Рідному Бердянську він також присвятив пісню «Кораблі, кораблі...»:

З тієї незабутньої мандрівки Володя повернувся повен фізичних і моральних сил. Він із притаманним йому ентузіазмом знову пірнув у свою творчість та навчання.

Володю поновили в консерваторії. До нього повернулася бадьорість і він ставився з гумором до всього, що довелося йому пережити. Протягом літа відпочив, набрався сил, начитався, а тепер з неприхованою радістю йде до Лєшека Зигмундовича Мазепи, з яким починаються серйозні і продуктивні заняття.

Володя напружено працює- намагається засвоїти те, що пропустив, і скласти кілька екзаменів та заліків. За короткий час ліквідує свою академзаборгованість- літня ж екзаменаційна сесія була пропущена. Але все це не заважає йому розгорнути активну творчу роботу. Пише низку нових пісень та інструментальних творів.

Володя активно працює над своїми інструментальними творами- цього вимагає його теперішня ситуація та навчальна програма. Хотілося також урізноманітнити жанрово свою творчість. Протягом одного тижня пише «Сюїтуваріації» на тему української народної пісні «Сухая верба». Цей твір приніс йому деякий успіх. Його виконав камерний оркестр Львівської консерваторії. Згодом- у середині 80х- його виконуватиме з успіхом і камерний оркестр філармонії міста Рівного під диригуванням Богдана Депо. П'єса пронизана виразним, хвилюючим драматизмом.

Успіх «Сюїтиваріації» підбадьорив Володю, який невдовзі пише п'єси для двох скрипок і фортепіано, потім «Мелодію», яка відзначається глибоким ліризмом. Володя залюбки грав її. Крім цих інструментальних творів, Володя пише цілий ряд пісень на слова свого старшого друга поета Р. Братуня. Ті пісні мають різко виражений публіцистичний характер. Це такі: «Братерське коло», «Зустрічайте мене»- перша частина кантати, в якій іде мова про любов поета до рідної землі та українського народу. Щоправда, під тиском різних завдань та невідкладних робіт у консерваторії Володя відклав роботу над двома іншими частинами.

«Юнацька балада» присвячена пам'яті українського поета Миколи Шпака, брата Неоніли Миколаївни Братунь.

Ця прекрасна елегія часто виконувалася по українському радіо і справляла сильне враження на слухачів.

Приємною подією було й те, що міністерство культури УРСР замовило Володі кантату на слова Павла Тичини та Максима Рильського. Навіть заплатили йому аванс одну тисячу карбованців. Це підносить ще більше дух Володі. Він з усією серйозністю ставиться до того замовлення. З вимогливістю, навіть прискіпливістю підбирає тексти поетів, а відтак багато часу проводить за інструментом. Мати, що мешкала з ним оберігає його роботу від телефонних дзвінків та гостей, які своїми балачками часто­густо відвертали його увагу.

Володя сумлінно відвідує всі заняття в консерваторії, готується до них, а в хвилини відпочинку читає, ходить у кіно та оперний театр. Але ні на мить не забуває про реалізацію своїх задумів. Пише все нові й нові пісні. Відчувається якась пожадливість до них. На слова Р. Братуня створює низку ліричних пісень та романсів «Вогні Львова», «День з тобою», «Зимова казка», «В тебе тільки раннє літо», «Незване моє кохання», «Ноктюрн осіннього міста». Ці ліричні твори простотаки прикрашають творчий здобуток Володі.

Нас тішив його світлий оптимізм та майже ненаситна жага праці. У цей період Лєшек Зигмундович посідає відчуте місце в моральному і творчому житті Володі. Значною підтримкою для сина було й те, що в ті важкі місяці його відвідували письменники Ірина Вільде, Степан Трофимук, Степан Пушик, Богдан Стельмах, Роман Кудлик. А Ростислав Братунь навідувався чи не кожен день. Під час своїх зустрічей накреслювали нові плани співпраці, які стимулювали постійно Володину працелюбність.

Володя охоче демонстрував свої успіхи перед Іриною Вільде та Степаном Трофимуком. Сідав за піаніно і програвав свої пісні, романси, балади. Багато імпровізував, крутив свої магнітофонні записи. Я позиркував на нього збоку і думав про те, що він не байдужий до того, що скаже про нього сімдесятилітня славетна письменниця та щирий друг, сповнений гордощів за нього, Степан Трофимук.

Взаємини з Іриною Вільде були дуже гарні, письменниця перед кількома своїми мандрівками на Буковину чи в Карпати позичала в нього гроші, які повертала в точно призначений день. Свою ж глибоку шану до Ірини Вільде він не приховував, завжди з синівським теплом цілував її обидві руки, а вона прихиляла до себе його голову і цілувала чоло. Свою шану до знаменитої письменниці він переніс і на Василя Мартинова, талановитого українського поета і журналіста, який завжди турбувався старенькою письменницею. Він присвятив їй проникливого вірша, якого Володя збирався перетворити на пісню. Ми часто бачили, як він сидів за інструментом, награвав безперестанку шукаючи ту мелодію, яка повинна була піднести колоритну особистість української письменниці. Процес шукання нових музичних образів бував у Володі досить тривалий, складний і болісний. Він не міг задовольнитися якоюсь блідою мелодією, банальними інтонаціями коли йшлося про Дарину Дмитрівну. Інколи мені видавалося, що Володя врештірешт, знайшов те, що шукав. Але він тримав ту пісню в пам'яті, не квапився записувати її. А це означало, що він сподівається на кращу пісню. Такою була творча манера. Я не запам'ятав ту мелодію, а Галя в той час проживала зі своїм чоловіком аж на околиці Львова, не знала тієї мелодії.

