До цього я йшов довгий час. А почалось все у студентські роки, 1988-89, коли почала відкриватись історична правда, коли до нас почала потрапляти підпільна література, насамперед, з діаспори. Ще у 1989 році, в кінці осені, ми в Сумах створили Осередок Спілки Незалежної Української Молоді. Це була молодіжна радикальна організація. Пізніше її перейменували на Спілку Української Молоді, і я мав честь очолювати СУМ Сумщини. Все це відбувалось під впливом прочитаних книжок. З дитинства я любив читати, любив історію. Саме тому і вступив на історичний факультет. Історія дає привід до роздумів над долею народу, про його минуле, теперішнє і майбутнє. Великий вплив на мене мали роботи Дмитра Донцова, Ярослави Стецько, Бандери. Пізніше, коли почав досліджувати історію рідного краю, то з подивом для себе дізнався, що найперша в Україні програма політичної організації «Братство Тарасівців» була написана в нашому районі, в селі Глинськ у 1891 році. Це було для мене дуже символічно. А потім, коли почали відкриватись архіви, зокрема в СБУ, я дізнався, що в моєму рідному селі був відділ УПА, який активно діяв і користувався активною підтримкою населення. А в Конотопському районі, селі Козацькому, була викрита остання криївка націоналістів-підпільників у 1951 році. Тому на Сумщині також не був чужим націоналістичний рух. Крім того багато видатних діячів ОУН вийшли з цієї місцевості, зокрема тепер покійний Володимир Мазур, який довгий час очолював «Українську Поміч в Америці». Моє зацікавлення історією й привело до того, що я став переконаним націоналістом. Пізніше почалась безпосередня діяльність. На початку 90-х років однією із найпам'ятніших для мене подій була участь у студентському голодуванні в Києві. Якраз в жовтні минає річниця цього голодування. Пройшло вже 20 років, і тепер ми можемо оцінити те, чи були ці дії правильними. Але той факт, що ми йшли з щирим серцем, з романтизмом і з вірою в Україну, якої сьогодні багатьом бракує, значною мірою призвело до того, що сьогодні ми маємо незалежну Україну.

Це було дуже цікаве явище. Сама ідея виникла влітку 1990 року на студентському колі в Запоріжжі. Тоді на святі козацької слави представники молодіжних козацьких організацій - УСС, студентське братство, Спілка української молоді, зібрались разом. І там було вирішено, що «мітинговщина» уже «приїлась». Спочатку це людей об'єднувало, мобілізувало, але коли люди із прапорами збирались, виступали, і на цьому все закінчувалось, то навіть Верховній Раді все це стало нецікавим. Ми побачили, що є реальна загроза нового союзного договору, і уряд Масола активно намагався здавати і соціальні, і національні українські права. Саме тому було вирішено зробити масовий, радикальний захід, до якого залучити якомога більше молоді. І на початку жовтня 1990 було скликано нараду молодіжних організацій. Люди їхали, самі не знаючи, що буде далі. По приїзді всі встановили намети. Це було несподіванкою, навіть, для багатьох лідерів демократичних сил і, тим більше, для КГБ. Люди почали масово підтримувати цей студентський плацдарм, і це почало впливати на політику. Постало питання розширитись в регіонах. Цікавий факт - коли я «відголодав» настільки довго, наскільки міг ( мене вже винесли з наметового містечка лікарі), я поїхав на Сумщину піднімати сумських студентів. Про них думали, як про байдужих, несвідомих людей. Але коли ми туди приїхали, піднімати вже не було кого, вже всі самі організувались. Ми очолили цей рух. В Сумах вийшли представники навчальних закладів на площу Незалежності (тоді це була площа Леніна). Представники обкому партії та комсомолу дуже злякались, оскільки це було для них цілковитою несподіванкою. Такі події, як студентська революція, були прологом, зразком для Помаранчевої революції. Я вважаю, що це були найсвітліші дні мого життя, тому що багато людей були поруч. Це були люди різного віку, з різних районів, навіть, з різних країн. Ми свято вірили, що нам вдасться добитись виконання своїх умов. Зрештою, так і сталось. Йшлося про заборону компартії, створення Української армії, незалежність України.

