Далеко не кожен користувач демократичної системи усвідомлює, наскільки тісно її ідеї пов'язані з християнством.

Люди, які зробили для поширення демократії у світі навіть більше, аніж Джордж Бушмолодший - якраз ті люди, які й виборювали для системи народовладдя саме право на існування ще у ХVIII ст. - вважали, що більшістю завжди керує Святий Дух.

Саме тому більшість, на відміну від окремо взятої людини, не може помилятися.

Згодом право голосу поширювалося все далі - на плебс, на жінок, на темношкірих - разом із визнанням усіх людей рівними братами­богоносцями. Сьогодні беззаперечним доказом християнських коренів демократії є географія: наскільки популярним є народовладдя на християнському Заході, настільки ж із ним сутужно на нехристиянському Сході.

Аргумент про Господнє керівництво більшістю людей міг видаватися вагомим лише у XVIII сторіччі, хоча він вже тоді для багатьох був не дужето й переконливим. В наш час, коли бум наукового скептицизму давно вже пройшов, а європейська концепція держави принаймні теоретично передбачає безумовне відокремлення останньої від будьякої релігії, про нього вже загадують хіба під час перших лекцій "Вступу до політології". Однак священний ореол навколо слова "демократія" не лише не зник, а й став ще сильнішим.

Чому ж при усіх явних недоліках демократичної системи, при тому, що справжнє народовладдя вона насправді гарантує лише на папері, вони залишається чимось настільки недоторканним? Адже не треба шукати далі, аніж у нашій власній державі, аби побачити усі її "баги".

Присутність на посту мера української столиці Леоніда Черновецького - один із найбільш яскравих таких "багів". Ні для кого не секрет, що переважна більшість киян не підтримує мера, як не підтримувала і під час позачергових виборів столичного керівника - і однак цей добродій є легітимним, демократично обраним представником влади.

Не є секретом, що мер здобув свою другу демократичну перемогу завдяки своїм улюбленим бабусям і дідусям і що її багато хто аргументовано називає "гречаною". І це також ніяким чином не може вплинути на його легітимність, бо демократична система дозволяє бартерну торгівлю голосами.

Девонширська герцогиня Джорджіана Кавендіш ще у 1784 році пропонувала свій поцілунок в обмін на голос за партію Вігів, а гречка від поцілунка в даному випадку мало чим відрізняється.

Майже аналогічний "баг" дозволяє нам виявити і Партія Регіонів, яка свій електорат демонструє на кожній організованій нею акції протесту/підтримки починаючи ще з 2004 року. Картинки з незабутніми обличчями прихильників партії ЯнуковичаАхметова кожного разу стають справжнім здобутком для вітчизняних ЗМІ і викликають у глядачів цілий спектр сильних емоцій. І тут, знову ж­таки, по суті немає аніякої можливості підкопатися - якими б не були ці люди, вони користають з такого самого статусу громадян України, як і всі інші, і мають таке саме право на голос і суспільнополітичну позицію. Скільки б вони не коштували у гречці, горілці чи гривнях.

Ми маємо в нашій державі достатньо прикладів того, як результат демократичних виборів вирішують окремі, цілком визначені прошарки суспільства, до яких застосувати гострий і недвозначний епітет не дає лише політкоректність і всюдисуща демократичнохристиянська мораль.

Так дозволяє правило "одна людинаодин голос" і право більшості.

Пенсіонери, які чекають від держави лише достойного соціального забезпечення, готові голосувати за гречку і переважають над молодим, та вже політично зневіреним і тому менш активним "майбутнім нації". Алкоголіки, наркомани, "діти вулиці", для яких поняття "держава" є абстракцією, що не може конкурувати із необхідністю задоволення найпростіших потреб, переважають над освіченими, принциповими і фаховими людьми.

У своїй праці "Суспільної думки не існує" французький соціолог П'єр Бурдьє критикував соцопитування за рівнозначність між тим, що бездумно бовкне випадковий прохожий, і продуманою відповіддю освіченої та поінформованої людини.

Цю критику не тільки можна, але й необхідно розширити і на самі демократичні вибори: куплений голос пенсіонера­алкоголіка важить стільки ж, скільки й голос фахівця у самому розквіті фізичного і морального здоров'я. Ба більше, як ми бачимо в Україні, саме цей голос може визначати (і визначає) результат виборів.

І хоча справедливість цієї критики визнає будьякий політолог, замахнутися на виборче рівноправ'я людей рука не підіймається ні в кого. Хтось скаже, що не можна повертатися до елітарних принципів минулого. Хтось інший додасть, що люди сьогодні змиряться із будьяким обмеженням свободи, але тільки не з нерівністю - вони ладні жити навіть у катастрофічних умовах, якщо тільки усі інші житимуть у таких самих.

Водночас навряд чи можна вважати нормальним, що голос людини, якій байдуже, кого обирати, аби лише гречку давали, чи алкоголіка, який за можливість і далі пропивати свою печінку готовий голосувати хоч за самого дідька, дорівнює голосу молодої свідомої людини, якій у цій державі жити і її будувати ще дуже довго. Відтак, потрібні зміни у самій системі.

