rss
01/29/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#368

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Мова \ Проблеми мови

Історія Української мови

У кінці XIX ст., коли українська народна мова в художній літературі пройшла вже столітній шлях свого розвитку, а в публіцистиці зайняла дуже вагоме місце (це був час Франкового "Життя і слова", галицьких часописів "Зоря", "Діло", "Народ", "Громадський голос" і солідного загальноукраїнського "Літературно-наукового вісника") і завоювала собі місце в науці ("Записки НТШ" в їх різних серіях і в багатьох інших виданнях та "Історія України-Русі" М. Грушевського), не було ще єдиної літературної мови. Її і не могло бути з огляду на історичне розмежування української етномовної території і через відсутність державності як гаранта її повсюдної вживаності, обов'язковості й усталеності. І це добре розуміли письменники й вчені обох частин України, але спроби в напрямі уніфікації робилися лише представниками західних земель. У цьому проявлялась їх далекоглядність, особливо, коли йшлося про вироблення на східній традиції єдиного фонетичного і морфологічного структурного типу єдиної у майбутньому літературної мови. Проте, коли йшлося про лексичні надбання, то прийняття тільки одних (наддніпрянських) і відкидання інших навряд чи можна було розглядати як раціональне. Саме таку позицію зайняли наддніпрянці, тоді як галичани претендували і на свій вклад у скарбницю єдиної мови. З цього приводу й виникла дискусія між І. Нечуєм-Левицьким і Б. Грінченком, з одного боку, та І. Франком, В. Гнатюком і М. Грушевським- з другого. Відстоюючи лексеми, що були властиві західному варіанту літературної мови, Франко писав, що це "не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь народились і повинні вийти на пожиток цілості". І тут він констатував, що ми досі не маємо "спільної, одностайної літературної мови"[Франко І., 1976, Т. 3, С. 156] і що прагнення до неї виявилось у галичан "охотою вчитись своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних, з ліпших писателів українських і з уст рідного народу"[Франко І., 1976, Т. 28, С.175]. Якщо перше джерело мало служити потребам структурної уніфікації й усталенню норм, то друге- корекції на предмет національної специфічності і збагаченню. Власне народна мова, як певна наддіалектна мова, що об'єднує й узагальнює говори, тобто мовлення сіл та розмовне мовлення містечок, для Франка залишалась отим лакмусовим папірцем, на якому перевірялась уживаність і семантика тих чи інших слів, які як "полонізми", "москалізми" чи "рутенізми" безапеляційно відкидалися Б. Грінченком, і які потім не потрапили в його "Словар" тільки тому, що на Наддніпрянщині вони не вживались. Грінченкова мірка літературності "у нас такого нема" для Франка була неприйнятною і на той час невиправданою.

Подібну думку про західний варіант, точніше про його правописну практику, висловив у дискусії з І. Нечуєм-Левицьким (стаття "Сьогочасна часописна мова на Україні", 1907 р.) і з Б. Грінченком (стаття "Три питання нашого правопису, з додатками проф. А. Є. Кримського", 1907 р.) і В.Гнатюк у статті "На правописні теми" (1908 р.). У ній він, не погоджуючись з пристрасним тоном першого і аргументами другого, висловився за потребу рахуватися хоч би в окремих випадках з особливостями мови західних українців і їх правописною практикою. Зокрема йшлося про написання частки ся при дієсловах. Хоч тут західна практика, можливо, і не могла претендувати на те, щоб з нею рахуватись, але врешті-решт ішлося не лише про окремий випадок, а про те, що і вона мала право на свій вклад, хоч би тому, що галицькі органи протягом 50-х років ХІХ ст. служили трибуною українського слова для всієї України. На боці галичан став П.Грабовський, який у листі до Франка висловив здивування: "як можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки; я не розумію вчинку д. Чайченка (Грінченка)"[Грабовський П., 1960, Т. 3, С.181].

У статті І. Франка "Говоримо на вовка, скажімо і про вовка", що була відповіддю Б. Грінченкові, порушено питання і про чистоту мови, але водночас зроблено застереження, щоб боротьба за демократизацію і культуру мови не ставала самоціллю визвольного руху, тобто такою, в жертву якій приносились би інші питання соціального життя і національно-визвольних змагань.

