в ІваноФранківську поет Богдан Томенчук, лауреат двох літературних премій: імені В'ячеслава Чорновола та міської премії імені Івана Франка в галузі літератури та журналістики за 2008 рік - за книжку «Німі громи». Він нагороджений також орденом «За заслуги» III ступеня.

Та знає його широкий загал скоріше як освітянина, працівника облдержадміністрації у минулому, красивого чоловіка зрештою. Вже і книжка віршів не перша в нього вийшла, а зазнайомилася я з цією мужньою, справді чоловічою поезією зовсім недавно, завдяки своїй подрузі, що закохана і в його поезію, і, підозрюю, в поета. Коли блукали вдвох із нею вуличками міста, яке відвідую щороку в надії втамувати спрагу за наскрізь Своїм і Рідним, читала моя Євгенія таку прозору та могутню лірику, що не могла я не захопитися думкою про особисте знайомство з людиною, що так знає, чим живе душа, що потребує, за чим тужить...

Зріла лірика сповнена розуміння людської сутності і несприйняття її недосконалості. Та попри все - бажання жити, змагатися за своє щастя. Чоловіча констатація - не наздогнав, а отже, - не твоє, - сумує з автором.

«На ловця і звір біжить», - проголосила я, коли побачила, як назустріч йде Богдан Томенчук. Певна річ, пройшов би повз, не впізнавши через багато років в мені одну з волонтерок фестивалю «Родослав». Та зупинився на моє привітання і призначив час для довшої розмови. Верталися ми з подругою до фонтану, а вона далі читала його напам'ять. Дивно, як на наші часи! Будень - з поезією? Це щось з розряду кіношності. Але так було...

У визначену пору ми зустрілися з паном Томенчуком в ІваноФранківському регіональному центрі оцінювання якості освіти, яким він, власне, і керує. В затишному кабінеті, де на стінах - картини, на столі - художні дрібниці, й відбулася наша розмова.

Повинен сказати, що і сам не знаю, до цих пір не можу дати відповідь. Напевно все ж таки все починалося зі студентських років, з жартів, з цікавих підколок у віршованій формі. Ми не знали, що були родоначальниками цієї поезії...

Боже сохрани, навпаки, - вона дуже серйозна. Я дуже швидко зрозумів, що в поезії захований набагато глибший зміст, ніж уміння заримувати щось смішне.

Всіляке було. Єдине, чого не було, так це віршів про партію і щось таке подібне.

«Будь ласка!»

Ну, я не знаю, що таке перерва, писалося - писав, не писалося - не видавлював. Ніколи нічого не робив на замовлення. Ось уже 25й день, як я нічого не пишу. Оце найращий варіант творчості.

Я за освітою є математик. Закінчив наш педінститут з відзнакою і, вертаючись до теми про партію, хочу сказати, що єдина четвірка у виписці з диплому - це четвірка з історії партії.

Ні, я не був ним!

Я прийшов туди працювати в 1990 році. А до того я двічі обирався на посаду директора школи, та мене міськком партії не затверджував, оскільки я не був членом партії. І тільки в 1989 році я став директором школи.

Я би не назвав це патріотизмом, бо останнім часом це слово опустили так низько, я просто нормальна, порядна людина.

Думаю, що достатньою російською, щоб поспілкуватися з Президентом Росії. Німецькою - гірше, хоча в свій час був переможцем обласної олімпіади, а це, погодьтеся, немалий рівень. Я спокійно читав німецькі газети. Та пройшов час, і без практикування це вміння пішло. Недавно були у Німеччині, відчув, що, крім побутового рівня, далі не йде. Англійською - ні, бо нема часу. За два останні роки довелося пережити таке шаленство, якого не мав ніколи, поки ставили на ноги незалежне тестування, це ж чотири області. По­перше, нам чинився страшенний опір, опір з боку представників самої держави...

Ну і що, ви ж бачите, що все, що вимагається, потім «успішно» гальмується! Це ж чотири області і досі не було жодних скарг на процедуру.

Тільки не по нашому Центру. А завдання не ми придумували. Було тільки до сотні апеляцій на сто тисяч тестувань на результат оцінювання. Підтвердилася тільки одна. Ми повернули віру хоча б частині людей. Бо найстрашніше, що відбулося в 2004 році, те, що використали останній ресурс віри. Влада профукала цей ресурс. Тут немає нічого особистого. Можна провести паралелі. В Чехії Гавел створив заново націю; він пішов, а йому вслід парламент навіть не затвердив пільгову пенсію. А в нас - не буду продовжувати, самі все знаєте, що відбувається.

Часто, а спілкуюся з директорами, вчителями, дітьми.

Колись не було точних вимірів. Але на загал рівень підготовки учнів не впав. Єдина проблема - колосальне падіння знань з точних дисциплін, на превеликий жаль. А це є показник. Держава мала би схаменутися. А ми перебуваємо у такому стані, коли у швидкім часі нам треба буде набагато більше програмістів, математиків, інженерів, ніж за звичних умов. Чому? Та тому, що половину буде відсмоктувати захід. Держава мусить мати різкий, конструктивний поворот.

