14-го листопада 2009 р. документальний фільм Сергія Буковського «Живі» було показано у рамках офіційної програми Кіно- і відеофестивалю Марґарет Мід у Нью-Йорку. http://www.amnh.org/programs/mead/2009/films Кіновідеофест Марґарет Мід представляється «найдовшим безперервно діючим фестивалем міжнародних документальних фільмів у Сполучених Штатах, що охоплює широкий спектр творів - від тих, що зроблені місцевими фільмарами аж до експериментальної документалістики». Цього року, як і в попередні, він проходить в імпозантному, відомому на весь світ Музеї природознавства, що із західного боку Центрального парку, тридцять третій раз від часу заснування. Особливою рисою фестивалю, якою пишаються його організатори, є відкритість до найширшої громади, презентації і обговорення фільмів за участи їхніх авторів та провідних фахівців із проблем, які висвітлюються у кожному даному фільмі, агресивна заангажованість у нагальні проблеми людськості. Показ фільму «Живі» на цьому фестивалі - це не лише давно належне визнання Сергія Буковського як одного із найталановитіших українських режисерів сьогодні, це прорив самої теми Великого голоду в Україні 1932-1933 рр. у міжнародний дискурс, свідчення, що світова спільнота нарешті серйозно починає говорити про Голодомор.

Офіційним співспонсором показу фільму «Живі» на фестивалі виступили Департамент славістики Колумбійського університету та Український Музей у Нью-Йорку, який останнім часом виявляє все більшу зацікавленість у тому, щоб популяризувати український кінематограф. Нью-йоркська кіногромада отримала ще одну нагоду - обговорити «Живих» із його автором, режисером Сергієм Буковським, продюсером Марком Едвардзом та спів-продюсером Вікторією Бондар, якi приїхали до містa з нагоди показу фільму.

Вперше фільм «Живі» було показано у Місті Великого Яблука 2-го грудня 2008 р. в рамках наукової конференції «Голодомор у кінематографі», що її організувала Програма українських досліджень та Український кіноклуб Колумбійського університету. Наступного дня «Живі» подивилися у Гарварді. Заходами Українського кіноклубу Колумбії, який вже п'ять років є єдиним постійним форумом українського кіно в Північній Америці, «Живі» було показано у Стeнфордському університеті, неподалік Сан-Франциско, Торонтонському університеті, Канада, Грайсвальдському університеті, Німеччина. Скрізь фільм викликав дуже позитивну реакцію глядачів. Картина «Живі" на думку Сергія Плохія, професора історії України Гарвардського університету, - "це найкращий документальний фільм з історії України, який мені довелося коли-небудь бачити. Автори фільму досягли того, чого не вдалося вповні зробити нікому до них: поєднати правду історичного факту із правдою емоційного переживання та представити українську історію у контексті історії світової. Те, що вийшло - це не тільки пам'ятник загиблим та уклін живим, але й сповнене почуття гідності послання нащадкам».

У фільмі Буковського дві сюжетні лінії. Одну можна назвати детективною, другу - історично-психологічною. Глядач поринає у захопливу, таємничу і трагічну історію життя валійського журналіста Ґарета Джонса, чи не єдиного міжнародного автора, який мотивований власним ідеалізмом і журналістською чесністю ризикує життям, порушує заборону НКВД і пішки йде враженими Голодомором українськими селами, щоб потім розказати світові про побачене http://www.garethjones.org/overview/mainoverview.htm Випускник Кембридзького університету, поліглот, особистий помічник британського прем'єра Девида Лойда Джорджа, Ґарет Джонз мав перед собою перспективи стрімкої кар'єри. Він обдарований інстинктивним відчуттям історії, його тягне туди, де розгортаються епохальні події: він потрапляє в один літак із ще не таким відомим тоді вождем німецьких нацистів Адольфом Гітлером і задокументовує цю зустріч у щоденнику. Пізніше Джонз виринає у Москві, щоб пересвідчитися на власні очі, як відбувається будівництво комуністичного раю. Те, що він бачить, не лише жахає, але змушує його діяти. Він стає на бік мордованих тисячами українських селян, по суті, жертвує кар'єрою, йде наперекір порадам, i починає писати у світовій пресі про Голодомор. Джонз платить за свій вибір життям. Силою обставин чесний голос Гарета Джонза було заглушено на довгі десятиліття. Фільм Буковського повертає його нам, а з ним і таємничу, сповнену пригод біографію, яка варта не одного фільму чи роману.