В листопаді 1977 року Володя запросив від мого імені на мій день народження Ірину Вільде та Степана Трофимука. Письменниця охоче приїхала до Чернівців.

З перших хвилин її перебування у нашій родині настрій її піднявся. Письменниця дуже швидко вписалася в нове для неї сімейне коло, ніби вона вже багато разів бувала у нас. Почувала себе дуже добре в товаристві Галі і Оксани, знайшла багато тем для спілкування з моєю дружиною. Дарина Дмитрівна охоче розповідала про своїх батьків та синів, яких нестямно любила. Вона простотаки обожнювала свого тата, якого вже давно не було в живих. Признавалася дружині:

- Мати була для мене рідним домом, повітрям, яким я дихала, живим всесвітом, найвищою красою у житті. А татусь був сонцем, що зігрівало нас усіх, давало нам сил бути повноцінними людьми. Видавалося, що без татуся світ не міг існувати.

Присутність Дарини Дмитрівни на моєму творчому вечорі привабила багатенько чернівецьких літераторів і чимало інтелігенції. На тому літературному вечорі Володя заприязнився з Мойсеєм Фішбейном, талановитим українським поетом єврейського походження. Він його щиро поважав за високопоетичні вірші, прекрасні переклади поезій Пауля Целана і Тудора Аргезі. Поважав і за глибоке знання української мови. Володя збирався написати кілька романсів на слова того обдарованого поета.

Після літературного вечора Дарина Дмитрівна залишилася у нас. Володя скористався з цієї нагоди і зробив чимало фотографій, які донині зберігаються з пієтетом в альбомах нашої родини, як дорога реліквія. Ми дорожимо ними. Сподіваємося, що настане той час, коли громадськість міста Львова доб'ється, що в будинку, в якому проживала письменниця, буде відкритий її музей, для якого ті фотографії стануть коштовною знахідкою⁷.

В середовищі нашої родини письменниця почувала себе вільно, розковано. Принаймні ми так думали. Казала, що їй тепло й затишно в нашій хаті. Дружина, Галя, Оксана і Володя запропонували їй залишитися в нашому помешканні, що складається з чотирьох гарних кімнат, на всю зиму. Ми їй давали найтеплішу з кімнат, друкарську машинку, обіцяли цілковиту побутову безтурботність, абсолютний спокій для творчої роботи. Я навіть наймався до неї в секретарі. За обідом Володя висловив думку, що в багатій творчості письменниці бракує книги спогадів про батька, матір, багатьох письменників, яких вона добре знала. Там варто розповісти історію написання її творів.

Дарина Дмитрівна погоджувалася з Володею, схвалювала його думки але через кілька днів сказала, що їй потрібно їхати до Львова. І поїхала. До Володі вона приходила ще кілька разів у товаристві з Степаном Трофимуком. Згадувала добрим словом нашу родину.

* * *

Щоденна робота над програмним матеріалом, змістовні заняття з Лєшеком Зигмундовичем та іншими викладачами консерваторії не гальмували його творчості і старань у популяризації та поширенні набутків серед своїх шанувальників. Він, як і раніше, часто виїздив до Києва, де, на жаль, треба було постійно долати опір людей, що відали столичними оркестрами, які могли виконати на доброму рівні його твори, зробити більш­менш вартісну фонограму.

Володя з болем і острахом їздив до столиці, бо знав, що тамішні діячі від музики неодмінно принизять його, образять. Він мені часто розповідав про свої київські одіссеї. А якось приїхав у поганющому настрої. Скаржився на недовихованість столичних музикантів.

- А чим ти це пояснюєш?- спитав я.- Ти ж їх постійно спостерігаєш...

Володя махнув скептично рукою і відповів:

- Кожна столиця має свої глибокі і благородні музичні традиції. Там високі думки, бентежливі звуки пісень і симфоній плавають у повітрі. Нитка шанобливості і вболівання за прекрасне живе у підсвідомості кожного музиканта, визнаного і невизнаного. У Києві традиції знівечені дощенту ще за часів «батька всіх народів». Професіональна гідність і національна гордість попливли з дніпровськими хвилями до Чорного моря. Тепер музикантів зводить докупи випадок, бо ж треба заробляти. Музикантів не тішить те, що вони яскраво виконують свою роботу, а тільки та сума грошей, яку їм заплатиш.

Володя відчував величезну радість од виконавців своїх пісень, романсів та балад. Передовсім це Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Лідія Михайленко та Людмила Артеменко, Ігор Кушплер, Віктор Шпортько... Він пишався ними. Вони майстерно розкривали чистоту думок, висловлених у піснях, та романтику піднесених почуттів. Твори ж Володі були пройняті драматизмом сучасного життя і не залишали нікого байдужим. Вони мали значний вплив у багатолюдних аудиторіях.

