З позицій законів само організовування тоталітаризм- це насильницька інтеграція суспільства за цілковитого придушення дії закону "необхідної різноманітності". З цього погляду тоталітаризм є чудовою ілюстрацією народження класичної соціальної ретросистеми (системи, в якій будь-яка інформація, що суперечить "Великій ідеї" або доказам її існування, відкидається як псевдовчення, а її противники нещадно переслідуються аж до фізичного знищення), приреченої в остаточному підсумку на деградацію і загибель.

Ступінь розвитку тоталітаризму визначається ступенем об'єднання влади в одних руках (особи або організації) за цілковитої відсутності реального волевиявлення народу і дійових легальних механізмів зміни влади. Найвищий ступінь тоталітаризму, коли всі три гілки політичної влади (законодавча, виконавча і судова), а також ідеологічна влада, що керується якоюсь химерною (але привабливою) "Великою ідеєю", засоби масової інформації, зв'язку, заводи і фабрики, земля належать державі. Сутність "Великої ідеї" проста: народ переконують у тому, що здійснення її принесе загальний добробут, справедливість і мир, але для цього треба перебороти опір якихось ворожих сил (суспільного класу, інших національностей, інших народів, інших віросповідань), боротьба з якими вимагає консолідації суспільства, готовності переносити "тимчасові" нестатки, жертвувати життям тощо.

Як правило, встановленню тоталітаризму передує глибока криза суспільства. Економічна й політична. Тоталітаризм характеризується повною відсутністю громадянських свобод особи і неподільного права держави розпоряджатися свободою і життям громадян. При цьому в державі можуть існувати інститути й атрибути демократії, самоврядування тощо, але вони мають суто камуфляжний характер.

Попервах, у результаті максимальної інтеграції та консолідації суспільства, тоталітаризм може сприяти виходу політико-соціальної системи з кризи. Однак придушення дії закону необхідної різноманітності (зокрема придушення особистої ініціативи громадян) призводить до культурного і технічного відставання суспільства в розвитку і закладає початок ще глибшої кризи і часто веде до втрати незалежності.

Класичні приклади: Стародавній Єгипет, Римська імперія, держава інків, країни арабських халіфатів. Винятком із цього правила є постнацистська Німеччина, котра після падіння тоталітарного режиму швидко відновила свою економіку і високий рівень життя. Сюди також можна долучити Японію. Проте цьому є логічне пояснення: для противаги тоталітарному СССР демократичні країни Заходу були зацікавлені у відбудові економіки переможених Німеччини і Японії. Друга причина полягала в тому, що світове демократичне співтовариство вже вступило у фазу постіндустріального розвитку і політична рівновага стала головною умовою створення міжнародних промислових корпорацій.

Для тоталітаризму й авторитаризму (характерний приклад - сучасна Росія) обов'язковим є існування "образу ворога" (внутрішнього або зовнішнього), що перешкоджає здійсненню "Великої ідеї". Саме тому тоталітаризм/авторитаризм агресивний (проти "ворога" зовнішнього) і схильний до терору (проти "ворога" внутрішнього). Якщо застосувати термінологію психіатрії, то тоталітаризм/авторитаризм- це щось на кшталт шизофренії держави.

Так звана "Велика ідея", на якій базується

тоталітарний (авторитарний) режим,- прекрасний засіб для обдурювання мас, своєрідна "димова завіса", під прикриттям якої концентрується власність і капітал у руках невеликої частини суспільства, затятих проповідників "великої ідеї" (ідеологічної брехні). Самі в неї не вірять, але чудово розуміють ефективність поєднання "батога і пряника", за допомогою яких можна домогтися своєї головної мети- збагачення. Якщо серед цих людей і трапляються такі, котрі щиро вірять у догми "великої ідеї", то їх (наївних індивідуумів) упереваж позбуваються.

З історії відомо, що всі революції в процесі свого розвитку найчастіше позбуваються таких діячів- їх ув'язнюють, гільйотинують, вішають, розстрілюють або викидають на політичний маргінес. Так, "вождь світового пролетаріату" Владімір Лєнін знищив тих, хто почав лютневу революцію- конституційних демократів, соціал-революціонерів, соціал-демократів (меншовиків), а Сталін знищив так звану "лєнінську гвардію".