Видається цілком природним, щоб виборче право було обмежене щонайменше настільки ж строгими вимогами, як і, скажімо, право на керування автомобілем.

У той час, коли останнє вимагає періодичної перездачі екзаменів і поділяється на низку категорій, право користуватися владою вибору майбутнього України практично нічим подібним не обмежене, хоча очевидно йдеться про річ набагато важливішу.

Заведення для виборчого права процедури, подібної за змістом до тої, що застосовується до прав автомобільних, дало б змогу принаймні наблизитися до вирішення цієї фундаментальної проблеми. Зберігаючи право на голос кожного громадянина, його також можна розподілити на певні категорії, що матимуть різну відносну вагу. До прикладу, голос "зека", що не зумів розумно розпорядитися навіть своїм власним життям, міг би важити менше, аніж голос університетського викладача.

Такий поділ на категорії міг би відбуватися на ґрунті цілої низки показників - скажімо, освіти чи навіть виборчого "стажу".

Також логічно було б раз на деякий час проводити спеціальну перевірку населення, за результатами якої могли б навіть позбавлятися виборчого права, наприклад, люди із алкогольною та наркотичною залежністю. Відповідно до цих простих принципів, голос українця із виборчої категорії "А" просто важив би більше, аніж голос українця із виборчої категорії "Б".

Тут не йдеться про те, що хтось "гірший", а хтось - "кращий", тут йдеться про те, що люди можуть мати різну здатність до прийняття доленосних для країни рішень. Втім, навіть так немає сумніву у тому, що ідея такої диференційованої системи, за якої голоси різних людей матимуть різну вагу, сьогодні не може набути особливої популярності. Для цього потрібно було б позбутися переконання, що усі ми - рівні, отже повинні мати абсолютно однакові права.

Потрібно було б визнати, що громадяни України насправді - різні, і що серед них є люди як більш, так і менш компетентні для вибору можновладців. Ба більше, таку очевидну, і водночас таку "неправильну" річ потрібно було б оформити юридично.

Читач може закинути, що це просто "несправедливо", аби з його голосом рахувалися менше, аніж з голосом його сусіда по сходовому майданчику. Та, знову ж­таки, навряд чи він може вважати "справедливим" те, що його сім разів обміркований і зважений голос зводиться нанівець протилежним голосом людини, для якої реальність обмежується гречкою чи горілкою.

Ще ЖанЖак Руссо, коли говорив, що "суспільна думка" повинна мати вплив на владу, мав на увазі зовсім не позицію усіх громадян Франції, а лише позицію вузького кола філософів і науковців.

Навряд чи при внесенні певної дози подібної елітарності українська система народовладдя може серйозно постраждати.

Зате вона принаймні зможе вилікуватися від шкоди, якої їй завдає оте давнє переконання, що проста арифметична більшість компетентна для вирішення долі держави. І хоч наразі йдеться лише про political fiction, саме подібні розмірковування часто якраз і призводили до революційних змін на краще. А в тому, що Україна їх сьогодні потребує, необхідності зайвий раз переконуватися немає.

Данило МОКРИК, 4post

Цього року літо для пластунів Буковини виявилося надзвичайно насиченим. Чернівецькі пластуни провели два успішні власні таборування на теренах області, взяли участь у всеукраїнських пластових таборах та відвідали Друге Всеукраїнське Пластове Джемборі.

Власними силами у середині червня, у селі Шебутинці Сокирянського району було проведено ознайомчий чотириденний табір для дітей "Гайда до Пласту".

На початку липня більше 40 дітей віком 6-17 років цікаво та корисно провели час у наметовому двотижневому таборі в урочищі Лекече Вижницького району.

В серпні Чернівецькі пластуни взяли участь у ряді всеукраїнських пластових таборах. Це і кінно-спортивний "Герць", що проходив у Черкаській області, кваліфікаційний вишкільний табір для старшопластунів "Життя в Пласті" на таборі-музеї "Сокіл" у Івано-Франківській області, вишкільний табір "Скобиний лет", поблизу того ж "Сокола", туристично-вишкільний табір "Побурлакуємо світами" (Львівська область) а також міжнародний пам'ятко-охоронний історично-краєзнавчий табір "Вирій" що відбувався на теренах Закерзоння, на етнічних територіях українців у сусідній Польщі.

Опісля, 19-23 серпня понад 20 пластунів із Чернівців, а також, із м. Сторожинець взяли участь у Другому Всеукраїнському Пластовому Джемборі, яке відбувалося поблизу с. Нирків Заліщицького району Тернопільської області та було приурочене 20-й річниці відродження Пласту в Україні. На Джемборі було зареєстровано 1300 пластунів зі всіх куточків України, а також із США, Німеччини, Бельгії та Естонії. Серед учасників Джемборі були також скаути з Алжиру, Грузії та Польщі.

Говорить учасник пластового таборового літа, відповідальний за роботу з юнацтвом у чернівецькому Пласті Ігор Наконечний: "Літо цього року було, для нас, однозначно, найактивнішим і найпліднішим за всю історію Пласту на Буковині, з часу відновлення у 90-х роках. Найголовнішим критерієм я рахую радість в очах у дітей, які відвідали наші табори і бажання їхати до них ще і ще та займатися у Пласті і надалі".