Ті співаки були водночас і добрими його друзями. Мене часто запитують, чому його творів не виконували такі великі співаки, як Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко та інші. Дмитро Гнатюк, наприклад, пустив у світ пісні С.Сабадаша, В.Михайлюка та І.Шамо. Це можна пояснити тим, що Володю постійно дискредитували у «композиторських сферах» так звані професіонали, які також культивували, але з меншим успіхом, пісенні жанри. Крім того обивателі дізналися, що ще учнем середньої школи Володя разом з іншими учнями вчинив неприємне порушення. Про цей школярський вчинок з насолодою розповідали через багато років у колах, де ненавиділи його популярність на Україні і за її межами. В середині 70х років певні сили намагаються представити його опальним, хоч насправді він таким не був. Та в полохливій уяві титулованих співаків він був чомусь неблагонадійним. А тієї неблагонадійності лауреати боялися, тому й відхрещувалися від його творів.

Крім того, у характері Володі були значні «вади»- він не міг схилятися перед можновладцями з виконавського світу і проявляв гордість перед тими, від кого тхнуло пихатим чиновником. Він був самолюбивий і ранимий і надмірно сповнений почуття людської гідності. Не терпів великопанської зверхності, яка вражала його самолюбство творця, що вже сказав своє слово своїй Україні.

Останні два роки життя Володі ставлення до нього було до деякої міри парадоксальне з боку «власть імущих». З одного боку, видавалося, що його зневажали за успіхи в творчості. Та народна шана дратувала чиновних нероб, які вважали, що любов українців до свого співця ненормальне явище, своєрідна крамола. На їхній погляд, цілком нормальним є те, коли українець ненавидить українця, пише на нього доноси, зводить наклепи або ж ставиться до нього з байдужістю. Можна захоплюватися будьким, тільки не своїм співвітчизником. Це ж неподобство, буржуазний націоналізм. Так, у цьому вбачалося якусь нездорову тенденцію до єдності і злагоди, підозрілої національної солідарності. А це погано, від цього до окремішності тільки один крок. Єдність серед українців може ´рунтуватися лише на основах марксистськоленінської ідеології. Посіпаки В.Ф.Добрика, першого секретаря Львівського обкому партії, навіть почали знущатися з популярного музики, викликали його до себе і задавали йому дурні запитання. Справді, твори Володі породжували в людських серцях зовсім нові почуття, які не узгоджувалися з казенними настроями. Та ось трапилася кумедна оказія.

Улітку 1975 року в Києві пишно відзначали «український мільярд», тобто Україна побила всі рекорди зібраним урожаєм зернових. На те свято навіть Л.І.Брежнєв приїхав і привіз із собою до Києва цілий поїзд паразитарних словоблудів, щоб надати події майже історичного значення. Довкола цієї події розливалися моря підсолодженої чиновницької риторики. Після того почався великий концерт кращих виконавських сил України. Там виконували і кілька пісень Володі, який перебував тоді в зеніті своєї слави. Ті пісні сподобалися високопоставленим слухачам і самому Л.І.Брежнєву, який під час антракту підійшов до ансамблю «Смерічка» і спитав:

- Гдє тот парєнь, которий напісал еті пєсні? Я хочу пожать єму руку.

Л.І.Брежнєву відповіли, що Володя лікар, який навчається в аспірантурі Львівського медичного інституту, і вчиться в консерваторії. Він не співає в ансамблі «Смерічка».

Л.І.Брежнєв сказав:

- Тогда пєрєдайтє єму мой прівєт і самиє лучшиє пожеланія.

Скажу з усією відвертістю, що Володя, почувши ті слова з уст своїх друзів, зрадів. Був певен, що вони дійдуть до казенного слуху всіляких функціонерів, і вони дадуть йому спокій. Іншим разом Володя сказав жартома:

- Замість привіту Л.І.Брежнєва було б краще, якби А.Солов'яненко, А.Мокренко чи Д.Гнатюк заспівали по одній моїй пісні. Я ж для них написав «Пісню про тебе».

Похвала Брежнєва збентежила Володю й іншим своїм аспектом. Коли ми всі були вдома, він сказав:

- Ті, що чули слова Брежнєва, незабаром їх забудуть. І не стануть їх поширювати. Якщо ми розповідатимемо комусь про цей факт, то мої колегизаздрісники скажуть, що я домігся сякоїтакої популярності, бо мене похвалив привселюдно Брежнєв тоді, коли випив півпляшки коньяку. Зрештою, похвала ворога мого народу звучить для мене як образа, вулична лайка. Вона принижує мене.

- Я цілком погоджуюся з тобою, сину, похвала Брежнєва не принесе честі твоєму імені. Треба її замовчати.

І ми більше не згадували про той факт за життя Володі. Повірили в слушність сказаного сином. Його добре ім'я, хоч невелике, але чесне, створене талантом і працею.

Володю час від часу запрошували на Московське радіо і охоче транслювали його пісні. У сина були там добрі друзі. Він, як уже було сказано, перебував у гарних стосунках з Олексієм Гургеновичем Екімяном. У них була взаємна потреба спілкуватися. Пам'ятаю, що за два тижні до весілля Галі Володя набрав номер телефона генералакомпозитора і сказав:

- Моя сестра Галя, яку ви добре знаєте, виходить заміж. Дуже потрібний, Олексію Гургеновичу, весільний генерал. Наша родина сердечно просить вас... Що ви на це скажете?

