Осінь 1978 року була напрочуд гарна, поетична, вся в золотих шатах, що сяяли в сонячному промінні. Протягом вересня і жовтня не випало ні крапельки дощу, вітер не з'являвся між деревами, які спроквола опускали на брук яскраво-жовте і червонясте листя.

Володя любив осінню пору, якщо землю не спотворювала надокучлива сльота. Думки кружляли довкола навчального матеріалу, що тримав його прикутим до столу і піаніно. Він надавав заняттям першорядного значення, був зібраний внутрішньо, цілеспрямований і енергійний. Всі його справи складалися якнайкраще. Зрідка їздив до Києва, де записував свої нові твори. Відвідував республіканське радіо, де охоче давав інтерв'ю для слухачів з України та діаспори. У ті ж місяці продовжує складати мелодії своєї майбутньої опери, хоч лібрето ще не було написане через безладдя попередніх місяців. Та на те він не звертав уваги. Треба було нагромадити якнайбільше пісенного матеріалу. Працював також над кантатою «Чуття єдиної родини», аби вчасно виконати замовлення Міністерства культури. У побуті він також почував себе добре. Мати вийшла на пенсію і намагалася все робити так, щоб він міг безтурботно займатися своїми консерваторськими справами і творчістю, а також громадською роботою, зокрема, в Клубі творчої молоді, одним із фундаторів і членом правління якого він був. Там він докладав зусиль, щоб єдиний в Україні клуб такого роду існував і приносив користь молодій творчій інтелігенції.

Володя часто виступав разом із письменниками в аудиторіях Львова. Він мав свою улюблену тему- сучасна українська пісня та її творці. Його прихильно зустрічали львівські слухачі- виступи ж його були змістовні, думки невимушене викладені гарною українською мовою.

Він старанно готувався до тих зустрічей зі своїми прихильниками. У консерваторії всі були ним задоволені, крім В.В.Флиса. Секретар партійної організації Л.Т.Мельничук навіть запропонувала йому вступити в ряди комуністичної партії. Володя не відповів їй нічого, а партійний керівник вважала, що його мовчанка- знак згоди. При зустрічі з нею Володя ніколи не згадував про ту її пропозицію, а вона, видавалося, вже погодила з вищими партійними інстанціями. Він розповідав мені про все це, і я не заперечував, хоч і не радів. Я йому відповів:

- Якщо ти категорично відмовишся, то ті партійні супермени сприймуть твою відмову як образу і почнуть тобі капостити. Кроку не дадуть ступити. Вони ніколи не ставилися толерантно до творчих осіб, які занадто виокремлювалися серед загалу. Причеплять тобі якийсь ярлик чи «ізм». Членство в партії- чиста формальність, вона не захистить тебе ні від яких бід, кривд. Ти повинен знати звичаї нашого суспільства.

Дні збігали за днями. Володю покликали до обкому комсомолу, де йому сказали, що у нього є заслуги перед українською молоддю, його ж твори несуть, мовляв, людяність у серця сучасників. Його пісні- це проповідь доброти. Вже настав час бути ж відзначеним комсомольською премією імені Миколи Островського.

Володі сподобалася перспектива отримати ту, досить престижну, премію. Протягом цілого місяця він старанно працював- треба ж було оформити документи і якнайкраще підготувати збірку творів, які покладе на стіл Комітетові, що відає в ЦК комсомолу тією премією. Володя працював удень і вночі протягом цілого місяця, переписуючи пісні, балади, романси, інструментальний твір великої форми- «Сюїта-варіації». Цілі стоси списаного дуже дбайливо нотного паперу він здав своєчасно другому секретареві Львівського обкому комсомолу, який його запевняв, що він отримає ту премію. Треба підкреслити, що у Львівському обкомі, як і в Чернівецькому, коли там була секретарем Галина Менжерес, до нього ставилися зі щирою прихильністю.

* * *

Настала весна, яка привела з собою і день його тридцятиріччя 4 березня 1979 року. Він не хотів ніяких помпезних, багатолюдних зібрань, гучних промов і похвали. День народження був приводом для роздумів над пройденим, пережитим і здобутим.

Він приїхав до Чернівців. Ми сиділи за столом і тихо розмовляли. Він був засмучений, що за свої три десятиріччя не написав ні опери, ні оперети, ні симфонії... Навіть інструментальні твори, які йому давалися важче, ніж пісні та романси, не завершив так, як йому хотілося б. Одне тішило: у нього вже є понад сто пісень, романсів і балад.

Коли Оксана пішла спати, Міля доводила кухню до ладу, він спитав мене:

- Таточку, я все-таки щось зробив?

Він ніколи не задавав мені таких запитань. Я відповів категоричним тоном:

- Ти, сину, зробив дуже багато. Закінчив медичний інститут, написав багатенько вокальних творів. А це прекрасно! Однак добре ім'я тобі принесли якісь тридцять пісень. Решти твої шанувальники не знають.

Володя засміявся, потім сказав з гіркотою:

- Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде. Мені страшенно хочеться написати оперу, таку, як я замислив. Вона дасть мені широченні можливості, самовиразитися, як кажуть. Її трохи затримали мої консерваторські непорозуміння, але вона живе в моєму серці і мозку, хоч ще не зодягнена в словесні шати. Як тільки впораюся з програмою консерваторії, то негайно візьмуся за справжню роботу над нею. І за короткий час вона буде в руках виконавців. Дуже важка й складна її частина- лібрето. А я ще й не звертався з усією серйозністю до поетів, крім, розуміється, Ростислава Андрійовича.