Фактично в мене є кілька збірок. Якщо говорити про ті книжки, що вийшли з мого благословення у світ, за моєю редакцією, або як упорядника, видавця чи співавтора, то таких перевалило за сотню. Авторських книг у мене кілька. Дві перші були присвячені проблемам виховання молоді. «Не дайте загубити майбутнє» і «Молоді - націоналізм». На моє глибоке переконання, від того як ми виховаємо молодь, залежить наше майбутнє. Є така приказка: «Той народ, який думає на рік вперед - сіє хліб, хто думає на 10 років - садить сад, хто думає на 100 років - виховує молодь». Це як в кожній сім'ї - якими виховають нащадків, такою й буде старість. Так само і в державі. Тому довгий час я працював як молодіжний діяч у Спілці Української Молоді, потім в Молодіжному Націоналістичному Конгресі, який я очолив в 1998 році . Є в мене також збірка «Життя для України». Вона теж призначена для молоді, але має більш історичний напрямок. Там змальовані образи українських провідних діячів - Миколи Міхновського, Степана Бандери, Ярослави Стецько, Зеновія Красівського, Дмитра Донцова та інших. Її мета - показати молоді, що наша держава не з'явилась нізвідки, не впала нам з неба; що за неї боролись люди, присвячували їй своє життя. Вони були з різних регіонів, народились в різний час (століття розділяє життя Міхновського і Красівського), але їх об'єднало те, що вони все своє життя безкомпромісно і послідовно йшли до своєї мети - боролись за краще майбутнє для своєї нації. Отже ця книга була написана для того, щоб молодь мала приклад для наслідування. І остання робота «Українофобія: 5 колона і ляльководи», була викликана нагальною потребою, щоб показати, що коїться сьогодні в Україні. Це збірка публіцистичних праць, яка, до речі, вже витримала 2 наклади за півроку. В ній описана діяльність 5 колони в Україні: звідки вона береться, хто її фінансує, і чим вона загрожує для нашої нації. Я думаю, що ця книга є на сьогодні дуже актуальною і, дай Боже, щоб вона втратила свою актуальність і завтра.

Фактично, це почалось в жовтні 1989 року, коли створювалась Спілка Незалежної Української Молоді Сумщини. Нам вдалось на той час об'єднати в своїх лавах найактивнішу та найперспективнішу молодь, як це вже потім виявилося. Ця організація стала дуже популярною не лише на Сумщині, але й в Україні. Ми видавали свою газету (я її редагував довгий час), провадили дуже активну діяльність. Тому, коли створювали Сумський Комітет молодіжних організацій, мене обрали першим головою. Цей Комітет об'єднує всі молодіжні організації області. Так само і до молодіжного парламенту мене було обрано як молодіжного діяча із Сумщини. А міністром науки та освіти я став завдяки своїм публікаціям. У1998 році покійна Ярослава Стецько зауважила нашу активність, і було вирішено під проводом ОУН створити молодіжну організацію - Молодіжний Конгрес Українських націоналістів. Ярослава Стецько запросила мене із Сум до Києва. Так що з 1998 року я вже працював у Києві у Молодіжному Конгресі і очолював його. Це була і є дуже активна організація. З середовища цього Конгресу ми маємо і заступників губернаторів, і заступників голів обласних Рад, і кандидатів наук. З його лав вийшли успішні, результатні, впливові люди. Перед нами було завдання - виховувати молодь у дусі патріотизму і готувати кадри для націоналістичного руху та державної політики. Фактично, із цим завданням ми впорались. Це є дуже велика робота. Часами - невдячна, тому що з молоддю треба працювати, а результати видно не одразу. Проте, не зважаючи ні на що, виховання нового молодого покоління я вважаю

дуже шляхетною працею.

Молодіжного ОУН як такого немає. Є юнацтво ОУН - підструктура традиційного ОУН. Є ряд молодіжних організацій, які співпрацюють з ОУН у тій чи іншій мірі. Це є СУМ, Молодіжний Конгрес, інші локальні організації. Звичайно, ОУН працює на більш високому, політичному рівні. Молодь готується до цієї роботи і активно до неї включається. Завданням молодіжних організацій є праця в молодіжному середовищі: виносити наші ідеї та ідеали до найширшого молодіжного загалу, виховувати молодь у націоналістичному дусі. А націоналізм не є приналежністю якоїсь партії. Це є світогляд, характер, історія, тому не можна прийти до ОУН з вулиці, написати заяву на папері. До цього треба готуватись і проходити відбір. Саме для цього наш молодіжний рух і покликаний. З іншого боку, ми завжди на передовій, коли є реальна загроза для держави, чи то антисепаратистські акції, чи антиімперські акції - наші члени завжди у перших лавах. Так було і під час Помаранчевої революції, так є і сьогодні.

