Твори Михайла Коргуна - декоративні вази й тарелі, панно й барильєфи - експонувалися на виставках в Німеччині, Франції, в багатьох містах США. Влітку 1992 року здійснилася мрія самобутнього майстра - виставка його робіт уперше відкрилася в Україні - в Полтавському краєзнавчому музеї та в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва (м. Київ). Майстер подарував свої картини та різьбярські вироби Українському Національному Музеєві в Чікаґо. Проживає в м. Вудланд, штат Тексас.
Історична Батьківщина малярарізьбяра Михайла Коргуна - західна частина полтавського краю, волелюбна Пирятинщина. Козацький рід Коргунів традиційно займався хліборобством та народними промислами. Найболючішими є спогади Михайла Коргуна про голодоморгеноцид 19321933 років, який йому вдалося пережити. В 1953 році Михайло Коргун написав "Поему життя", проте ніколи не публікував, боячись за долю родини в Україні. Вчитайтеся в рядки ПРАВДИ про пережите, розкажіть про це іншим, щоб світ почув та визнав голодомор 19321933 років в Україні Ґеоцидом проти української нації, спланованим сталінським комуністичним режимом.
Та я маленький залишився, вже 32ий підходив,
Що крові нашої напився, що Україну голодом морив.
Тато журячись за мною, - не доїдав. не допивав,
Та ще за мамою старою, - для нас усе він оставляв.
Не стало хліба, і немає ані картоплі, ні крупи,
Тато з голоду вмирає, а ми опухлії були...
Минула тяжкая зима, а люди з голоду вмирали,
Вже й кокурудзянки нема, ми тата свого поховали.
Рідня на вигоні пасеться, траву з'їдає золоту.
Мати в Пирятин пошкандибала
продать запасоньку оту,
Що ще прабабця гаптувала, іще сорочку, он яку,
Що молодою вишивала..., щоб виміняти щось синку.
Пішла ті річі продавати, яке ж то горе, він малий.
Хліба, хліба аби дістати, якби кусочок хоч який.
Щоб трохи сина підгодувати, щоб не загинув в рік лихий.
По базарі почала никити, який той час же був тяжкий.Найкращі річі мала, запаска гарна, чарівна,
ще Ликеря гаптувала, сорочка, молодість моя...
За дві картоплі проміняла. "Це буде синові мойому..."
За пазуху собі сховала і з тим вернулася додому.
По селах тихо, ні шелень, на городах росте кропива,
Повимирали всі у пень, а світ не бачи того дива.
Прийшла весна, завеселилось тільки сонце Країні Рад.
В Україні лихо залишилось, люди падали як град.
Москва ж збирає жнива, партійці в розкошах живуть,
А світ не бачи того дива, що українці тільки мруть.
Котів, собак уже поїли, вмирають тихо "бунтарі".
Діждались вже чого хотіли українські пролетарі.
Так гучне колись село, заснуло тихо, як дитина,
Бур'яном все заросло і не колише мати сина.
...Бо божевільна його з'їла, а він щей місяця не мав,
Вона того і не хотіла, та так їй розум підказав.
Що ж наробила ти, небого? Вона того й не знала,
Немолилася до Бога, бо вже розуму не мала.
Та як липа зеленіла, тоді люди віджили,
Усе листя обчухрали і пампушечки пекли.
Та все Сталіна хвалили,
що радянське царство дав,
Що послав життя їм миле,
в худобу всіх поперевертав.
У колгоспі суп варили, хто ходити міг,
То збирав послідні сили,
щоб на полі він не зліг.
На колгоспному лані серпами пухлі жали,
Бо в Країні Рад навіть кіс не мали.
І я трошечки віджив. Моя мати мила
На колгоспному лані зупи заробила.
Іще брати з Запоріжжя посилки
нам слали.
А то може на роздоріжжі крюки очі повиймали.
Отож трохи відійшов,
помагала мати,
Узяв торбу та пішов колоски збирати.
Мене в полі як зловили сталінські
"пірати"
У власній крові покупали,
вели до сільради.
Я уперся, що не піду, вони мене били,
Били, били... вже не тямлю,
в рові так і залишили.
Там, у полі, серед ночі, знайшла мене мати.
В чуття мене привернула, принесла до хати.
І лихий того не знає, як то тяжко жити.
Пухлих в ярмо запрягають у колгосп робити.
Жито жнуть серпами, бо коси не має,
По десятку воза тягнуть, "страна процвітає".
Пухлих в поле виганяють, всі, як вівці ідуть,
П'ятирічку виповняють і славлять добробут.
Уже й пухлі відійшли, заворушилось село,
А партійці "ґвалт!" кричать, " голод? - його ж не було!"
Мерли тільки кулаки і ті, що співали "паки",
Живі остались батраки, московські посіпаки.
Ті, що Сталіна хвалили, і що так кричали.
Спухлими ніколи не були, голоду не знали.
Вони в ласочках жили, у палатах спали,
Вони того і не знали, як люди вмирали.
Оце наше існування в краю тім "совіт",
Та даремне намагання - не повірить світ.
Бо філосохвією зайнятий "щасливої" Країни Рад,
Нарід, як з Христа знятий, не знайде собі порад.
Це часи найгіршої доби в країні славних Рад?
Де люди, на правах худоби,
рішають справу без громад.
Пробачте мені, що я за совітську
власть пишу,
Про Батьківщину не знаю, та за неї хрест ношу.
Про Батьківщину не знаю, хоч до школи я ходив,
Школу ту я проклинаю, де конституцію учив...
Десять років, це не мало, учивсь чужій освіті,
А тих сімнадцять, я не знаю, я тільки існував на світі.
1953 рік.
Підготувала Марія Климчак, Чикаго