Володя неначе занурений в царство мрій і добрих сподівань. Наступного дня він узяв мій подарунок: два відрізи із симпатичної високоякісної матерії, привезені дядьком Іваном з Торонто, і подався до найкращою майстра-кравця, щоб йому пошив дві пари модних у той час брюк, крім того, я купив йому світлий весняний плащ польського виробництва. Потім ми вирядили Володю до Івано-Франківська, де він мав зустрітися зі своїми приятелями і передовсім з Степаном Пушиком, побувати в обласному радіо. У Львові його чекали Ростислав Братунь, Р.Кудлик та І.Кушплер. Кожен з них був радий привітати його з тридцятиріччям.

Володя не любив бучних банкетів, а в 70-ті роки була поширена нездорова мода відзначати дні народження так званими «сабантуями» чи «попієнтусами». Він любив посидіти за столом з приятелями чи побратимами за склянкою доброго вина чи горнятком чорної кави. Оскільки Володя не дуже швидко зближався і зав'язував приятельські стосунки з людьми, то на нього часто тиснула самотність. Тоді він шукав своїх близьких друзів. Він часто тужив за розумними співрозмовниками.

Настрій у нього був світлий, його займали тільки творчі проблеми. Але через кільканадцять днів той світлий душевний стан був затьмарений. Несподівано незначна на перший погляд сценка війнула в його душу холодом. Це було в коридорі консерваторії. Володя стояв у гурті студентів і мирно розмовляв. Та ось проходить секретар парторганізації Л.Т.Мельничук. Побачивши Володю, вона підійшла до нього і запитала здивовано і голосно:

- Володя, ви ще тут?! Усі ж говорять, що ви втекли за кордон.

Володя сприйняв ці слова, як недотепний жарт, і відповів:

- Не втечу навіть тоді, коли втечуть усі ті, що поширюють цей наклеп. А чого мені туди тікати? Мені нічого там робити.

Вона відповіла:

- Те, що я почула, кажу і вам.

- Навіщо ви мені це кажете? Не жартуйте так злостиво.

Секретар парторганізації сказала те, що хотіла сказати, і віддалилася.

У період брежнєвщини це було небезпечне звинувачення. За ним приховувався намір політичне скомпрометувати Володю, ізолювати його від інших студентів, які, звичайно, не стануть спілкуватися з колегою, якого секретар парторганізації звинувачує в антирадянщині. Володя швидко зорієнтувався, що десь за кулісами готують для нього якусь пастку.

Удома він обурювався. Не так давно та партійна функціонерка вела мову про його вступ до компартії, а тепер веде зухвало про його втечу закордон. Чи немає в цьому наміру дискредитувати його? Раніше вона того не робила. Чи не виконує вона розпорядження секретарів обкому партії В.Ф.Добрика та Д.А.Яремчука? Навіщо ж їм те цькування студента? Цього треба, може, для того, щоб вони могли виявити перед народом свою державну силу. Якщо вони її не виявлять, то держава перестане їм платити заробітну платню. Чи, може, це одна із форм боротьби проти української культури? Після того випадку з секретарем парторганізації трапилося непередбачене і несподіване. У центрі Львова на Володю нападають в чудовий сонячний день троє дебелих незнайомців. Він збагнув, що йому не оборонитися від них. Оскільки це було неподалік від трамвайної зупинки, Володя вирвався з їхніх рук і кинувся до трамваю. Та здичавілі молодчики кинулися вслід за ним. У трамваї зчинилася колотнеча, люди заступилися за переслідуваного, вчинили крик, вереск. Трамвай зупинився. Володя вийшов, а переслідувачів затримали пасажири.

Цей випадок зіпсував настрій Володі і всій нашій родині, дружина викликала мене до Львова, а Володя розповів мені все докладно. Я спитав:

- Ти, Володю, може, дав привід тим паскудникам? У чому ж причина того нападу?

Володя сумно посміхнувся. Відтак відповів із сарказмом:

- Я вже дозрів для того, щоб бути розіп'ятим на хресті. Тільки ще не знаю, на якій Голгофі стоятиме мій хрест.

- Це надто чорний гумор, сину. Нам треба про це поговорити.

- Про що?

- Про фасчес ді комбатіменто, яких ти повинен берегтися... І тепер, коли ще не призабулося. Л.І.Брежнєв, який передав тобі вітання, ввійде в історію тим, що він винайшов психарку для нормальних людей і анонімні падлючі групи, які ось нападають на намічені Добриком жертви, знущаються над ними, перестріваючи їх у темних під'їздах або навіть у сонячну днину. Цей прийом використовували міські розбійники в середні віки. Коли порядна чи багата людина хотіла пройти вулицею міста, то мусила вести за собою озброєну охорону. Цей прийом використовував на початку 20-х років Беніто Муссоліні. Його падлючі терористичні групи називалися, ти це знаєш, фасчес ді комбатіменто, тобто бойові групи. Від них походить слово фашизм. Вони тероризували робітників, які вимагали кращих умов життя.

