Один з великих празників, що стоїть на початку нашого церковного року - це празник Різдва Пресвятої Богородиці. Це видно зі слів тропаря цього празника, де він особливо радісний і важливий. Він радісний, бо це день народження Божої Матері - Владичиці неба й землі. Він важливий, бо підкреслює велику правду святої віри про Богоматеринство Пречистої Діви Марії. На велике значення цього празника вказує і його велична назва в наших Богослужебних книгах: "Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Присно - діви Марії".

В Святій Євангелії зазначено дуже мало подій із життя Пречистої Діви Марії. Тут нічого не сказано про її народження, про її молоді роки чи про її святе Успіня (смерть), навіть не зазначено імен її праведних батьків. Звідки ми про це все знаємо? Знаємо про це з предань Церкви та апокрифів! Апокрифи це такі книги, що оповідають нам про деякі події із життя Ісуса Христа чи Його Пресвятої Матері, те про що не говорять чотири святі Євангелія. Хоча свята Церква не визнає всіх апокрифів за автентичні книги, навіть за певні історичні джерела, все таки вони несуть у собі багато чого з предань первинної Церкви.

Головне джерело звісток про життя Пресвятої Богородиці це апокрифічна книга "Протоевангелія Якова", написана приблизно 170180 року. Ця книга розповіла багато чого не зазначеного в святих Євангеліях і дозволила започаткувати такі празники: Зачаття св. Анни, Різдво Пресвятої Богородиці, Введення в храм та свята в честь Якима й Анни. Звідси ми і знаємо про обставини різдва Пречистої Діви Марії, хто були її батьки. Батьків Пречистої діви Марії звуть Яким і Анна - наша церква святкує і їх день. Апокрифічна Протоевангелія Якова було завжди у великій пошані, його цитують і пояснюють багато св. Отців, з яких св. Єпіфан, св. Андрій Критський, св. Софроній, патріарх Герман І, св. Іван Дамаскін і патріарх Фотій.

У Протоєвангелії Якова читаємо, що Пречиста Діва Марія по своєму батькові походила з царського роду Давида, а по матері зі священичого роду Арона. Її батьки жили в Назареті і були заможні, а при тому відзначалися великою праведністю та любов'ю до Бога. Свої врожаї та доходи Яким ділив на три частини: одну частину давав на пожертву для Бога, другу для бідних, а третю залишав для себе. Великою журбою Якима й Анни була їхня нездатність мати дітей. У жидів бездітність вважалася за Божу кару. Тому вони зазнавали багато прикростей. Тож нічого дивного, що вони постійно благали Бога щоб послав їм дитину. Це була головна ціль їх молитов і постів. І на кінець Господь Бог на старості літ дав їм дитину. Тоді вони і не здогадувались про те, що в Божих планах маленька Марія, вже тоді, була призначена як Матір Божого Сина.

Празник Різдва Божої Матері у Східній Церкві належить до стародавніх Богородичних празників, хоча і не відомо точно, коли він появився. Про нього згадують св. Іван Золотоустий, св. Прокл, св. Єпіфан, св. Августин і св. Роман Сладкопівець. Палестинське джерело каже, що св. Єлена († 330), мати цісаря Константина, збудувала у Єрусалимі храм у честь Різдва Пресвятої Богородиці. В п'ятому столітті - про цей празник згадує Служебник папи Ґелясія (492496).

Стихирі і гімни на честь цього празника започаткували патріарх Анатолій (449458), Степан Єрусалимський (VI ст.), св. Андрій Критський і патріарх Сергій (VII ст.) св. Іван Дамаскін і патріарх Герман (VIII ст.) та св. Йосиф Студит (IX ст.). Офіційне зведення цього празника у візантійській імперії приписують цісареві Маврикію (582602).

Зі Сходу празник Різдва Пресвятої Богородиці прийшов на Захід в VII ст.. до Риму, а звідси згодом поширився на цілу західну латинську Церкву. День 21го вересня став днем празника тому, що того дня сповнилося дев'ять місяців від зачаття Пречистої Діви Марії в лоні св. Анни, яке наша Церква святкує 22 грудня, а також тому, що того дня мало бути посвячення храму в її честь у Єрусалимі. Цей празник належить до 12 великих празників нашого церковного року. Він має один день передпразденства і тільки чотири дні післяпразденства з огляду на празник Воздвиження Чесного Хреста.

