Назву "Буковина" край дістав від букових лісів, що в давнину росли по всій його території.

Біля села Молодового (Молодія) археологами знайдено рештки первісних жител, зведених із мамонтових кісток. Ця знахідка вважається істориками одним із найдавніших жител на території України. Тут же був виявлений орнамент на бивні, що вважається одним із найдавніших слідів художньої творчості людини.

Про поселення на території Буковини ранньослов'янських племен свідчать і численні знахідки періоду трипільської культури (ІУ - ІІ тис. до н.е). Під час розкопок знайдено майстерно оздоблений узорами керамічний посуд, на дні якого чітко вирізняється відбиток лляного чи конопляного полотна. Це свідчить проте, що в пору трипільської доби на території Буковини були добре розвинуті такі ремесла як ткацтво, гончарство, кушнірство. Висока художня майстерність та культурний рівень розвитку Трипілля знайшли своє продовження в наступних епохах, про що свідчать знахідки черняхівської (ІІ - У ст. н.е.), празької та Лука­Райковецикої (У - ІХ ст.н.е.).

Вперше назва "Буковина" згадується в історичних літописах у 1392 році. Згідно з даними археологів та історичними твердженнями, вже в ІХ столітті н.е. гірську частину Північної Буковини заселяло східнослов'янське племя "білі хорвати". Знахідки рештки поселень в ПрутоДністровському межиріччі підтверджують заселення цієї території тиверцями. Про це згадується і в літописах: "Ауличі й тиверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаєм, і була їх велика сила - від Дністра до самого моря". До речі, саме тиверці, які жили на території сучасної Буковини, за твердженням літопису, мали найвищий культурний рівень розвитку. Так само високо стояли поляни. "Поляни - записано в літописі ... отець своїх обичай імуть кроток и тих и стидіниє к снохам своим и к сестрам... и к матереми и родителем своим; и к свекровем и к диверам великое стидіниє имяху, брачний обичай имяху". Наші славні предки - співучі тиверці, пліч­опліч з братніми племенами полян, уличів, дублів, волинян, що заселяли українські землі, воювали проти чужинських орд печенігів, половців, монголо­татар і перемагали. Відгомін тих часів залишився в стародавніх піснях та колядках.

З утворенням могутньої держави Київської Русі племена, які жили на території сучасної Буковини, увійшли до її складу.

"Київська Русь, як державний твір, створений антськими слов'янами, - це був початок історичних часів українського народу, бо навколо Київської Руси, як навколо ядра, почали консолідуватися всі інші етнічно споріднені поантські племена", (див. 69).

Територія Київської Русі простягалася від Балтики до Чорного моря та від Закарпаття до ВолгоОкського межиріччя і Дону. Утворена в результаті об'єднання східнослов'янських племен в період УІ - ІХ століть. Праці українських та російських вчених, зокрема Б.Рибакова та М.Брайчевського дають підставу стрерджувати "...що в половині УІ ст., себто в часі появи антів в історичних джерелах, вже створилася не тільки етнічна культура Київської Руси, але також її перша політична структура у формі Київського князівства та міста Києва, відтоді постійної столиці українського народу".

Першим князем Київської Русі був відомий полянський князь Кий, який правив з кінця У до першої половини УІ століття. За часів князювання Аскольда і Діра (860 - 882 рр.), останніх князів із династії Кия, Київська Русь була однією із провідних країн раннього середньовіччя. Значного розвитку досягло землеробство, скотарство, ремесла та торгівля за часів правлення Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого (980 - 1015 р.р.). Саме в цей час (988 - 989р.р.) Володимиром Святославовичем (Володимиром Великим) було запроваджено Християнство, розширились політичні зв'язки Києва з іншими містами держави, значно зміцнів авторитет Київської Русі на міжнародній арені. Високого рівня досягла культура. До наших днів збереглися пам'ятники архітектури (Видубицький монастир та Кирилівська церква в Києві, Спаський собор в Чернігові, Софіївські собори в Києві та Новгороді). Високого рівня досягло монументальне мистецтво - фрески та мозаїка в Київських і Чернігівських храмах. В одному із порубіжних міст далекого кордону Київської Русі - літописному Василеві на Дністрі (Заставнівський район), розкопано фундамент білокам'яного храму, що за своїм планом аналогічний храмам, побудованим в ХІІ столітті в Києві, Переяславі, Чернігові. За досконалістю архітектурних форм та оздобленням типовий для споруд Галича - столиці Галицько­Волинського князівства.

