Ще Варшава перебувала в руках гітлерівців, ще багато українців, котрих збиралися переселяти на схід, перебували під чоботом того ж окупанта, але вже 18 вересня Ніколай Підгорний, призначений головним уповноваженим з евакуації, виїхав до Любліна - "для практичного здійснення зазначеного погодження".

Про поспішний характер майбутньої акції засвідчує й ще один промовистий документ: 18 вересня 1944 року народний комісар внутрішніх справ УССР Рясний передав на затвердження до ЦК КП(б)У список уповноважених НКВД при районних уповноважених. Минуло три дні, і Хрущов передав повноваженому представникові уряду УССР при Польському комітеті національного визволення Ніколаю Булганіну затверджену Совнаркомом УССР спеціальну інструкцію, яка передбачала порядок приймання сільгосппродуктів від евакуйованих.

А 23-24 жовтня 1944 року в Любліні вже відбувається нарада при головному уповноваженому уряду УССР з переселення українського населення на території Польщі за участю секретаря ЦК КП(б)У Дем'яна Коротченка. Останній спеціально прибув із Києва, аби прискорити переселення українців. Зрештою, його вказівки були аж надто зрозумілі: "Не треба тут бути страшно обережним, увага, звичайно, потрібна, але все-таки на відправлення натискуйте... Врахуйте цю особливість - селянин залишає місце, де жив його дід і прадід. Значить, треба так поставити справу - збирайся і виїжджай".

Однією з причин, на думку Р. Дрозда, що підганяла процес взаємного переселення, було намагання уряду СССР завершити його до відкриття Кримської конференції, де планувалося офіційно закріпити совєтсько-польські кордони.

Совєтська сторона пояснювала підписану угоду досить своєрідно з погляду "турботи" про українців Закерзоння: "Угода стала прекрасним розв'язанням проблеми про національну меншину в Польщі й була продиктована дружніми стосунками між двома слов'янськими народами. Витікаючи з доброзичливих стосунків між українським і польським народами, взаємна евакуація населення повинна була сприяти дальшому поглибленню дружніх відносин між ними і підготовляла ґрунт до непорушності нових державних кордонів між Совєтською Україною й демократичною Польщею".

Зовсім протилежно сприйняли звістку про переселення самі українці, котрих мали відправляти до СССР.

Населення Галучкова, в якому нараховувалося 116 українських господарств, зокрема заявило уповноваженим з переселення: "Ми не бажаємо не тільки їхати, але й слухати; нам нікуди їхати, у нас Україна тут".

Староста села Симушова (1939-1941 років - голова сільради) так відгукнувся на пропозицію переселення в межі совєтської України: "Якщо у вас кордон на сході, то у нас кордоном є Сян".

Коли в селі Глочма представники влади спробували використати для агітації за переселення 150 українських сімей місцевого священика, той на своє звернення почув від парафіян таку відповідь: "Ви можете їхати, а в нас батьківщина тут, і їхати ми не збираємося, наш український кордон має бути до Криниці, - тобто в крайньому населеному пункті в передгір'ях Татр, поблизу Кракова".

Відмова в приєднанні українських етнічних земель до УССР, грубий тиск з переселенням викликали велике обурення в середовищі українців. Про їхні настрої свідчить, зокрема, звернення лемків, котрих почали переселяти пізніше, передане урядові СССР через уповноваженого з евакуації в Горлицях:

"Наші умисли і очі звернені на схід, на руський народ, і ми надіялися звідтіль визволення. Коли червона армія начала наступать на германців, ми утішились, у нас в Карпатах зачали організовувати отдєли партизанов, наші люди зачали виступати і доповняти їх, але за то немало погибло наших із рук германських.

Ми живили потайки партизанов, доносили їм відомости, хотя нам за те грозила смерть од германців. Коли червона армія перейшла нашу землю, до нас прибули воєнні старшини для набора людей до червоної армії. Ми не чекали на примус, але дали охотно добровольців, й значне число. Наші добровольці були в перших рядах на фронті, єсть убиті, єсть ранені і каліки і єсть відзначені за відвагу.

Ми думали, що знайдемося разом з нашою руською землею в границях Совєтського Союза, і що Совєтський Союз зробить з нашей Лемковщини Красну Швейцарію, і ми заживемо свободним життям на нашій землі".

Але яке розчарування чекало лемків, коли вони дізналися, що Совєтський Союз "продав чи дарував нашу землю полякам, а нам предложив охотне переселення. Часть народа переселилася, а друга часть, котра більше свою рідну землю любить, користуватись с того не хоче, позосталась на своїй землі, хоч і знає, що земля та гориста і мало родюча, але наша, руська, і вистарчальна на наше удержання, бо що сказав би Вам серб або чорногорець, якби йому предложили: "Серб, покинь свою землю і твої гори і переселись на Україну, на чорнозем". Знаєм, що не згодився, а що сказав би швейцар, а що сказав би ескімос з далекої Гренландії".

