rss
02/26/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Синдром Стецька, або До проблеми IQ народних обранців

Олексій. Через що тебе не прийняли у салдати?

Стецько. Та так, біда сталася: не зумів пальців перелічити. (перебирает пальцы). Та й до біса ж їх на руках. Станеш їх лічити, так так один одного і попереджа. Ось бач! (перебирает пальцы, задумался). На якого гаспида так багацько пальців! Еге! А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем, та зложила собі дулю? Еге! Не можна-бо, хоч як, та не можна.

Григорій Квітка-Основ'яненко.
"Сватання на Гончарівці"

"Парламент розучився законництва, влада - володарювання, а керівники керівництва. Вибори втратили своє значення, закони - вагу. Найгірше, що не могли вже вірити один одному. Особиста і колективна честь загинула".

Це не рядки з чергового звіту одного з парламентських журналістів, акредитованих у Верховній Раді України. Це рядки із знаменитих "Двох тисяч слів", написаних чеським журналістом Людвіком Вацуліком за місяць до появи совєтських танків на вулицях Праги в серпні 1968 року.

Те, що коїться у ВР останніми роками, а надто в 2009-му, позбавлене логіки, здорового глузду. Щось ірраціональне чиниться, якась фантасмагорія панує. Мало не шекспірівські пристрасті. Тільки з елементами буфонади, гротеску, драми, гумору, сатири й... безглуздя. Вседержавного. В українському парламенті запанував Хам. Особистість щезла. Навіть з діогенівським ліхтарем знайти її в будівлі на Грушевського вкрай складно. Політична безпринципність і всеядність стали нормою політичного життя держави. Але якщо аристократів духу немає, то як розвиватиметься суспільство?

Ще за совєтських часів Олесь Гончар відзначив дуже суттєву рису нашої культурної еліти - плебейство, пристосуванство. 5 червня 1982 року він записав у щоденнику: "Віталій Коротич, наш "тихий американець", з Риму повернувся, розповідає, як із своїм московським колегою облежували боки на пляжах, як об'їдали по барах італійських комуністів... Пусте, ганебне життя зажерного в своїх апетитах міщанина. А я ще думав, буде письменник, освічений, інтелігентний... невже епоха талантів має змінитись епохою міщан?"

Епоха й справді змінилась. Кон'юнктура, гонитва за прибутком правлять бал. Етнічні українці фільмують російськомовні телесеріали, пишуть російськомовні книжки, співають російський пісень. До всього епоха ще й змінилась епохою "селюків".

Коли діяч культури або державний достойник з гордістю підкреслює, що "село з мене ніколи не вийде", стає сумно. Вельми показовий і яскравий приклад селюцтва продемонстрував (сам того не усвідомлюючи) один широкознаний поет, який декілька років поспіль представляв фракцію комуністів Верховної Ради в Європарламенті. На своєму ювілеї в київському палаці "Україна" поет-політик прочитав свого нового вірша. Зміст його більш ніж промовистий: друзі-патріоти сперечаються, який шляхом рухатись Україні - глобалізаційним, євроінтеграційним чи інформатизаційним. Аж гульк - назустріч їм дядько на возі, який каже: "Сідайте хлопці на воза. Відвезу я вас в поле, та покажу, що краще робити".

І мимоволі приходить на гадку різка відповідь всесвітньовідомого кінорежисера Сергія Параджанова на запитання, якою йому бачиться Україна: "Ніякою не бачиться. Все те ж хуторянство і боягузство, а мужніх - одиниці..."

Цілковиту слушність має професор Юрий Саєнко, стверджуючи, що культура землеробів і гречкосіїв може бути високоморальною і плідною творчо, але абсурдно ставити її на роль формуючої засади загальнолюдської культури.

Як людина, яка твердить що з неї ніколи не вийде село, може розумітися на тонкощах мистецтва, керувати культурою, наукою? У таких людей відсутнє вроджене почуття інтелігентності. Вони постійно на "підтанцьовці", байдуже, який високий пост займають. "Віктор Федорович запитав у мене по-російськи, то я й відповідатиму йому по-російськи". Це вже, можна сказати, класика жанру. Парламентського. У виконанні його голови. Недарма писав Євген Маланюк: "Малоросійство - то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То - неміч, хвороба, каліцтво внутрішньо-національне. Це - національне пораженство". Чи хтось чув, приміром, від народного депутата Чечетова, який, до речі, чудово володіє українською мовою, таке: "Оскільки до мене звернулися по-українськи, ото я відповідатиму по-українськи"? Ото ж бо.

