Завдяки зусиллям представників свідомої національної інтелігенції вдалося відстояти в боротьбі з царським урядом право української мови на існування та подальший розвиток. Ще від часів Кирило - Мефодіївського братства розвиток української гуманітарної науки, літератури, мови був органічно пов`язаний, з національним рухом, усвідомлювався як його невід`ємна частина. На чолі національного руху стояли такі видатні діячі культури і науки, як М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І.Франко, Б. Грінченко, М. Грушевський та інші. Актуальність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і власну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих наукових праць і досліджень.

Суспільно-політичне і культурне життя України ХІХ ст. свідчило про зростання національної свідомості, яка була одним із проявів інтенсифікації процесу консолідації української нації. За висловом І. Франка, в останньому 20-літті ХІХ ст. в Україні відбувався "регенераційний процес нації, що з важкого духовного і політичного пригноблення звільна, але постійно двигається до нормального життя" [Франко І., 1976, Т. 41, С. 482].

Найрадикальнішу частину тогочасного українського суспільства становила інтелігенція, представники якої - професори університетів, викладачі гімназій, письменники, лікарі, земські діячі - почали згуртовано виступати в культурно-національному русі. В 1859 р. було засновано в Києві першу українську громаду, до складу якої у 1861 р. влилися учасники гуртка "хлопоманів" на чолі з В. Антоновичем та Т. Рильським. Майже одночасно виникли українські громади в Петербурзі, Чернігові, Одесі, Харкові. Основний зміст діяльності громадівців, спрямованої на відродження української нації, полягав у поширенні знань серед народу, в розвитку української мови, літератури, вивчення історії та етнографії.

На тому етапі це була надзвичайно важлива праця, бо через довголітній русифікаційний тиск над українською культурою і мовою, в межах Російської імперії нависла небезпека знищення. Ще з часів Петра І російський уряд планомірно втілював у життя ідею нівелювання української національної самобутності.

Незважаючи на величезні труднощі і перешкоди, розвиток української мови в другій половині ХІХ ст. йшов вперед. Найвиразнішою ознакою і найбільшим на той час досягненням було розширення українського культурного мововжитку. Це розширення було програмою діяльності всіх українських діячів того часу. Програму утвердження української мови висловив І. Нечуй-Левицький у статті "Сьогочасне літературне прямування" 1884 р.: "Україна буде і мусить домагатися права своєї національности, свого язика в усіх школах і в громадській жизні, в адміністрації, права вольної преси, права заводити усякі наукові і суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-прогресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна" [Чапленко В., 1955, С. 237].

В ІІ половині ХІХ ст. завдяки діяльності українських культурних діячів, письменників, науковців, педагогів поступово охоплюються такі сфери мововжитку:

1. розширення і збагачення жанрів художньої літератури;

2. окремі спроби вживання української мови в навчальних закладах (земські, недільні школи);

3. театрально-сценічний вжиток;

4. преса і публіцистична література;

5. застосування в наукових працях і дослідженнях (переважно в Галичині та еміграції - М. Драгоманов);

6. окремі випадки побутового вживання в середовищі освічених людей.

Незважаючи на урядові переслідування, українська інтелігенція продовжує свою діяльність. В кінці 60-х років ХІХ ст.у Києві оформилася "Стара Громада" на чолі з професором Київського університету В. Антоновичем, до неї входили: Б. Познанський, М. Зібер, М. Драгоманов, П.Житецький, О. Кістяковський, П. Чубинський, Т. Рильський, М.Старицький, Ф. Вовк, М. Лисенко. За прикладом Київської "Старої Громади" стали засновувати такі товариства в інших містах: Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Петербурзі. Громади ширили в народі національну свідомість, впливали на пресу, школи. У 1875 р. товариство придбало російську газету "Киевский Телеграф" і друкувало твори, статті, наукові дослідження, присвячені українським темам і проблемам.

В 1873 р. в Києві засновано Південно-західний відділ Російського географічного товариства. Видатні вчені та громадські діячі повели активну працю над вивченням України, її етнографії, історії, мови, економіки, збирали і видавали архівні матеріали, фольклор, заснували музей та бібліотеку. Наслідком цієї праці була серія капітальних видань: "Исторические песни малорусского народа" В. Антоновича і М. Драгоманова, збірка народних казок М. Драгоманова, чумацькі народні пісні Рудченка, монументальна праця П. Чубинського з етнографії Правобережної України.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження П. Куліш, О.Кониський, М. Драгоманов та інші, встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, а особливо газету "Правда", для поширення творів і досліджень, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Є. Скоропадської-Милорадович та підприємця В. Симиренка започатковане у Львові Літературне товариство імені Т. Г. Шевченка, яке стало центром українського національного руху.

