Один чоловiк мав осла, який багато рокiв покiрно возив йому лантухи до млина. Та пiд старiсть сили покинули осла, i вiн став нездатний до роботи. Тодi господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумiв осел, що лихим вiтром вiє, втiк вiд господаря та й подався до Бремена. Там думав вiн стати вуличним музикою. От пройшов вiн трохи i бачить - лежить при дорозi пес-гончак, висолопив язика i насилу дихає, наче пiсля важкої гонитви.

Осел його й питає:

- Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?

- Ох,- вiдповiв пес,- старий я став, що не день, то бiльш занепадаю на силi, на полювання ходити вже не можу, от мiй хазяїн надумав мене вбити. А я втiк од нього. Але як же менi тепер на хлiб собi заробити?

- Знаєш що,- сказав осел,- я йду до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зi мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютнi, а ти битимеш у барабан.

Пес радiсно погодився, i вони пiшли разом. Недовго вони йшли, коли дивляться - сидить при дорозi кiт, i такий сумний, неначе три днi не їв нiчого.

- Ось i кiт-воркiт! - гукнув осел.- Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю?

- А чого ж менi веселому бути? - вiдповiв кiт.- Постарiв я, зуби затупились, уже раднiший би на лежанцi погрiтися, нiж ганятися за мишами, от хазяйка, бач, i надумала мене втопити. Я ледве втiк од неї. I що менi робити? От коли б хто дав добру пораду.

- Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нiчнi концерти, от i станеш вуличним музикантом.

Котовi це сподобалося, i вони пiшли далi втрьох. Ось iдуть троє втiкачiв повз одну оселю, а там на воротях сидить пiвень i кукурiкає, аж луна розлягається.

- Чого розкукурiкався, наче тебе рiжуть? - запитав осел.- Що там таке сталося в тебе?

- Та це я кукурiкаю на гарну годину,- вiдказав пiвень,- бо завтра недiля, завiтають гостi, i наша господиня звелiла куховарцi вiдрубати менi ввечерi голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я i горлаю, поки ще можу.

- Слухай, гребенястий,- мовив осел,- ходiмо з нами в Бремен. Все-таки краще, нiж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як пiдеш iз нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

Пiвневi сподобалась рада, i вони вже учотирьох рушили далi.

Але Бремен був далеко, за один день не дiйти. Надвечiр вони добулися до великого лiсу i вирiшили там переночувати. Осел i пес лягли пiд великим деревом, кiт залiз на гiлля, а пiвень вилетiв на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечнiше.

Але перш нiж заснути, вiн пильно озирнувся на всi чотири боки, i йому видалося, нiби вдалинi блимає свiтельце. Вiн гукнув до своїх товаришiв, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно свiтло.

- То чого ж ми тут сидимо? - сказав осел.- Ходiмо туди, бо притулок пiд деревом зовсiм нiкудишнiй.

Пес додав, що на вечерю не завадило б кiлька маслакiв та трохи м'яса в них, i друзi вирушили в дорогу, туди, де блимало свiтло. Що ближче вони пiдходили, то все яснiшало, бiльшало свiтло, аж нарештi опинилися бiля розбiйницького дому - це тут так яскраво свiтилося. Осел, як найбiльший серед них, пiдiйшов до вiкна i заглянув у дiм.

- Ну, сiрий, що там видно? - запитав пiвень.

- Ого, що я бачу! - вiдповiв осел.- Стiл накритий бiлою скатертиною, на столi предобрi наїдки й напої, а навколо сидять розбiйники i п'ють-їдять собi.

- От би й нам так! - сказав пiвень.

- Добре було б, що й казати! - погодився осел.

I почали вони радитись, як їм звiдтiля розбiйникiв прогнати. Думали i нарештi придумали: осел переднiми ногами стане на пiдвiконня, пес вискочить на осла, кiт на пса, а пiвень злетить котовi на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревiв, пес гавкав, кiт нявчав, пiвень кукурiкав. Потiм усi як гукнуть крiзь вiкно в кiмнату, аж шибки забрязчали.Вiд цього гвалту переляканi розбiйники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, i, до краю переляканi, дременули в лiс. А наше товариство посiдало собi за стiл i почало напихатися так, нiби хотiло наїстись на цiлий мiсяць.

Коли тi четверо музикантiв наїлись, напились, то погасили свiтло i полягали спати, кому де зручнiше. Осел лiг на купi гною, пес за дверима, кiт на припiчку бiля теплого попелу, а пiвень на сiдалi. А що в дорозi всi добре натомилися, то скоро мiцно поснули.

Десь пiсля пiвночi розбiйники побачили здалеку, що свiтло в домi погасло i все начебто затихло, то отаман i каже:

- Та чого ми полякалися?