Принципово в ленінському тоталітаризмі не було нічого нового. Мета та ж, що й у кожного деспотичного тоталітарного режиму- концентрації в руках правлячої партійної верхівки усенародної власності- землі, надр, природних ресурсів, засобів виробництва.

Головна основа соціальних відносин у суспільстві- це розподіл продуктів суспільної праці. В усьому світі цей розподіл ґрунтується на товарно-грошових відносинах. Тобто праця є товаром, ціна якого визначається угодою між працею і роботодавцем. Справедливість угоди визначається законами держави, Термін "справедливість" тут, звичайно, треба розуміти з урахуванням рівня соціального розвитку суспільства, що залежить від багатьох чинників, але насамперед від розвитку технологій виробництва і продуктивності праці. При максимальній концентрації капіталу і власності в руках партійно-бюрократичної держави цей принцип неможливо використовувати. Таким чином, праця перестає бути товаром, тобто власністю трудівника (робітника, селянина, ученого, письменника і т. д.), і перетворюється в горезвісну "справу честі, доблесті і слави" за повної сваволі держави в грошовій оцінці праці. У такій ситуації трудівник уже не має ні можливості, ні прав укладати з роботодавцем (у даному разі з державою) угоду про оплату праці (своєї власності) і змушений задовольнятися тим, що дає йому держава за його працю. Вона (праця), отже, перестає бути власністю трудівника, а належить роботодавцю-державі.

За такого економічного укладу наступним і закономірним кроком тоталітарного комуністичного режиму стало закріпачення населення країни. Перший удар влучив у найчисленнішу групу населення- селянство, основного виробника національного багатства, основи середнього класу населення. Поки селянство залишалося власником своєї праці, існувала небезпека існуванню тоталітарного режиму. Саме тому селянству був завданий жахливої сили удар. Під виглядом боротьби із соціальною нерівністю на селі був фізично знищений господар. Згодом працьовитий і заможний селянин у всіх засобах масової інформації, в художніх творах, у кіно став зображатися лиходієм-глитаєм, бандитом, лихварем та іншою наволоччю. Слідом за розкуркулюванням, в Україні штучно був організований Голодомор, потім селян позбавили паспортів і права залишати постійне місце проживання. Тим часом у засобах масової інформації і художніх творах запанувала безнастанна пропаганда: мовляв, "жити стало краще, жити стало веселіше". І на потвердження цієї брехні почалося масове виробництво героїв і героїнь праці, щедро роздавалися ордени й медалі. Доярки, свинарки і пастухи ставали депутатами Верховної Ради. Цинізм й аморальність Системи досягли небувалої висоти (апогей ще був попереду).

Але найбільша трагедія, наслідки якої і зараз, у наш час, і ще багато років поспіль даватимуться взнаки- це геноцид відтворної основи українського народу. І саме про селянству був нанесений нищівний удар.

Сільське господарство в СССР після Голодомору й колективізації трималося на закріпачених селянах, їхній жорстокій експлуатації й терорі.

Як тільки за правління Нікіти Хрущова селянам дозволили отримувати паспорти, колгоспники стали розбігатися, почався занепад сільського господарства, який триває і досі.

Можливо, колективізація не принесла б такої шкоди сільському господарству, якби існували вільні вибори голів колгоспів і правління, а місцева партійна влада не втручалася б у ведення господарства. Всі рішення щодо совєтських колгоспів приймалися в райкомах партії. Скільки злодіїв, хапуг, п'яниць і розпусників було призначено на ці посади за хабарі чи з інших мотивів... Ті ж, хто успішно міг керувати колективними господарствами з користю, загинули в концтаборах, на засланні. Інакше й бути не могло, бо крім державної політики- витиснути із села усе, що тільки можна, залишивши йому мінімум для існування, колгоспи і радгоспи служили для низової партійної номенклатури дармовою годівницею, і приїзд секретаря райкому в колгосп нагадував полюддя, яке проводили князі часів Київської Русі у своїх володіннях. Очевидно, справа не в самому колективному веденні господарства, а в несвободі прийняття рішень для сільських трудівників.

Одночасно із закріпаченням селянства закріпачувалася решта народу. Совєтський Союз, а з ним і Україна, що перебувала в складі СССР, став нагадувати величезний концентраційний табір, обнесений колючим дротом.