Друга сюжетна лінія «Живих» - це теж інший заглушений на десятиліття голос - голос українського народу, свідчення десятка осіб, які пройшли через пекло штучного голоду і бачили навколо себе агонію повільного згасання життів близьких, сусідів, односельців і просто незнайомих - тих, число яких сягнуло мільйонів. Скількох - ми й досі не в стані порахувати. Слухаючи цих очевидців, вдивляючись у їхні поорані часом, але однак такі чудові обличчя, мимохідь усвідомлюєш, що не цифра має значення, а кожне людське життя, незамінне, унікальне, без ціни.

Перші кадри «Живих» могли б здатися для багатьох, - принаймні, так здалося мені особисто, - поцілунком смерти для всього фільму. На екрані з'являється то сумний, то обурений Віктор Ющенко, який таврує сталінських душогубів. Така картинка мусила б безнадійно заполітизувати фільм. Однак Буковський майстерно відходить від політики, від знайомих до нудоти кліше, що сталевими обручами оперезали в Україні саму розмову про Голодомор. Його камера занурюється на сімдесят незабутніх хвилин у світ українського села, в якому режисер, що прожив життя у місті, почувається цілком по-свойськи. Співрозмовники Буковського відкриваються, діляться споминами, плачуть, але теж сміються, укотре жахаються пережитому, але теж співають. Вражає не лише те, що вони розказують, але і як саме вони розказують. Соковита мова, що на диво мало піддалася русифікації, смачні діалектизми, з яких аж сочиться автентика, жарти, здорова самоіронія і якась непідробна шляхетність у голосі, манері розмовляти. Ці скромні люди, які тихо говорять, не б'ють себе в груди і не волають, що вони - жертви, лишають найсильніше враження від фільму Буковського.

Це враження суперечливе. Вони живі, хоч для світу, і більшості сьогоднішнього українського суспільства вони давно померли, бо непотрібні. Вони живі, хоч їх намагалися замордувати у ті далекі тридцяті, і послідовно нищили з тих пір все, що вони представляють - світогляд, культуру, мову - цiлий український світ. Вони живі, бо хоч як мало їх не лишилося, і хоч яким тихим голосом вони не говорять, їх почують, як не тепер, то згодом. Їх вже починають чути. Фільм Буковського несподівано світлий і оптимістичний, бо лишає враження незнищенности людського духу, а з ним і духу українського.

«Живі» - це не документально-освітній фільм із викладом фактів про досі мало відому світові українську катастрофу. Буковський не ставить перед собою мету заповнити прогалину у знаннях глядача про европейську історію. Робити Буковському закиди, що фільм, мовляв, не формулює ідею про те, що Голодомор був ударом проти всієї української цивілізації, a не лише проти «кулака» чи навіть українського селянина, значить виявляти нерозуміння фільму. Такі освітницькі та цілком потрібні з рештою функції виконують інші фільми про Голодомор. «Живі», на відміну від всіх інших фільмів, які довелося бачити цьому авторові, включно із найновішими, робить одразу кілька унікальних речей.

Він тонко ангажує широкого глядача до співпереживання. І тут він виходить далеко поза межі «прогонозованої глядацької території», і діє серед авдиторії ідейно чи ідеологічно не підготованої і тому часто байдужої до України. Очевидці Голодомору у Буковського - не нещасні жертви, які лише скаржаться і плачуть, але насамперед люди із дивовижним почуттям власної гідности, не демонстративним, не на показ. Але від цієї своєї ненаголошености - таким сильним і життєстверджуючим. Буковський не вбирає їх, як на парад, у вишиванки, не садить перед рушниками і не розмовляє з ними на тлі кладовища - не вдається до дешевих маніпулятивних прийомів, що їх, на жаль, подибуєш в деяких інших фільмах на цю тему. Він також обходить здалека такі «обов'язкові» для інших теми канібалізму, і того, скільки тоді було заморено невинних людей. Буковський - майстер недомовлености, образу, паузи. Він виявляє повагу до глядача, дає йому час осмислити бачене на екрані, відчути його й ідентифікуватися із героями оповіді.

Є в цій історії і третя сюжетна лінія, яка в сам фільм не закладалася. Це доля самого фільму. Авторські права на «Живих» належать відомому благодійному фондові «Україна-3000», що його очолює Катерина Ющенко. Після офіційної прем'єри в Українському Домі 22-го листопада минулого року, «Живі» фактично померли для установи, яка володіє авторськими правами на нього. Гучно заявлена Андрієм Халпакчі, директором Української кінофундації світова прем'єра фільму на Берлінале-2009 лишилася порожньою заявою - відповідальні особи не надали вчасно заявки на участь фільму у програмі. Наскільки відомо цьому авторові, фільм до сих пір не показували по українському телебаченню чи у кінопрокаті. Його також неможливо купити на компакт-диску. Виглядає, що покази фільму у конкурсних чи позаконкурсних програмах міжнародних кінофестивалів відбувалися здебільшого завдяки зусиллям продюсeра Марка Едвардза, а не відповідальних осіб у фонді «Україна-3000». «Живі» нагороджено «Срібним абрикосом» на Єреванському МКФ, «Гран-прі Женева-2009» Міжнародного форуму MЕDIAS «Північ-Південь» у Женевi, спеціальним призом журі Міжнародного фестивалю артгаузного фільму в Батумі, Грузія, а нещодавно теж включено до офіційної програми МКФ «Камерімидж» у Лодзі, Польща, 28 листопада-5 грудня, 2009 та MКФ "Тисяча один", Стамбул, Туреччина, грудень.