Висловлена ним думка мотивувалась і часовими і просторовими координатами. Адже на той час галицьким українцям не загрожувала масова денаціоналізація (хоч асиміляційні процеси відбувались), яка, як правило, супроводжує розвиток бездержавної нації. Перешкоджала їй ціла низка факторів соціально-економічного та суспільно-політичного характеру, тому мова не була найболючішою точкою і І. Франко без докорів сумління міг відвести їй місце лише одного із способів, а не найістотнішого способу вираження, як це було б в умовах насильного її витіснення й одвертого переслідування. Варто згадати хоча б такі його статті, як "І ми в Європі", що були протестом проти мадяризації закарпатських українців, або "Сухий пень", у якій він сказав своє слово з приводу заборони української мови царським указом 1876 р., щоб зрозуміти, що мову він вважав істотним чинником національного самовизначення і таким же чинником національного розвитку, а будь-які утиски її несумісними з гаслами свободолюбства, гуманізму й прогресу, що ними свої насильницькі дії прикривали і виправдовували речники тодішніх імперій. "Ми нині,- писав він, осуджуючи мадяризацію закарпатських русинів,- спонукані безвихідним, страшним і приниженим положенням наших угорських братів, перед лицем цивілізації Європи підносимо торжественний протест проти брутального винародування... угро-руського народу..." [Франко І., 1976, Т.46, Кн.2, С.350].

Питання літературна мова і діалекти, джерело живлення і збагачення літературної мови І. Франко у статті "Літературна мова і діалекти". Діалекти, на його думку, творяться "лише в місцях відокремлених і відірваних від руху", тому в українській мові їх небагато. А грунтуватися літературна мова повинна на мові Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, бо в ній лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців" [Франко І., 1976, Т. 37, С. 208].

Представлення рідного говору В. Стефаником, Марком Черемшиною та ін. було викликане потребою привернути увагу до його носіїв- селян як до найбільш приниженої верстви народу з метою зміни чи поліпшення їх соціального становища. Франко щиро вітав і сприяв публікації творів, написаних лемківським, бойківським та гуцульським говорами, бачачи в живомовній стихії цих творів не лише засіб типізації мовлення селян, а й те джерело, яким має живитися художня мова, а з нею і літературна, якщо вона не хоче стати кастовою, елітарною.

Визнавши базою майбутньої літературної мови її східний варіант, що грунтувався на фонетичній і морфологічній системі говорів середньої Наддніпрянщини, західно-українські письменники і вчені на чолі з І.Франком і М. Грушевським стали на шлях зближення з ним. Орієнтація на цей варіант стає визначальною у всіх стилях літературної мови, починаючи з рубежа століть. Відбувається уніфікація різних правописних практик і знову перемагає "кулішівка", правда, з деякими її галицькими модифікаціями. Потреба її удосконалення, а звідси дискусії щодо окремих правил, поновляться в 20-х, а потім у 30-х роках, коли вже в умовах радянської влади постане питання про створення кодифікованого і загальнообов'язкового українського правопису, а до того увагу привертатимуть питання культури мови, джерел її збагачення і мови як атрибута національного патріотизму. Думки щодо культури мови часто висловлювалися в листах М. Драгоманова, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, А. Кримського або в окремих публікаціях чи матеріалах. Відомо, наприклад, що В. Гнатюк з І. Франком склали план брошури, яку мали спільно укласти і на прикладах показати, яких слів, форм, зворотів, фраз не належить вживати в літературній мові. До видання її не дійшло, але багато її думок було висловлено усно і письмово в порадах молодим літераторам.

У кінці 1904 р., під тиском революційних подій, царський уряд був змушений переглянути закони про обмеження українського друкованого слова. Уряд ухвалив звернутися з запитанням до Академії наук, Київського і Харківського університетів та деяких інших установ.