Інакше й бути не могло за такої політико-економічної тоталітарної системі. Коли праця перестала бути товаром, тобто власністю самого трудівника, вона стала власністю держави в особі колективного рабовласника- партійно-бюрократичної номенклатури, а рабство, як відомо, можна підтримувати тільки насильством. Владімір Лєнін, як відомо, полюбляв афоризми-формули. За таким принципом можна дати визначення й ленінізмові: "Ленінізм- це марксизм плюс терор і насильство над усім населенням країни". Крім нічим не обмеженого насильства, Владімір Лєнін не додав нічогісінького до "Анти-Дюрінга" Фрідріха Енгельса.

Втім, іншої "творчої" розробки марксизму й бути не могло. Заперечуючи суть праці як товару, марксизм заперечив працю як власність трудівника, а отже, заперечив основу основ соціальності- природного права людини на життя і свободу. Тому терор і насильство стали основним засобом і методом організації держави та її економіки.

"Комунізм з людським обличчям" такий же нонсенс, як і літаючий крокодил. Як природа не дозволяє крокодилові літати, так і природа комунізму не дозволяє йому мати гуманне обличчя. І тут абсолютно ні до чого особисті моральні якості керівників комуністичної держави. Якби замість Сталіна був інший керівник, наприклад, Риков або Бухарін, то вони діяли б так само, як і Сталін, а якби замість Сталіна був Троцький, то було б ще гірше. Ця система не могла існувати інакше. Особисті якості Берії, Єжова, Ягоди відігравали малопомітну роль.

Будь-яка примусова праця неефективна і, залежно від ступеня насильства, в якийсь момент настає цілковите припинення ініціативи трудівника. Чим вище розвинута технологія праці, тим яскравіше ця закономірність виявляється. Відомий хрестоматійний приклад, як винахід плуга змусив державу відмовитися від класичного рабства і перейти до кріпосного ведення господарства. Кріпак, залишаючи в себе частину продукту, мав певну зацікавленість у праці, на відміну від раба, що не має ніякої власності.

Той рівень примусової праці, застосований в СССР, в умовах епохи бурхливого розвитку технологій попри всі старання "керівної і спрямовуючої сили", неминуче вів до економічного відставання попри величезні сировинні запаси.

Приплив валютних коштів, необхідних для закупівлі нових технологій, досягався завдяки масовому експортові сировини за вкрай низькими цінами. Попервах це був ліс. Саме працю лісоруба найлегше зробити примусовою, не ризикуючи при цьому знизити якість виробленого продукту. Саме з цією метою СССР покрився мережею концентраційних таборів- сумнозвісним ГУЛАГом.

Природно, що якби праця совєтських лісорубів оплачувався так само, як, наприклад, лісорубів Канади, то, з огляду на трудність доставки деревини до магістральних шляхів, вартість експортованого кругляка перевищувала б вартість деревини, що доставляється з Канади.

Другим джерелом надходження валюти було золото, що добувалося також каторжною працею в'язнів. Згодом до них приєдналися нафта і газ. Але їх видобуток уже не міг здійснюватися рабською працею. Валютні надходження від імпорту нафти і газу значно перевищили те, що надходило за рахунок лісоповалу, і це була одна з причин зниження інтенсивності терору і ліквідації частини концтаборів і "пом'якшення" режиму. Дешеві енергоносії і дешева робоча сила робила продукцію совєтських заводів, головним чином важкої промисловості, рентабельними. Отож "пом'якшення" комуністичного режиму після смерті Сталіна диктувалося економічними причинами, і аж ніяк не повоєнною гуманністю партійних володарів.

При цьому треба зважити, що низька технологія експлуатації природних ресурсів, недотримання елементарних норм захисту навколишнього середовища завдали йому непоправних збитків, що значно ускладнило життя сучасному поколінню.

Розглядаючи Совєтський Союз як політико-економічну систему з погляду загальних законів самоорганізовування, можна побачити порушення рівноваги між двома основними положеннями цих законі в. А саме: існування максимальної інтеграції (скоріше централізації, бо справжня інтеграція передбачає синергізм систем, що ґрунтується на дії зворотних зв'язків) при глибокому придушенні закону необхідної різноманітності. Тут же зворотні зв'язки були слабкими і придушеними. У синергетичній системі зі зворотними зв'язками інтеграція передбачає правдиву інформацію, передану з нижніх поверхів керування у верхні. Тут же часто передавалася неправдива інформація- передавалося те, що верхні поверхи хотіли чути, а не те, що відбувалося насправді.