Справді, образу лемки відчули велику, удар для них був дуже болючим: адже які сподівання мали: "Ми кривдились Совєтському Союзу, ми ніде не виступали протів і відносились якнайлучше і до червоної армії і споживали, чим могли, споживали воєнні відділи, давали континґент м'яса, збіжжя, картошки і роботу, а Совєтський Союз продав нашу землю полякам, тож коли спродав землю, то спродав нас, людей, бо ми живем не на місяці, тілько на землі і з місяця не сходим на землю, і на тій землі хочемо і дальше жити і переселятися не міркуємо.

Але власті стосують до нас примусове переселення, при помощі війська викидають безборонних з хати, конфіскують посліднє невелике майно.

Поляки кажуть, що вони русин не виселяють, що вправди на війську мундир польський, але ж під мундиром не польська особа криється. Хто не хоче охотно йти, то кажуть, підеш примусово, але мусите записатись як охотно. Ми заявили, що ми люди, а не худоба і не африканці чорні, бо і тими не торгують, щоби з нами в такий спосіб поступати. Ми нічого Совєтському Союзу, ані полякам не винні, щоби нас стосувати і принудітельно змушено викидати з нашої землі.

Ми першими до тих часів невольно будем зносити це і дальше, але хочем терпіти на нашій землі, бо вона єсть наша, руська".

А відтак відбувалося не тільки прозріння, ставилися й вимоги:

"Якщо Совєтський Союз не хоче нашу землю, то не хоче й нас, то і зоставте нас, коли ми Вам не нужні!.."

А на виступ районного уповноваженого з евакуації в Перемишлі Тишенка ОУН поширило таку відповідь: "Брехливій і запроданій вашій пропаганді не віримо. Знаємо, що усі обіцювані "золоти гори" - це обман. Кожний цукерок, простягнутий вашою рукою - це отрута. Ще не було на світі імперіаліста, який думав би про добро поневоленого народу, а не про власні користі. На усі підлі заходи ворога відповімо незламною поставою і витриваємо на сторожі родинних вогнищ, свого життя та життя своїх найближчих... Ми, українці, не перебували так довго під сонцем сталінської конституції, щоб захворіти від його надмірного тепла на удар мізку, тому потрафимо правильно оцінити нашу ситуацію і загрозу для нашого існування.

Не захитають нашої твердої постави безпосередні горлання про кінець війни, сталі кордони, договори і т.п., бо знаємо, що це - звичайний засіб большевицьких аґентів, щоб заломити нас психічно і запоморочених запроторити у важку, безпросвітну духову і фізичну неволю".

До речі, такий поворот з розв'язанням проблеми українського етносу на західних рубежах боляче відлунився не тільки в свідомості населення Закерзоння, а й серед громадян УССР. Скажімо, професор Львівського педагогічного інституту М. С. Думка висловився тоді так: "Настрій наш, галичан-українців, сильно підупав. Зникають наші сподівання на воз'єднання всіх українських земель, хай навіть у формі великої української совєтської республіки. Всі українці кажуть, що Совєтський Союз війну програв, а виграла її Польща. Знову розривається українська земля на частини: до Польщі відходять Лемківщина, Перемишль, Ярослав та інші..."

Оскільки добровольців на переселення було не густо, а багато хто з тих, які встигли скуштувати "комуністичного раю", почав тікати назад, то влада застосовувала примус, що підсилювався розбоєм польського шовіністичного підпілля.

Польські групи терористичні, визнають А. Щесняк і В. Шота, чинили акти безправ'я, мордів і грабежу на людності українській, котра мешкала на правому березі Сяну. Зокрема, 7 квітня 1945 року банди "Лиса" і "Волиняка" здійснили напади на село Савків, під час якого було застрелено 15 українців і пограбовано їхнє майно. Подібну акцію виконано на початку червня 1945 року на село Піскоровичі Ярославського повіту, де загинуло близько 300 українців. Така ж доля судилася і мешканцям Павлокоми.

Вищеназвані польські автори не згадують про трагедію Завадки Морохівської, котру чимало дослідників порівнює з долею чеського села Лідіце, всіх мешканців якого гітлерівці знищили на знак помсти за вбивство шефа "протекторату Чехія-Моравія" Гайдріха. Але треба погодитися з І. Гватем, що загибель Лідіце сталася під час війни, а вимордовування жителів Завадки Морохівської вчинили польсько-совєтські сили 1946 року, отже в час "миру".

