Mосковський царат. Російська імперія. Радянський Союз. Співдружність Незалежних Держав. Єдиний економічний простір. Назва варіюється - вавилонська імперська суть лишається: європейці та азіати, слов'яни та тюрки, жовті та білі. Канчуком та великодержавницькими амбіціями заганяла Москва до своєї політичної конюшні сотні народів. А у кожного свій родовід, історія, врешті - менталітет. Та на це завжди були уготовані "переконливі" аргументи, починаючи від байок про "нову історичну спільноту радянський народ" і до розгалуженої системи концтаборів.

Українці, білоруси та росіяни здавна рідня: корінь слов'янський, мовна сім'я, досвід сусідського співжиття. Але ж бо по Київській Русі розвели їх історичні реаліїї врізнобіч.

Розтягли держави-сусіди Білу Русь, українство історія повела від Галича до Великого князівства Литовського, згодом Речі Посполитої, а Москва на північному-сході деспотувала до царства. Різні державні організми та шляхи розвитку. Тому за довгі століття слов'яни не лише у приязні куштували хліб-сіль, а й схрещували шаблі; зокрема, московити та українці в першій чверті XVII ст., у, так званий, Смутний час московського царату і ще добре десятиліття по тому.

Протягом п'ятнадцяти років (1604-1618) претенденти на московський престол та псевдоцарі, польсько-литовсько-українське магнацтво, врешті, сам король Сигізмунд III з королевичем Владиславом плюндрували Московію. Саме вони закликали під свої знамена українське козацтво - реєстрові полки, запорожців, надвірні хоругви і масу покозаченої людності з українських воєводств.

Українське козацтво в силу своєї мілітарної цінності вже з кінця XV ст. привертає до себе увагу литовсько-польської держави, яка з перших десятиліть XVІ ст. залучає окремі загони для оборони порубіжжя від татарських нападів (1524,1570, 1572). Король Стефан Баторій у 1576 р., прийнявши на службу 600 козаків за реєстром, вилучивши з-під юрисдикції старост і надавши самоврядування і містечко Трахтемирів для арсеналу та шпиталю, став хрещеним батьком реєстрового козацтва. Проте запорізькі козаки також перебирають на себе реєстрові права та вольності, стверджуючи, що і вони несуть порубіжну військову службу. З кінця XVІ ст. українське козацтво стає важливим чинником в польсько-московському протистоянні за панування над полудньово-всхідною Європою.

Для Речі Посполитої злам XVІ ст. приніс чимало труднощів: невдоволення частини магнацтва і шляхти політикою королівського двору, сеймову боротьбу і наростання рокошу, втрата Сигізмундом ІІІ влади в Швеції і турецька загроза південним кресам. Постає і конфлікт із Московією. Саме суперечка за білоруські та північноукраїнські землі і Смоленськ, яку Польща успадкувала після злучення з Литвою, відкрила нову мілітарну сторінку польсько-московських зносин.

Перший претендент на московський престол виринув в українських староствах Речі Посполитої у 1603 році. Магнацтво, яке його підтримало, - Вишневецький, Ружинський, сенатор Мнішек - мобілізувало нечислені надвірні відділки. Король Сигізмунд III схвально поставився до ідеї походу на Москву, однак протидія сейму і коронного гетьмана Ходкевича унеможливила відкриту допомогу польським вояцтвом. Тому царевич звертається до козацької вольності. На Дон і Запоріжжя з закликом до походу мчать його посланці.

Низове козацтво відразу пристало на пропозицію і навіть вислало до донців своїх послів. За свідченням сучасників, українське суспільство взагалі схвально поставилось до справи Лжедмитрія. Уже в січні 1604 року в Лубнах було зібрано чималий загін і головним чином з українських козаків. Польська влада не чинила перешкод: по-перше, вибухонебезпечна козацька маса виводилася з теренів держави, а по-друге, саме козацька підтримка Дмитрія підмінила відкриту військову допомогу Польщі.

На початок кампанії військо Лжемитрія І налічувало біля 3500 вояків. Половину склало козацтво магнатів Вишневецького, Ружинського, Струся і остерського старости Ратомського. Був загін і з Січі. Вже біля Дніпра приєдналось ще 2000 запорожців. Саме козацькі відділки, як найбоєздатніші, складали авангард і ар'єргард війська.