Володя не потерпів фізично. Але в його витончену душу, сповнену високих мрій про красу, бухнули ціле море чиновницького бруду. Його захистили львів'яни. Він був принижений- і я не можу й донині збагнути, навіщо В.Ф.Добрик дав своє благословення покидькам суспільства на розбій у весняний день, у нашій «найпередовішій» у світі країні. Він навіював думку людям про те, що та партія, якою він керував у західноукраїнських областях, була партією розбійників, здатних убити чи покалічити скромного музиканта, поета і лікаря. Навіщо секретарям обкому В.Ф.Добрикові та Д.А.Яремчукові цькувати, переслідувати, компрометувати молодого талановитого композитора? Невже вони не можуть усвідомити того, що за кілька десятиріч в Україні вже вбито, замордовано в концтаборах тисячі письменників, художників, музикантів? Хіба той кривавий досвід нічого не навчив політичних можновладців сімдесятих років? Хто дав їм право зазіхати на спокій мого сина? Чому Добрик і Яремчук підіслали секретаря парторганізації Л.Т.Мельничук і земних людців знищити морально і фізично молодого талановитого митця? Невже цього вимагала політика компартії, яка вважала себе честю і совістю нашої епохи?

Цей факт не давав нам спокою кілька днів. Він не забувається, а залишається на все життя на дні свідомості і час від часу дає про себе знати.

Неподобство львівських керівників було витіснене й приглушене призначенням Володі членом журі на фестивалі молодіжної пісні, що відбувся в м. Хмельницькому. Володя попередив про це свого педагога доцента Л.З.Мазепу і виїхав до міста Хмельницька, де в міському театрі познайомився з усіма членами журі.

Про перебування Володі в м.Хмельницькому згадує Ольга Василівна Рутковська, заступник директора Центрального будинку народної творчості. Вона протягом усіх днів спілкувалася з Володею, спостерігала за ним- як людиною і композитором, що завоював серця мільйонів людей. Вона пише, що Володя був трохи простуджений, коли приїхав, про це дізналися дівчата з м. Шепетівки, де відкривався фестиваль, і з задоволенням напували його гарячим молоком.

Під час прослуховування учасників фестивалю Володя був дуже уважний. Записував у свій зошит усе, що стосувалося кожного. Ольга Василівна підкреслює у своїх спогадах:

* * *

Володя звик працювати ночами, тому вранці треба було комусь його розбудити, інакше він міг спізнитися на лекції чи заняття. Ось і тут він один раз проспав і спізнився на фестиваль...

До міста Хмельницька він поїхав зі своїм великим портфелем, в якому носив усе те, над чим працював. А в той час він працював над кантатою «Чуття єдиної родини» й інструментальними творами, про це свідчить і Ольга Василівна Рутковська:

Справді, він любив свій «Квартет», постійно працював над його окремими частинами. Ми й досі не знаємо справжнього звучання твору, бо нам залишився в чернетці його перший варіант.

Ольга Василівна веде мову і про його від'їзд до Львова:

Безперечно, Володя не міг бути веселим, бо якраз тоді був опублікований в пресі список претендентів на премію імені Миколи Островського, а в списку прізвища його не було. Документи і ноти не були послані зі Львова до ЦК ЛКСМУ, вони були затримані у секретаря обкому з ідеологічних питань Д.А.Яремчука. Обком не схвалив кандидатуру Володі. Ніхто не протестував проти цього вчинку Д.А.Яремчука, але невідомо, чому не сказали про це Володі і залишили його обдуреним? Чому секретар обкому позбиткувався над композитором? Хто йому дав на це право? Вважали, що з ним можна не рахуватися?

О.В.Рутковська розповідає далі:

Володя повернувся додому вранці- 24 квітня. Він був у доброму настрої, але нічого не розповідав матері про фестиваль, про зустрічі з людьми. Він чомусь квапився. Помився, поголився, переодягнувся в чисту білизну, взяв свій портфель, з яким майже не розлучався, і біля першої години дня сказав матері:

- Я йду, мамо, до консерваторії. Затримаюся там півтори-дві години.- І Володя вийшов.

Минуло кілька годин, а він не приходив. Мати чекала його увечері. Була певна, що він з кимось затримався і от-от з'явиться. Та він і увечері не повернувся, наступного дня його також не було. Мати обдзвонила всіх його львівських та Івано-Франківських друзів, але його ніхто з них не бачив. 26 квітня мати повідомила міліцію про загадкове зникнення сина. Там їй сказали, що розпочнуть розшуки.

Я негайно виїхав до Львова, дружина розповіла мені докладно все про Володю, і ми подалися разом до районного відділення міліції, що розміщалася на вулиці Зеленій. Там ми зустрілися з слідчим Миколою Миколайовичем, прізвище його ми не знали- він його нам не назвав. Ми провели з ним коротеньку розмову. Просили його, щоб міліція звернулася по радіо до населення, але він відповів, що у нас не прийнято цього робити.

