З початку тисячоліття частка долара у резервах країн повільно знижується. Якщо у 1999 році доларові активи складали 71 % золотовалютних запасів світу, то у 2009 році - 65 %. У Китаї цей показник зменшився з 80 % до 30 %.

Kлючова роль долара у світовій фінансовій системі значною мірою визначила надування фінансових бульбашок і поточну світову кризу. Присутність долара у більшості операцій на світовому ринку зробила валютні торги воістину цілодобовими.

Вони починаються у Новій Зеландії і закінчуються у Нью-Йорку. З 1989 року обсяг світового валютного ринку зріс у шість разів. Сьогодні розміри спекуляцій у світі за день у 27 разів перевищують річний ВВП України.

Під час Другої світової війни США були єдиним банківським центром, який не зачепили бойові дії. Це дозволило зробити долар ключовою світовою валютою і істотно підсилити позиції США на світовому фінансовому ринку.

Простіше кажучи, суттю подальшої економічної політики Штатів стала кредитна експансія - надруковані долари використовувалися для захоплення ринків і ресурсів в інших країнах.

Світова економічна система, збудована американською владою, починаючи з Рузвельта, передбачала захист власної економіки від криз - у момент перегріву для недопущення інфляції "зайві" долари просто скидалися на світові ринки.

Але, як відзначають російські економісти Кобяков і Хазін, система "випускання пари" з фондового ринку вимагала постійного збільшення масштабу "доларового світу". Чим більше коштів накопичував фондовий ринок, тим більше потрібно активів, які можна було б котирувати у доларах.

Оскільки загальна кількість матеріальних активів обмежена, то така система вимагала або постійного збільшення країн, що переходять на американську модель економіки, включаючи вільне ходіння долара та відкриття фінансових ринків, або неухильного наростання фінансових активів.

Останнє призводило до зростання класичної фінансової "піраміди". З'явилася небезпека повторення криз, що спостерігалися в США у 19 столітті та першій половині 20 століття, але вже у всесвітньому масштабі.

Це вимагало активних заходів з пошуку нових територій для експансії долара, що стало однією з важливих причин процесу, який пізніше назвали "глобалізацією".

Критичною подією було падіння радянського блоку. Тоді перед США стояло завдання не допустити посилення економічного і політичного контролю над радянськими республіками з боку європейських партнерів Америки, передусім Німеччини.

Треба було різко збільшити доларову масу, поширивши світову валютну систему на нові ринки. Зробити це без різкої зміни макроекономічних пропорцій було складно, тому процес не був швидким.

Рішення підказало саме життя - в основу механізму нарощування доларової маси лягло поширення нових технологій - комп'ютерів, телекомунікацій, інтернету - всього того, що згодом економісти назвали "новою економікою".

На її основі США забезпечили собі десятиліття безтурботного зростання - зачаровані прекрасними перспективами IT-компаній, інвестори жваво скуповували їхні акції.

В результаті, у 1990 роки навіть з'явилося "вчення" про "нову економічну парадигму". Вона передбачала, що американська економіка увійшла "в стадію нескінченного безкризового і безінфляційного зростання".

Фондовий ринок зростав, як на дріжджах, ще більше відриваючись від матеріальних активів. Це й стало однією з ключових причин теперішньої світової кризи.

Божевільний підйом фондового ринку дозволив США друкувати додаткові долари, наповнюючи ними пострадянський простір. Якщо у 1991 році у світі в обігу нараховувалося 1,8 мільярда стодоларових купюр, то сьогодні ця цифра перевищує 4,5 мільярда, причому три чверті циркулюють за межами США.

Коли розширювати доларовий світ стало нікуди, з'явилася небезпека кризи. Однак фондовий ринок жив власним життям, адже побудована модель дозволяла отримувати колосальні прибутки на порожньому місці. Зупинитися не міг вже ніхто.

Ситуацію ускладнив зв'язок адміністрації Клінтона з керівництвом нових монстрів ІT-індустрії, а також ключовими фінансовими гравцями світу. У результаті, фінансові ринки ще більш лібералізували.

Але всьому приходить кінець. Наприкінці 1990 років, у момент введення євро, його курс до долара був встановлений на позначці 1,1736 долара за євро. Досить швидко обсяг цінних паперів, що номінується у європейській валюті, перевищив кількість аналогічних паперів, номінованих у доларах.

