Лісабонський договір позначив зміни в ЄС: завдяки йому було зміцнено єдність європейської бюрократії, а головне, доведено принципову можливість її зміцнення в майбутньому.

Вибори 17 січня позначать зміни в Україні: завдяки їм може бути зміцнена єдність української влади - але, головне, доведена (або спростована) принципова можливість зміни її курсу на європейську інтеграцію.

Згідно з порядком денним саміту, на ньому збиралися розглянути цілу низку найрізноманітніших питань. Наприклад - взаємодії України і ЄС у боротьбі з глобальною фінансовою кризою і глобальними змінами клімату; співпраці у галузі спільної зовнішньої політики; співпраці у галузі безпеки тощо.

Проте насправді всі переговори оберталися довкола двох основних тем: енергетичної безпеки і підготовки Угоди про асоціацію між Україною і ЄС. На жаль, по обох темах особливого прогресу досягти не вдалося.

Слова голови представництва ЄС в Україні Жозе Мануєля Пінту Тейшери про невиконання Україною взятих на себе зобов'язань, сказані напередодні саміту, виявилися для української сторони холодним душем. Вірніше, не зовсім так. Про те, що реальних зрушень Києву напередодні виборів домогтися не вдасться, вітчизняні експерти одностайно запевняли і раніше.

Те саме говорили і на Заході. За переказами наших поінформованих джерел, зокрема, парламентарі з правлячої в Німеччині коаліції ХДС/ХСС не приховують власного розчарування українськими властями. Особливе обурення у них викликає те, що впродовж останніх п'яти років Україна навіть не приступила до виконання узятих на себе зобов'язань. З часів Помаранчевої революції так і не було навіть розпочато проведення низки реформ і енергетичної диверсифікації, як тоді обіцяли українські політики.

Таким чином, заява пана Тейшери була покликана швидше підкреслити настрої всередині ЄС. Цього першого враження не згладили навіть слова глави Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу про прогрес у співпраці України і ЄС у різних галузях, і обіцянки завершити переговори по угоді про асоціацію. Втім, Баррозу також підтримав свого представника в Києві, нагадавши українським властям про невиконання реформ.

Справді, що стосується Угоди про асоціацію, то Київ досі не реалізував цілу низку ініціатив, покликаних наблизити Україну до інституційної Європи. Насамперед, це - законодавчі ініціативи, які самі по собі вимагають досить тривалих процедур. Тобто навіть якщо б, скажімо, відповідні закони по цілій низці питань - від санітарного контролю на кордоні до електронного документообігу - удалося прийняти цієї осені, то підготовка і узгодження відповідних пунктів українсько-європейських договорів забрала б ще кілька місяців. Іншими словами, те, що Угоду не буде підписано 4 грудня, було зрозуміло ще влітку.

Проте представники ЄС повідомили про неможливість підписання документа тільки 5 жовтня, після останнього раунду переговорів на цю тему.

Зі свого боку, Президент Віктор Ющенко ще раніше узяв на озброєння хитрий прийом, оголосивши, що Україна добиватиметься підписання тільки «політичної» частини Угоди. Відклавши, таким чином, на потім угоду про вільну торгівлю - по суті, найвідчутнішу для обох сторін.

Європейці неодноразово підкреслювали, що на такий «розподіл» не згодні. Але це не заважало Президентові наполягати на тому, що він, цей розподіл, можливо і навіть обов'язково відбудеться. Так, у жовтні Ющенко мінімум тричі заявляв, що «політична частина» Угоди з ЄС буде підписана до кінця року, а «за кілька місяців» підпишуть і угоду по ЗСТ (наприклад, такі заяви лунали на засіданнях РНБО і під час реєстрації Ющенка кандидатом у президенти).

Показово, що вже на виступі в ході саміту Віктор Ющенко назвав ті причини, які зашкодили швидкому підписанню Угоди «з погляду України».

Як заявив Віктор Андрійович, по-перше, в цьому винен сам ЄС - «процес реформування Європейського союзу ускладнив ухвалення Євросоюзом стратегічно важливих рішень». По-друге, в цьому винні виконавча і законодавча влада самої України - «невиконання урядом України в повному обсязі зобов'язань, прийнятих в рамках співпраці з міжнародними фінансовими зобов'язаннями», і «неефективна робота парламенту України, що став заручником внутрішньополітичної боротьби напередодні проведення президентських виборів».