Як відомо, у будь-якій системі із зворотним зв'язком існує затримка в передачі інформації. Чим більша система, тим більша затримка. Величина цієї затримки зумовлює осциляцію в системі. Чим більша ця затримка, тим більша осциляція. В економіці це виявляється у періодичних, змінюваних одне одним дефіцитом і надвиробництвом. У результаті регуляція системи порушується, проходить імпульсно, із запізненнями, прийняття вкрай потрібного рішення запізнюється і впереваж приймається тоді, коли необхідність в ньому вже відпадає.

Підміна інтеграції централізацією потребує громіздкого центрального апарату керування, що й зумовлює велику затримку в системах регуляції й првизводить до значної осциляції. Виходу шукають у ще більшому "зміцненні" (читай: розширенні) державного апарату керування. Але це призводить до ще більшої затримки (втрата часу на різноманітні "узгодження") і ще глибшої осциляції. Утворюється порочне коло. Єдиний вихід з нього- докорінна зміна економічної політики й економічного укладу суспільства. Для державної бюрократії, що розрослася і становить реальну політичну силу, це означає втрату роботи і матеріального добробуту. І, цілком природно, що всі спроби змінити Систему зустрічають з боку бюрократії потужний опір. Система починає тупцювати на місці.

З позицій моральності, КПСС- "розум честь і совість нашої епохи" була величезною бандою. Як у будь-якій банді, порядок у ній підтримувався внутрішнім терором. Він виник ще до приходу до влади Сталіна, і всі просторікування про гуманність і людяність Владіміра Лєніна- суцільна вигадка. Підтверджень цьому предостатньо. Посилення внутрішнього терору Сталіна- це закономірний наслідок боротьби за владу в партії, тим паче що "Велика ідея" побудови комуністичного суспільства була вже добряче підмочена, що давало основу для створення різноманітних політичних платформ усередині большевицької "малини". Внутріпартійний терор покінчив з організованою боротьбою за владу всередині ідеологічної банди, "консолідувавши" її на єдиній політичній платформі- "генеральній лінії ЦК". Тобто волі пахана- "великого керманича всіх часів і народів". Його смерть припинила "розборки", почалася перша "підкилимова" номенклатурна революція- скасування терору стосовно партійної номенклатури.

Щодо народу ніякої "відлиги" не було. Це переконливо засвідчив розстріл протестуючих робітників у Новочеркаську. На таке не зважувався навіть Сталін. Саме розстріл у Новочеркаську показав, що Нікіта Сєргєєйвіч є вірним послідовником Владіміра Ілліча. Той теж не соромився: розстрілював демонстрації робітників, що виступили на захист Установчих зборів, душив газами селян Тамбовської губернії, тобто діяв "рішуче і ще раз рішуче", коли справа торкалася застосування його улюбленого політичного засобу- терору проти народу.

Хрущов був унікальним самодуром, і це завдало чимало шкоди СССР, але партійно-господарська номенклатура, яка вперше за всю історію совєтської держави відчувши повну безкарність і безпеку, прощала "дорогому Нікітє Сєргєєвічу" його вибрики доти, доки вони не стали загрожувати самій номенклатурі. Тоді настав час її ставленика Леоніда Брежнєва. Це була друга номенклатурна революція, "вирішальна".

За часів Хрущова, стала бурхливо зростати корупція партійно-державного апарату. Крім безпосереднього пограбування народу, ще більше здирство йшло за рахунок зовнішньої торгівлі. Купувалися за хабарі застарілі технології й апаратура, іноземним фірмам дозволялося вирубувати на території СССР ліси, укладалися невигідні країні контракти, величезні кошти витрачалися на підтримку "дружніх" партій і режимів.

"Так далі жити не можна"- сказав Михайло Горбачов. А як можна? І ось тоді почалася третя номенклатурна революція. Цього разу "завершальна".

Справжня мета подій, що відбулися в СССР в останнє десятиліття минулого сторіччя- це розподіл державної власності між тими, хто фактично володів цією власністю, але не в приватному вигляді, а у вигляді колективної власності. Це нагадувало володіння власністю церкви у Середні віки. Церковна власність належала номінально "Великій ідеї", тобто Богу. Церква в особі її служителів тільки управляє цією власністю, яка не належить нікому конкретно і не може бути передана в спадщину. Те ж саме було в СССР. Власність (земля, надра, ліси й земля, заводи і фабрики), вважалось, належить "Великій ідеї" побудови комуністичного суспільства і служить цій меті. Крім того, ця власність, буцім, належала всьому народові. Але якщо "Велика ідея" Бога вічна і від неї не можна відмовитися, оскільки не можна перевірити існування Бога, то "Велика ідея" побудови комуністичного суспільства у відносно короткий час (фактично упродовж життя одного покоління) показала свою неспроможність.