13 жовтня 1604 року Лжедмитрій перетнув московський кордон і вислав до Моравська "козаків запорізьких під рукою Дилешка біля 2000". Саме вони взяли місто, вдало розпочавши кампанію. Далі козаки першими дістаються і Чернігова, де, облишивши штурм замку з гарнізоном, взялися грабувати місто. Коли туди увійшов царевич, депутація міщан благала наказати козакам повернути награбоване. Той для виду пообіцяв, але відбирати козацьку здобич поостерігся.

Головні ж козацькі сили надійшли з України протягом грудня 1604 - січня 1605 під Новгород-Сіверський. Саме тоді претендент перебував у великій скруті, бо більша частина польських найманців, збунтувавшись через нестачу платні, пішла геть. 12-тисячний запорізький корпус та ще й з гарматами значно його підпер. Частина ж козацтва з донцями дрібними загонами розпорошилася по всій Сіверщині. Російські воєводи були змордовані тими партизанами, а населення присягало Лжедмитрію аби лише здихатися тих козацьких здобичників.

7000 запорожців билося за царевича під Добриничами 21 січня 1605 року, де його військо зазнало поразки. Після невдачі більшість запорожців пішла геть, та "українські козаки лишались учасниками походу і на зміну першого корпусу їх мобілізувались у московський похід все нові партії".

Коли після невдачі Лжедмитрій І відсиджувався у Путивлі, козацтво, українське та донське, розпорошившись ватагами, здобувало нові й нові міста півдня: Оскол, Валуйки, Воронеж, Цареборисів, Білгород, дещо пізніше - Лівни та Єлець. Часто козацька частина урядових гарнізонів, дізнавшись про підхід запорожців, відкрито переходила на сторону "своїх братів польських козаків".

У березні 1605 року шлях інтервентам на Москву перепинило військо Мстиславського. Саме козацькі отамани виступили за негайний бій: "Нехай москви і більше, ми на це не подивимось - били її раніше і тепер поб'ємо!".

Пізніше українське козацтво присутнє у таборі Лжедмитрія під Москвою. Більша його частина партизанила самостійно, а біля 500 запорожців лишилось при ньому. Саме вони й увійшли з ним 20 червня 1605 року до столиці. При страті Шуйського на площі сучасник називає стрільців, поляків і "черкасів зі списами та шаблями".

Після вбивства Лжедмитрія 16 травня 1606 року доля цього запорізького загону невідома. На цьому закінчується служба українського козацтва Лжедмитрію І. Проте з Московії воно аж ніяк не пішло.

1607 року воно пристає до повсталого війська Івана Болотникова. Частина прийшла з ним у Путивль з України, а інша надійшла з усіх-усюд. У травні до Тули "царевич Петро" привів з Волги загін запорожців. Через чотири місяці із капітуляцією Тули частина українських козаків полягла, а ті, що вислизнули, знову розбрелися палити навколиці. Ще один корпус у травні 1607-го на чолі з Іваном Заруцьким Болотников вислав на Сіверщину на пошуки царя Дмитрія, який, за чутками, не був вбитий у Москві, чудом врятувався і десь переховувався на півдні.

Саме козацтво стало повитухою і для нового царя. Заруцький чи знайшов, а чи вигадав того у Стародубі. Уже 12 червня 1607 року козаки і жителі міста склали йому присягу. До Стародуба потяглися загони козаків, найманці і різний охочий люд, залишки армії Болотникова. На заклик Заруцького налаштувались запорожці, які ще не втягнулись у московську кампанію. Туди ж йшли магнатські загони Сапєги, Рожинського, Будила, Тишкевичів, Валавського, Зборовського, більшість яких склали українські флібустьєри степу.

Із Стародуба Лжедмитрій II вирушив на Москву. Біля Карачева у жовтні 1607 року його наздогнав великий корпус запорожців. З початком 1608 року до "царя" прибиваються нові козацькі загони і під кінець року в його таборі нараховується 13000 українських козаків. А весною, як відомо із листів Радзивілла, через білу Русь пройшло ще 8000. У квітні 1608 відомий проводця Лісовський із 5000-ним корпусом, частину якого склало саме українське козацтво, палив Кострому, Галич, розорив околиці Ярославля. У деяких випадках джерела говорять саме про українське козацтво (черкасів, запорожців), інколи відбуваються загальною назвою "козаки".