Для розгляду цього питання 5 лютого 1905 р. на загальних зборах Академії була створена спеціальна комісія, до складу якої ввійшли відомі вчені академіки О. О. Шахматов, П. Ф. Фортунатов, О. С. Лаппо-Данилевський, А. С. Фамінцин, В. В. Зеленський, С. Ф. Ольденбург, головою комісії призначено Ф. Є. Корша, який не раз виступав на захист української мови. Комісія, розуміючи важливість справи, працювала дуже інтенсивно: 18 лютого 1905 р. на загальних зборах академії була прочитана, обговорена і затверджена спеціальна записка "Об отмене стеснений малорусского печатного слова", в якій теоретично обгрунтовувалися права українського народу на розвиток своєї мови у всіх її жанрах. Для цього автори записки (в основному Ф. Є. Корш і О. О. Шахматов) коротко простежили розвиток української літератури й літературної мови і показали, що цей розвиток є закономірним історичним процесом, якого не можуть стримати ніякі заборони. У записці підкреслено, що зняття заборони потрібне в інтересах українського народу. Комісія вважала також своїм обов`язком розглянути і заперечити основні аргументи, що їх протягом багатьох десятків років висували окремі російські та українські учені і публіцисти, виступаючи проти розвитку української мови.

Доповідні записки про необхідність зняття обмежень українського слова подали також учені ради Київського та Харківського університетів.

Не виходячи за рамки офіційного документа, члени академічної Комісії заявили у висновках: "Таким чином, виходить, що в ненормальних умовах духовного і розумового життя живе в Росії народність, що налічувала в січні 1897 р. до 23 мільйонів 700 тис. душ".

Саме завдяки науковій, просвітницькій, творчій, політичній діяльності найсвідомішої частини української інтелігенції - науковців, письменників, публіцистів - на кінець ХІХ ст. вдалося зберегти і певною мірою поширити українську літературну мову в різних сферах суспільного життя. Проте боротьба за утвердження мови продовжується і в ХХ ст.

Далі буде

 


 

Питання - відповіді

 

??? У багатьох інтернет-виданнях та й у вашій газеті зустрічаються слова з голосними, що викликають у мене сумнів. Як правильно написати і чому: вечера чи вечора, хвороб чи хворіб.

1.??? вечера чи вечора

Чергування о, е з і

Це чергування властиве тільки українській мові. У закритих складах пишеться і, а у відкритих - о або е:

Вечір - вечора

водопій - водопою

камінь - каменя

ніч - ночі

гір - гора

ніг - нога

батьків - батькового

Василів - Василевого

будівник - будова

підніжжя - нога

сільський - село

Чергування о з е після шиплячих (ж, ч, ш, щ, дж) та й

В сучасній українській мові після шиплячих та й можуть вживатися голосні о та е:

шести - шостий

лієчка - лійка

У давньоукраїнській мові шиплячі приголосні були м'якими і після них вживався тільки звук [е], який їх пом'якшував. Це в основному збереглося в сучасній російській мові (щепотка, человек), а в українській мові всі шиплячі стали твердими, тому після них став вживатися також звук [о], який не має властивості пом'якшувати попередній приголосний.

Е пишеться:

1. Перед м'яким приголосним: честь, вечеря.

2. Перед складом з голосним е (бо він колись пом'якшував попередній приголосний): шелест, шестеро.

3. Перед складом з голосним и, який відповідає рос. и: пшениця, женити.

4. Перед складом з іншими голосними за традиційним принципом написання: червоний, черпак, щезати.

2.??? хвороб чи хворіб

В сполученнях -оро-, -оло-, -ере-, -еле- (т.зв. "повноголосся": голос, мороз, шелест, очерет) о, е переходять в і:

1) у родовому відмінку множини іменників жіночого роду (здебільшого з рухомим наголосом) і в похідних від них іменниках на -к(а) зі значенням зменшеності: борода- борід- борідка, голова- голів- голівкаголовка- з іншим значенням), сторона- сторін- сторінка.

2) у родовому відмінку множини іменників здебільшого середнього роду й відповідних зменшених іменниках: болото- боліт- болітце, ворота- воріт- ворітця, долото- доліт- долітце, але: дерево- дерев- деревце, джерело- джерел- джерельце;

Винятки:

a. поріг, моріг, оборіг, сморід;

Чергування о, е з і не відбувається:

О, е в закритому складі не переходять в І

1) у повноголосних формах -оро-, -оло- ере-, -еле зі сталим наголосом іменників переважно жіночого роду, від яких немає зменшених форм з і: колоди -колод (колодка), долоні - долонь (долонька); сороки - сорок, огорожі - огорож, нагорода - нагород

Хвороби - хвороб (правописний словник Г. Голоскевича, ст.424, Нью-Йорк 1962 р.)

Проблеми мови

Проблеми мови

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com