13-го листопада, за день до показу «Живих» на фестивалі Марґарет Мід у Нью-Йорку, відбулася історична британська прем'єра фільму Сергія Буковського у Кембридзькому університеті. Історична, бо головний персонаж фільму Гарет Джонз - випускник цього університету. Фільм став символічним поверненням Джоунса у стіни своєї альмаматер. З нагоди прем'єри фільму Бібліотека Рена найпрестижнішого у Кембриджі коледжу Св. Трійці розгорнула експозицію щоденників Гарета Джонза, де разом з іншими є записи про Голодомор. Їх поміщено поряд із рукописами короля Генриха УІІІ, філософа Людвиґа Вiтгенштайна та записниками Ісака Ньютона. Це подія - предмет гордости для Українського кіноклубу Колумбійського університету, який вже рік співпрацює із новою Програмою українських студій у Кембриджі, - її очолює вихованець Колумбії Рорі Финин. 7-8 листопада 2008 року ми привозили програму українських фільмів до Кембриджу. Саме Український кіноклуб Колумбії подав ідею показати "Живих" у Кембриджі і допоміг Українській програмі університету дістати копію фільму і підтримку його режисера та продюсера. Iсторію про Гарета Джонза підхопила із подачі Кембридзької Програми українознавства британська преса. Її висвітлювали газети «Манчестер Гардіан», «Дейлі телеґраф» та телерадіокомпанія Бі-Бі-Сі, при чім, остання - як новину на першій сторінці свого веб-сайту.

В Україні легко почути небезпідставну думку, що добрих українських фільмів зараз не роблять. «Живі» - це фільм високої проби. Tим дивніше, що вже майже цілий рік, через незрозумілу, по суті, обструкційну, позицію Фундації «Україна-3000» «Живі» не можуть стати надбанням широкої громади ані в Україні, ані за кордоном. Минулого літа в особистій розмові із пані Катериною Ющенко в Гарвардському університеті, я попрохав її від імени чисельних прихильників українського фільму в Північній Америці зробити так, щоб «Живі» було видано на компакт-диску і він став доступним кожному, хто хоче його придбати. Пані Ющенко пообіцяла це зробити. Пройшло майже п'ять місяців, але поки що обіцянки не виконано. Додзвонитися чи дописатися до будь-кого відповідального чи, навіть, - безвідповідального в фонді «Україна-3000» досі було неможливо.

Тим часом «Живі», як жоден інший український фільм, зроблений за час незалежности, має безпрецедентно широке коло потенційних споживачів і в Україні, судячи з листів та відгуків, які ми отримуємо, у Північній Америці. До мене зверталися представники цілих штатових чи муніципальних шкільних округ у США та Канаді з питанням, де можна придбати цей фільм. Ситуація досить абсурдна, якщо не підозріла. Навіть із чисто прагматичної точки зору повернути видатки на виробництво фільму «Україна-3000» мала б бути зацікавлена у продажі прав показу його і комерційному поширенні фільму на компакт-дискові. Адже фільми роблять для того, щоб потім їх показувати?

«Живі» мають також побачити у Росії, щоб зрозуміти поза політикою й ідеологією українську точку зору, осягнути, чому українцям болить Голодомор. Мовчати про те, що сталося - значить погоджуватися із цілим проектом знищення українства протягом всієї нашої «спільної історії», концентрованим виявом якої був і лишається Голодомор. Навіть людина дуже перечулена на «українську зрадливість» не знайде в фільмі Буковського русофобії. Він може повчити і росіян поваги до власного селянина.

Було б шкода, якби така чудова робота режисера, пишатися яким ми можемо із усіма на те підставами, виявилася в'язнем політики і чинників, які незрозуміло, як діють, якими мотивами керуються й чиї інтереси представляють.

Кожен, хто хоче підтримати ініціативу Українського кіноклубу Колумбії про те, щоб відкрити для найширшої громади в Україні і поза її межами фільм Сергія Буковського «Живі», можe написати до фонду «Україна-3000» за адресою [email protected] чи задзвонити на телефон: (+380 44) 467-67-80. Обидва ці контакти подано на сайті фундації: http://www.ukraine3000.org.ua/contacts.html