rss
12/15/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#365

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді

СЕСТРИЧКА МЕЛАСЯ

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже ж, мабуть, усі знаєте, що це за річ - пасіка? Може довідувались часом там за медом, аж вам бджоли... а то й мед іншим знов часом?

Ця пасіка була огороджена лісою з лози. В огородь загородив козак аж сім високих, старих коренастих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить вербу тую, то кожен спитає, як вона уросла тут сама, поміж дубів величних, проста та весела. А верба щовесни давала віду, що хоч сама вона поміж дубами, то добре їй рости тутеньки, бо росла вона, уганяла хутче козакового унука Михайла.

Кажу "Михайла", бо він не любить, як хто його покличе "Михалко". І не дочуває, хоч удесяте гукніть. А як покликати: "Михайле" зараз він наче вродиться поперед вами: у широкорукавій білій сорочці, у незмірних шараварах, у червоному поясі, - у тому самому поясі, що він його сам купив у ярмарку. Тоді ж покупив він і чоботи свої з червоним закотом і ту шапку чорну, що він її дуже прилюбляє й омалененько бере на себе. І як візьме її, то дід сміється й каже:

- Гляди, Михайле, гляди! Рознесуть твою славну шапку ласі бджоли на мед!

Білявенька, русявенька, босоніжка, Михайлова маленька сестричка Мелася, як почує, що дід говорить і сміється, зараз собі теж подзвонює...

Тільки Михайло посміху не потурає, низько насува шапку чорну на чорні брови й походжає сам оддалік, як гетьман поперед ворогом.

Ото ж кажу, як покликати його поважненько "Михайле!" - зараз він наче вродиться і, одтрушуючи своє чорнорусе волосся й поглядаючи своїм хорошим поглядом, спитає звичайненько:

"Чого вам треба?". І коли вам діда треба, він зараз побіжить і приведе старого од вуликів, а коли вам треба сестрички Меласі, він примчить Меласю сестричку.

Title 

Часом Мелася буде соромитись і сховається у траві, або за вулик, бо Мелася маленька, як вузлик, і скрізь може приховатися. А до того ще вона має надію, що як собі затулить хоч одне вічко (обох вона ніколи в світі не затулить, - хоче усе бачити), хоч одне вічко затулить, то й не знайде її ніхто. А Михайло таки відшукає її і як не вговорить іти доброхіть - Мелася своєю волею живе, - то схопить її та й принесе жваво й браво й сміючись, хоч може Мелася й щипнула по дорозі... Чому ні? Одна люба, тиха дівчинка вкусила мене колись до живої крови, як я силоміць піднесла її на руки... Не гарно кусати, нема що казати - не гарно, та не гарно теж і силувати.

Не став би й Михайло сестричку кривдити, якби вона справді гнівалася. Нi, Мелася не з гніву так чи так боронилася, а тільки з самого содому, бо страх була Мелася соромляжа. Як загледить чужого чоловіка, то не то що личечко, а й ніжечки, здається, малесечкі порум'яніють, утікаючи. І не знаєте самі, що це втекло від вас: чи зайчичок стрибнув, чи пташечка пурхнула, чи дівчинка зникла.

А коли б же чули ви, як Мелася вимальовує вас і вашу одежину і похід і погляд! Вона встигла вас і зобачити і розгледіти і так вималює словами, що удруге вас пізнають усі в хаті, коли увійдете: "А це той добродій, чи тая добродійка, що Мелася розказувала".

Хоч це, бачте, трудно, а я таки вам радитиму з Меласею признайомитися, бо вона Розумна дівчинка і багато дечого знає й така ласкавенька, що й вас дечого навчить. Яких пісень славних співала, яких казочок потішних уміла! І не то що дорогу у Київ, - знала вона навіть, кудою у Херсон братися.

Title 

Оце ж козак старий - звали його Загайний, - погородивши загородь, поставив вуликів чимало: було їх там наче снопків на добрій ниві - і вже не полічу, мабуть, скільки у нього їх придбано. Мабуть, багато та й пребагато, бо рої роїлися виборне, так що тільки не подивуйте у лиху годину, - роїлися!

Було раз­у­раз чути: "Рій летить! Від поля! Від гаю"! То Михайло скрикне: "Рій"! а Мелася за ним, як у дзвоники, перебиває: "Рій­рій! Рій­рій!" То знов Мелася закричить: "Летить­летить, летитьлетить!", а Михайло біжить вивіряти, чи правда. То знов дід, плетучи кошик, наче духом вгадає, що рій надлітує, і йде його накривати...