Звідси напрошується єдиний висновок: всі жертви, принесені суспільством і людьми в ім'я цієї ідеї були даремні. Починаючи зі Сталіна, до "Великої ідеї" побудови комунізму була приєднана "Велика ідея" державності. Але такий симбіоз виявився нежиттєздатним і не витримав перевірки часом, оскільки ідея побудови комунізму змушувала жертвувати інтересами державності задля розвитку комуністичного руху в усьому світі. Якщо це не так, то навіщо підгодовувалися псевдосоціалістичні тоталітарні режими, на що витрачались величезні кошти і так званих дружніх партій у розвинених країнах Західної Європи й Америки? Адже така діяльність лише загострювала міжнародну обстановку, виснажувала державу, перетворювала її у "Верхню Вольту з балістичними ракетами", а в очах світової громадськості в "імперію зла".

Уже в 50-х роках минулого століття стало ясно, що зберегти єдність "соціалістичного табору" з єдиним центром у Москві не вдасться. Зауважимо, що розпад таких великих самоорганізовувальних систем цілком закономірний- їхня організація проходить з порушенням законів необхідної різноманітності та закону інтеграції. А це основні закони самоорганізовування інформаційних, соціальних систем.

Так відбувся розпад Римської Імперії, розпад імперії Карла Великого, розпад Монгольської імперії Чингізидів, розпад, нарешті, єдиної християнської церкви на конфесії. Простежується така закономірність: якщо інтеграція великої системи переходить у централізацію, то розпад її відбувається ще швидше. З цього погляду великі державні утворення, побудовані на федеративних засадах, є більш тривкими. Одна з причин розпаду СССР і полягала в тому, що ця держава тільки формально була союзом, а насправді- жорстко централізованим утворенням, комуністичною імперією.

Великою помилкою була надія на те, що єдина ідеологія убереже народи і держави від збройних конфліктів, а після перемоги комунізму в усьому світі встановиться мир і спокій. Досить лише згадати збройний прикордонний конфлікт із Китаєм, криваве придушення Угорщини, окупацію Чехословаччини, конфлікт із Югославією.

Таким чином, наприкінці 80-х років минулого століття комуністична ідея ("Велика ідея") зазнала повного фіаско і вже не могла служити засобом консолідації суспільства. В СССР на зміну комуністичній ідеї повинна була прийти ідея державності. Але якої державності? Вирощеної на комуністичній ідеї з однобокою економікою, що працює на озброєння і важку промисловість, що приносить тільки збитки? Такий напрям повинен, зрештою, призвести до повного її краху, оскільки збитки від нераціонального господарювання покривалися лише за рахунок вивезення за рубіж сировини.

Отже, для нормального розвитку необхідно виробляти конкурентоздатні товари. Але така перебудова економіки потребує більшої гнучкості в керуванні, вимагає приватної ініціативи. Отже, треба переходити на ринкову економіку. Але вона не може існувати в державі з тоталітарним режимом. Необхідна демократизація суспільства і введення приватної власності на засоби виробництва. Але що робити з державною ("загальнонародною") власністю, яка справді створена народом завдяки важкій праці, низькооплачуваній, часом каторожній? Її ("загальнонародну" власність) треба було перетворити в приватну власність. Як це зробити? Роздати чи продати? Продати і повернути її народові у вигляді грошового еквівалента? Але хто в СССР мав гроші? Частиною грошей володів народ у вигляді заощаджень. Мала гроші партія, були гроші в тіньовій економіці й кримінальних структурах. Зауважимо також, що всіх цих грошей забракло б, щоб викупити навіть незначну частину державної власності. Знову потрібна була революція. Номенклатурна. Так звана "перестройка".

Перед номенклатурою, до якої приєднався директорський корпус, виникла проблема: як прибрати до рук всю власність, але при цьому зберегти видимість легітимності?

Справді, уся державна власність за Конституцією належала народові, разом з тим середнього класу та значного капіталу, що могли б купити великі виробництва і розплатитися з народом, не існувало. Отже, єдиний легітимний засіб- роздати власність тим, хто її створив, тобто народові.