Приход на світ Тієї, що мала бути Божою Матір'ю, є особливим джерелом радості для її батьків, Якима й Анни, для неба, для землі і всього створіння. Цю духовну радість Різдва Богородиці підкреслюють різні св. Отці. Св. Андрій Критський у своєму слові про цей празник величає Пресвяту Богоматір як Ту, на якій сповнилися всі пророцтва Старого Завіту. Святий Іван Дамаскін у проповіді цього дня каже: "День Різдва Богородиці е днем всесвітньої радості, бо через Богородицю увесь людський рід обновився і смуток праматері Єви змінився на радість".

Так і Богослужіння цього дня повні радісних тонів, наче це Христове Різдво або Його світле Воскресіння. Головні мотиви цієї радості - це кінець бездітності праведних Якима й Анни, це початок нашого спасіння, це особлива роль і значення Богородиці для спасіння людського роду. Народженню Пречистої Діви Марії найбільше раділи її батьки. На стихирах стиховні малої вечірні празника, співаємо: "Радійте, Якиме й Анно, радійте, бо від неплідної родиться Причина нашої радості і спасіння".

Народженні Богородиці радіють ангели й люди: "Всечесне Твое Різдво, Пресвята Діво чиста,- співаємо на вечірні празника- множество ангелів на небі і людський рід на землі славить, бо Ти стала Матір'ю Творця всіх, Христа Бога. Того благаючи, не переставай молитися за нас, бо на Тебе надію покладаємо, Богородице Всехвальна і Непорочна".

В цій радості беруть участь усі святі Старого й Нового Завітів: "Обновися, Адаме,- чуємо на утрені празника- веселися, Єво, радійте пророки з апостолами і праведними, бо сьогодні загальна радість ангелів і людей засіяла від праведних Якима й Анни: Богородиця Марія".

В кінці Церква взиває всіх вірних на стиховні вечірні, щоб віддали належну честь Божій Матері: "Прийдіть усі вірні і прийдемо до Дитини, бо родиться Та, що ще перед зачаттям своїм вибрана на Матір Бога нашого. Вона народиться і Церква у свою велич одягається. Вона- храм святий, що містить Божество, дівственна судина, царська світлиця. Віддаючи честь Спасителю, оспівуємо Різдво Всенепорочної Діви".

ереговори про перехід українських неканонічних церков під омофор Вселенського патріарха тривали довго і, попри підтримку з боку державної влади, фактично безуспішно. Остаточним, здавалося, провалом стала відмова патріарха Філарета від входження до складу Константинопольської церкви, що звело слова патріарха Варфоломія про намір "брати участь в українських справах" до рівня декларації. Але, втративши незручного союзника в особі патріарха Філарета, Константинопольський патріархат доволі несподівано набув іншої точки опори в Україні- в особі предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія (Кудрякова).

Протягом останніх кількох років очолювана митрополитом Мефодієм Українська автокефальна православна церква вела переговори про возз'єднання з Українською православною церквою (в єдності з Московським патріархатом). Ці переговори важко було назвати успішними, оскільки всередині церков- учасників діалогу не було єдиної думки. Однак сторони від них не відмовлялися, і можна було очікувати, що рано чи пізно з трьох православних деномінацій у нас залишаться тільки дві. Наміри предстоятеля УАПЦ ніколи не оцінювалися однозначно- і всередині церкви, і сторонніми спостерігачами- та принаймні досить тривалий час він залишався їм вірним.

Радикальні зміни відбулися в останні півроку, позначені смертю патріарха Алексія і візитом його наступника в Україну. Півроку, які розкрили не лише зовнішні, а й внутрішні проблеми УПЦ і з усією ясністю продемонстрували істинний стан справ у цій церкві. Спочатку більшість архієреїв УПЦ відмовилися затвердити статус своєї церкви на Помісному соборі РПЦ, а потім патріарх дав зрозуміти, хто в хаті хазяїн і якою цій хаті належить бути. Патріарх і його піарслужба постаралися внести повну ясність: ідея "української церкви" є хибною і надуманою, а істинною нашою метою мусить стати російсько­українсько­білоруський духовний простір, втілений у РПЦ. Причому така риторика, як і відверте свавілля на території "церкви з правами широкої автономії", не викликали ані найменшого опору з боку архієреїв цієї церкви- навпаки, більшість із них висловили найпалкішу підтримку своєму патріархові і його починанням.

Усе це не могло не викликати відторгнення у людей, причетних до невизнаних українських церков, які об'єднують приблизно половину українських православних. Але якщо керівництво УПЦ КП могло тільки знизати плечима і сказати "а ми вас попереджали", то керівництво УАПЦ опинилося в двоїстому становищі- адже питання, куди вони ведуть свою "автокефально" налаштовану паству, стало руба. І вони вийшли із цього становища досить швидко- адже в рукаві вже давно було дещо припасено.