Разом з тим, чимало вихідців з села стали відомими вченими, митцями, лікарями, письменниками. Вони є СПРАВЖНІМИ ІНТЕЛІГЕНТАМИ. Є таке поняття, як вроджена інтелігентність, аристократизм. І не те нема ради. Можна бути інтелектуалом, але не інтелігентом. Чого лише, приміром, вартує рівень полеміки, який продемонстрували перед мільйонною аудиторією в студії телеканалу ICTV у програмі "Свобода слова" 9 листопада народні депутати Леонід Кравчук та Інна Богословська...

Та ми про інше. На жаль, сталося так, що "палажки" і "параски", "голохвастотви" і "стецьки" поперлися в політику, в чиновництво, у дипломатію. Вони захопили ключові посади в системі державотворення. Як наслідок маємо деградацію етики, моральності, що, врешті-решт, призвело до кризи Держави загалом.

Містечковість заполонила і український "П'ємонт" - Львів. Містечкова совковість "пре" з усіх шпарин: від Адміністрації Президента - до Верховної Ради.

Приміром, занепад Галичини, Львова зокрема - це закономірний наслідок деградації міської культури, нерозуміння її ролі в державному будівництві. Хіба село може забезпечити новітні інформаційні технології, прориви в різноманітних галузях науки і техніки тощо?

Чим відрізнялись республіки Прибалтики від інших республік СССР? Своєю культурою. І Львів вирізнявся своєю культурою. Соціальною, побутовою. Естонія, Литва, Латвія, частково Львів, - це була Європа, вимріяна у фантазіях середньостатистичного "совка". До Риги, Вільнюса і Таллінна, до Львова приїжджали аби ковтнути повітря жаданої для багатьох мешканців російської глибинки західної культури. Чия продукція широкого вжитку, електроніки на теренах колишнього СССР вважалась найкращою, найнадійнішою? Прибалтійська, львівська. І це знову ж таки похідне від рівня соціальної культури - ставлення людини до людини, до громади, до інституції, до держави.

Прибалти завжди знали собі ціну. Вони почувалися вищими в культурному сенсі за інших совєтських громадян. І всі це чудово розуміли. Кремлівські небожителі також, на вимогу яких свого часу совєтські кравці скроїли і пошили для простих "савєтскіх граждан" мільйони куфайок, френчів і шинелей. Кухарчиних дітей одягнули й розставили належним чином на ієрархічній драбині большевицької імперії. Але при цьому забули, що фундаменнтом культури є конкуренція і війна. "Холодну війну" СССР програв, економічного змагання із Заходом не витримав. У протистоянні культур перемогли джинси. Часи змінилися і тепер, у добу глобалізації, на обранців українського народу вже працюють Versace, Yves Saint Laurent, Paco Rabanne...

Культурний занепад в Україні можна пояснити і тим, що чиновництво досі не "відкрило" для себе просту істину: культура - це обличчя держави і що в культуру вигідно вкладати кошти. Можна погодитись з думкою професора Володимира Войтенка, що "та еліта, яка могла б вплинути на самоідентифікацію українців, не вродилася. Це і є найсумніший підсумок". Сьогодні тієї еліти майже не видно. Кого розгледиш темної ночі? Чому ніч? Мабуть, тому, що владний апарат позбавлений не тільки розуміння української культури, а й розуміння політичної культури взагалі. Такі речі його мало хвилюють. І тому, замість формування української політичної нації, стецьки й голохвастови заглибилися у формування власних статків.

Спираючись на задавнені симптоми схильності нашого суспільства до громіздких бюрократій як спадкової риси азійської деспотії, партія влади всі ці роки несамовито гребла під себе, вносячи, як писав колись Д. Донцов, "на місце народного трибуна чи вождя, чи до державної канцелярії прем'єра або дух обмеженості, або ще гірше - дух гешефтярства,... і посольська чи редакторська трибуна ставали в руках проповідників ареною... лише для оброблення своїх або своєї кліки дрібних гешефтів". Не цуралась вона й казнокрадства, і прямих контактів з кримінальним світом. Навіть боротьбу з організованою злочинністю затівала лише для того, щоб не допустити сили, владнішої за свою, а не з економічних інтересів поспільства, хоч боротьба - надто гучна назва для тієї гри в коти-мишки: мафія й досі є поняттям міфічним, а от випадки співпраці місцевих відділів МВС з бандитами - явище вже далеко не поодиноке.

