втіха ... Час не лікує, усі його згадуємо, серце щемить тугою, болем, жалем...

Чесний, порядний, вірний, талановитий, добрий, надзвичайно працьовитий...Ми па'ятаємо його таким...

« Хай серце серцю вісткою війне -

Хоч не забудьте - згадуйте мене... »

Цвітуть осінні тихі небеса,

Де ти стоїш блакитна, як роса...

В очах засмуток. темний, мов ожина...

Моя кохана і моя дружина...

Лиш сон далекий видивом майне...

Хоч не забудь, а згадуй ти м ене...

Я під вікно прилину по весні,

Щоб ти знялася пташкою ввісні,

Де обнімала кучері - волосся,

Де пригортала те, що не збулося,

Що не воскресне в літечко сяйне...

Хоч не забудь, а згадуй ти мене...

У тебе смуток - в мене ревний жаль,

У тебе вечір - в мене ніч і даль...

Я під вікном постою із журбою,

Куди ж мені подітися з собою...

Хай серце серцю вісткаою війне...

Хоч не забудь, а згадуй ти мене...

Андрій Малишкo

Романа Лабазевич, Роман Заяць

Рік тому Українська Православна Катедра Святого Князя Володимира в Чикаго втратила свого прикладного парафіянина, світлої пам'яті пана Володимира Павелчака.

Володя, як ми його всі називали, прийшов до нашої парафії у 2002 р. Від перших днів, він, з великим запалом, влився у життя катедри і недовго нам забрало пізнати його інтелект і потенціал.

Від того часу нічого вже не відбувалося у парафіяльній громаді без його участи. Незважаючи на його працю у багатьох громадських організаціях, Володя завжди знаходив час бути присутнім у церкві і церковній громаді.

Він був вибраний до Парафіяльної Управи і був її постійним секретарем. Володя любив церковний спів, щонеділі співав у церковному хорі «Боян».

Володя також був учителем у катедральній школі українознавства, де викладав історію України. Він користувався великою пошаною колег-учителів та учнів. Володя був організатором різних церковних та шкільних імпрез, часто проводив їх. У 2006 р. він брав участь у підготовці до 90-літнього ювілею Катедри св. кн. Володимира, був керівником на святковому бенкеті.

В знак подяки за його віддану працю, Володю обрали делегатом від Катедри на 18-ий Собор Української Православної Церкви в США в 2007 р.

У травні 2008 р. йому було доручено представляти катедру на єпископській хіротонії нововисвяченого Владики Даниїла, яка відбулася в м. Пармі, шт. Огайо. Він любив церковне життя і часто дописував про життя катедри і церкви взагалі до газети «Час і Події» та до журналу УПЦ в США «Українське Православне Слово».

Володя завжди знаходив час подискутувати про актуальні громадські і політичні події на парафіяльній залі після Служби Божої.

З великим сумом відпровадили ми Володю у вічну дорогу і, як сказав Владика Даниїл у прощальному слові," попрощали християнина з якого всім нам можна брати приклад".

Всі ми шанували Володю подивляючи його працьовитість, енергію та всебічну відданість українській справі і своїй церкві.

Царство йому небесне і нехай американська земля буде йому легкою.

інж. Святослав Личик

Володимир Павелчак несподівано відійшов від нас минулого року, наприкінці грудня. Ми познайомилися з ним 10 років тому під час футбольного матчу команди спортивного товариства «Леви». Наше спільне заціквлення спортом стало запорукою співпраці. Володя, як головний редактор газети "Час і Події", інформував наших вболівальників про футбольні події в Америці і в Україні. Він користувався загальною повагою з боку усіх українських організацій, до яких належав. У 1995 році його було обрано заступником голови української спортивної централі Америки і Канади. Спортивне товаристиво "Леви" продовжує традиції українського спорту в Чикаго, завдячуючи багатьом здібним гравцям новоприбулої еміграції та керівництву управи, серед яких довголітній працівник і менеджер Михайло Мартинович, Роман Ващур,теперішній тренер і менеджер команди Олег Береський, професійний воротар з України. Пам'ять про спортивного оглядача, кореспондента і коментатора Володимира Павелчака завжди житиме в наших серцях.