- Володю, я вже у відпустці. Валізи вже перев'язані, квитки на літак у кишені- завтра вилітаємо. Сімейство моє трусить подорожня лихоманка. Я ж два роки не був у відпустці. Мушу тікати світ за очі. Вибач...

Поет Юрій Рибчинський сказав, що під впливом творів Володі Олексій Гургенович написав кілька пісень на вірші українських поетів. Окремі твори композитора­генерала з великою майстерністю виконав Дмитро Гнатюк.

У близьких взаєминах Володя перебував також із популярним російським композитором і виконавцем своїх пісень Євгеном Мартиновим. То була добра і вельми приваблива людина яка полонила слухачів своїм задушевним ліризмом.

Працівники Центрального радіо і телебачення протягом багатьох років висловлювали свою прихильність і симпатію і шану до творчості Володі. Частогусто брали у нього інтерв'ю, транслювали його твори, супроводжуючи їх високими оцінками. Юрій Силантьєв, який високо цінував його талант, весь час нагадував, що йому треба перебратися до Москви, бо у Львові чи Києві у нього немає ніяких перспектив. Та Володя був непохитний у своєму рішенні- закінчити консерваторію у Львові і неодмінно живити свою творчість духом рідної землі. Тільки це може бути запорукою його подальшого розвитку.

Однак у другій половині 70х років синові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення «попахіваєт» українським націоналізмом. І то не був поодинокий випадок. Коли він мені це сказав, я відповів, що то був, мабуть, якийсь сірий, неосвічений клерк з курячим обрієм. Володя був уражений глупотою і зухвальством того функціонера, який наважився висловити ту дику нісенітницю.

Ходячи широкими кроками по кімнаті, Володя обурювався. Був збентежений і злий.

Я намагався його розрадити і заспокоїти. Та він махнув різко рукою і відповів:

- Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов'я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити пособачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.

Ми слухали ті слова, сповнені сарказму, і посміхалися. Мати навіть промовила скептично:

- Чи варто брати до серця якусь недолугу дрібноту?

- Та дрібнота, мамо, керує цілим відділом і виконує розпорядження Суслова, який виробляє генеральну лінію в ідеологічній боротьбі за найпередовішу ідеологію,- пояснював Володя. Потім ще додав:- французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері нам співають українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

- Звідки ти набрався цих ідей, Володю?- запитую.

- Їх не набираються... Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові.

Минуло кілька днів після тієї розмови. Володя приїхав до Чернівців. Він узяв з полиці один том УРЕ і почав уважно читати. Відтак покликав мене і сказав:

- Послухай, українці завжди були патріотами, бо вони боролися тільки за своє місце під сонцем на своїй землі. Нікого не хапали за горлянку, аби не співав своїх пісень. Завжди були готові поділитися шматком хліба з іншими народами... А це патріотизм...

Хоч і боляче було Володі від тих безглуздих зауважень та бажань, натяків чи відвертих вимог, Володя все ж таки не позбавляв себе добрих почуттів до своїх щирих московських друзів, які не належали до вузьколобих порадників. Він не тікав від свого мистецького покликання у медичну практику, а досить активно продовжував працювати над своїми творами. Більше того, всупереч недолугим начальникам він навіть здобув нового друга і співавтора в особі Андрія Дементьєва, на слова якого написав три твори: «Моя мечта», «Расскажи мне, отец» і «Рождение дня». Ті пісні виконувалися в Україні і подобалися слухачам. Пісню «Расскажи мне, отец» майстерно виконував співак Назарій Яремчук, який своєрідним голосом надав чарівливості тому творові. Особливого схвалення і високої оцінки народу отримав романс «Рождение дня» у прекрасному виконанні Василя Зінкевича та дніпропетровської співачки Людмили Артеменко. Та творча удача принесла втіху Володі. Якось він після телефонної розмови з кимось із Москви з радісним блиском в очах промовив:

- Поет Андрій Дементьєв вважає, що наш романс «Рождение дня» є одним із кращих романсів, написаних на вірші російських постів у повоєнні роки. І ви уявіть собі, що якийсь чиновний дрантюх дозволяє собі вигадувати якийсь український націоналізм, що його вигадав у двадцяті роки брудний прихвостень Сталіна Лазар Каганович.

- На жаль, до того чарівного романсу звертаються тільки українські співаки,- кидаю мимоволі.

- Це правда. Я зроблю з цього свій висновок. Ніколи не зійду з українських національних позицій.

Весною 1978 року відбулася приємна подія. У Єреванській консерваторії оголосили конкурс для студентів­композиторів на кращий інструментальний твір. Володі порадили взяти участь у тому змаганні, але він завагався, хоч і мав уже кілька інструментальних творів. Після деяких вагань він запропонував свою «Сюїтуваріації». Той твір, хоч і був позитивно оцінений в консерваторії, викликав у нього невдоволення. «Поліфонічна сюїта» і «Квартет» тоді були ще в чернетковій стадії. Він, будучи дуже прискіпливим до своїх творів, відкинув думки про них.