Програма приєднання УАПЦ до Константинопольського патріархату розроблялася давно. По суті, вона була сформульована в заповіті останнього патріарха цієї церкви Димитрія (Яреми). Однак суперечності, які шматували УАПЦ зсередини, підкріплені зусиллями ззовні, загальмували виконання цієї програми, а потім вона й зовсім лягла під сукно, а УАПЦ взяла орієнтацію на діалог з УПЦ. Питання "орієнтації" стало причиною конфлікту між в.о. патріарха митрополитом Мефодієм, прибічником переговорів із УПЦ, і архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем (Ісіченком), котрий, навпаки, був палким прибічником входження УАПЦ під омофор Вселенського патріарха. Конфлікт переріс у некрасиве протистояння, в результаті якого архієпископа було виведено за штат. Нинішня ситуація цікава тим, що тексти звернень останнього Архієрейського собору УАПЦ повторюють риторику документів, що їх готував років десять тому архієпископ Ігор.

На Архієрейському соборі УАПЦ було ухвалено послання, яке задекларувало зміну політики подолання канонічної ізоляції. Якщо дотепер не дуже явно, нишком говорилося про возз'єднання Української православної церкви, тобто фактично об'єднання з УПЦ, то тепер ідеться про відмову від таких переговорів і новий курс- на Константинополь. Собор ухвалив звернення до патріарха Варфоломія, в якому попросив про приєднання УАПЦ до Константинопольської церкви на правах автономії. "Ми готові на якийсь час відмовитися від автокефального статусу", підкреслюється в посланні Собору. На цю поступку рік тому категорично відмовився йти патріарх Філарет, згорнувши тим самим переговори між Україною і Фанаром.

Ці переговори мають уже свою історію, героїв і уроки. Наприклад, урок про те, що неможливо спочатку подолати розкол, усім об'єднатися, а вже потім говорити про канонічний статус. "Московська церква" і "розкольники" не стануть об'єднуватися, так само як не стануть об'єднуватися Кудряков, Ісіченко і Філарет. Забагато жупелів. Замало реальних приводів для об'єднання. Занадто зміцнилися сумніви не лише в тому, що воно є можливим,- навіть у тому, що воно просто потрібне. Ненормальність ситуації, по суті, тільки в одному- в тому, що приблизно половина православних християн на території України, будучи вірними церкви, залишаються "неканонічними" і перебувають поза благодаттю. І якщо для виправлення цієї потворної ситуації потрібне створення ще однієї юрисдикції, і є церква, яка готова цю юрисдикцію прийняти, то чому б цього не зробити? Коли в Україні з'явиться "немосковська" канонічна церква, питання ліквідації розколу та об'єднання церков вирішиться саме по собі- було б навколо чого об'єднуватися. Наявність же двох "полюсів тяжіння" на одній території, швидше за все, позитивно позначиться на якості церковного життя.

Чимала частина українських вірян хоче зберегти єдність із Московським патріархатом- і має на це повне право. Але дивно відмовляти в праві на єдність із Константинопольським патріархатом тим православним, які цього бажають. Єдиний аргумент "проти"- "канонічна" територія, улюблений зворот мови борців "за єдність". Це своєрідне церковне кріпосництво більш­менш подолано на мікрорівні- кожен вірянин відвідує ту парафію, яка йому підходить, і змінює її за власним бажанням. Але на макрорівні воно зберігається настільки надійно, що навіть бажання тисяч вірян виявляється недостатньо, щоб "змінити патріархат". Напевно, у випадку з православною церквою, яка не має єдиного керівного центру, недотримання цього принципу приз вело б до хаосу. Але чого вартий принцип, що позбавляє благодаті десятки тисяч православних християн, котрі перебувають "у розколі"?

У православному світі є позитивні приклади співіснування двох юрисдикцій на території однієї держави- тож для України не доведеться винаходити нічого нового. До речі, про можливість реалізації в Україні "Елладського проекту" вже заговорили в пресі богослови- йдеться про устрій церкви на території Греції, де співіснують Елладська і Константинопольська юрисдикції.

Запитання лише в тім, як далеко готовий зайти Вселенській патріарх у протистоянні з патріархом Московським. Українська церква- вагома частина світового православ'я, за яку варто поборотися. Але Вселенський патріарх потребує співробітництва з Московським патріархом, особливо нині, коли за дійової участі РПЦ триває процес підготовки Всеправославного собору. Чи стане українська церква- вкотре- заручницею високих міжцерковних компромісів?

Поки ж пропозиції керівництва УАПЦ розглядатимуть на Синоді в Стамбулі наприкінці вересня. Після Синоду планується візит в Україну делегації Вселенського патріархату для "вивчення ситуації" і зустрічі з митрополитом Мефодієм.