Депортований з Лемківщини Микола Дупляк у зв'язку з трагедією Завадки Морохівської пише:

"Після закінчення Другої світової війни цілий світ довідався про знищення гітлерівцями чеського села Лідіце. Пам'ять про нього живе як приклад варварства німецьких фашистів. Чи знає світ про українське Лідіце на Лемківщині? Хто ж з українців знає про наші Лідіце в Бескидах? Хто розказав про нього світові? Назва села - Завадка Морохівська.

П'ять раз нападало на нього військо 34-го польського полку з Сянока та знущалося з людей тільки за те, що не хотіли покинути рідної землі...

Завадка Морохівська не виняток. Є в нас ще інші Лідіце. У селі Павлокома польські боїв карі впродовж одного пополудня вимордували 360 людей. Масово вимордовували нашого брата в селах Піскоровичі, Малковичі, Люблинець, Березка, Терка та інших місцевостях".

Довідка про бандитські прояви і дії бандитських угруповань у районах, де здійснювалась евакуація українського, білоруського і русинського населення з території Польщі на Україну відповідно до угоди 9 вересня 1944 року" дає змогу побачити весь трагізм становища українського населення в період депортації його в совєтську Україну. Принагідно треба зауважити: не можна захисні акції Української Повстанської Армії сприймати через призму подання їх комуністичною ідеологією, котра постійно таврувала різними наклепами український національно-визвольний рух.

У Закерзонні УПА справді виступила оборонцем прав місцевого автохтонного українського населення. Її відділи розладнували комунікаційні системи, підриваючи і спалюючи мости, знищуючи залізниці, телефонні лінії. Силами повстанців ліквідовувалися переселенські комісії на чолі з енкаведистами, знищувалися польські військові сили, залучені до цієї варварської акції.

Це, до речі, засвідчує документ із колишнього таємного архіву. Головний уповноважений уряду УССР з евакуації М. Ромащенко 11 квітня 1946 року писав, зокрема, до генерального уповноваженого уряду Польської республіки з репатріяції Вольського:

1) У Горлицькому і Ново-Сончському районах забезпечити активну допомогу з боку наявних там прикордонних військ.

2) У Лисківському районі збільшити кількість збройних сил не менше, ніж на два полки.

3) У Грубешівському районі основна маса українського населення, що ще підлягає евакуації, проживає в ґмінах Белз, Кристинополь і Сокаль. Якщо в район Белза направити один полк військ, то він реально допоможе справі евакуації.

4) У міру закінчення роботи в Томасівському районі звідти можна зняти два полки 3-ї дивізії й направити у Влодавський район. Цього також буде достатньо, щоб у першій половині червня місяця ц.р. по цьому району закінчити евакуацію.

5) У Любачівському районі є один полк, але він активних операцій не проводить. Якби добитися активної участи цього полку в боротьбі з бандитизмом, то евакуацію по цьому району можна було б закінчити в кінці травня місяця ц.р."

І лише воїни УПА продовжували боронити свій народ.

До найважливішого активу УПА в Закерзонні слід віднести розгром ворожих залог у селах Тисовій, Жогатин, Кузьмин, Кристинопіль, здобуття і знищення залізничних станцій із залогами в Олешичах, Сокаль-Забужжі, Новій Греблі і т.д., напади на Бірчу, Перемишль, рейди "вовків" на Підляшшя. Окремої згадки заслуговує ліквідація сотнею командира Хріна віце-міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчевського.

Незважаючи на те, що постійні бої, хвороби десятку вали вояків УПА, вони продовжували діяти на терені польської держави, завдаючи великої шкоди реґулярним армійським формуванням, кинутим проти українських повстанців. "Наші солдати, - визнає командир польського піхотного полку, - кляли, що не можуть вертатися додому, що війна для них триває. Ховали забитих, скрегочучи зубами, відвозили до шпиталів поранених, але потім знову робили все, що могли, аби скінчити з бандами. Однак це не було легко. Шукання такої банди в горах нагадує приповідкове ловлення шпильки в стіжку сіна".

А там діяли відділи таких прославлених командирів УПА як Хрін, Стах, Бір та багатьох інших. Окремо слід згадати й командира цього з'єднання, що воювало на Лемківщині, Рена. Це саме завдяки їм польсько-большевицькі каральні загони так і не змогли здійснити поголовне виселення українців з батьківської землі.

До речі, ось як самі поляки відгукувалися про УПА на Закерзонні: "Пановє, то не єст банда, а зорганізована сіла, мендзи німи єст дужо учоних і інтеліґентних людзі, ктурих нам бракує".

Польські автори А. Щесняк і В. Шота визнали, що спроби каральних органів і реґулярного війська на дали в 1945-1946 роках бажаних наслідків у боротьбі проти УПА. Розгромлені по кілька разів сотні, підкреслюють вони, відроджувалися знову, знаходячи допомогу й опіку в селах у мешканців, приналежних до ОУН.