Минуло ще кілька днів. Про Володю ніхто з слідчих органів не запитував нас нічого. Ніхто не цікавився ним, не намагався дізнатися від нас якісь подробиці, щоб знайти ту ниточку, що веде до істини. Ми знову пішли до того ж слідчого і спитали, чому ніхто не розшукує композитора. Микола Миколайович відповів нам, що це справа важка, і вимагав терпеливості. У нас зароджувалася думка про те, що тут ніхто не зацікавлений, щоб його знайти. Коли ми, непрохані, прийшли вже вкотре до міліції, то у невеличкій кімнаті застали п'ять-шість студентів консерваторії. Всі вони були в прекрасному настрої, зі сміхом говорили про щось веселе. У нас склалася думка, що там розповідали дотепні анекдоти.

Той сміх вразив нас неприємно. З кожним днем у мене й дружини визрівала думка, що Володею ніхто в слідчих органах не турбується. Нам залишається тільки одне: звести руки до небес і благати в бога якогось співчуття і допомоги. Ми тільки тоді збагнули, що у нашій країні людина страшенно самотня.

Від слідчого Миколи Миколайовича, веселого і вельми балакучого, ми довідалися, нарешті, що незабаром розпочне розслідування причин зникнення і пошуки Володі. Іван Петрович Сорока, дуже досвідчений фахівець. Це піднесло наш занепалий дух. Ми вперше за багато днів зраділи, що хтось розумний візьметься за ту справу. Та перебігло багато днів, а ми про досвідченого Шерлока Холмса нічого не чули. Це була якась міфічна особа, плід фантазії балакучого Миколи Миколайовича.

Ми зв'язувалися з багатьма містами України та з Москвою, де бував Володя і мав друзів і знайомих. Усіх розпитували. І всі нам відповідали, що Володі у них немає.

Байдужість і цілковита пасивність львівського керівництва і слідчих органів нас обурювали. Ми подалися до прокурора Львівської області Б.Антоненка. Секретарка пішла до його кабінету, затрималася там на кілька хвилин, потім вийшла і сказала нам, що прокурор області не має зараз часу, але в другій половині дня або наступного дня він нас прийме. Ми прийшли в призначений час, але секретарка сказала, що прокурора немає, поїхав кудись залагоджувати справи.

Кабінет прокурора Б.Антоненка треба було штурмом брати, та ми з дружиною були у відчаї і не мали вже сили вдертися силоміць до того «державного діяча». В один із наступних днів секретарка сказала чітко і категорично, що Б.Антоненко не прийме нас, бо він зайнятий невідкладними справами.

Поведінка прокурора Б.Антоненка видалася нам підозрілою і викликала різні думки і припущення. Ми були певні, що він не хоче прийняти нас. Він сидить у кабінеті і панічне боїться вести з нами розмову про зникнення Володі і про те, чому слідчі органи байдужі до того факту. Ми відчули не лише байдужість, але й боягузливість Б.Антоненка. Він став для нас сірим чиновником, в якого не можна сподіватися найменшої допомоги у горі. Ми перевели свою увагу на його заступника Г.І.Кравця й подалися до нього. Він був у прокуратурі, а відвідувачів у нього якраз не було. Нам сказали зачекати- він нас прийме. Ми вийшли в коридор і чекали там довго, мабуть, цілих дві години. У той час до нього заходили тільки працівники прокуратури, які не затримувалися довго.

Нас, нарешті, втомлених і ще більше пригнічених, покликали до кабінету заступника прокурора області. Він сказав нам викласти коротко історію нашого сина і висловити наші вимоги. Ми з дружиною розповіли йому все, що мучило нас, і просили, аби відповідні органи розпочали розшуки сина. Заступник прокурора області щось записав на аркуші паперу і сказав:

- Зробимо все залежне від нас...

Після тієї зустрічі минуло ще кілька днів. Ми, покинуті всіма на волю випадку, металися по Львову, сподіваючись, що натрапимо на якісь сліди Володі. Були готові заплатити досить значну суму тим, хто б нам приніс хоч малесеньку інформацію про місцеперебування нашого сина. Ми ж не бачили ніяких спроб органів розшукати Володю. Вони ніби не існували в місті Львові. Через кілька днів я зателефонував т.Кравцю, щоб дізнатися, чи щось робиться для виявлення місцеперебування сина. Та відповідь його була коротка:

- Ви мнє больше не звонітє, дєло вашего сина мєня нє касаєтся...- і поклав телефонну слухавку.

Ми зрозуміли, що заступник прокурора області теж боїться мати справу з нами. Ми були боляче вражені тим ставленням. Ніби ми- не громадяни Радянського Союзу і не маємо права розраховувати на те, щоб наші закони захищали нас і наших дітей. Ми відчували, що ті законники чинять сваволю, бо усвідомлюють, мабуть, що ніхто їх не покарає за те, що вони не виконують своїх функцій.

Ми з дружиною втратили будь-яку орієнтацію. Перебуваючи в розпачливому стані, ми розповідали своїм знайомим про те, як від нас сахаються ті, які повинні стояти на сторожі законів і мирної праці громадян. Розповідали про те, що т. Антоненко і Кравець навіть не хочуть розмовляти з нами. Нам казали у відповідь, що прокурор області та його заступник боягузи. Вони бояться вищого обласного керівництва. Якщо старатимуться занадто запопадливо виявити причини зникнення Володі, то вони будуть змушені шукати іншу роботу, обком партії їм не простить. Тому вони ставали в позу неприхильних до нас людей, щоб не зіпсувати собі кар'єру.