Підривали заборону та наміри стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного і громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу. Першим значним проломом стало видання "Кобзаря" Т. Шевченка тиражем 25 тис. примірників, не враховуючи всі інші книжки, що з`явились всупереч забороні: альманахи "Рада" (1883 - 1884 р.р.), укладені М.Старицьким; "Нива" (Одеса, 1885 р.) під редакцією М. Боровиковського і Д.Марковича; "Проліски" (Одеса, 1893 р.), "Криничка" (Чернігів, 1896 р.), "Малороссийський сборник" (Москва, 1899 р.) - зібрав і видав Б. Грінченко, "Щирі сльози" (Бахмут, 1899 р.), "Вік" (Київ, 1900 р.) - підготував С. Єфремов.

Не вдалося придушити остаточно українську літературу. В сфері художнього письменства продовжували працювати в добре відомих жанрах: 1) інтимна лірика (І. Франко, Я. Щоголів, І.Манжура, В. Самійленко, Б.Грінченко); 2) побутове оповідання (Марко Вовчок, О. Кониський). А також розроблялися нові жанри: 1) соціально-побутова повість та роман (І.Нечуй-Левицький "Кайдашева сім'я", "Микола Джеря", П. Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", Б. Грінченко "Під тихими вербами"); 2)роман з життя інтелігенції (І. Франко "Boa Constrictor", "Перехресні стежки", Б. Грінченко "Сонячний промінь"); 3) соціальна драма (М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий). Багато письменників займалися перекладами з інших мов (О. Пчілка - твори М. Гоголя, М.Старицький - "Гамлет" В. Шекспіра, П. Куліш - "Отелло" та інші твори В. Шекспіра, Ніщинський - "Одіссея" Гомера, "Антігона" Софокла, І. Франко - "Фауст" Гете, переклади Біблії).

В Києві існувала друкарня, що належала "Старій Громаді", яка видавала журнал "Киевская старина". В ньому друкували літературні твори, наукові праці, дослідження, присвячені історії України, етнографії, проблемам української мови. Засноване в Москві під російською назвою "Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг" - з 1898 р. почало друкувати брошури для українських селян українською мовою. 1903 р. Київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в "Киевской старине" твори художньої літератури українською мовою, але вживаючи російської абетки.

Так само не вдалося урядові повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, у Російську імперію. У 1890 - 1896 р.р. на підросійській Україні було понад 400 передплатників галицьких журналів "Зорі", "Літературно-наукового вісника". Українська мова не втратила своєї функції бути мовою літератури.

Українські діячі розуміли значення утвердження української мови в інших сферах: політично-публіцистичній, науково-популярній, науковій, тому активно велася робота в цьому напрямку. Найзнаменнішою була поява на початку 60-их років на Наддніпрянщині (власне, в Петербурзі, але з призначенням для наддніпрянських та кубанських українців) першого напівукраїнського, бо в ньому друковано й російською мовою, періодичного видання- місячника „Основа", що його видавали В.Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Це було видання журнального типу, літературно-наукове за своїм характером, але й з дописами побутового змісту. В "Основі" вперше з`явилися написані українською мовою публіцистичні статті й наукові праці. Це був передусім доробок П. Куліша, його публіцистичні "Листи з хутора", науково-популярна „історія України од найдавніших часів", „Хмельниччина", "Виговщина", стаття М. Костомарова „Християнство й кріпацтво", нариси Я. Кухаренка „Вівці й чабани в Чорноморії" та „Пластуни", науково-популярна стаття В. Коховського "Устня мова з науки про дощ", нариси А. Свидницького „Великдень у подолян" та С. Номиса „Різдвяні святки".

З усього цього матеріалу найбільшу вартість для історії української наукової мови мають праці П. Куліша, що їх пізніше, уже в 90-их роках оцінив М. Драгоманов: „Куліш перший у нас почав писати тоді критичні й історичні статті по-українському,- історичні, зрештою, напівпопулярні".