Розмовляючи по телефону з Олексієм Гургеновичем Екімяном, Володя розповів йому, що має змогу поїхати на землю його дідів­прадідів. Але думка про те, що недостатньо підготовлений, сковує, гальмує його. Олексій Гургенович порадив йому відкинути будьякі сумніви і негайно давати згоду поїхати до Єревану. Та поїздка не буде даремною, вона збагатить його досвідом, розширить знання, проллє світло на цілий ряд проблем, які не раз ще виникнуть у житті. До всього треба себе готувати. Він сповниться новим змістом, а цього не треба уникати.

Володя був щирим шанувальником великої вірменської літератури, зокрема чудової лірики, яку знають у багатьох країнах. Любив і знав непогано твори О.Туманяна та С.Капутікян.

Кінецькінцем він наважився поїхати у Вірменію, щоб помилуватися її оригінальною красою, побачити її людей, міста і села. Навіть попросив поїхати з ним маму, яка теж полюбляла мандри. Вона ще в юності мріяла побачити Кавказькі гори. Володя просидів чимало часу в бібліотеках, щоб познайомитися з Вірменією, яка незабаром постане перед його очима.

На конкурсі «Сюїтаваріації» прозвучала доситьтаки непогано, похвалили за оригінальність, слухали її з інтересом і навіть відзначили прекрасне виконання піаністки М.Десяткіної з Львівської консерваторії.

На конкурсі Володя не пропускав жодного твору, слухав усе з напруженим інтересом. При всій його любові до свіжості, новизни, новаторства він відкидав інтонаційну сумбурність, композиційну хаотичність і завжди захищав і утверджував у творчості елегантну, як він казав, музичну форму.

Вірменія залишила глибокий слід у його пам'яті. Кожну вільну годину він блукав вулицями столиці, відвідував усе, що характеризувало багатовікову культуру напрочуд талановитого народу.

Єреван- чарівне місто, Володі і матері особливо заімпонували театр опери та балету ім.О.А.Спендіарова, славетна бібліотека Матенадаран. Відвідали багато вірменських церков, музеїв, а також університет. Побували і біля Севану- величезного гірського озера, окраси вірменської землі. Володя вже бував у тих горах раніше разом з гуртом ентузіастів альпіністського спорту і привіз звідти багато фотографій.

Часто виникає запитання: що діяло на загальний настрій Володі, на його працелюбність, творчу активність в останній рік його життя? Твори сина, всупереч усілякому антиукраїнському базіканню, все­таки лунали по обласному, київському та московському радіо, хоч посіпаки В.Ф.Добрика та його штатні забороняйли, що вважали себе спеціалістами з українського питання, почали чіплятися до сповненого життєрадісності, міцного здоров'я молодого композитора, який дихав оптимізмом і був схиблений лише на своїй музиці. Володя почував себе чудово зі своїм педагогом по класу композиції і щирим порадником доцентом Лєшеком Зигмундовичем Мазепою. Доцент Мазепа бачив перед собою молоду людину, яка тільки талантом і неабиякою працьовитістю стала одним із провідних творців нової української пісні, пов'язаної своїм корінням з національним ´рунтом, хоч листя дерева його творчості шелестять на вітрі моди, який дме звідусюди... Такий молодик, лікар за освітою і музикант за покликанням, має цілковите право на увагу з боку оточення.

Отак ставився до Володі доцент Л.З.Мазепа. І Володя був йому за це щиро вдячний. Коли Лєшек Зигмундович захворів у Москві, де він перебував на конференції викладачів консерваторій, Володя там відвідав його. Він дуже вболівав за свого учителя, удома і між своїми товаришами шанобливо висловлювався про нього... І не дивина, що в той період син зумів зробити так багато у своїй творчості. Мати підтримку високоморального, доброзичливого педагога- це основа успіху в його діяльності. Згадав тільки найважливіше з того, що Володя зробив у той останній рік свого життя, коли його творчість була на піднесенні. Він працює над «Квартетом», доводить до кінця «Сюїту», пише п'єси для скрипки і фортепіано, для віолончелі і фортепіано.

Тогорічна продуктивність Володі у жанрі вокальної музики свідчить про його внутрішню зібраність і творчу цілеспрямованість. Він створює низку пісень і романсів на вірші Ростислава Братуня: «Перший сніг», «Вернись із спогадів», «Білий серпанок», «Роки вже відшуміли», «А ти подумай», «Елегія».

Пісня на слова Р.Братуня «Літо пізніх жоржин»- дуже примітна в його творчому набуткові. Вона сповнена драматичної напруги, трагізму і навіть протесту. Композитор ніби передчував якесь лихо, якого не може уникнути. Деякі знавці і шанувальники української пісенної культури висловлюють думку, що «Літо пізніх жоржин» є одна з найтрагічніших пісень в історії нашого пісенного багатства, у виконанні народного артиста України Василя Зінкевича вона примушує слухача замислитися над сучасним життям. Ця пісня відбиває трагічний дух особистості двадцятого століття.

Я часто міркую над тим, чи не був той твір передчуттям страхітливої загибелі композитора.

У той час Володя зближається ще більше з талановитим поетом, прозаїком і науковцем Степаном Пушиком. Часто навідується до нього в ІваноФранківськ, буває в його родині, де знаходить гостинність і щире слово. Мріє про те, щоб пуститися з таким же неспокійним поетом, як і сам, у мандри по гуцульських селах та полонинах. Володя був дуже прихильний до поета, але встиг написати на його поезії лише дві пісні: «Стоїть пшениця, як Дунай» і «Я ще не все тобі сказав».