Діяльність УПА на Закерзонні навіть не дала змоги польській владі провести 14 лютого 1946 року перепис населення в ґмінах Ступосяни, Затворжиця, Тарнава, Нижня, Волковия, Цисня, Балигород і Лукова Лісківського повіту, громад Бартківка, Павлокома, Диленгова, Яблонниця, Руська, Грошівка - Улич-Бжозівського, ґмінах Бірча, Жогатин, Кузьмина, Войткова - Перемишльського, селі Добча і ґміні Адамівка - Ярославського, в Добрій Шляхетській і Загутині створила труднощі в цьому пляні, а документи з Голушкова-Сяноцького взагалі були перехоплені українськими повстанцями.

Треба відзначити: інколи спільно з УПА в цих акціях брали учать і відділи польського антибольшевицького руху. Зокрема, загони Жубрида і Косаківського виступали спільно з УПА проти польської міліції, протидіяли евакуації українського населення, за що піддавалися остракізму в жешувській газеті "Єдність".

Щоб примусити українців до виїзду, польська влада зорганізувала 24 липня 1945 року конференцію, присвячену проблемі переселення. На переконання Р. Дрозда, головна її полягала в тому, щоб довести українцям неминучість для них цієї акції. Польська сторона в присутності представників українських громад з Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств висловилася за продовження процесу переселення, а також за добровільні виїзди українців на західні й північні землі, що залишалися німцями. Це однозначно вказувало на те, що польський уряд не вважає за можливе проживання українців на їхній прабатьківській землі. Він узагалі хотів виселяти до УССР не тільки усіх українців, а й мішані сім'ї, якщо батько в них не був поляком.

Етнографічна чистота держави є однією з основ будівництва нової Польщі, - писала 8 червня 1946 року "Газета Любельська", мовляв, "Совєтський Союз надав багато ясності і цій основі".

А тому, - продовжувала газета, - "розбійники УПА не затримають евакуації. Вона буде, як повідомив нашому редактору головний представник Польської республіки у справах евакуації громадянин Беднаж, через пару тижнів закінчена. Бандити УПА втратять матеріальну базу - українське село. Військо Польське ліквідує залишки фашизму, а на колишніх українських господарствах поселиться польський репатріянт з СССР".

Цього польській владі за допомогою Москви вдалося досягнути. Хоч і не одразу, бо виселити "добровільно" всіх українців з їхніх рідних земель, що відійшли до Польщі після другої світової війни, в 1944-1946 роках, не змогли.

Що ж стосується кількості вивезених до УССР, то ці дані в польських і совєтських джерелах не узгоджуються. Так, А. Щесняк і В. Шота в своїй праці вказують, посилаючись на польські документи, що за період від 15 жовтня 1944 по 31 грудня 1946 року з Польщі переселено 122 618 родин (488 618 осіб). Є. Пастернак, використовуючи польські офіційні джерела, називає цифру в 529 925 осіб за вказаний час. Цей же автор, посилаючись на совєтські дані (на жаль, їхніх конкретних джерел не надано), вказує кількість переселенців до УССР за період від 15 жовтня 1944 до серпня 1946 року - 485 764 особи.

Отже, важливими для уточнення всіх аспектів переселення є совєтські документи, що зберігаються в Києві або Москві. Зокрема, "Заключний звіт Головного Уповноваженого Української Совєтської Соціялістичної Республіки з евакуації українського населення з території Польщі про виконання Угоди від 09.09.1944 р. між Урядом Української ССР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі". В ньому, зокрема, зазначається, що вже 1 листопада 1944 року був відправлений перший ешелон з евакуйованими з села Стрільці Грубешівського району, що складався з 28 вагонів, у яких було відправлено 78 господарств, що нараховували 290 чоловік. Ешелон був відправлений із станції Володимир-Волинський з призначенням на станцію Ново-Хортиця Запорізької області. Повантаження здійснювали референти Грубешівського району тт. Афанасенко і Данько. Починаючи з цього часу, відправлення всіх евакуйованих здійснювалось систематично, не завжди з однаковою інтенсивністю... і було в основному закінчено 5 липня 1946 року. Останній збірний ешелон був відправлений 12 липня 1946 року з Влодавського району в складі 15 вагонів, у які було повантажено 27 господарств з кількістю осіб 71. Ешелон відправився зі станції Буг-Влодавський з призначенням на станцію Дубно Рівненської області".

Отже, за офіційними даними совєтської сторони, в УССР переселено станом на 20 листопада 1946 року 122 622 родини або 482 880 осіб.

Це був надзвичайно сильний удар по українству відродженої Польщі. Але не останній, бо попереду на нього очікували нові випробування.