I послав одного глянути, що там у домi робиться. Той пiшов i роздивився, що бiля хати все тихо, зайшов на кухню засвiтити свiтло, побачив, як у темрявi свiтяться котовi очi, i подумав, що то двi жарини. Тодi взяв сiрника i хотiв запалити та й тицьнув коту в око. Але кiт таких жартiв не любив. Вiн стрибнув розбiйнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбiйник страшенно злякався, кинувся навтiкача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбiйник надвiр, а тут осел як хвицне його. А вiд галасу прокинувся й пiвень на сiдалi та як крикне: «Кукурiку!» Тiкає розбiйник щодуху, прибiгає до отамана та й каже:

- Ох, пане отаман, там таке робиться! В хатi сидить страшнюча вiдьма! Як засичала на мене, як учепилася довгими пазурами - всю пику подряпала, а в дверях чоловiк з ножем як штрикне мене в ногу! А надворi якесь чорне чудовисько як уперiщить мене довбнею! А вгорi сидить, мабуть, суддя, бо кричить: «Розбишаку сюди!» То я ледве вирвався.

Вiдтодi розбiйники боялись i близько пiдiйти до свого дому.

А нашi четверо музикантiв так уподобали те мiсце, що не захотiли бiльш нiкуди йти.

Казка про найпрекраснішу трoянду

Цвітанка сиділа на порозі своєї халупки й дивилася у далечінь. Там, на виднокраї, вкладалося спати втомлене вересневе сонце. Пустун-вітерець затріпотів у сивій кроні старого клена і, повільно вальсуючи, на землю впало аж п'ять золотавих листочків.

«Знову осінь,» - зітхнула дівчина. Ні, ні! Вона любила цю жовтокосу королеву яблук і горіхів, любила сріблясті ниточки павутинок, сумнооку осінню блакить і сірі мелодії дощів... Але... За осіннім листопадом приходили зимові завії-хуртовини й ховали у снігових обіймах поля, ліси, а отже квіти. Квіти...

Понад усе на світі Цвітанка любила квіти: синьоокі проліски, фіалки, духмяні конвалії, жваві чорнобривці, тендітні лілеї, але найбільше ТРОЯНДИ, шляхетні, чарівні, величні троянди. В неї ж ім'я навіть було квіткове. А найзаповітнішою мрією дівчини було мати величезний трояндовий сад. Проте ця мрія була нездійсненною. Де їй, вбогій сирітці, мати таку розкіш - сад, та ще й великий?

У далині почулося кінське іржання і стукіт копит. Дівчина підвелася. До хатини наближався вершник. За кілька кроків від Цвітанки він спішився, підійшов до дівчини й уклонився:

- Маю честь вітати Вас, прекрасна панно, від імені нашого короля. Його величність дарує Вам свій королівський трояндовий сад.

Дівчина завмерла від несподіванки, а королівський гінець вів далі:

- Якщо Ви захочете оглянути Ваше володіння, рушайте цією стежкою, вона стелиться прямо на південь і приведе Вас до старого, вкритого плющем муру. У ньому буде маленька хвірточка. Сміло ввійдіть. Сад Ваш, кожна квітка у ньому належить Вам. А коли Ви дійдете до серця саду, знайдете його найпрекраснішу троянду.

Королівський посланець шанобливо вклонився, скочив на коня та рушив у зворотню путь. Незабаром вечірні сутінки сховали його від очей Цвітанки.

Дівчина стояла нерухомо, боячись: раптом диво зникне? А коли прийшла до тями, таємничий вершник був занадто далеко, щоб вислухати її запитання. Може це тільки сон, предивне марення? Що ж його робити: йти чи лишатися вдома?

На вулиці звечоріло, ставало холодно. Цвітанка ввійшла до хатини, запалила вогник і сіла біля вікна. Один за одним загорялися нібесні ліхтарики зірочок. За комином скрипалював цвіркун.

Що ж його робити? Мабуть, це все вигадка, плід замріяної уяви. Або королівський вісник щось наплутав. Або ж пожартував...

Як Його величність КОРОЛЬ може подарувати свій сад ЇЙ, безрідній сироті. І взагалі, звідки він, володар такої великої держави, де тисячі підданих, дорослих і малих, знатних і простих, знає не лише про її, Цвітанчине, існування, а ще й найсокровеннішу мрію?

Цвітанка зітхнула. А якщо це правда? Було б справжнім божевіллям відмовитися від ТАКОГО дару. Та й король, напевне, образиться...

Що ж, справу вирішено: завтра Цвітанка вирушить стежкою на південь до муру, вкритого плющем. А далі буде видно. В гіршому випадку завжди можна повернутися додому.