Софія Іванівна, мати композитора, була членом компартії з 1942 року. Вступила в ряди комуністів в самий розпал війни. Вона сподівалася, що її партія втрутиться в цю сумну історію і якось допоможе знайти її сина. Вона подалася до Львівського обкому КПУ, до секретаря з питань ідеології Д. А. Яремчука. Розповіла йому з усіма подробицями про все, що трапилося з її сином, і попросила, щоб обком втрутився, вплинув, аби компетентні органи розшукали його. Д.А.Яремчук вислухав її з байдужістю, сльози товариша по партії не справили на нього ніякого враження, бо він не обіцяв нічого і не зробив нічого. Обкомові начебто не було ніякого діла до того, що торкалося рядових членів партії. Після тієї зустрічі у матері виникла думка, ніби Д.Яремчук радів, що так сталося.

Поріг нашої квартири вже майже ніхто не переступав, ми залишилися самітними у тій страхітливій ситуації. Нашою моральною опорою були тільки подружжя Братунів та Казімірських. Ростислав Андрійович Братунь та його дружина Неоніла Миколаївна співчутливо ставилися до нас. Щодня турбувалися нами, розраджували і всіляко підтримували нас у біді. Родина відомого українського математика Петра Степановича Казімірського також щиро перейнялася нашим горем.

У нас виникла думка, що Володю схопила якась банда злочинців, схожих на тих, що напали на нього кілька тижнів тому, і тримала його десь у темній хаті, чекаючи, аби його викупили. Кожного ранку ми перевіряли балкон, чи немає там якоїсь записки з вимогою і умовами... Я й сам звертався до напівкримінальних елементів, майже вуличних жінок, обіцяючи їм золоті гори за відомості про сина. Я працював тоді в Чернівецькому університеті доцентом кафедри української літератури і треба було читати лекції. Тому постійно їздив зі Львова до Чернівців і навпаки.

Мені дуже боляче було дивитися в очі своїм студентам, а своїм чернівецьким знайомим я нічого не розповідав, бо у нас із великою радістю чи з пекучим болем не можна йти до людей, вони ж хлюпнуть бруду в твої радощі і сльози.

17 травня 1979 року я поїхав до Чернівців, щоб прочитати своїм студентам кілька лекцій. Треба було завершувати навчальний рік, готувати їх до заліків та іспитів з предметів, які я викладав. До Львова я повернувся 19 травня в другій половині дня. Дружину я не застав удома- її викликала прокуратура на розпізнання сина. Вона повернулася додому напівмертва від жаху, бліда, в сльозах. Сказала, що 17 травня Володю знайшли мертвим у військовій зоні лісу селища Брюховичі, біля Львова. Його знайшли чисто випадково якісь сторонні люди. Вранці 18 травня тіло мертвого привезли, в секреті від батьків, до Львова. Того ж дня не викликали матір, навіть не попередили. Було відразу ясно, що Володині «попечителі» повилізали з кущів і гайда розпоряджатися посмертною долею популярного українського композитора. Вони не вважали потрібним викликати батьків на розпізнання. Прокурор Б.Антоненко порушив закон тим, що розпорядився, щоб зробили анатомічний розтин тіла без попереднього розпізнання сина батьками. Аж наступного дня о 15 годині викликали дружину, щоб розпізнала свого сина. Той акт відбувався у темному напівпідвалі. Матері показали тільки обличчя сина, руку зі знаком опіку цигаркою і рубець після операції на апендицит. Все тіло Володі було покрите коцом. Матері сказали, що їй не положено оглядати тіло сина, бо воно ще не зашите після розтину. Виникає питання, чому Б.Антоненко порушив закон? Виявляється, що в прокурора раптом прокинулися жалощі до матері. Цікаво знати, де були його жалощі тоді, коли ми, батьки, ходили до нього просити, аби його підлеглі розшукали зниклого композитора, а він сховався і слухати нас не хотів?

Ми були впевнені, що Б.Антоненко чинив свої порушення не без підтримки і згоди обкому КПУ. Адже загальновідомо, що каральні органи не робили ні кроку без згоди і благословення обкому компартії. Секретарі В.Ф.Добрик і Д.А.Яремчук були фактичними вершителями долі української творчої інтелігенції, вони ширили ненависть проти неї, цькували небажаних. Виконавці їхньої волі старалися, хто більше, а хто менше, залежно від тієї моралі, яку вони успадкували від своїх батьків, виконувати волю носіїв честі і совісті нашої епохи».

Поведінка Б.Антоненка мене обурила. Своїм обдурюванням він образив не тільки сина, а й матір і всю нашу родину. У понеділок, 21 травня, я потелефонував прокурору Львівської області і сказав йому, що акт розпізнання було проведено в темному напівпідвальному приміщенні. Я, батько композитора, протестую проти тієї негідної процедури і не визнаю її. Тому прошу сьогодні допустити мене до розпізнання: хочу сам подивитися. Від моєї вимоги Б. Антоненко впав в істерику і кричить лютою скоромовкою в телефонну трубку:

- Что, не прізнайотє? Заберітє єго к чьорту і смотрітє на нєго сто лєт.