У червні 1608 року Лжедмитрій ІІ розбив свій табір під Тушино, де топтався і наступного року, не в змозі здобути Москву. Сапєга з козаками обложив Троїце-Сергіїв монастир, спустошуючи землі на північ від столиці. За весь час існування тушинського табору відбувався броунівський рух українського козацтва: загони йшли здобичничати, повертались і знову кудись налаштовувались за своїм козацьким звичаєм.

Із вторгненням до Смоленська короля Сигізмунда ІІІ козаків у Лжедмитрія ІІ поменшало. На кінець 1609 року у Калузі, куди він утік, при ньому залишилось лише 500 запорожців. 11 грудня 1610 року його було вбито. Суттєво, що і Лжедмитрій ІІ був підпертий значними силами українського козацтва.

Коли знесилена Москва звернулася за допомогою до шведського короля, Сигізмунд ІІІ отримав нагоду особисто встряти до московських справ. Сейм і далі опирався відкритій війні. Та маса волонтерів лівонських подій, шляхетська молодь так і чекали на якусь мілітарну кампанію, котра вжила б їх шаблі. І король повів діло до війни. Звичайно, посланці з королівськими знаменами взялися вербувати і українське козацтво.

У вересні 1609 року королівське військо вирушило в похід. Воно налічувало 12500 вояків: 7800 кінних та 4700 піхоти. Кінноту складали 1050 польських панцерних гусар, 3000 різних вершників - поляків, волохів, татар і 1659 козаків. Ще один козацький корпус самостійно вирушив на Сіверщину.

Відділки українського козацтва облягли Смоленськ зі сходу, відрізавши місто від центральних районів. Козаки прибували як з України, так і з тушинського табору. В повідомленнях смоленських воєвод та "распросных речах" полонених того періоду постійно йде мова про "запорізьких черкас" та "запорізьких козаків" чисельністю від 450 до 3000 чоловік. З першими місяцями облоги Смоленська їх було вже до 10000.

Одночасно із Смоленськом інтервенти облягли містечко Біле. Тут воював польсько-козацький загін Корвін-Гонсевського. Відомо випадок, коли український козак напідпитку зарубав посланця обложених, після чого сам Гонсевський просив у короля "управи на свавільних козаків".

14 жовтня до Смоленська надійшло 3000 запорожців. Ще стільки ж добірного козацького війська стояло під Вязьмою, ведучи переговори про умови служби та платню. Прибували і дрібніші відділки. За словами Жолкевського, на кінець 1609 року під королівськими знаменами перебувало біля 30000 козаків.

З початком 1610 року, після розпаду тушинського табору, кількість козацтва в королівській армії збільшилась. Взимку прибули посланці від 7000 козаків "найкращих" з України, які вже були на шляху до Смоленська.

Весною Лісовський, у корпусі якого переважало "козацьке гультяйство", здійснив великий рейд, вигулькнувши аж під Псковом. У червні 1610-го 3000 козацтва привів якийсь ватажок Харлинський. За кілька тижнів під рукою отамана Кульбаки з'явились 2500 козаків з України.

Поряд з цим у Сіверському краї весь час успішно діяв український корпус, посланий королем ще на початку кампанії. Козаки взяли Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ. Під рукою старшини Іскорки було зайнято Стародуб. Новгород-Сіверський без бою здався на ласку 3000 полку Гунченка. Почіп брав полковник Андрій Стороженко з 10000 козацтва.

Чим довше тривала війна, тим менше лишалось у короля коштів на утримання війська і тим вагомішою ставала козацька допомога. Радзивілл у 1611 році згадує 15000-ний козацький корпус, який Білорусією прямував до Москви. У листопаді того ж таки року Ходкевич на королівській службі рахував до 30000 козацтва.

Коли у серпні 1611-го Ходкевич був відбитий від Москви, козаки пішли від нього на північ - під Вологду, Тотьму, Солевичегодськ, де прохазяювали аж до 1614 року. Загін Лісовського блукав по Московії і протягом наступного 1615 року.

Із невдачею королівської виправи, винищенням польсько-литовсько-козацького гарнізону в Москві у 1612 році військові дії на Сіверщині тривали. У лютому 1613-го Сигізмунд ІІІ у своїй грамоті дякує козакам за "...добру службу у Сіверському краї раніше і зараз".