І тут появилися ваучери. Здавалося, все справедливо й законно- через ваучери володітимуть підприємствами трудові колективи, частину власності одержать бюджетники, тобто вчителі, лікарі, науковці. Будуть збудовані народні підприємства на кшталт "Фольксвагена", цілком життєздатні й процвітаючі.

Але це аж ніяк не входило у плани номенклатури і директорського корпусу. Треба було створити такі умови, коли за безцінь можна придбати підприємства і при цьому нічого не повертати народові.

"Геніальне" вирішення було знайдене- гайдарівська шокова терапія. Під виглядом початку переходу до ринкової економіки відпустили ціни, що призвело до штучної інфляції.

В умовах сформованої ринкової економіки, коли валюта держави є частиною світової валютної системи, інфляція має причини, пов'язані з кризовими процесами у світовій економіці. Але в умовах агонізуючого СССР рубль не був прив'язаний до світової валютної системи, і кризові процеси у світової економіки були тут не відчутні. Штучна інфляція мала тільки одну мету- вилучення грошей, що нагромадило населення країни. Водночас інфляція давала ще один запланований ефект- зниження вартості праці. Громадяни СССР в умовах соціалізму мали тільки одне джерело підтримки життя- заробітну плату. І ось в один момент заробітна плата знизилась в декілька разів. Ні про яку індексацію внесків в ощадкаси й індексацію заробітної плати мова не йшла. Лише через якийсь час індексація заробітної плати стала провадитися, але вона покривала незначну частину втрат від підвищення цін.

Згідно із "задумом" ваучери, роздані населенню, мали бути обмінені на акції підприємств. Але цей акт усе більш віддалявся. Ваучери стали знецінюватися. Були випадки, коли їх при номінальній вартості в декілька тисяч рублів продавали за десятку, а то й просто обмінювалися на пляшку горілки. Чого іншого можна було очікувати при зубожінні населення?

Повсюдно стали виникати "інвестиційні" організації, які "одержували" у населення ваучери в обмін на обіцянки замінити їх згодом на акції підприємств. Потім ці організації безвісти зникали разом із ваучерами. Вже те, що це шахрайство з ваучерами не було покаране державою, засвідчує про те, що злочин був заздалегідь спланований.

Наступний етап псевдореформ- знищення вітчизняного виробництва податками і навалою іноземних товарів споживання, котрі під виглядом входження в ринкову економіку хлинули в державу. Природно, що совєтське виробництво, котре впродовж десятиліть розвивалося в умовах пріоритету важкої промисловості і при постійному дефіциті товарів споживання, не могло витримати конкуренції. Таким чином, були штучно створені умови банкрутства вітчизняних підприємств. Почалося масове звільнення робітників. Уперше за всю історію взаємовідносин працівника і роботодавця, останній дістав можливість місяцями не виплачувати заробітну плату. Розповідають, що один фабрикант у дореволюційній Росії застрелився, коли зрозумів, що йому нічим заплатити робітникам за працю. Але це, за словами акторки Раневської, було так давно, коли ще жили порядні люди).

Дуже часто в списках працюючих на підприємстві залишалася тільки адміністрація. Такий "трудовий колектив" і приватизовував завод або фабрику. Підприємства, які збанкрутіли, або опинились на грані банкрутства, приватизовувались за безцінь. У цей час до директорсько-номенклатурної мафії приєдналися тіньовики і кримінальні структури. Почалася запекла боротьба за власність із замовленими убивствами, кримінальними розбірками і підкилимною політичною грою кланових політичних угруповань.

Стверджувати, що всі нещастя, котрі впало на український народ, є закономірним наслідком перехідного періоду від тоталітарної економічної системи до ринкової (насправді до "дикого капіталізму")- значить не бачити або зумисне не помічати усієї заздалегідь обдуманої і запланованої акції захоплення загальнонародної власності. Не можна цю грандіозну комуністичну аферу списувати на помилки економістів. Усе глибоко і розумно продумано. Мова може йти тільки про злочин, про злодійство, рівного якому за всю історію людства ще не бачило.

Після тотального пограбування народу почалася боротьба політичних кланів за поділ власності. Тут виділяються три суперники-партнери: колишня партійна номенклатура з "червоним" директорським корпусом, представники тіньової економіки й організованої злочинності. Створюється обстановка, коли суперечки про те, кому володіти власністю, розв'язуються за допомогою замовних убивств.