- Ні, я його не заберу. Ви порушуєте елементарне батьківське право, ви обдурили матір композитора, якщо не допустите мене до мого сина, то про це знатимуть керівники України і навіть Москва. Пошлю телеграми Л.І.Брежнєву і В.В.Щербицькому.

Прокурор поклав трубку. У мені щось кричало. Хто ти такий, Б. Антоненку, що дозволяєш собі розмовляти зі мною хамським тоном? Звідки ти приповз сюди, що стаєш у позу вершителя посмертної долі мого сина? Яке твоє справжнє прізвище? Що спільного маєш з моїм народом і його культурою?

Я почав складати довгу-предовгу телеграму на ім'я В.В.Щербицького. Я бачив, що Б.Антоненко гороїжиться, бо його напевно підтримує начальство. У телеграмі я просив, щоб нас захистили від зухвалого соціального психопата, який користується службовим становищем і ображає родину трагічно загиблого композитора. Л.І.Брежнєву я не встиг послати, бо задеренчав телефон. Нас повідомили з прокуратури, що нам дозволено (!) прийти в морг о шістнадцятій годині і розпізнати нашого сина.

Тепер почалося те, що ми вважали тоді і вважаємо донині грубим, відвертим садизмом підлеглих прокурора Б.Антоненка. Вони, безперечно, пройшли інструктаж свого шефа. Ми з дружиною з'явилися вчасно в трупарні, де нас чекав Я.І.Гнатів, слідчий, що вестиме справу Володі, поруч з ним стояв якийсь дебелий чолов'яга років під сорок, що назвав себе радником юстиції. Його прізвище залишилося в моєму записникові, якого я, на жаль, не розшукав. Вони тримали нас біля моргу дві години. Слідчий Я.І.Гнатів постійно ліз нам у душу своїми розпитуваннями про Володю. Я зрозумів, що він вибрав погане місце і поганий час для того, щоб вивчати нас, хоче знати наші думки про смерть сина. Я не відповідав на його запитання, тепер, коли син лежав мертвим в кількох кроках від нас, слідчий мене не цікавив. Тоді він почав набридати дружині своїми розпитуваннями. Нам вити хотілося від болю і жаху, а він цинічно виконував свій службовий задум.

Час минав повільно. Опецькуватий напарник слідчою Я.І.Гнатіва на моє запитання, чому нас тримають так довго біля трупарні, відповів, що спочатку треба сина підготувати до розпізнання. Я не второпав, про яку підготовку він веде мову. Мені видалося, що це була одна з форм збиткування чиновників. Б.Антоненко хоче показати свою владу над нами і помститися за телеграму до В.В.Щербицького. І це вдалося йому зробити.

Від душевного болю і розпачу, втоми ми ледве трималися на ногах. То було безглузде і важке чекання. Хвилинами я відчував, ніби от-от упаду від страхітливої думки про те, що зараз піду на останню зустріч з сином, світ ішов обертом. Ці страшні відвідини нас знесилили до краю. Дві години чекання... Чого ж ми чекали?

Нарешті, напарник слідчого сказав, що ми можемо зайти до сина. Ми довго оглядали мертвого Володю. Впадав у очі його деформований ніс, що був приплюснутий, як інколи буває у боксерів. Шия була чиста, на ній не було странгуляційної борозни. Я звернув увагу на те матері.

Після тих моторошних оглядин ми подалися до виходу. Дружина вийшла з Я.І.Гнатівим, а мене затримав його партнер, який сказав, щоб я розписався в якомусь великому зошиті. Не прочитавши написаного, я написав своє прізвище чисто механічно. Тепер ніщо вже не мало значення для мене. Після того радник юстиції проказав злобливим тоном:

- Тєпєрь ти мнє смотрі... Чтоби нє било разговоров, понял? А то будєш імєть дєло с намі...

Так, той негідник з сірим одутлуватим лицем зухвало тикав мені, погрожував, залякував якоюсь розправою. Це було якраз те, чого навчив його Б. Антоненко під час свого інструктажу. Інакше звідки у нього така хамська розперезаність? Я ж його бачив уперше в житті. Яку мету мали його погрози в моргу, в п'яти-шести кроках від мого мертвого сина?

Я наполягав, щоб нам показали одяг Володі. Задля того ми сіли в машину Я.І.Гнатіва і поїхали до прокуратури Шевченківського району. Там ми знову простояли в коридорі, біля дверей кабінету, більше години. І тут Я. Гнатів не відходив од нас. Його цікавило кожне наше слово. Чого, власне кажучи, ми там чекали так довго? Невже це було розпорядження Б.Антоненка, аби висотати наші нерви?

Ми оглянули там одяг Володі. Білизна була нормальна. Сорочка і труси чисті, тільки на плащі були сліди мазуту, а це означало, що сина везли в якійсь брудній вантажній машині. Пояса від плаща не було. Ми його не знайшли серед речей. Де ж він подівся?

У ті ж дні друзі Володі звернулися до секретаря обкому партії Д.А.Яремчука з проханням, аби він дозволив надрукувати некролог у газеті, щоб населення дізналося про трагічну загибель молодого українського композитора. Секретар обкому партії навіть до самої цієї ідеї різко негативно поставився. Сказав, що він не знає такого композитора. Володимир Івасюк не був, мовляв, членом Спілки композиторів.