Досить лише поглянути на будь-яке телешоу, в яких беруть участь українські парламентарії. Чи є серед них особистість? Політична боротьба перетворилась на боротьбу піар-технологій, бо на арену української історії вийшла сіра посередність, яка вже навіть не боїться виглядати смішною в очах обивателя.

І громадяни України вже звикли до пафосно-риторично-популістських запитань депутатів і журналістів: "Економіка: шістнадцять років реформ, чи шістнадцять років її імітації?". А треба питання руба ставити: "Що треба робити, щоб провести реформи хоча б так, як у Польщі?".

Замість констатацій чи припущень щодо небезпеки деградації суспільства, а відтак можливості/загрози соціального вибуху слід чітко сформулювати проблему: "Що треба робити, щоб унеможливити деградацію суспільства і запобігти можливості соціального вибуху?".

Замість розгублено-риторичного "Чи можлива в Україні українська влада?", треба по-діловому запитувати: "Що треба робити, щоб в Україні була українська влада?".

Раз у раз можна почути стурбоване: "Чи зійдуться схід і захід України у неформальній злуці?". Хоча давно вже треба було поставити це доленосне для держави запитання: "Що треба робити, щоб зійшлися схід і захід України?". У цьому контексті не витримує жодної критики позиція Анатолія Гриценка, одного з народних депутатів, кандидата на посаду Президента, який, перебуваючи у жовтні місяці на Закарпатті, по-військовому прямолінійно прокарбував: "Сьогодні необхідно прийняти як аксіому, що минуле ніколи не об'єднає Україну. Якщо ми з цим не погодимось, то треба припинити розмови про єдину країну. Ніколи ті, кого вважають героями на Закарпатті або у Львові, не стануть героями в Криму або Донецьку. І навпаки, пам'ятники, які стоять в Донецьку, Сімферополі або Луганську, не будуть визнані у Львові, Ужгороді або Івано-Франківську". Звучить як присуд.

А чого лише варті думки Юлії Тимошенко про диктатуру, проголошені нею в ефірі "Шустер Live" 25 вересня 2009 року:? "Чого ви вирішили, що після такого хаосу, який влаштували в політиці, після цього безвладдя, безвідповідальності, отакої, вибачте за непарламентське слово, гавкатні люди не хочуть диктатури? Та я вже хочу, щоб в країні був порядок, стрункість, а, може, достатньо сильна система влада. А не те, що ми сьогодні маємо. І абсолютно вам не відомо, люди хочуть диктатури чи не хочуть". Справді професійна Верховна Рада обов'язково відреагувала б на більш ніж контроверсійне висловлювання голови уряду. У справді демократичному суспільстві така позиція політика високого рангу неминуче викликала б справжнісінький скандал з передбачуваними наслідками - відставкою прем'єр-міністра.

Верховна Рада вже давно перетворилася на економічний тягар для Української держави. Аматорський, неконструктивний рівень демонструють народні обранці при розв'язанні найрізноманітніших завдань, котрі раз у раз постають перед Україною. Дуже часто навіть правильно сформулювати запитання або чітко окреслити ту чи іншу проблему державного рівня вони неспроможні. А все через те, що у Верховній Раді, по суті, відсутнє державницьке думання/мислення. Домінують, на жаль, риторика, популізм і пустослів'я. І громадськість уже навіть не дивується розтиражованим інтернетом мізансценам з циклу "Сам такий":

"Володимир Литвин: "Не розумію, чому депутати не йдуть до зали й не голосують".

Віктор Янукович: "Якщо не розумієте, то запишіть і прочитайте".

Володимир Литвин: "У мене з пам'яттю все добре. Я поводжуся коректно, а ви не подавайте прикладу своїм колегам, використовуючи такі методи дискусії".

Віктор Янукович: "Повчайте своїх дітей і свою фракцію. Ви такий самий депутат, як і я".

На очах усього світу українські (?) політики, українські (?) парламентарії вбивають громадянську гордість українців, їхнє право називатися народом. Однак, не зважаючи на "Верховну Зраду", є ми, є український народ, і саме це не заперечує існування певної шкали людських цінностей (честь, чесність, порядність, моральність), адже вона існує незалежно від розміщення нуля - своєрідної точки відліку в 170-ступеневому ряді українських партій."

Міжнародний валютний фонд може не виділити Україні черговий кредитний транш до закінчення президентських виборів

Торгова марка «свинячий грип»: український маркетинг (або Як ми звільнялися від нежиті)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com