Цей клуб очолює відомий український історик і письменник Роман Коваль. Він існує з 1998 року, і виник тому, що існує потреба у дослідженні історії національно-визвольних змагань 1917-20 років минулого століття. Назва «Холодний Яр» походить від назви місцевості Холодний Яр, в якій діяла повстанська республіка у 20 роках. Знаковою книгою є роман Горліса-Горського «Холодний Яр». Ми з Романом Ковалем здійснили два перевидання цього роману в Україні. Суть діяльності клубу полягає в тому, щоб розповісти ті події якомога більше, адже досі про них замовчувалось, залишилось дуже мало свідчень, документів, збереглось небагато фотографій, спогадів. Маємо тільки поодинокі твори, такі як «Холодний Яр» та деякі інші. Найважче працювати на Сході і Центрі України, де люди більш русифіковані, більш комунізовані. Голодомор пройшовся саме по цьому краю. Тож необхідно відроджувати саме цей край, його історію. Ми намагаємось роз'яснити, що націоналізм, боротьба за незалежність України не є вузьким, специфічним галицьким явищем, а це явище всеукраїнське, має воно глибоке коріння саме в центральній Україні. В рамках історичного клубу «Холодний Яр» видається газета, є цикл радіопередач, проводиться багато меморіальних, пошукових, дослідницьких заходів. Частиною моєї місії в Америці є пошук матеріалів, свідчень про цю добу. Дещо вже вдалось віднайти в Канаді, де я побував в Торонто, Монреалі, Вінніпегу. Я віднайшов деякі сенсаційні речі: фотографії, спогади, яких ще не бачив світ. Робота історичного клубу має велику цінність і велику перспективу. Завдяки роботі членів нашого клубу вдалося знайти багато невідомих архівних документів, було відкрито багато невідомих імен. Ми допомогли багатьом людям дізнатись про долю своїх рідних, знайомих. Це вдалось, зокрема, завдяки віднайденим і розсекреченим, опублікованим на сторінках нашої періодики протоколам допитів КГБ, де записувалась інформація про людей ( рік народження, місце тощо). Нам вдалось також знайти багато могил і відновити їх. Це є дуже шляхетна і важлива робота. Крім того, було видано 2 томи документів з архівів СБУ та Державного архіву про діяльність ОУН та УПА на Сумщині, про що раніше взагалі не було відомо.

Власне, зі Східної України я і не виїжджаю. За час своєї громадської діяльності я організовув акції різного масштабу - акції прямої дії і просвітницького характеру, науково-дослідницького характеру абсолютно в усіх областях України, включаючи Севастополь, Сімферополь, Херсон, Одесу, тощо. Я маю чітке уявлення не зі слів, не з переказів про ситуацію в усіх регіонах України. Зараз найцікавіше працювати у східних регіонах України, тому що на Західній Україні людям все це вже відомо, або вони так вважають, що їм це відомо. Вони з цим вже давно живуть. А в таких областях, як Полтавська, Чернігівська цікаво працювати. Люди сприймають все,оскільки раніше про це, навіть, не чули. Вони хочуть більше довідатись, почути з перших вуст. Ми проводимо багато презентацій книжок, покази фільмів, піднімається потужний пласт національної історії - всім цим цікавиться активна, перспективна молодь. Наприклад, перед поїздкою до Канади та Америки ми мали презентацію щойно виданої, упорядкованої мною, книги - "Антологія українського націоналізму" в Чернігові і Полтаві. Був дуже великий резонанс у засобах масової інформації, у громадськості. Ми мали декілька зустрічей із студентством, молодими журналістами, тобто все це лягає на дуже сприятливий грунт. Існують стереотипи і міфи. По-перше, що націоналізм - це лише галицьке, локальне в часі явище, який являв собою колабораціонізм з німецькими окупантами. Такі міфи нам вдається розвіювати, аргументовано, на основі документів. Нам деколи кажуть, наприклад, на Херсонщині: « Ви приперлись зі своєї Західної України насаджувати нам своє!» Я завжди відповідаю: «але велика кількість українських героїв зі Сходу, наприклад, Микола Міхновський з Київщини, Іван Маланівський з Кіровоградщини - це вони насаджували націоналізм на Західній Україні. А тепер просто повертаються джерела націоналізму звідти до вас. І люди тоді цим пишаються. І якщо ми сьогодні доведемо, переконаємо, донесемо аргументовано жителям Центральної і Східної України про їхнє коріння і розповімо, де їхня перспектива, - від цього буде залежати майбутнє країни. А націоналізм - це не є щось страшне, фантастичне, це всього кілька тверджень: що нація є для нас найвищою цінністю; що нацією можна називатись лише у власній державі, на своїй власній території; що цю державу треба захищати і розбудовувати. В цій боротьбі треба бути послідовним, принциповим і безкомпромісним, в цій державі має бути справедливий соціальний лад і забезпечення свобід кожного індивідуума, ця держава має бути соборною, об'єднувати всі землі. Все це просто і зрозуміло для всіх. Тому це працює.