Понад 400 років (ІХ - ХІІ ст.) Буковина була складовою давньоруської держави. В Х - ХІІ століттях була форпостом Київської Русі на її південнозахідному кордоні. На розпутті великих торгових шляхів, у ХІІ столітті було закладено первокамінь міста Черна (сучасні Чернівці), земляна підкова його валів і понині стоїть понад Прутом. Перша письмова згадка про М.Чернівці міститься у грамоті молдавського князя Олександра Доброго від 8 жовтня 1408 року. В жовтні 2008 року Буковина святкуватиме 600річний ювілей утворення міста Чернівці.

Після смерті в (1054 р.) останнього керманича імперії Ярослава Мудрого, Київська Русь розпалася на ряд дрібних князівств, і по смерті (в 1139 р.) князя Ярополка Мономаховича настав кінець імперії, як цілісності.

На переломі ХІІ - ХІІІ століть на Русі - Україні створюється новий сильний державний центр, котрий опирався на Галицько­Волинську державу. Творець цього державного центру, Роман Мстиславович об'єднав Галицькі та Волинські землі в одну державу. Опанувавши Київ, в 1202 році він проголосив себе "самодержавцем всеї Руси", тобто України. З утворенням Галицько­Волинського князівства Буковина увійшла до його складу. У багатьох стародавніх буковинських піснях зустрічаються згадки про Львів, "Ой до Львова доріжечка, до Львова, обсаджена виноградом довкола"...), що є прямим посиланням на останню столицю Галицько­Волинського князівства.

В ХІІІ столітті на територію Староруської держави вдерлися татаромонголи під проводом хана Батия. Зруйнувавши в 1240 році Київ, він рушив далі на захід. В другій половині ХІІІ століття було підкорене Галицько­Волинське князівство, до якого в цей час належали буковинські землі.

З тих пір, на протязі семи століть, буковинська земля терпіла наругу чужинців, які змінювали один одного. Сива давнина віків відгриміла кінським тупотом татарських орд та пожежами розбійницьких наскоків чужоземців. В 1345 році угорські війська розгромили татаромонголів, які панували на Україні майже 100 років. Скориставшись слабкістю Галицько­Волинського князівства, обумовленою феодальним дробленням та чварами, в 1349 році угорці захопили буковинські землі. Панували на них, поки не попали в залежність від Молдавії.

В 1502 році Молдавське князівство, разом з Буковиною, попадає в васальну залежність султанської Туреччини, під чоботом якої перебували майже 300 років.

У ХУІІХУІІІ століттях, коли на інших українських землях мистецтво та освіта набувають високого рівня, Буковина була перетворена турецькими правителями Молдавії на глуху провінцію. На початку ХУІІІ століття Турецька порта віддала Молдавію разом з Буковиною в аренду грекамфакаріотам. Для українців Буковини почався страшний період епідемій та голоду.

Буковинський край, сплюндрований і обезлюднений військовими нападами сусідніх держав, попадав з неволі в неволю. Трудовий люд, задихаючись під подвійним, а то й під потрійним гнітом загарбників, мріяв про визволення із чужинської неволі та об'єднання з українцями, що жили по лівому березі Дністра.

В 1490 році на Буковині спалахнуло велике селянське повстання під проводом Івана Мухи. Перекинувшись на галицькі землі, в 1492 році воно було жорстоко придушене. Українці разом з молдованами брали участь проти турків і татар а також у визвольній війні українського народу 16481654 років. На буковинській землі між рікою Сирет та Карпатами в 17161717 роках найбільшого розмаху набрав антифеодальний рух молдован.

Діяли легендарні народні месники під проводом Олекси Довбуша (1738 - 1745 р.р.) та Лук'яна Кобилиці. Та ці повстання за свою незалежність, своє національне визволення, не змогли розвіяти темного мороку неволі. На зміну одним гнобителям приходили інші, лютіші та ненажерливіші.

