Згідно з Указом Президента України № 1181 від 31 жовтня 2000 р., в Україні встановлено День пам'яті жертв Голодомору та політичних репресій, який відзначається щорічно у четверту суботу листопада. Цього дня ми поминаємо тих, хто став жертвою тоталітарного комуністичного режиму.

Україна - житниця Європи - сумує за померлими від голоду в урожайні роки.

Та одним днем скорбота не вичерпується. І наше покоління зобов'язане донести правду тим, хто ще не до кінця усвідомив реалії скоєного в минулому правлячим комуністичним режимом.

Відомо, що смерть від голоду - найстрашніша. І той, хто пережив голод, відверто каже, що він страшніший за війну. А від голодної смерти загинули мільйони українців за Радянської імперії. Голод в Україні 1921-1923 рр. був першим (з часу правління комуністів), та, на жаль, не останнім. Українського селянина скорювали повільною, жорстокою, голодною смертю. Більше за всіх відчули і пережили найжахливіші наслідки райони України у лісостепових та степових регіонах. Це ті місця, де не було харчової підтримки з лісу (гриби, ягоди). На той час катастрофічне становище склалося в Запорізькій, Донецькій, Миколаївській, Катеринославській (сьогодні - Дніпропетровська), Одеській областях і на півдні Харківської. До того ж, у південних районах України взимку 1921-1922 рр. спалахнула епідемія холери.

В інструкціях Реввійськради РСФРР комуністам-агітаторам, яких масово направляли в Україну, її голова Л. Троцький наголошував: "Помніте, что так ілі іначє, а нам нєобходімо возвратіть Украіну Россіі. Бєз Украіни нєт Россіі. Бєз украінского угля, жєлєза, руди, хлєба, солі, Чьорного моря Россія сущєствовать нє сможєт, она задохньотся, а с нєй і Совєтская власть і ми с вамі".

Наступний Голодомор в Україні 1932-1933 рр., запланований більшовиками, мав у своїй основі політичний характер і став одним із найтяжчих випробувань для Українського народу в ХХ столітті.

Влада комуністів, не зважаючи на людські жертви, докладала зусиль для завершення першої п'ятирічки. Одним із основних важелів політики комуністичного режиму стало забезпечення тотального контролю над Україною через конфіскацію в селянина продуктів.

Як свідчать показники загального врожаю зерна, голоду 1932-1933 рр. можна було цілком уникнути. Проте систематична конфіскація продуктів у селян, підвищення планів заготівлі зерна 1932 р., жорстокість та ненависть, з якою виконувалися директиви Комуністичної партії, спрямовувалися на винищення українського селянина. Але потрібно зауважити, що такий же голод організовано й на Кубані, Поволжі та Північному Кавказі, де компактно проживали українці. Крім того, провадилися репресії проти національно свідомої інтелігенції, в державних органах застосовувалися "фізичні чистки" до тих, хто хоч якимсь чином висловлював невдоволення директивами партії. Смерть мільйонів українців комуністичний політичний режим обґрунтовував необхідністю стрімкої індустріалізації країни та боротьбою з українським націоналізмом.

Жахливими репресіями керували партійні органи, а виконавцем їхньої волі було ДПУ. Політбюро ЦК КП(б) 18 листопада 1932 року підготувало план ліквідації "контрреволюційних гнізд", які нібито ще залишилися і зривали план заготівель хліба. За лічені дні ліквідовано силу-силенну відповідальних працівників сільськогосподарських установ.

З юридичної точки зору такі завдання у суто політичних документах щодо прямих репресивних актів є протиправними і протизаконними. Нині відомо, що голод в Україні - наслідок сваволі та цілеспрямованих злочинних дій компартійної влади. Мало того, Голодомор в Україні 1932-1933 рр. - це геноцид проти українського народу.

У ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. констатується, що геноцид - це дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, якусь певну національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме: навмисно створити для такої групи життєві умови, розраховані на повне або часткове знищення.

Злочинний акт проти Української нації, організований у 1932-1933 рр. керівниками Компартії, підтверджується масовим знищенням українського селянства голодною смертю. Ст. 4 Конвенції 1948 р. проголошує, що особи, які чинили геноцид, підлягають покаранню незалежно від того, чи є вони, за Конституцією, відповідальними урядовцями чи приватними особами. Окрім того, 26 листопада 1968 р. на сесії Генеральної асамблеї ООН ухвалено Конвенцію про незастосування терміну давности до воєнних злочинців і злочинів проти людства.

Саме тому нинішнім політикам з табору КПУ варто замислитися над ганебною спадщиною КПРС, над її протиправною політикою. Вона тягне за собою не лише моральну, а й юридичну відповідальність за скоєні злочини проти українського народу.

Олена Здіорук, головний спеціаліст відділу стратегій розвитку політичної системи та громадянського суспільства Національного інституту стратегічних досліджень