Політично недорозвинений партійний функціонер і чути не хотів інших думок чи заперечень, що ж, це справа його сумління і честі, його й завдання в тому, щоб душити тепер ім'я композитора достоту так, як задушив його премію імені Миколи Островського.

* * *

22 травня 1979 ховали Володю- Львів був зворохоблений. Хоч партійний ідеолог Д.А.Яремчук розпорядився, щоб працівники службових установ не покидали роботи, а студентам погрозив виключенням з вузів чи позбавленням стипендії за участь у похороні крамольного композитора. Нам з дружиною розповідали жінки, які працювали в прокуратурі, що їм теж було заборонено покидати робочі місця в другій половині дня, коли відбувався похорон Володі. Вони не покинули місце служби, але й не працювали в той час, а сиділи за столами і оплакували сумну долю улюбленого композитора.

До будинку, в якому проживав Володя, прийшло добрих п'ятдесят тисяч людей. І це була відповідь народу на реакційну політику керівників області. Вельми цікавий і інший факт. На похорон Володі приїжджали поїздами люди із сіл Львівщини та інших областей. Якщо люди були з вінками в руках, водії таксі запитували, для кого призначені їхні вінки, коли прибульці називали ім'я Володимира Івасюка, то їм відчиняли дверцята і везли безкоштовно, не брали з них грошей. Незважаючи на всі зусилля «заборонщиків», о чотирнадцятій годині будинок композитора був оточений багатьма тисячами львів'ян та приїжджих з інших областей. Великий двір перед будинком, частини вулиць Маяковського, Полтавської та Мечникова були заповнені народом. Будь-який рух там припинився. Частині тих людей дали змогу заходити до кімнати, щоб попрощалися зі своїм співцем. Та всіх не могли впустити,- це зайняло б чимало часу. З багатотисячного зібрання пролунали вимоги:

- Винесіть труну надвір!

- Ми хочемо попрощатися з Володею!

- Покажіть нам Володю!

Ці вимоги не можна було задовольнити,- подвір'я було заповнене людьми. Щоб винести домовину, то треба було заздалегідь підготуватися до того.

Рідні, сусіди, друзі почали споряджати Володю в далеку дорогу. Коли винесли домовину з помешкання на вулицю В.Маяковського, львівська молодь не дозволила покласти її у оздоблений квітами та килимами кузов вантажної машини. Молоді львів'яни понесли труну на своїх плечах. Люди устеляли дорогу квітами шани і любові до композитора. Похорон перетворився у всенародну маніфестацію любові і болю, викликаних загадковою загибеллю співця.

На Личаківському цвинтарі промовляв про Володю представник консерваторії, а поет Р.Кудлик прочитав прощальний вірш, присвячений Володі, нарешті, взяв слово відповідальний секретар Львівською відділення Спілки письменників України поет Братунь. Його промова була сповнена глибокого болю, яскраво-патріотичного і благородного пафосу. Він мовив про те, що Володя був людиною великого таланту, який міг розширити нашій музичній культурі нові обрії, надати їй багатющого звучання. Поет стверджував, що Володя збагатив і прикрасив українську пісню, романс, баладу. Його твори лунали для всіх народів Союзу, їх всюди виконували тільки українською мовою, яка викликала своєю красою захват, високі оцінки.

Промова поета Р. Братуня не сподобалася секретарям обкому партії В.Ф.Добрикові і Д.А.Яремчукові. Вони звинуватили поета в тому, що він своїми словами розворушив, зворохобив народ, який і в наступні дні сотнями й тисячами ходив на могилу свого співця, оплакував його і проклинав тих, хто своїм злочинним цькуванням звів його зі світу.

Парт-керівники В.Ф.Добрик і Д.А.Яремчук оголосили просто-таки війну львівській молоді, яка ходила на могилу композитора. Нам розповідали, що кількох студентів виключили з вузів, а багатьом перестали платити стипендію. Відвідування могили Володі стало крамолою. Та на це ніхто не зважав і щодня на тій могилі виростали гори квітів, на них люди лишали свої вірші, присвячені Володі. Інші відвідувачі переписували їх і брали з собою додому. Нам розповідали, що в окремих людей є цілі зошити з тими віршами.

Секретарі обкому В.Ф.Добрик і Д.А.Яремчук вилили свою лють і на великого друга Володі- поета Р. Братуня. Вони організували в Спілці письменників ганебне аутодафе для поета, звільнили його з посади відповідального секретаря письменницької організації і розпочали примітивну акцію його цькування, грубого і недотепного. Аморального ж і малограмотного Б.Антоненка послали в студентські і робітничі аудиторії читати лекції про життя і творчість покійного композитора. Й молодь слухала його лекції, тупаючи ногами об підлогу доти, поки він не покидав аудиторію. Нам передавали зміст його балаканини, і ми вважали його виступи блюзнірством, зухвальством цілковитого невігласа. Ми написали листа Л.І.Брежнєву з проханням заборонити неукові Б.Антоненкові оббріхувати чесне життя і світлу творчість- нашого сина.