Остаточно, це має бути реформа освіти, в першу чергу - програми. Як свого часу пішли східні німці, коли готували переможців Олімпійських Ігор, вкладаючи гроші в здібних дітей. Щоб не навчати всіх і всього, а вчити тільки здібних до певних наук; не треба соромитися цього, бо люди мають різні закладені в них генетичні здібності, тому й розвивати їх треба в різний спосіб. Вертатися в радянський спосіб навчання, коли цілий клас сидів, а вчитель мордувався, даючи для всіх те, що мало датися декільком, бо решта і так не візьме, - це тринькання грошей, це нічого не дає.

Ми конкурентноспроможні поки що в тім, що Бог послав, тобто, маємо тільки землю, але ринку поки що справжнього нема. Коли прийде до господарювання справжній капіталіст, а не бандит з великої дороги, що скупив і землю, і заводи за безцінь як територію для вигідного перепродажу, і захоче отримувати за вкладені гроші, він знайде спосіб, як навести містки зі світом для торгівлі справжнім продуктом, а не буде перекладати на плечі держави ці турботи. Зараз держава не витягне цього. Це тривалий процес. Зараз треба творити конкурентноздатну як внутрішню економіку, так і зовнішню. Якщо глянути на Англію, Сполучені Штати Америки, вони скуповують математиків як представників фундаментальних наук у Китаї, Індії, Пакистані. Я кажу про математику як про одну з фундаментальних наук. Бо прагматизм виховання полягає у знанні точних наук.

Мені шкода це місто.

Мені шкода його, якщо щиро, бо воно піддалося тиску, як у свій час йому піддалися Лондон, Чикаго. Воно - унікальне, і тому Бог велів йому вирости поміж двох річок, двох Бистриць. Але теперішнє бажання витиснути з міської території якомога більше місця для забудов вважаю недопустимим. ІваноФранківськ стає містомтрубою, аеродинамічною трубою. Забудівники не враховують законів фізики! Станьте на початку вулиці Гординського, колишньої Першотравневої. Суцільний протяг! Чому? Тому, що будівельники не враховують висоту будинків, маючи ширину вулиці. Вони порушують пропорції, а це - недопустимо! Втрачається комфортність існування людини.

У нашому місті дуже мало пам'ятників. Чому? Адже ми не можемо скаржитися на брак творчих сил. Не буду говорити тільки про старше покоління. Моє відвідування арт­кафе «Химера» дозволяє бути впевненим, що в місті є напрочуд багато митців. Треба, щоб цього хотіла влада: 67 років триває боротьба за встановлення пам'ятника Шевченку.

Щодо місцевих особистостей, крім того, що нам бракує історичної пам'яті, ми ще не можемо простити комусь здібностей, чиїхось заслуг. Наш український найстрашніший звір не дає помітити, просунути талант, бути вдячним. Адже місто дало Україні, світові багато знаменитостей. Світ може шанувати їх, а ми не скажемо: давайте поставимо пам'ятник їм, дошку меморіальну. Але жабізм жабізмом, проте ми маємо перейти етап, коли капітал народить людей, що із задоволенням будуть витрачати гроші на меценатство, коли виростуть моральні принципи. Відбулося розшарування суспільства і велике розчарування людей у суспільстві. Мусить піти з арени якесь покоління, щоб інше виростило своїх героїв, як виростило їх покоління після тих, що пропали в таборах. В 90х роках ми давали змогу встати на ноги будькому, тільки не своїм. Я трохи знаю ті процеси, бачив, як затискався франківець. Краще, коли на вивищення претендував киянин, а ще краще, коли взагалі не українець, бо українець має залишатися бідним, з протертими на ліктях рукавами.

Якщо говорити про вас, людей, що там живуть і працюють, але мріють повернутися, то за $100.000, які вони можуть привезти, в кращому випадку ви можете купити 10 соток землі, а побудуватися, а жити?! Держава поіншому поставилася до регуляторної функції, вона скинула з себе всю відповідальність за громадян, які можуть заробити і вкласти в українську економіку, які могли стати середнім класом, що є показником рівня добробуту країни. Якщо ви думали створити середній клас, треба було створити умови для створення його. Як на мене, нема демократії у виборах.

Поезія - це стан душі... Коли б ти писав на замовлення, це б виглядало, як діагноз, а так - ти сидиш і пишеш те, на що виникли асоціації, що хвилює і не може пройти повз тебе...

Боже борони!

Майже завжди миттєво, а виношуватися може довго в моїй підсвідомості...

Гортаючи сторінки нової книжки «Німі громи», відзначила, як багато в ній поезії, пов'язаної з небом, смертю, сумом. Якісь незреалізовані мрії простирають руки до Бога, чи це душа веде розмову з Отцем?

Особливе місце в творчості Томенчука займають батьки, дідусь. Звернення до матері несуть образ маленького хлопчика і зрілого мужчини, але в будьякому випадку - обережне, ніжне, свідомоневідворотнобезповоротне...

Розмова давно вийшла за межі запланованого часу, та не чути було кроків його, тому говорилося, як співалося: вільно, легко, із задоволенням...

Ціную і люблю тебе, мій творчий Сучаснику! Не хочеться згубити на просторах вічності ні крихти Твоїх талантів, щось в мені вимагає їхньої фіксації... Навіщо? Адже ж вся енергетика світу є визначеною, певною, тільки переливається з однієї форми в іншу. Не знаю, щось просто підказує: це треба робити...