Уже була мова про те, що Володя з раннього дитинства любив українську поезію для дітей. Особливо твори Наталії Забіли, Грицька Бойка. Він знав напам'ять багато поезій чудового поета Василя Швеця, любив їх за свіжість, поетичність, гарну українську мову. Будучи вже дорослим, він частенько декламував їх з гумором. Одного разу навіть сказав:

- Треба відвідати поета Василя Швеця і подякувати йому за втіху, яку приносили мені в дитинстві його поезії.

Іншим разом казав, що напише цілу низку пісень на тексти Василя Швеця та Володимира Лучука. Він навіть почав реалізувати свій задум- створює на вірші Володимира Лучука пісні: «Кольорові пташки», «Зелена пісенька» і «Вереснева чудасія».

Крім названих творів, Володя працював над кантатою «Чуття єдиної родини». Ця тема принесла йому трохи клопоту. Він любив Павла Тичину за його «Сонячні кларнети» та «Замість сонетів і октав», але як почав заглиблюватися в його вірш «Чуття єдиної родини», йому зіпсував настрій рядок «Чужий і чуждий рідних бродів». Володя спитав мене:

- Чим гірші рідні броди від сталінських бродів, заллятих людською кров'ю? Ті хіба вистелені золотом і ведуть до щастя, а рідні- намулом? Це- космополітизм найгіршого гатунку, що принижує нас.

Син мав рацію. Я й донині не можу знайти у тім рядку якогось благородного змісту. Я посміхнувся і проказав йому рядки Євгена Маланюка:

Я розповів Володі про того великого поета, яким я захоплювався під час навчання в ліцеї, а його збірка «Земна Мадонна» принесла мені велике задоволення.

Володя провів пальцями по клавішах рояля, чекаючи від них того голосу, якого хотіло слухати його серце. Але про строфу з рідними «бродами» він і чути не хотів.

Володя був сумлінною людиною. Він щиро намагався виконати замовлення міністерства. Цілі години проводив за інструментом. Мати відчувала поетичне звучання тієї речі, бо вона знала, що кантата може стати дипломною роботою Володі. Коли стомлювався від праці над цим твором, він уявляв собі різні сцени із своєї майбутньої опери «Дарина» і складав мелодії для майбутніх її пісеньарій. Сподівався, що настане слушний час, коли поети Р.Братунь, Р.Кудлик або С.Пушик напишуть слова до тих мелодій. Я чув не раз енергійну, величаву і водночас пронизану болем його увертюру до тієї опери. Інколи видавалося, що то проста імпровізація, яких було чимало в його творчому житті. Ми бачили, що Володя неначе страждав від її звучання- це була ніби якась глибинна оповідь його серця.

Саме влітку 1978 року ми відпочивали в Піцунді, в Будинку творчості. Власне, я не дужето й відпочивав- взяв із собою рукопис роману «Балада про вершника на білому коні», який хотів там завершити.

В Піцунді зустріли багато гарних людей, зокрема, професора­літературознавця Петра Виходцева з Ленінграда, а також відомого українського письменника, автора знаменитої «Чаклунки синіх гір» Василя Сичевського. Сичевський тоді багато розповідав про славного українського вченого Ю.Дрогобича, що жив у середні віки в Італії. Письменник мріяв про те, щоб написати музично­драматичний твір про видатного українця. Тією мрією перейнявся і Володя, якому було радісно від думки, що наші люди дивували світ не лише своєю хоробрістю, але й мудрістю та ученістю. Письменник і композитор навіть обдумували план майбутнього твору, а це дуже добре відбивалося на настрої і почуттях Володі.

Василь Сичевський частенько заводив свій автомобіль, і вони пускалися крутими гірськими дорогами, які приносили Володі ціле море задоволення. Гори взагалі викликали у нього захват і подив. Він фіксував на плівці свого фотоапарата кожну цікаву гору, річку, кожен мальовничий краєвид, що діяв на його уяву. Милувався грандіозними скелями, що інколи простотаки нависали над їхньою машиною, за кермом якої сидів письменник. Володя почував себе щасливим. Любов до гір розвинулася, мабуть, ще в юності, коли він облазив наші українські Карпати у пошуках червоної рути. Він кожен раз запрошував мене їхати з ними у той кавказький легендарний світ.

Сидячи на дивані, гортав якусь книжку, потім спитав:

- Скільки можна скніти замкненим у цій чернечій келії і горбитися над столом? Гайда з нами- це ж чудова нагода набратися нових вражень у гірському романтичному царстві, треба ж подивитися на людей, які проживають у тих горах.

- Володю, ти знаєш, що у вересні я маю здати рукопис роману до видавництва. А він ще не готовий... Мушу написати ще чотири розділи по двадцять сторінок кожен. А це багато. Крім того, ще є силасиленна роботи над мовою і стилем. Деякі сторінки і розділи мушу грунтовно переробити... А для всього потрібний час. Якщо не впораюся, то викличу невдоволення видавництва, яке добре ставиться до мене.

- А чим я можу тобі допомогти?- і Володя осяяв мене своїми добрими проникливими очима.

