20 вересня 2009 року українська чикаґська громада молилася в православній церкві св. Андрія, що в Блюмінґдеєл, а відтак біля пам'ятника жертвам голодомору, що стоїть на майданчику біля церкви, за спокій душ невинних жертв, що померли в 1932-33 роках внаслідок голодомору, зумисно проведеним комуністичним режим московської імперії. Моління почалися приуроченою цій події Урочистою Соборною Святою Літургією, яку служив Преосвященний Архиєпископ Олександр Биковець (Архиєпископ Уманський КП) разом з настоятелем церкви св. Андрія о. митр. прот. Віктором Полярним та о. прот. Ярославом Василиком. До Літургії співав хор під дириґентурою д-ра Василя Трухлого. Під час Святої Літургії до зібраних богомольців промовляли: настоятель церкви св. Андрія о. Віктор та Преосвященний владика Олександр, який сказав, що нам треба домагатися від Росії, яка являється спадкоємцем і наступницею СРСР, відшкодувань для нашого народу за ті великі жертви, що їх наш народ поніс.

Після Святої Літургії служилась в церкві заупокійна, поминальна панахида, а її служителями були Преосвященний Архиепископ Олександр; отці церкви св. Андрія - о. Віктор та о. Ярослав; отці-гості з православних парафій КП: - о. архм. Питирим та о. Олексій з церкви св. Покрови, о. Михайло з церкви св. Софії, о. Борис з церкви св. Миколая, що у Гомвуд, отці Українських Греко-Католицьких парафій - о. Олег з собору свв. Володимира й Ольги та о. Микола з церкви св. Йосифа. В панахиді брали участь численні релігійні та громадські організації зі своїми прапорами та коругвами, молодь ОДУМу, Пласту та СУМу.

Перед початком панахиди ведуча поминального дійства Тамара Кузик-Сторі прочитала список організацій та товариств, що прилучилися до заходу скорботних відзначень голодомору.

Поминальний захід після церковних молінь продовжувався надворі біля пам'ятника жертвам голодомору, де до присутніх промовляли голова Іллінойської Фундації Голодомору-ґеноциду Микола Міщенко та Генеральний консул України в Чикаґо Костянтин Кудрик.

Зазвичай, люди приходять до церкви, щоб в своїх молитвах відчути глибше особисте поєднання з Богом, адже молитва - це розмова душі з її Творцем. Цього дня люди, мабуть, не думали про особисте, а про ті мільйони жертв, яких в 1932-33 роках забрала з цього світу голодна смерть. Мабуть роздумували, як почувалися всі ті, що вмирали внаслідок голоду - немовлята, діти, жінки, чоловіки, люди похилого віку. Сьогодні знаємо, що вмирали не тисячі, а десятки тисяч щоденно.

Чи можна собі уявити муки, що їх переносили ті, що вмирали від голодноїсмерті? Подумаймо на хвилинку: - смерть від голоду не була легкою, приходила поволі, добиралася до людини повільно - тижнями, а то й місяцями. Від голоду - діточки пухнуть, дорослі - в'януть, відтак втрачають людські сили, повільно перетворюються з людської подоби в скелет і врешті, опинившись у півсвідомості, зустрічають неминучу смерть. Важку смерть, жорстоку... Застановімся на хвилинку і над тим, як почувалися ті, що безрадно були свідками цій страшній трагедії - смерті від голоду; ті, що якось вижили. Як вони почувалися, дивлячись на це страшне горе: коли чоловік бачив як вмирала його жінка, або навпаки, як вмирали їхні діти, батьки? Нам може важко собі уявити ті страхіття, що їх переживав наш народ в 1932-33 роках. Однак їх забути не сміємо. Немає тому оправдання, а ми щороку відзначаємо скорботно цю подію, та в молитвах - її згадуємо щодня.

Про український голодомор сьогодні знає цілий світ. І слушно Президент Віктор Ющенко звернувся до світового співтовариства, щоб цей голодомор розглядати як ґеноцид над українським народом. Бо таким він був! Знаємо з документів, що був зумисно проведений Сталіном і його колаборантами з метою знищення української нації, щоб вона втратила відчуття, хто вона, щоб стала тільки неозначеною людською масою в облудній схемі СРСР, а в дійсності - у віковічній російській імперії. Згадаймо, як шалено проводилося ЗРОСІЙЩЕННЯ нашого народу в СРСР, у багато разів сильніше, як це було в царській Росії. Наприклад, до 1917 року майже ціла Україна говорила своєю мовою - українською, а вже в 1991 році було "немодно" нею говорити, а навіть можна було опинитися в Сибірі, як хтось ставав на її захист.

Тому смішно виглядає для нас пропозиція Росії спільно писати з нею нашу історію. А де ж та Росія була дотепер? Чому не тільки, що не писала про голодомор за Сталіна, або після Сталіна, коли в Кремлі сиділи його наступники, а навпаки - замовчувала його, та й ще таїла перед світом. А сьогодні, як світ дізнався, то вона придумує оправдання: був неврожай і, мовляв, всі народи СРСР терпіли голод. Чому ж тоді україніців вмирло з голоду в тисячі разів більше, як інших? Адже, в українців було найбільше хліба.

Чомусь нашому народові на протязі його історії судилось пережити не одну важку подію - панщину, різні жорстокі утиски від різних поневолювачів - заслання, тюрми, розстріли, кілька голодоморів. Голодомор 1932-33 років був найстрашнішою подією. Не забуваймо її! Хай ця страшна подія, яку тоді пережив наш народ в 1932-33 роках стане фактором, який цементуватиме нашу націю, об'єднуватиме нас для однієї мети: діяти так, щоб більше вже ніхто над нами не знущався. "Будьмо собою", як колись закликав нас до цього каторжник та ісповідних віри Христової Патріярх Йосиф Сліпий. Нас часто ділять різні "канони" - релігійні, політичні, і в результаті - ми розпорошуємося, не хочемо стати разом. А нам потрібно усвідомити собі, що різні "канони" придумані людьми для того, щоб мати горизонтальний контроль над іншими. Ми "будемо собою", як верховенство над різними "канонами", що їх придумали інші. Матиме верховенство наш "канон", суть якого лежить в тому, щоб працювати в інтересах свого народу - в релігійній, політичній, суспільній та культурній царинах. От тоді ми "будемо собою", будемо шанувати один одного під спільним знаменником: "Ми - українці", а інші - будуть мати до нас повагу.

Завершенням цьогорічних скорботних відзначень голодомору-ґеноциду був голодний обід в церковній залі, під час якого присутні слухали доповіді професора Іллінйського університету д-ра Володимира Чумаченка. На базі доступних документів, доповідач розказував про те, як комуністична влада здійснювала колективізацію, і яка була її мета стосовно українського народу, зокрема його найбільш стійкого і патріотичного прошарку - селянства. Саме українське село потерпіло найбільше - його мешканці становили найбільшу кількість померлих від голодової смерті, яка забрала життя більше семи мільйонів дітей, людей дорослого віку - матерів, батьків, отих всіх, що колись годували себе і становили житницю Європи.

Влучним доповненням доповіді професора Чумаченка були особисті спомини про голодомор 87 літньої пані Катерини Черняк - свідка цього жахливого злочину Москви.

Під кінець голодного обіду були нагороджені грамотами особи, що вклали багато праці на ширення інформації про український голодомор-ґеноцид. Грамоти одержали: І. Ґорчинська, В. Калін, М. Кочерга, Т. Кузик-Сторі, М. Куропась, Ю. Мицик, К. Міщенко-Мицик. Вручення нагород провели Ліда Ткачук та Микола Міщенко.