Мабуть, менше двох місяців тому Президент, заявляючи про неминуче підписання Угоди, ще не підозрював, що ЄС реформується, Кабмін не виконає всіх рекомендацій МВФ, а парламент загрузнув у політичних чварах...

Набагато сильніше мав би стурбувати Київ нереформований енергетичний сектор, що згортає можливість українсько-європейської енергетичної співпраці. На жаль, незадовго до саміту Росія зробила прорив, домовившись зі скептично налаштованими країнами Північної Європи про будівництво газопроводу «Північний потік» і активізувавши зусилля з організації «Південного потоку». Зайве пояснювати, що два цих проекти безпосередньо загрожують національним економічним інтересам України.

У цьому контексті варто пригадати домовленість прем'єр-міністра України Юлії Тимошенко про участь ЄС у реформуванні української газотранспортної системи. Підписані 23 березня в Брюсселі декларації на цю тему викликали украй нервову реакцію Кремля, який запідозрив, що споживач газу (ЄС) і його транзитер (Україна) домовляться про спільне відстоювання своїх інтересів перед зростаючими апетитами постачальника.

Проте сьогодні європейці уражені і розчаровані тим, що українська сторона так і не зробила нічого для наближення цих декларацій до реальності. У ЄС це схильні списувати на політичну кризу в нашій країні. Так, як признаються наші співрозмовники з Бундестагу, в цьому контексті в Німеччині позитивно сприйняли б навіть створення у Верховній Раде «широкої» коаліції, що ще кілька місяців тому не на жарт насторожувало Європу. Вони пояснюють це тим, що віддають перевагу «широкій» коаліції перед політичною кризою і відсутністю єдиного центру ухвалення рішень.

У свою чергу, глава українського уряду Юлія Тимошенко у рамках Саміту 4 грудня провела зустріч з «Трійкою ЄС» (глава Ради ЄС Фредрік Райнфельдт, президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу, єврокомісар із зовнішньої політики Беніта Ферреро-Вальднер). Проте чи переконала пані Тимошенко співрозмовників у відданості України власним деклараціям, а якщо так, то яким чином, на момент підготовки матеріалу залишилося незрозумілим.

Відомі лише офіційні заяви прес-служби Кабміну, які зводяться до того, що Тимошенко не допустить «більше жодної дестабілізації в системі забезпечення ЄС і України природним газом». За словами Тимошенко, в українських сховищах запасено досить палива як для власного споживання, так і для потреб Європи.

Заразом прем'єрка повідомила: «Ми цього року купили майже вдвічі менше природного газу, ніж попередніми роками, не лише через кризу, а й тому, що на голих теплових генеруючих потужностях починаємо більше використовувати вугілля».

Хоча, як відомо, із цього приводу є й інша думка. Суть її в тому, що договори про постачання газу, підписані з Росією в січні цього року, в будь-якому разі передбачають штрафи за недостатній відбір палива. Тобто купувати природний газ довелося б у будь-якому разі.

А те, що особисто російський прем'єр Володимир Путін домовився з Тимошенко про відсутність штрафів, пояснюється двома причинами. По-перше, такі самі договори «Газпром» підписав і з компаніями ЄС. Але норму газу не вибрав майже ніхто. Проте сперечатися з усією Європою Москві не з руки, а карати саму лише Україну - нелогічно.

А по-друге, «Газпром» не заплатив таку саму неустойку Туркменії, газ якої різко перестав купувати на початку кризи. І платити не думає. Як після цього чогось вимагати від інших?

Таким чином, заява Юлії Тимошенко про успіхи нашого енергозбереження важко не визнати тим самим, що й заяву Віктора Ющенка про неминуче, коли б не шкідливий уряд, підписання Угоди «Україна-ЄС» просто сьогодні. Тобто передвиборною агітацією.

Самі ж переговори з ЄС, як і енергетичні реформи в країні, відкладаються на наступний рік. Що чудово розуміли єврофункціонери, котрі приїхали до Києва.