- Тим, що не спокушатимеш гірськими мандрівниками,- і я розвів безпорадно руками.

- Жартуєш, тату. Я все­таки дуже хочу, щоб ти почував себе хоч трошки на відпочинку, а не ченцем, що припиняє зв'язки із зовнішнім світом. Дай і мені якусь роботу. Може, також щось напишу. Зроби такий експеримент. Либонь, щось вийде. Я постараюся так зробити, щоб мені соромно не було,- і Володя весело розреготався.

Я стенув плечима і замислився. Потім відповів:

- Чи варто й тобі морочити голову моїми химерами?

- Не треба мене кривдити. Що це за життя? Цілком здоровій людині лежати на березі моря, без думок, без діла?

Я помовчав трохи, відтак промовив:

- Ну, гаразд, два розділи, якими кінчається роман, дуже добре викристалізувалися в моїй уяві. Якщо хочеш запрягтися до мого воза, то будь ласка...

І я розповів йому докладно зміст попередніх розділів, охарактеризував персонажів, познайомив Володю з їхніми зовнішніми рисами і вдачею. А щоб показати, що я не сумніваюся в здатності сина впоратися з дев'ятнадцятим і двадцятим розділами, я негайно одягнувся, і ми сіли в автомобіль Василя Павловича.

- За десятьп'ятнадцять хвилин ми мчали в гори. Знайшли там гарну місцину, розклали вогнище, смажили шашлики, пили чудову мінеральну воду, Володя був веселий, сміявся з гумористичних оповідей Василя Павловича, але в очах його весь час була якась незбагненна задума. Відчувалося, що роздуми кружляють довкола чогось дуже важливого. Він чимось був заклопотаний. Мене почала переслідувати підозра, що Володя уявляє себе Мироном Дитинкою і починає шикувати свій загін на березі Прута, біля села Зеленева для битви з боярином Бучком, який підтягує своїх воїнів до Прута. Він, безперечно, хотів довести мені, що його характер уже сформований і що він не кидає слів на вітер.

Кілька днів підряд після сніданку він брав під пахву велику книжку, в якій був один учнівський зошит та кулькова ручка, і йшов узбережжям аж туди, де нікого не було. Сідав на пісок і виконував узяте на себе завдання. Я не звертав на нього уваги, не хотів заважати йому. Отак усамітнившись, він писав. Не зустрічався навіть з Василем Павловичем та професором Петром Созонтовичем Виходцевим... Останній якось спитав мене:

- Де ж подівся Володя? Невже він збирається покидати Піцунду?

Я, посміхаючись, відповів:

- Ніхто не вгадає, чим він зараз зайнятий і чому усамітнився.

- Ні, не вгадаю,- сказав Петро Созонтович.

- Скажу тільки вам... Володя зайнявся дуже важливою і невідкладною справою.

Виходцев подивився на мене майже суворим поглядом і спитав:

- Які справи можуть бути в літню спеку в Піцунді? У цей час тут відпочивають і розважаються.

- Володя допомагає мені дотягти до щасливого кінця мій роман, що має вийти у вісімдесятому році в ужгородському видавництві «Карпати». Він хоче, щоб я відірвався хоч трохи од робочого стола і поблукав з ним та Василем Сичевським по чудовій Абхазії та Грузії.

- У вас простотаки фантастичний син... Я вам заздрю, розуміється, подоброму... Я теж хотів би мати такого благородного сина.

- Побачимо, що вийде з написаного Володею.

Петро Созонтович посміхнувся і промовив із замрією в очах:

- У такого сина все мусить виходити якнайкраще,- і професор поклав мені руку на плече.

- Дякую вам за добре слово...

Петро Созонтович мав цілковиту рацію: з­під Володиної кулькової ручки вийшли два непогані розділи. Він спромігся добре описати зіткнення між загоном Мирона Дитинки та військом отамана Бучка. Батальні сцени досить драматичні, переконливі, а використання дараб проти війська, що переходило вбрід річку Прут, гарна знахідка.

Я був задоволений і незабаром передрукував той текст, вніс у нього деякі зміни, уточнення, розвинув окремі моменти і прибрав кілька зайвих метафор. Підігнав усе під свій стиль і з полегшенням зітхнув.

Того ж дня похвалився Петрові Созонтовичу та московському критикові й літературознавцю Віктору Андрійовичу Чалмаєву, який також із симпатією ставився до Володі.

Наступного дня Василь Павлович Сичевський і Володя суворо наказали мені сідати з ними в машину і їхати на озеро Ріцу. Володя сказав мені з лукавими іскорками в очах:

- Хочу, щоб ти побував на тому місці, де твій геніальний благодійник- «корифей» всіх наук, як ти любиш його називати, вимочував у водах озера свої старечі ноги.

- На дачу Сталіна?

- Розуміється, мусиш бачити, що залишилося з тієї дачі.