Раніше приїзд студентів із Заходу сприймався вороже. Тоді їх називали "бандерівці". Інколи при проведенні акцій нам необхідно було мати паспорти, щоб показати, що ми місцеві. Тепер все інакше. На сьогодні молодь більш освічена, має кращий доступ до інформації, є Інтернет, газети, телебачення, хоча далеко не всі вони є українськими за змістом і за мовою. Але, все ж таки, хто хоче знайти, той знаходить. Молодь потребує контактів, молодь цікавиться, і вона розуміє, що є потреба знань, потреба в освіті. Тому що зараз, якщо хочеш мати перспективу, зочеш вижити у світі конкуренції - будь конкурентноздатним. Молодь намагається як губка ввібрати максимальну кількість суспільно-корисних знань. З цього боку працювати значно легше. З іншого - важче, оскільки є потужна експансія з боку Росії - інформаційна, економічна, політичний шантаж, доходить до прямої військової загрози. Проте, ми працюємо, і я бачу перспективу у вихованні української молоді.

Так, це явище є дуже поширеним. Щодо мови, то є багато цікавих парадоксів. Наприклад, на моїй Сумщині до 1990 року не було жодної російськомовної газети. Звичайно були партійні газети - обласна та районна. Зараз багато російськомовних газет, а україномовних - меншість. Така ж ситуація - і в інших регіонах. Поряд з цим є й справді багато патріотів, які спілкуються російською мовою, вони відчувають себе громадянами України і адекватно оцінюють Росію. Але попри це є природні лінощі чи комплекси, що заважають вивчити українську мову. Їм здається, що це вимагає зусиль, яких вони уникають. Спостерігаю й інше. Наприклад, в Києві. Заходжу до крамниці чи іншого закладу. Співробітники між собою розмовляють українською мовою, до них звертаюсь також українською, але вони відповідають російською, ніби в нас державною мовою є російська. Інший випадок був у Донецьку, який мене вразив. Зайшов до крамниці, щось спитав, а продавець мені каже: "А ви с України приєхали?". Я кажу:"А ви що не в Україні живете?" А вона "Нє, но ви так щіро говорітє!" Я відповідаю "Я і посміхаюсь щиро, і все роблю щиро". Ми посміялись, і вона перейшла на українську. Трапляється багато парадоксів. Тому українська є і буде державною, а що стосується російської, то заклики зробити її другою державною є дешевим піаром і провокацією.

Це вже не так, і, насамперед, завдяки не політичним, а культурним акціям і заходам. Сьогодні ми досить часто бачимо в тому ж таки Києві молодь у вишиванках, із різною національною атрибутикою. Це такі діячі як Олег Скрипка, фан-клуб «Динамо» дуже активно пропагує все українське. Тобто, не все йде через політичне, директивне ствердження, але й через молодіжну субкультуру.

В загальному де-юре і частково де-факто викладання ведеться українською мовою. Є різні виключення, наприклад в Криму, Одесі, Донецьку, Херсоні. Але в центральній та східній частинах навчання йде українською мовою. В той же час у школах і ВУЗах на лекціях, уроках все йде українською, а тільки виходять з аудиторії - переходять на російську. Тому введення обов'язкової української мови є абсолютно виправданою і необхідною. Викладач є на роботі і працює не тільки під час уроку, але й перерви, і зобов'язаний розмовляти українською.

Ця газета має довгу і славну історію. Під такою назвою вона видавалась ще в підпіллі у 40 роках. Пізніше в Мюнхені Степан Бандера відновив газету, і вона виходила довгий час під редакцією Степана Ленкавського, Дмитра Штикова, Данила Черківського, Андрія Васьковича, Андрія Гайдамаха. Ця газета поширювалась в усій українській еміграції. В 1992 році вона була перенесена до України, видавалась спочатку у Львові, а з 1996 роки - в Києві. І вже кілька років її редагую я. Ця газета друкує матеріали з історії визвольних змагань, висвітлює історію, актуальні політичні проблеми. Фактично вона є не лише органом проводу ОУН, а й намагається поширити національну ідею серед найширшого загалу. Вона поширюється в усіх регіонах України і світу. В тому числі має своїх читачів в Росії, Казахстані. Звичайно, ми також відчули кризу - підвищились ціни на папір і пересилку. Багато наших передплатників - люди похилого віку, які читали матеріали про часи своє молодості. Ми намагаємось поширювати інформацію також через Інтернет, маємо кілька сайтів. Таким чином намагаємось працювати в інформаційному просторі, який є дуже завантажений.