Велике обурення викликало те, що після смерті Володі ми з дружиною не могли домогтися, щоб нас познайомили зі справою Володі, зокрема, з висновками експертної комісії. Нас тримали на відстані від двотомної справи, хоч ми енергійно наполягали, щоб познайомили нас зі справою. А це робив Б. Антоненко, який наклав руку на ту двотомну справу, тримав чомусь її в секреті. Чому він, ображаючи батьків, ницо хитрував? На що він надіявся?

У нас виникла думка притягти його до судової відповідальності, та ми прийшли до висновку, що жоден суд не прийме нашої скарги. Ми майже півроку домагалися, щоб він задовольнив нашу вимогу. Безхребетність прокурора була викликана вказівкою секретарів обкому В.Ф.Добрика і Д.А.Яремчука, які чомусь вважали себе вершителями людських доль, були певні, що їм усе дозволено, що вони стоять вище всіх законів.

Минуло понад шість місяців тривоги, нервувань і зусиль. Нас постійно мучило запитання: хто дав право якимось малокультурним людцям нехтувати найелементарнішими і найсвятішими правами батька й матері? Це ж справжнє зухвальство, сваволя, тероризм безпардонних нікчем.

Нарешті, над нами змилосердилися чиновні супермени, зробили нам ласку, дозволивши, щоб ми погортали сторінки справи Володі із свідченнями різних людей. Але й тут не обійшлося без приниження- до нас приставили якогось наглядача, прокурорського вертухая, який з перших хвилин заявив нам, що для перегляду двотомної справи дається п'ятнадцять хвилин, і не дозволяється робити ніяких виписок, нотаток. Я відчув, що маю справу з людьми психічно неврівноваженими чи просто із звичайними лайдаками, які не знають ні честі, ні сорому, ні людської порядності. Ми з дружиною дали згоду.

Передовсім я накинувся на висновки експертної комісії. Я не сумнівався в добрих знаннях експертів, але не сумнівався і в тому, що за ними стояли В.Ф.Добрик, Д.А.Яремчук і Б.Антоненко. Хіба можна приводити як одну з причин самогубства те, що він не потрапив до списку осіб, висунутих на здобуття премії імені Миколи Островського? Документи ж, як уже зазначалося, були своєчасно оформлені Володею і здані другому секретареві обкому комсомолу і потрапили до рук секретаря обкому партії Д.А.Яремчука, який засунув їх «під сукно», сказавши, що ще зарано давати премію імені Островського Володимиру Івасюкові. Отже, через те документи Володі не були відіслані до ЦК комсомолу. А Володі про це не сказали чесно, відверто, його просто обдурили. Таким чином, можна стверджувати, що моральним автором загибелі Володі є Д. А. Яремчук.

Після смерті Володі наговорено, особливо в чиновницьких колах, багато безглуздого про нього з метою дискредитувати його популярність, творчість і добре ім'я, завойоване невсипущою працею і талантом. Ніхто з них не шкодував українського композитора, який розбуджував добрі почуття в серцях своїх співвітчизників, його творчість не гармоніювала з сусловською ідеологією. Тому багато партійних функціонерів забороняли тишком-нишком його пісні, щоб заробити на тому цькуванні і запереченні імені композитора бодай якийсь паршивенький політичний капіталець, потрібний для їхньої кар'єри.

Особливо нещадні були партійні верховоди тоді, коли пішла мова про пам'ятник на могилі Володі. В.Ф.Добрик та Д.А.Яремчук заборонили ставити такий пам'ятник, як хотілося батькам композитора. Ті партійні недоброзичливці дивилися на все українське за принципом «Чим гірше- тим краще». Пам'ятник Володі був готовий в майстерні скульптора Миколи Пасєкіри ще в 1981 році, але згадані вже нами політичні діячі заборонили відливати його в бронзі на львівській фабриці. Він простояв у майстерні скульптора десять років.

Мати композитора, Софія Іванівна, особливо болісно переживала це намагання сторонніх людей сунути свої брудні руки у батьківське та материнське серце. Вона, член партії з 1942 року, намагалася пояснити В.Ф.Добрикові, що наш син був чесним митцем і що переслідування В.Ф.Добриком його чесного імені нічим не виправдане. Але він відмовився її прийняти. Тоді мати передала йому докладного листа, в якому написала, що її троє братів- Іван, Павло, Василь- полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, а батько помер недалеко від Сталінграду, де він, людина похилого віку, допомагав фронтові. Всі вони поховані в безіменних могилах,- на хрестах чи простих обелісках немає їхніх імен. І ось вона, мати композитора, просить, щоб хоч її син, який натхненно оспівав рідну землю та її людей в талановитих творах, мав на могилі пристойний пам'ятник. Та секретар обкому В.Ф.Добрик навіть не відповів на того страшного листа, а це хамство важко вразило Софію Іванівну. Вона ночей не спала від тієї кривди, місця собі не знаходила, важко захворіла- з нею трапився інсульт. Вона й донині прикута до ліжка. Так за майже сорокарічне перебування в рядах комуністичної партії один з її чільних проводирів нагородив її важким інсультом.

А пам'ятник львів'яни все-таки збудували такий, як нам, батькам і сестрам Володі, хотілося. Володя прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяяні мрією про добро і красу на землі. У житті він мав щастя від творчості, від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і свого українського народу, що дав йому сили бути виразником почуттів і дум свого покоління.