Страх якого діла було у пасіці! У кутку дід там заплів хижку з лози, Михайло покрив її соломою гарно, а Мелася промела коло дверей і сказала: - Оце вже й зовсім теперки!

Дід насадив і калину і бузину і рожу гожу з Михайлом, а Мелася насіяла всячини, і усе прийнялося, зійшло i проквітало одмішне й перемішне, на диво Меласі, що, каже, сіяла усе окремішне, ряд по рядочку, а зійшла така мішанина.

Title 

Михайло на цю річ сестриччину мовчить, бо не хоче змагатися з дівчинкою маленькою, - мовчить та тільки дивиться, як рожа, хилячись із гіллячки, наче питає, чого це так підкотився до неї, хорошої, низенький василечок. Листатий любисток тут побратався з жменькою конопель, а коноплі знов побралися між маки повні, а маки знов угнали у волоський горох, а скрізь усюди колоски постріляли житні, - де один, де два, а де й посімейкою. І вже де посімейна, то й перенадила за собою і куколю червоного і синіх волошок. Чи теж мало зілля несіяного, непроханого й некоханого нагодилось у дідову пасіку - і над усім літають бджоли гудучи.

Славно у тій пасіці! Дихати - не надихатися. Легко, вільно! Куди глянеш - усе поля широкі, чисті і по полях дуби, зрідка дуб од дуба, як намети проти сонця розкинуті. У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою, видко тільки від схід сонця гай здоровенний, темний...

Славно було літувати у пасіці Михайлові з дідом, і Мелася маленька, покинувши матір зі старшою сестрою домувати, прителітися до дідуся і хазяйнувала у нього в пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку... Теж бджоли доглядала так, що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом із любенького личенька не знати що: з одного боку глянь - Мелася: її щічка, її вічко, а з другого боку глянь - якийсь дутик... Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй такого діла, що ойой!

Title 

Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві у пасіці й дивився у небо. Вже зорі повскакували й тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепився за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого це досі діда нема. А діда як нема, то й нема - і в далині не видко.

Пішов дід того вечора у село, та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда все нема. І не чути - усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближується до пасіки. Таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно, от воно!.. Поронило лісу, суне поміж вуликів - і вулля валить, i квітки давить, і рожу і калину ламле, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи. Господи, світе!

Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!

Title
 

Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов злякана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний­страшний гість! Нема порятунку! Братік Михайло коханий! Як тебе рятувати?

Title 

Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує - трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче чіпка хмелинонька, і голосочок шепоче:

- Братіку... братіку!

- А що? - спитав він, не відмикаючи очей сонливих.

- Ходи, ходи сюди, братіку! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся... Ходи, братіку, ходи!

Title 

І малесечкі рученята тягли його, сонного, з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на нього від жаху та від трусу, і сердечко маленьке колотилося коло нього вірненьке та щиреньке, а він, сонний, переступив два ступені ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений.

Він не чув, як трепечущі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького гіркого плачу.

А ведмідь, наче господар, посуває та оглядає, де кращий вулик, солодший мед, і, як упав йому в око такий, зараз він лапу патлату туди, видирає й ласує.

О, Боже, Боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувся! Коли б же!.. Що буде, як він прокинеться? Він не послухає маленької, піде на ведмедя... Боже, Боже! Зараз ведмідь з'їсть її, зараз! Чи ж буде ситий він із неї? Хоч би ситий він був та братіка не зайняв... Дарма, нехай її з'їсть - нехай братіка не займає!

Title 

Рученятка маленькі зчіплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.

А страшний ласач патлатий учищає та й учищає мед собі по волі й по роздоллі; часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи:

"Ти, серпку, добре мені світиш", часом ніби поприслухує: "Здається мені, дівчинка тут десь плаче..."

Лихо­лихо! Як уже не розбилось у дріб'язочки маленьке сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!

Коли ведмідь кашлянув - ждати, що зареве."

Ні! Він упав долі та як почне, необачний патлач, викочуватись та вивалюватись по траві!

Тоді маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку й зачинили там.

- Що таке? Що таке? - скрикнув молодий козак, прокинувшись, може трохи й злякавшись і потрушуючи двері. - Відчиніть бо! Що таке?

- Братіку коханий, нічого... це я, це я, - одказував йому голосочок.