Скориставшись розгромом Туреччини російськими військами

(російсько­турецька війна 1768 - 1774 р.р.), на землі північної частини Молдавії та Буковину в вересні 1774 року ввела свої війська Австрія. В травні 1775 року Туреччина підписала конвенцію про передачу цієї території на "вічне" володіння Австрії. Австрійські загарбники принесли на Буковину повний економічний та культурний занепад.

В 1786 році Буковина була приєднана до Галичини. З одного боку цей захід був корисним для інтересів українського народу, адже буковинські українці дістали можливість зближення з українцями Галичини, що сприяло становленню української нації. Це об'єднання було важливим кроком у боротьбі галицьких та буковинських українців за возз'єднання з усім українським народом. З іншого боку цим актом було започатковано експансію польської шляхти і католицизму на новій для них території. В буковинських містечках почали відкривати приватні польські школи.

Буковина залишалася колонією Австрії і була її аграрно відсталою провінцією. У культурному відношенні проводилась політика германізації. Урядовою мовою вважалася німецька. В 1808 році в Чернівцях було засновано німецьколатинську гімназію - першу державну школу на Буковині. Рідна ж, українська мова побутувала тільки в селах. В цей час буковинська інтелігенція (Сидір Воробкевич, Юрій Федькович, Антін Кобилянський, Кость Горбаль), починають захоплюватись українськими народними піснями, поширюють твори Т. Шевченка, пропагуючи тим самим рідну мову. Цей період суспільного життя буковинців влився в загальноукраїнський визвольний рух під назвою "шістдесяті роки".

Відзначаючи 100ліття приєднання Буковини до Австрії в Чернівцях, в 1875 році було засновано університет, на філософському факультеті якого відкрито кафедру української мови та літератури. А в 1885 році було засновано першу в краї українську газету "Буковина", редакцію якої очолив Ю.Федькович.

Панували австрійські загарбники на Буковині майже 150 років.

Залишила свої сліди на нашій землі і перша світова війна (19151917р.р.). Своїми враженнями, як кореспондент журналу "Метрополітен", ділиться очевидець цих подій, американський письменник Джон Рід, який побував тут на російсько­австрійському фронті: "Це була розорена сторона, спалена боями і трьома походами двох великих армій. Цілі села зяяли пусткою руїн".

Жовтнева революція 1917 року поклала край пануванню австро угорської монархії. Як і всі українські землі, Буковина попадає під владу Радянського Союзу. В січні 1918 року в Хотинському повіті було проголошено Радянську Владу. В листопаді цього ж року буковинське крайове народне віче виявило бажання приєднати австрійську частину українських земель до України. Але заможна частина імущих буковинців, яка була проти такого приєднання, звернулася по допомогу до королівської Румунії. В результаті - восени 1918 року на Буковину вдерлися легіони королівських військ Румунії, які панували майже 22 роки. Жорстокими заходами (розстрілами, забороною розмовляти українською мовою, посиленою румунізацією), гнобителі намагалися вбити в буковинців національну гідність, перетворити їх в покірних рабів.

В січні 1919 року проти румунських окупантів вибухнула хвиля Хотинського повстання, яка покотилася понад Дністром і Прутом від Хотина до Молдавії. Але ця спроба визволення з­під ярма була придушена королівськими дивізіями, стягнутими зі всієї Старорумунії.

Тільки в червні 1940 року Територія Північної Буковини була приєднана до України. А 7 серпня 1940 року було створено Чернівецьку область, до якої увійшов Хотинський повіт Бессарабії.

В 1941 році почалася Друга Світова війна. Буковину було звільнено від німецьких окупантів весною - літом 1944 року.

Хоч і тяжка доля випала чудовим буковинським землям, та волелюбне населення краю, знемагаючи у нерівній боротьбі проти рабської покори і духовного зубожіння, ніколи не мирилося з іноземним поневоленням. Невід'ємною супутницею буковинців і в радості і в горі була народна пісня та вишиванка, які нагадували людям хто вони, "ким і за що закуті", від якого родукореня походять. Мабуть тому на Буковині найкраще збереглися народні звичаї та обряди. На протязі усієї історії свого розвитку і до сьогоднішнього дня, у супроводі народних звичаїв буковинці народжуються, хрестяться, вінчаються, зберігаючи ниточку­зв'язок між поколіннями. А український народний орнамент на Буковині, особливо в її гірській частині, зберігся і дійшов до нас із сивої давнини майже у незмінному стані.