Однак скоро долар став упевнено дорожчати, а євро - падати. Експерти пояснювали це війною на Балканах, і подальшою дестабілізацією економічної ситуації в Європі. Мовляв, одним із завдань війни було зменшити привабливість євро.

Це правда, але не вся. Причинами також були можливість спекулянтів добре заробити на різниці європейських та американських процентних ставок, а також інтереси промисловості європейських країн у боротьбі з азійськими конкурентами.

На початку нового століття всім стало зрозуміло, що "безкризове зростання" закінчується. У 2000 році вперше за десятиліття почали швидко падати фондові індекси у США внаслідок обвалу котирувань Intel, Kodak, Apple, Dell та інших флагманів "нової економіки".

Керівництво США взялося за випробувані методи з девальвації долара. Ось що тоді писав економіст Андрій Кобяков: "22 вересня 2000 року сталася неординарна подія. Європейський центробанк спільно з центральними банками країн "сімки" злагоджено здійснив інтервенції на валютному ринку з метою захисту курсу євро".

На думку економіста, участь ФРС у спільній акції означає, що фінансова влада США після багаторічного слідування у руслі політики сильного долара погодилася на м'яку девальвацію сильно переоціненої американської валюти.

З тих пір, з перервами, проводилася політика "слабкого долара", яка, на думку багатьох експертів, була результатом своєрідного "західного консенсусу".

Однак численні заяви представників європейського та азіатського бізнесів про те, що ця політика ставить їх у нерівні умови з американськими виробниками, переконують: "консенсус" був не зовсім повним і добровільним.

З кінця 2000 року, а також після банкрутства компанії "Енрон" і терактів 11 вересня 2001 року Федеральна резервна система неодноразово знижувала облікову ставку, довівши її до 1 % у 2004 році.

А черговий мінімум долара до євро був зафіксований 31 грудня 2004 року. В Україні тоді гриміла помаранчева революція. Деякі американські коментатори стверджували, що саме слабкий долар допоміг тоді Бушу перемогти Керрі на виборах президента.

Справді, зниження курсу долара щодо євро здешевлювало зроблені у США товари, а значить, вони ставали більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Для Америки було важливо послабити ключовий дисбаланс своєї економіки - перевищення імпорту над експортом.

Розриваючись між цим протиріччям - дешевий долар вигідний виробникам, а сильний - залучає інвестиції, а також для стримування відтоку капіталу Штати почали піднімати облікову ставку. За 2004-2006 роки її підвищували 18 разів до 5,25 % річних.

Цей показник тримався до вересня 2007 року, коли долар встановив історичний мінімум - 1,412 долара за євро. Тоді уже вирувала іпотечна криза, але долар продовжував падати. А 16 квітня 2008 року - черговий рекорд: 1,5967 долара за євро.

На тлі негараздів у банківській системі, перед загрозою рецесії, США не придумали нічого нового і продовжили накачувати економіку бюджетними грошима. У цьому суть дій як минулого міністра фінансів Генрі Полсона, так і нової команди Барака Обами.

У квітні 2008 року країни "Великої сімки" вустами своїх міністрів фінансів почали протестувати проти тривалого ослаблення американської валюти. Вони попередили про можливе погіршення економічної ситуації у світі. Так і сталося. Після обвалу фондових ринків восени 2008 року настав крах п'яти провідних інвестиційних банків.

18 вересня 2008 року всі ключові центробанки світу, крім Японії та Росії, прийняли безпрецедентне рішення про одночасне зниження процентних ставок. Загалом за 2008 рік ключова ставка ФРС опускалася сім разів з 4,25 % до 0,5 %. Упродовж першого півріччя 2009 року ФРС зберігала діапазон ставки у межах 0-0,23 % річних.

Однак через те, що долар - не тільки національна валюта США, а й світова резервна валюта, для Америки завжди було важливо підтримувати міф про сильний долар і не допускати його надмірного падіння.

Правда, утримувати "консенсус" щодо підтримки американської економіки на засадах постійного знецінення долара і одночасно зберігати найпривабливішим у світі свій ринок капіталу, за рахунок чого фінансується величезний торгівельний дефіцит США, упродовж останніх кількох років ставало усе складніше.