- Відчини бо, Меласю! - скрикнув знов Михайло. - Нехай я дверей не псую! І знов потрушує дверима.

- Братіку, - каже маленька, - братіку! - І оглядається довкруги і бачить - ведмідь устав і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь - клацнув зубами білими.

- Пусти, пусти, Меласю! - кричить Михайло, і двері відскочили, маленька, як снопок, упала, а ведмідь знов клацнув білими зубами...

Тут такий розкотився викрик голосненький, та дзвінкий, та тонкий, що Михайло метнувся назад, а ведмідь чимдуж покотив до гаю, вгинаючи під ступою землю...

І як Михайло схаменувсь і підвів малу сестричку й розпитав, вже не було нікого ані видко, ані чутно, і дарма вони насторожали вуха і здержувалися дихати, прислухаючись та сидячи укупі близенько. Тихо усе було.

Місяць світить, зорі сяють.

- Розкажи ж бо, Меласю, розкажи усе мені, усю подробицю, як було, - говорив Михайло до сестрички.

- Ні, ні! О, ще ні! Ще боюся! - одказувала Мелася.

- Яка ж ти жахлива, Меласю! - каже Михайло, всміхаючись.

- Ой­ой! Ой­ой! - одказує Мелася й пригортається ближче та тісніш, як до скарбу одрятованого, знайденого.

Mісяць уже ледве легенько світив, зорі вже ледве помаленьку блискали, коли вони зачули пісню козацьку, наче дзвінок розбитий або струну перервану, і зобачили удалині постать людську - це дід ішов і співав. Зараз вони до нього назустріч, а він сміється та й каже:

- А що, дітки, знудилися, мабуть, без старого діда, ге? Сон, мабуть, неспокійний мали, ге? Не можна, не можна було мені повернутись раніш; товариша давнього стрів - забарився...

І дід знов почав наладжувати козацьку пісню:

"Як були ми, козаки, на морі,

Як були ми, козаки, на роздоллі,

Унадились ми, козаки, до невірного турка..."

ідучи й киваючи головою справа уліво собі у повагу та обриваючи козаків перебитим голосом то у море, то у роздолля, або межи турка невірного.

- Діду! Діду! - каже Мелася. - В нас ведмідь був!

- От, діду, - говорить Михайло, - Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці... Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку й зачинила і перелякала... Кричу: "Випусти!" - не випускає, - мусів попсувати двері у хижці, - вискочив, а вона як скрикне, як верескне, аж у очах у мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо. Схаменувсь, - бачу - вона лежить у мене під ногами, нікого нема, вулики долі попадали, трава пом'ята, кущі поламані... Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхався, а як дійшло, що "вулики долі, кущі поламані", то дід промовив: "гай, гай!" і придав ходи.

- А щоб ти не діждав уже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! - проклинав дід, підносячи та ставлячи вулики, як треба. - Бач, якого наробив клопоту та шкоди!

А Михайло, допомагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома ними услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валяв, як покачувався і цокав зубами білими, і як мед вчищав, і як наближувавсянаближувався... ближчеближче... А в самої Меласі оченята блищали й сяли пломенистіше, ніж ті зірочки у небі, що вже їх відблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти - хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

- Ну ж, Мелася! Дівчина так дівчина на диво здатна! - каже дід, усміхаючись та глядячи у сяюще личенько перемучене. - Дарма, що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба? Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше, то не диво здавалося Меласі, бо братік коханий і любий - як же його не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й не нікчемне, бо як згадувала про нього, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько...

- Меласю, сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? - питав часом Михайло, як розпалений оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. - Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло може не раз із потайною надією, що от ведмідь знов одвідає і вночі не спав, прислухався і брався за рушницю, що собі покупив - тільки ще й досі, чутно, не діждав патлатого він гостяодвідача.

- О, братіку, братіку! Не дай Боже, щоб... Мати­Заступниця нехай заступить! - промовляє Мелася, як почує Михайлові слова ті палкії й утривожиться такеньки, що аж із личенька спаде.

Title 

Отже, й - кінець тут. Далі що було й буде, не знаю, не можу казати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові, та дай, Боже, нам, вам і мені таку сестричку Меласю, щоб боронила та визволяла від усякого страшного ведмедя нас, вас та мене.

Марко ВОВЧОК

Ілюстрації Я. Гніздовського

Дитяча енциклопедія

Улюблені казки читаємо по складах

Чабанець#2010-03 (01/21/2010)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com