В 70-х роках з`явились такі наукові та науково-популярні праці І.Нечуя-Левицького: „Унія й Петро Могила" (1875 р.), „Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав" 1876 р.),,,Св. Володимир і його потомки" (1876 р.), „Татари й Литва на Україні" (1876 р.), „Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина" (1876 р.),,,Український гетьман І. Виговський" (1879 р.). Він же написав українською мовою суто наукову розвідку „Світогляд українського народу" ("Правда", 1876 р.) та публіцистично-наукову „Сьогочасне літературне прямування" (1876 р.). Але найбільше праць наукового та публіцистичного характеру написав М.Драгоманов. Починаючи такими науково-популярними працями як "Про козаків, татар та турків", „Віра й громадські справи", „Швейцарська спілка", „Рай і поступ", соціологічно-публіцистичні, як „Література російська, великоруська, українська й галицька (1877 р.), „Переднє слово до „Громади (1868 р.), „Нові українські пісні про громадські справи" (1881 р.), „Шевченко, українофіли й соціялізм" (1881 р.), наукові коментарі до „Політичних пісень українського народу (1883 р.), „Чудацькі думки про українську національну "справу" (1891 р.), „Австро-руські спомини" (1892 р.), „Листи на Наддніпрянську Україну" (1891 р.).

Мала значення для історії публіцистичної української мови і його „Громада'' (1878-82 р.), з різним науковим і публіцистично-побутовим (дописи з різних місцевостей Наддніпрянщини, з Кубані) матеріалом. Великої вартості для розвитку української наукової мови були праці С.Подолинського- науково-природознавча розвідка „Життьа і здоровіа льудеі на Україні" (1879 р.), „Ремесла й хвабрики" і „Багатство та бідність", видані в Женеві.

З інших наддніпрянських діячів, що чимало зробили для розвитку наукової мови в другій половині XIX ст., треба згадати О. Кониського. Найцінніша його праця „Тарас Шевченко - Грушівський, хроніка його життя", (1898-1902 р.р.). В 1885р. В.Антонович та М. Комаров допомогли О.Барвінському розпочати в Галичині видання "Руської історичної бібліотеки." Перекладали й редагували мову текстів для цієї бібліотеки О. Кониський, В. Вовк-Карачевський, М. Комаров. П. Житецький допомагав порадами в справі термінології. Вийшло 20 томів у цьому виданні. 1897р. в Галичині вийшли "Бесіди про часи козацькі на Україні" В. Антоновича. В кінці ХІХ ст. потужною силою в сфері українського мовотворення виступив Б. Грінченко, що дав значні зразки наукової та публіцистичної мови в своїх численних статтях.

В ХІХ ст. робляться перші спроби повернути українську мову в церковне життя. Ще в першій половині ХІХ ст. українські діячі намагалися використати українську мову для церковного вжитку, але цілком безуспішно: нездійсненні задуми М. Шашкевича та Г. Квітки-Основ`яненка, та спроба батька І. Нечуя-Левицького видати церковні проповіді. Тільки починаючи з 50-их років, стали появлятись видання церковного характеру й призначення. 1856 р. вийшли "Катехитичні бесіди на символ віри та молитву Господню" В.Гричулевича, 1857 р.- його ж "Проповіді на малороссійском язике", 1859р. М. Максимович видав "Псалмы, переложенные на малорусское наречие".

Починаючи з 60-их років, почали перекладати українською мовою Біблію (переклади євангелії Морачевського). 1853 р. П. Куліш надрукував у "Правді" переклад, "П'ятикнижжя", у 70-их роках у Львові- віршовані переклади "Йова" й псалтиря. У 80-их роках Куліш разом із Пулюем переклали й видали "Святе письмо Нового завіту". До кінця свого життя П.Куліш переклав майже всю Біблію, а чого він не встиг, те закінчили по його смерті Пулій, та І. Нечуй-Левицький.

За дискусіями 60 - 80-х років ХІХ ст., об'єктами яких були: наріччя чи мова, язичіє чи народна мова, фонетико-морфологічний чи етимологічний принципи правопису, збереження чи усунення графем, які мали засвідчувати незмінність писемної традиції, але які не мали вже своїх звукових відповідників, також приховувалась боротьба за існування української мови.