Ми поїхали. Скажу відверто, я страшенно ненавидів Сосо Джугашвілі, який називав себе Сталіним. Коли я покинув румунське королівство і опинився в першій в історії країні соціалізму, то за кілька тижнів відчув, що потрапив у найпаскудніше сталінське рабство, яке тільки могло існувати на землі. Майже сім років я перебував у страхітливому пеклі, створеному сталінською бранджею. Соромно було за двадцяте століття. Я бачив Сталіна влітку 1953 року в мавзолеї. Він лежав поруч з Леніним. Там я думав про те, що він найжорстокіший гангстер, садист, мучитель народів і звичайний кримінальний вбивця. Найжахливіший вбивця поетів, філософів, учених. Протягом усієї історії на всіх континентах, в усіх країнах, разом узятих, не було вбито стільки поетів, художників, священнослужителів, скільки убив той подзьобаний віспою нелюд за якихось двадцять п'ять років. І ось ми їдемо до озера Ріца, на березі якого стирчала його дача. Там він відпочивав після своїх кривавих політичних оргій.

Нас зустрів досить густий ліс, що підійшов до самого озера. Ми мчали лісовою дорогою, прорубаною поміж дерев, і опинилися на узбережжі, де дерева були вирубані. Нам одразу впав у очі фундамент будинку. Об той підмурівок хлюпали хвилі прозоро­чистого озера. Там були якісь незнайомі люди, від них ми дізналися, що то справді рештки сталінської дачі. Її спалили дотла люди незабаром після смерті того політичного гангстера. Із води стирчали якісь темні колоди,- на них була, мабуть, лавка, що на неї сідав голий «батько всіх народів», і бовтав у воді ногами. Озеро біля берега глибоке, а вождь робітничого класу не вмів плавати, його ліва рука була калічкою, не згиналася в лікті.

Ми довго стояли біля решток його дачі. Мені видавалося, що там, де він бовтав ногами, чиста вода завжди була червоною від крові. Володя сказав:

- Він був далекоглядний. За життя наказав своїм підлабузникам проголосити його генієм. Знав, що після його смерті люди зневажатимуть його.

* * *

З Піцунди Володя поїхав до Львова, а ми- до Чернівців. Всі були здорові, як дзвони, і сповнені добрих надій. До занять у консерваторії залишилося більше тижня. Той час він хотів провести вдома. Він приїхав до Чернівців. Ми частенько ходили в кіно й театр. Якось він повернувся додому аж уранці.

- Де ж ти був, Володю?- спитала мати.- Що з тобою трапилося?

- Така, мамо, оказія рідко буває в житті моєму.

- Думаєш, що нам не треба знати про ту оказію? Щоб не випробовувати нашу нетерпеливість, він почав розповідати:

- Хлопака з телебачення попросив мене поїхати з ним до Заставної і подивитися на хату, в якій народився знаменитий художник Микола Івасюк, що був нашим далеким родичем. Та хата в страшенно занедбаному стані, може настати час, коли вона зникне назавжди з лиця землі. Треба розповісти землякам художника, хто був їхнім предком. Треба виступити по радіо і на телебаченні про те, що ми також цивілізований народ. Чесні заставнівці вважають, що в тій хаті має бути музей Миколи Івасюка, їхнього славетного односельця. Ми поїхали... і це все....

- Хіба ви ночували у хаті Миколи Івасюка?- спитала мати.

- Ні, з нами трапилася інша пригода. Досить­таки весела історія. Коли ми вийшли з автобуса і подалися вулицями районного центру до хати славного митця, нам вийшла назустріч з побічної вулички добра сотня людей. Вони були святково зодягнені, веселі. Дівчата були заквітчані, молодиці і старші жінки- у вишитих сорочках і квітчастих турпанах. Попереду музиканти. Грали па повну силу мелодію мого «Водограю». Я зупинився, мій друг також. Я вухам своїм не йняв віри. Щоб дати пройти весільному походові, я і мій колега відійшли на обочину дороги. Стали над самим шанцем. Музиканти впізнали мене відразу. Не перестаючи грати, вони вцілили в мене свої очі. І всі мені вклонилися. А я у відповідь теж вклонився їм. Люди зупинилися. То було весілля. Я що мав робити? Вклонився молодій і молодому і промовив: «Бажаю вам, щоб у вашій родині завжди було сонячно і весело».

З весільної громади пролунали голоси. Хтось крикнув:

- Володю, додай ще таке: «Щоб їхня хата була повна гарної музики дитячого крику».

Я сказав: «І гарної музики бажаю вам від усього серця». Тоді молодий і молода підійшли, вклонилися і за буковинським звичаєм промовили майже в один голос «Просили вас тато й мама і ми вас гарно просимо, щобисьте були також гостями нашого весілля. Ми будемо дуже раді...» Молодий ще докинув: «Як сповниш наше бажання, Володю, то це принесе нам щастя».

Я не міг відмовити молодятам, хоч і не був готовий до такої святкової церемонії. Адже йшла мова про їхнє щастя. Ми з колегою зіллялися з тим весільним походом, як рівні серед рівних. Я провів серед тієї веселої молоді щасливі години... До самого ранку. На щастя, при мені були гроші і я зміг покласти на таріль під час пропою суму, за яку мені не було соромно. Щоб виявити свою повагу до мене, музиканти грали, а люди співали мою «Червону руту», «Я піду в далекі гори», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків». Для мене цей випадок не другорядний, а навпаки, вельми значний. Я переконався, що мої пісні знає народ. І що я, справді, дещо зробив.

Ми були задоволені, що так сталося і що він усвідомлював народну шану за те, що зроблено для своїх людей.