"Долару винесли смертний вирок", "Качка заклювала долар" - такими заголовками рясніли перші шпальти газет 6 жовтня 2009 року.

Публікація в британській газеті The Independent про секретні переговори, що начебто ведуться Росією, Китаєм, Японією, Францією, Бразилією, Саудівською Аравією, Кувейтом і Катаром щодо переходу у розрахунках за поставки нафти з долара на "корзину валют", спровокувала різке падіння долара на світовому ринку.

Газета, посилаючись на власні джерела, повідомила: міністри фінансів і глави центробанків Росії, Китаю, Японії та Бразилії вже провели таємні зустрічі для вироблення нової системи розрахунків.

Перехід на "нафтову корзину", що включає золото, ієну, юань, євро і наразі неіснуючу загальну валюту нафтових арабських країн, стане можливим до 2018 року, запевняють джерела британського видання.

Цього ж дня курс євро виріс на 0,7 % до 1,4764 долара, повернувшись до максимальних позначок за останній рік. І хоча після спростувань офіційних осіб валюта США частково повернула свої позиції, цей приклад свідчить: світ все частіше замислюється про перспективу світової валюти.

Наразі долар зберігає домінуючі позиції у глобальному валютно-торговому обміні. За оцінками експертів, у 2008 році 86 % від 3,2 трильйона доларів щоденних операцій на світовому фінансовому ринку котирувалися у доларах. Однак ця частка знижується - у 2001 році вона становила 90 %.

Паралельно з девальвацією, з початку 2000 років йшов процес повільного зниження частки долара у золотовалютних запасах різних країн. Якщо у 1999 році доларові активи складали 71 % золотовалютних резервів світу, то у 2009 році - менше 65 %.

У 2004 році 80 % резервів Китаю припадало на долар, у квітні 2009 року - лише третина. Російський Центробанк за останні три роки теж істотно знизив частку долара у своїх заощадженнях - з 70 % до 45 %, збільшивши частку євро з 25 % до 44 %.

Останнім часом також зменшували частку долара у своїх резервах азійські країни. А, наприклад, Аргентина і Бразилія з осені 2008 року частково відмовилися від долара у взаємних розрахунках, перейшовши на песо і реали.

Цей пілотний проект наразі невеликий, але згодом, кажуть місцеві чиновники, його планують поширити на всі країни, що входять у регіональний торгово-економічний союз, - Аргентину, Бразилію, Парагвай, Уругвай і Венесуелу, а також на асоційованих членів - Чилі, Болівію, Колумбію, Еквадор і Перу.

Названі держави згодом планують запровадити єдину валюту на кшталт євро. Про посилення регіональних інтеграційних процесів свідчить і створення Аргентиною, Болівією, Бразилією, Венесуелою, Уругваєм та Еквадором, які входять до Союзу південноамериканських націй, Банку Півдня з капіталом у 20 мільярдів доларів.

Росія ж намагається хоча б у майбутньому відігравати нову економічну роль у регіоні, пропонуючи переходити на свою валюту у двосторонніх відносинах Китаю, В'єтнаму, країнам СНД та Україні. Мова йде про розрахунки в рублях при купівлі енергоносіїв.

А у червні 2008 року, під час Петербурзького економічного форуму президент Дмитро Медведєв прямо заявив про плани зробити з рубля ключову регіональну резервну валюту і перетворити Росію у міжнародний фінансовий центр.

І хоча економісти скептично ставляться до таких перспектив, вважаючи їх надто амбітними, але повністю схвалюють більшість довгострокових заходів, які пропонує російське керівництво у цій сфері. Головне, за їхніми словами, вони підвищать конкурентоспроможність російської економіки.

У вересні 2009 року Венесуела заявила про плани використовувати рубль в якості резервної валюти. Але, очевидно, що наразі це скоріше політична заява, викликана бажанням отримати великі економічні преференції від РФ.

Заміну долару шукають не тільки опоненти США. Можливість введення єдиної валюти вивчає низка країн Південної Африки, а також Австралія та Нова Зеландія. Навіть центральний банк Іраку, контрольований військами США, у 2008 році заявив про бажання зберігати свої заощадження у різних світових валютах.