Небувалих розмірів сягає чиновницький апарат, який перебирає на себе не функцію керування, а виконує роль своєрідної помпи, котра від простих громадян викачує гроші у вигляді хабарів. Продається все: ліцензії, дозволи, посади. Корупція з явища перетворюється в систему правління. Приховати одержання хабарів від чиновницького начальства, що не одержує від цього вигоди, неможливо. Хабарі численними потоками йдуть знизу і зливаються в широку ріку, що впадає в бездонну кишеню вищих ешелонів управління.

Доктор Святослав Пахолків з Університету міста Базеля (Швейцарія) з болем констатує: "Сучасне українське суспільство прогниле і корумповане до основ. Інститут хабара супроводжує людину від пологового будинку аж до останньої дороги на цвинтар. І всі сприймають це, з одного боку, за норму, з іншого ж- вдають, що цього не існує. Хто ж із нас сам без гріха- ніколи сам не давав, або за кого в пологовому будинку, лікарні, дитсадку, школі тощо не давали інші хабара, хто прямо чи непрямо, свідомо чи несвідомо не користувався інститутом хабарництва? Ми давно стали посміховищем в очах світу, такою собі резервацією продажних ідіотів, брехунів, повій, пияків і злодіїв. Тільки вперто не хочемо бачити вимірів власної деградованості" (Львівська газета, № 216, 11 листопада 2003).

Помиляється той, хто гадає, що чиновник, який одержує високу посадову зарплату, не братиме хабарів. Він їх братиме, але пропорційно до своєї посади й окладу.

Україна з цією навалою чиновників чимось нагадує картопляне поле, уражене колорадським жуком. Важко навіть уявити, у що обходиться нашому суспільству утримання величезного чиновницького апарату і сама його діяльність.

Шкода, яка завдається таким управлінням, не обмежується руйнуванням господарства країни і зубожінням населення. Величезних втрат зазнають фізичне здоров'я, інтелект нації та її генетичний фонд. Доказів предостатньо- тільки десять відсотків призовної молоді в Україні можуть бути визнані достатньо здоровими, щоб нести армійську службу! Алкоголізм, наркоманія- незмінні супутники злиднів населення і поганого управління державою. Людина, що вживає наркотики, уже не може бути корисним суспільству, батьком або матір'ю нових громадян, і може приводити на світ тільки дітей з генетичними дефектами. Найстрашніше те, що наркотики вже проникнули в стіни українських шкіл.

Не меншу небезпеку становить алкоголізм. Країну заполонили алкогольні напої з гідролізного спирту. Саме він уражає нервову систему, судини і печінку в набагато більше, ніж спирт, зроблений з пшениці і цукру. Порівняно з гідролізним спиртом самогон найгрубшого очищення майже "нешкідливий напій". Ефект боротьби з виробництвом цієї масової отрути такий же мізерний, як і наслідки боротьби з наркобізнесом.

Часто можна почути від чиновників, що немає, мовляв, відповідних законів, або ж закони не діють. Наївне белькотіння. Якщо немає потрібних суспільству законів або ж вони не діють, те це означає те, що тим, хто повинен писати й ухвалювати такі закони, або тим, хто повинен стежити за їх виконанням, вигідно, щоб ефективних законів не було або щоб вони не діяли. Якщо це не так, то логічно зробити висновок, що "народні" депутати й високопосадовці за розумовими здібностями не відповідають своїм посадам. А якщо так, то ці особи є співучасниками злочину.

За вісімнадцять років незалежності Україну покинули десятки тисяч молодих спеціалістів з вищою освітою, тисячі талановитих учених. Навіть якщо не говорити про інтелектуальні втрати нації, а лише брати до уваги вартість підготовки спеціаліста (тим паче дипломованого ученого) - це величезні кошти, вкрадені у народу. Хіба можна розцінити цей факт інакше, ніж приниження всієї нації? Ще більше приниження, ганьба, яку не змиє навіть потік часу,- це вивезення українських дівчат у борделі Західної Європи, Азії й Африки. Робиться це цілком відкрито. Майже легально. Злочин проти української нації, що почався у жовтні 1917 року триває, але вже в новій формі, на тлі інформаційної завіси (точніше, інформаційного шуму), помилково названої в Україні демократією. Маємо те, що маємо.