Українські козаки разом з лісовщиками та литовським військом влітку 1613 року загарбали замки на півдні, дійшовши до Калуги. І протягом наступного року козацький рейд не вщухав на півночі. Там козаки дійшли аж до Архангельська, об'єднуючись для спільних дій проти московитів зі шведами.

Лише під кінець 1615 року московським військам вдалось частково понищити, а частково витіснити за прозорий кордон загони козацьких флібустьєрів.

Втягнувшись до московської інтервенції ще 1604 року з Лжедмитрієм І, українське козацтво не припиняло своєї мобілізації довгі роки. А з 1609 року воно десятками тисяч пішло під королівський стяг, склавши найдієвішу частину війська Сигізмунда ІІІ. За відсутності платні з боку польської корони козацтво преміювало себе здобичництвом. Воно окупувало всю європейську частину Московії, за словами хроніста "давшись взнаки російській людності не менше, а часом ще більше, ніж війська польських та шведських інтервентів".

Навіть у 1617 році запорізькі козаки ходили на Торопецький край та Новгородський повіт, де пограбували посланців московських до Швеції. А потім вони, як свідчить сучасник, "углицькими, пошехонськими, вологодськими, поморськими місцевостями через Устюг у Двінську землю пройшли, все палячи, грабуючи, спустошуючи".

Ця безперестанна войовничість українського козацтва ще раз стала у пригоді Речі Посполитій коли 1617 року на Москву за царством пішов королевич Владислав. Війська у нього було обмаль. Королевич Москви не здобув і закликав на допомогу гетьмана Петра Сагайдачного. Влітку 1618-го Сагайдачний вирушив через Сіверщину з 20000 добірного козацького війська. Вогнем і мечем козацький корпус пройшов через Московію. Було взято Лівни, місто випалено, населення винищено. Далі впав Єлець, де козаки захопили царську казну, Лебедян, Шацьк. Під Серпуховим Сагайдачний розбив царське військо, послане йому на спин і вільно дістався Москви.

1 жовтня 1618 року Владислав провів нічний штурм, який, врешті, було відбито. Сагайдачний з козацтвом в цей час виступив до Серпухова і Калуги, яку взяв штурмом і спустошив. Однак, по часі королевич пішов на укладення перемир'я. Козацьке військо, обтяжене здобиччю, повернулось в Україну.

Звичайно, події 1618-го безпосередньо Смутного часу не стосуються, але похід Владислава-Сагайдачного прямо витікав із попередньої кампанії і став останнім рейдом п'ятнадцятилітньої інтервенції до Московії.

Отже, українське козацтво з часу свого виникнення в більшій чи меншій мірі було припнуте до польської політики. Разом з Річчю Посполитою воно ввійшло у XVII ст. - справжнє століття воєн для литовсько-польської держави. Козацтво було цінною мілітарною силою у боротьбі Польщі з Москвою за панування над сходом європейського континенту.

Від 2000 до 12000 українських флібустьєрів билось за Лжедмитрія І, увійшовши з ним до Москви. Лжедмитрій ІІ також був підпертий значними українськими відділками у Стародубі, Тушино та Калузі. З 1609 року козацтво десятками тисяч пішло до Сигізмундом ІІІ під Смоленськ. За відсутності платні, воно преміювало себе 14-річним здобичництвом, спустошенням та розоренням всієї європейської частини Московії.

"Віковічне прагнення українського народу до об'єднання з російським" один із чергових міфів, покликаний підлакувати імперський чобіт Москви. Доки історичні обставини 1654 року не навернули українство до злуки з Москвою, було звичне буття сусідніх націй - торгівля, прикордонні суперечки, посольські справи та контрабанда, хліб-сіль та жорстокі війни. Козацтво ж, як низове запорізьке, так і реєстрове, вважаючись військом "його королівської мосці", було припнуте до польської корони та політики Речі Посполитої. А тому, з ясновельможної волі, політичних задумів та козацького стилю життя складало значну і найбоєздатнішу частину інтервентів, що протягом 1604-1618 років плюндрували Московію.

Такі реалії історії. Такі звичаї війни. Така нелакована історія польсько-московсько-українських взаємин початку XVII століття.