Задоволена з такого рішення дівчина лягла спати.

Вранці її збудив грайливий сонячний промінь, що залетів до хатини через шибку та й задрімав на подушці. Цвітанка вмилася, швидко поснідала. Застелила ліжко. Перевірила, чи все до ладу в її господі лишається. Потім поклала до торбинки трохи харчів (хіба в сироти їх бува забагато?) і рушила в путь.

Дорогою їй часто зустрічались односельці - дівчина жила на краю села, а дорога до королівського саду стелилася крізь її рідну слобідку. Кожен привітавшись, питав, куди-но та подалася. І коли дізнавалися, куди Цвітанка рушила, то просто сміялися з дівчини, чи скрушно хитали головою: "Бідне дівча, певно збоживоліло від самоти," або "От дурна дівка". Дехто навіть намагався її зупинити: "Не марнуй часу, вертай додому". Але Цвітанка напевне вирішила дістатися того саду - хоч би подивитися на квіти в ньому.

Врешті стежечка зупинилася біля хвіртки, за якою і був отой сад. Цвітанка торкнула хвіртку, та відчинилася. Ніякої варти не було. Дівчина ступила до саду. І завмерла: яка краса! Словами її описати не можна. Хіба тільки у віршах...

"Звичайно це не може належати мені, тут трапилась якась помилка," - думала Цвітанка. Але рушити назад дівчина не мала сили. Хвірточка повільно зачинилася за нею, вже нова стежина кликала йти... І Цвітанка пішла: "Я впаду ниць перед королем і благатиму його пробачити мою зухвалість. Але навіть якщо мене скарають на смерть, я ні на мить не пожалкую, що ступила сюди". Воістину, побачивши таке диво, як королівський сад, можна й умирати.

Куди лишень падав її погляд - скрізь були троянди: сині, жовті, рожеві, бузкові, бежеві, червоні, білі, багряні, брунатні й навіть чорні; троянди-дерева, троянди-кущі, троянди- ліани, троянди, що слалися ніби спориш; і великі, ніби панські чаші з дорого заморського кришталю, і дрібні, мов зірочки...

А пахощі, пахощі!

"Усі троянди, наче з казки... Якою ж буде та, найпрекрасніша, з серця саду?" подумалося дівчині.

Цвітанка не тямила скільки часу вона йшла: години, дні, роки, вічність? Врешті стежинка перетворилася на алею, алея ж зупинилася біля східців палацу. Цвітанка зачудовано дивилася: "Яке диво! Може це і є найпрекрасніша троянда, про яку говорив вісник?"

Двері палацу прочинилися, східцями до Цвітанки спускався король. Дівчина заніміла. Їй хотілося доземно вклонитися королю, але вона не могла й поворухнутися. Що ж тепер буде? Цвітанка внутрішньо зіщулилась і заплющила очі - якщо з тобою має статися щось страшне, краще цього не бачити.

Та лиха не сталося. Навпаки! Король обійняв дівчину і по-батьківськи пригорнув до себе.

- Який я радий бачити тебе, дитино! Дякую, що ти прийняла мій дарунок. Скільком людям я вже дарував його! Одні відмовлялись, інші не вірили, треті навіть післанців моїх вбили, вважаючи їхні слова за блюзнірство... А ти прийшла!

- Невже, Ваша Величносте?! Яке щастя, що я повірила! Мені так сподобався Ваш сад! Тут так багато квітів, і кожна квітка - чудо неземне.

- Я щасливий, що тобі сподобалось, - в голосі короля звучала неприхована гордість. - Я дуже люблю цей трояндовий сад. Від сьогодні він твій. І, так як ти прийняла мій перший дарунок, прошу залишайся в моєму палаці і будь мені за дочку.

- Так, Ваша Величносте...

Минув час. Тепер Цвітанка була королівною.

Вона сиділа на сходинках палацу і дивилася в далечінь. На троянду, вплетену в її волосся, сів метелик. (У королівському саду не було зими, завжди сяяло і гріло сонечко, усміхаючись і пестячи кожного).

Король сів біля Цвітанки і ніжно пригорнув її до себе.

- Про що ти думаєш?

- Про найпрекраснішу троянду цього саду. Спочатку я думала, що це буде квітка, проте, побачивши палац, зрозуміла, що помилялася - він прекрасніший за всі квіти. Коли Ви вперше обійняли мене і назвали дочкою, я збагнула, що знову не права. Найпрекрасніша троянда - це ваша любов, любов моїх друзів, моєї нової родини...

- Ти знову помиляєшся, люба. Найпрекрасніша троянда - це ти, бо я викохав тебе у своєму серці.