Згадаймо сьогодні про одного з творців українського війська, мужнього захисника Батьківщини від більшовицьких орд, генерал-хорунжого Армії Української Народної Республіки Володимира Сікевича.

Володимир Васильович Сікевич народився 5 вересня 1870 року в Таращі ("де люде найкращі") на Київщині в родині Мирових Суддів Таращанського повіту Василя Мілетьєвича Сікевичa та Наталії Данилівни (з дому Смолодовичів). Після закінчення в 1887 році класичної Київської гімназії вступив до Київської військової школи, яку закінчив з відзначенням через два роки і в 1889 році в ранзі підпоручника призначається до 131 Тираспільського полку в Києві.

У 1914 році в перший день оголошення війни капітан Сікевич виступив на фронт. В 1917 році Сікевич вже командує 36 Армійською бригадою, яку українізує, виокремивши українців у 2-ий Український полк.

Генерал Володимир Сікевич був делегатом 1-го, 2-го й 3-го Військових З`їздів у Києві, На початку 1918-го - старшина створеного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з московськими військами під командуванням М.Муравйова за Київ, а вже в березні 1918 року перебирає командування 3-м Гайдамацьким полком, на чолі якого вирушає в похід проти московської зграї. Невдовзі Сікевича призначено Командантом Славянської Групи, котра незабаром перетворилася у легендарний Запорізький Корпус, який на чолі з "Батьком-Отаманом" Сікевичем веде криваві битви з червоними відділами Єгорова і Лазарєва.

Сікевич визволяв від більшовицьких військ Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918 р. очолив Донецьку групу в складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка отримала завдання звільнити Донбас. 15 квітня війська під командуванням Сікевича зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов'янськ, Бахмут, Микитівку, Колпаків, наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період гетьманату військові частини під його командуванням охороняли східні кордони України. На початку 1919 р. генерал виїхав до Австрії, де як військовий аташе очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР. В 1919 році Уряд відрядив генерала Сікевича яко голову Військово-санітарної місії до Угорщини, а пізніше генерал очолює Дипломатичну місію в цій країні.

Після розв`язання Місії в 1924 році генерал Сікевич з родиною виїжджає з Будапешту і переселяється до Канади в Торонто. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста Симона Петлюри.

За час служби нагороджений сімома орденами, п`ятьма медалями, Хрестом Симона Петлюри, Пропам`ятним Хрестом УГА і Золотою Георгіївською зброєю.

"В московсько-царській армії прослужив 30 років і дійшов до ранги генерала майора: в 1904 і 1905 роках був в японсько-московській війні, а у Світовій Війні від її початку аж до місяця березня 1917 і був двічі ранений. А коли вибухла революція, то він кинув царську службу, зукраїнізував своє військо і пішов на службу українському народові і його владі, Українській Центральній Раді... Що є він знаменитим полководцем, свідчить це: За час своєї служби в царсько-московській армії був нагороджений великою кількістю орденів, до ордена Св. Володимира третьої кляси з мечами включно, як також шаблею з написом "За хоробрість", - зазначає Матвій Хандога в газеті "Народне слово" за 16 лютого 1933 року. Хандога залишив нам також опис яскравої зовнішності генерала: "...Будовою тіла - високий і здоровий мущина, хоч йому вже 62 роки. Вуса сиві, на діл звисаючі. Дивишся на него, то так, як на Тараса Бульбу, завзятого козака. Дивишся на него, та й пригадаєш собі Січ Запорожську й запорожців, пригадаєш собі український мілітаризм в старовині, й думаєш: як в старовині його боялися, так бояться його й тепер. Бо він - наш мілітаризм - наша надія: бо ним ми виборемо собі кращу долю, волю і свободу, від Попраду по Чорне море вільну Україну".

Володимир Сікевич залишив по собі добру пам`ять не лише вояцькими чинами та дипломатичним хистом, не лише гострою шаблею, але й гострим пером: він автор п`ятитомника спогадів "Сторінки з записної книжки", багатьох статей на актуальні та військові теми. Цікавими спогадами про генерала Сікевича поділився хорунжий С.Магаляс. Із нагоди десятих роковин смерті Володимира Сікевича в 12 числі "Бюлетеню Союзу бувших українських вояків в Канаді" він писав.

"Десь біля 1936 року генерал В. Сікевич був запрошений вояцьким осередком до Монтреалу. "Батько-Отаман" мав промовляти тут у залі Української Православної Церкви Св. Софії на Делормер на тему- "В боротьбі за суверенну українську державу". Належить відмітити при цьому те, що в той час українські комуністичні організації м. Монтреалю, які складалися здебільшого з вихідців Західних Земель України і були пройняті духом Крушельницьких до зближення з совєтами, були настільки нахабними, що відважилися тероризувати національні культурно-освітні і релігійні українські організації. Започаткували вони цю акцію проти єпископа російської церкви в Монтреалі Іосафа, якому на церковному зібранні, прийшовши масово, замість "іспла" відспівали "Інтернаціонал" та розігнали всіх зібраних. Це заохотило їх потім прийти до Т-ва "Просвіти" ім. Т. Шевченка та до парафіяльної залі Української Греко-Католицької Церкви і там не тільки перешкодити відчитам, але й здемолювати вікна і меблі. Це саме вони уплянували зробити і в українській парафіяльній залі під церквою св. Софії на вул. Делормер, коли було оголошено про приїзд генерала Сікевича.

Навчені гірким досвідом учасники українських визвольних змагань, що мали запрошення гідно прийняти свого "Батька Отамана", заздалегідь приготовилися до можливого комуністичного нападу і виробили відповідний плян захисної протидії. Коли прибув генерал В. Сікевич і вийшов на сцену для промови, то замість овацій уся заповнена середина залі заревіла бичачими голосами- "бу!.." Передбачаючи це, численно зібране колишнє українське вояцтво, що зайняло місця навколо вікон, дверей і сцени, на даний знак упорядників відчиту, рушило на ворохобників і почало викидати їх із залі на двір. Ворохобники почали співати "Інтернаціонал" і захищатися п'ястуками, але хутко замість співу вчинився несамовитий вереск ворохобників, які просили помилування. Підлога на залі була встелена побитими кріслами. Покалічених було винесено до викликаних амбулянсів і в супроводі прибулої поліції відправлено до шпиталів. "Батько Отаман" подякував своїм "соколам" за наведення порядку і прочитав заповіджену доповідь.

Слід зазначити, що розбещені ворохобники з-під червоного прапору, які тероризували увесь український національний Монтреал, на відчиті генерала В. Сікевича в Монтреалі знайшли для себе могилу. Із ворохобної терористичної червоної організації вони зійшли потім на мізерні перестрашені гуртки, яких відтоді не помічається вже на фоні українського життя і досьогодні."

Інформацією про долю родини Сікевичів, яка залишилася в підсовєтській Україні, поділилася правнучата племінниця генерала Наталка Сікевич, яка проживає у Львові і очолює Громадське об`єднання імені Генерала Сікевича:

"Сікевич Микола Васильович 1871 року народження, молодший брат Володимира Васильовича, був заарештований 12.12.37 р. Управлінням Держбезпеки КОУ НКВС УРСР. 29.12.37 р. на підставі ст.№ 54-10, 54-11 КК УРСР засуджений за контреволюційну діяльність до ВИЩОЇ міри покарання. Вирок виконано 08.01.38 р. Місце поховання невідомо. Мав дочку Сікевич Наталю Миколаївну. (Мою бабцю). Вона вийшла заміж за Дубовенкa А.І. (мій дід) і разом із ним та маленькою дочкою Софією (моя мама) під час війни намагались втекти з СРСР. Їм це вдається, але після закінчення війни агенти КДБ викрадають їх і насильно перевозять на територію Німеччини, що контролювалась радянськими військами, і депортують назад до СРСР. Мій дід, Дубовенко А.І., 14 січня 1948 р. УКР МДБ ПрикВО за підозрою у скоєнні злочину, передбаченого ст.54-1 "а" КК УРСР був заарештований і засудженний за вироком Військового Трибуналу від 31 травня 1948 року на підставі ст. 54-1 "а" КК УРСР до 25 років позбавлення волі у ВВТ з поразкою в правах терміном на 5 років.

Зрозуміло, що ані бабцю, ані маму назад до Києва не пустили і вони оселились у Львові. Все наше життя пройшло під "неусипним і всебачущим" оком КДБ. Вже і я пам`ятаю, як до нас приходили, забирали бабцю до КДБ. Тримали, потім відпускали.

14 вересня 1977 р. було вбито мою маму. У свідоцтві про смерть так і записано "вбивство". Але чи то слідство велось погано, чи то навпаки - занадто добре, але історія ця так і залишилась покритою таємницею мороку..."

Вічний спочинок знайшов Генерал на чужій землі. Відійшов у засвіти 27 липня 1952 року і похований в Торонто на цвинтарі "Проспект".

Завершити свій глибокий уклін достойній людині хочу, навівши уривок з його промови на ювілейній Академії з нагоди п`ятидесятиріччя військової служби та двадцятилітньої праці для української державності Його Екселенції генерал-хорунжого Володимира Сікевича, яка проходила в Tоронто у вересні 1937 року.

"За часи визвольної боротьби я пережив три найкращих менти при слідуючих обставинах: перший мент був, коли в квітні 1917 року я приїхав до Київа й почув скрізь веселу бадьору українську мову, й побачив всюди розгорнуті жовто-блакитні прапори. Другий радісний мент був у мене, коли я зі своєю Славянською Групою розбив ворога України й прогнав його за кордон України. Я відчув справжню радість, коли 26 квітня 1918 року на залізничній станції Kолпаково, на кордоні земель українських і війська донського, я виставив сторожу від Богданівського полку, дві гармати батареї Одинця й під їх салют розвинув наш прапор і встромив його на кордоні. Тут фактично, так би мовити, намацально, я відчув як відділяються землі України від чужих земель. Третій раз це було вже на Угорщині. Це був мент, коли адмірал Горті наказав свойому урядові визнати Україну де факто і де юре і записати представників України до Дипльоматичного Корпусу. Я був гордий, що Українська Держава починає займати своє давне, їй належне місце, поміж другими державами світа.

Я більше не в силах до вас говорити. Своїм поцілунком до цієї маленької українки, я цілую вас всіх.

Дай Боже вам щастя,

Україні слава!"