rss
09/30/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Мирослав Калинюк: сербські русини не визнають себе українцями

Українська громада у Сербії пережила тяжкі часи становлення. І не тільки через політику "старої" Югославії, а більше через те, що до 2000 року українці Сербії навіть не були визнані національною меншиною, а лише були прикріплені до русинів. А коли, нарешті, позбулися русинського "покровительства", стали вільно дихати і з того часу ведуть активне організоване громадське життя. Своїми здобутками за майже 10 років та планами на майбутнє поділився голова Національної ради української національної меншини (НРУНМ) Мирослав Калинюк.

Зліва направо: Голова НРУНМ Сербії Мирослав Калинюк, Юрій Атаманюк і заступник голови з питань освіти Борис Небесний

Пане Мирославе, коли і за яких умов утворилася НРУНМ Сербії?

У 1980 - х роках ми тут не мали великих організацій, крім "Просвіти"- єдиної організації, котра плекала українську культуру і вирішувала українські проблеми. Держава на той час нам не допомагала. У 1983 р. було створено ще одне товариство "Коломийка" у місті Сремська Мітровіца, але великого культурного товариста не було. Зрештою, ми навіть не були визнані національною меншиною, нас записували "решта". Правда, ми були прикріплені до русинів і мали приставку русини - українці. Це був великий клопіт, тому що нас русини тримали під собою і ми з - під тієї шапки не могли вийти ніде. Тільки у 2000 році українці Сербії були визнані національною меншиною.

Коротенько скажу про русинів. Русини поселилися у Сербії приблизно 260 років тому. Приїхали переважно із Закарпаття, зробили штучну русинську мову і кодифікували її. Створили свій словник і взагалі не почувають себе українцями. Вони заперечують приналежність до українства. Ми щойно тепер, завдяки Національній раді і Сербсько - українському товариству трохи "вичухалися" з того. Колись, за старої Югославії, потрібно було одного відсотка українців, щоб нас роз'єднали, але русини дуже постаралися, щоб тих кілька тисяч українців взяти під себе. Вони зараз мають все: від дитячих садків до кафедри русинської мови. Їх є втричі більше за нас- 19 тисяч. Вони дуже добре нас використали. Це досить болюче питання. Зараз нам заважає посольство України, тому що частково підтримує русинів і швидше дають гроші русинам аніж нам. Але русини кажуть, що вони є автохтонний народ, народжений у Сербії, Угорщині і Словаччині, і там шукають своє коріння. Я хочу, аби в Україні знали, що русини не визнають себе українцями. Коли нас визнали меншиною, тоді вже й стали поважати. Зараз у Сербії є 5,5 тисяч українців, але вони розпорошені по всій Воєводині: приблизно 500 українців проживає в Кулі, десь 800- у Врбасі, понад 500- у Новому Саді, в Інджії (біля Белграда) приблизно 600 тисяч і одна тисяча у Сремській Мітровиці. Наші предки спочатку виїхали до Боснії, а вже звідти частина приїхала до Сербії. Інша частина виїхала на Захід або до Австралії. У 2003 році був прийнятий закон, згідно якого кожна національна меншина створила свою Раду, котра дбає про власну громаду. Для цього потрібно було зібрати 3 тисячі підписів громади. Підписували, що громадянин Сербії українського походження згідний, щоб мати свою Раду. Ми зібрали ці підписи. І ще мали 8 громадських організацій, котрі займалися українським питанням і дали свій підпис. Тоді отримали можливість робити свій громадський парламент і Раду. Депутати цього парламенту щомісяця збираються, вирішують проблеми у галузі освіти, культури та інформування. Якщо є 10 відсотків нацменшини, то є право використовувати свою мову як службову, але в жодному осередку нема 10 відсотків українців через розпорошення. Проте, на виборах також вживали українську мову.

Як справи із задоволенням культурних проблем?

У культурі, думаю, зараз ми стоїмо дуже добре. Маємо 5 культурно мистецьких товариств у Воєводині. Найстаріше товариство- "Іван Сенюк" у Кулі. Воно створено ще у 1970 - х роках. Спочатку було просвітнє, а зараз культурно мистецьке. Іван Сенюк- герой ІІ світової війни українського походження. Маємо товариство "Карпати" у Врбасі. У Новому Саді зареєстроване українське товариство "Кобзар". Новосадське товариство наймолодше, має тільки 7 років. В Інджії маємо товариство "Калина", якому 5 років і 25 років виповнилося Товариству плекання української культури та мови "Коломийка" зі Сремської Мітровіци. Кожне товариство має своїх танцюристів, співаків і декламаторів. Щороку проводимо Дні Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки. Організовуємо поїздку на український військовий цвинтар в Сомбор, де поховано три тисячі бійців 3 - го українського фронту у Югославії. Проводимо різні маніфестації. Безперечно, святкуємо всі християнські свята. За старою українською традицією даємо подарунки на Святого Миколая школярам, котрі вивчають українську мову. Торік мали 149 дітей, котрі отримали подарунки з 1 - го по 8 - й клас. Головною маніфестацією у нас є фестиваль "Калина", де ми демонструємо свої традиції і пісенну культуру. Ми вже провели 6 таких фестивалів. Фестиваль проводиться щороку в іншому місті, де мешкають українці. Ми спеціально так зробили, щоби кожен осередок показав свою роботу. Фестиваль міжнародного значення, адже приїжджають українські колективи із Сербії, Хорватії, Боснії - Герцеговини та України. Ми також їздимо до них. Був на одному з цих фестивалів хор імені Верьовки. Також маємо підписаний меморандум з Тернопільською і Львівською обласною адміністрацією про культурний обмін. Ми забезпечуємо для них проживання і харчування, а решту витрат оплачують обласні ради. На майбутнє плануємо створити фестиваль дитячої творчості, але все залежить від грошей. То був би окремий фестиваль для дітей, хоча діти справді беруть участь у дорослих колективах на фестивалі "Калина", але менші діти не мають такої можливості, бо там іде відбірний конкурс, а ми хочемо, щоби виступали і менші діти- щоби співали, танцювали, малювали. Є такий фестиваль у Хорватії, де ми були, але ми задумали трохи більший.

А чи є дитячі мистецькі колективи у Сербії?

Є діти в дорослому колективі. А в Сремській Мітровиці є старша і молодша групи. Є також окремі дитячі групи у Врбасі. Проблема в тому, що для окремого колективу бракує дітей і хореографів. Раніше запрошували хореографів зі Львова і Тернополя на допомогу, а зараз складно з цим.

Українці із Сербії можуть навчатися в Україні?

Так, вони дістають від Національної ради певну підтримку і не вважаються повністю іноземними студентами. Але оплачують частину навчання. Але зараз ми не маємо бажаючих студентів, які б вивчали хореографію. Є наші студенти на славістиці, сучасному мистецтві, в консерваторії ім. Чайковського на баяні і два хлопці - електротехніки. Може вдастся організувати для них якісь курси чи семінари, які ми оплатимо. Минулого року був на таких курсах один хлопець з Кули. Трохи навчився і викладає. Є дві жінки - диригенти з Києва і вже трохи менше проблем, а в Новому Саді є сербка, яка має велику прихильність до української пісні. Мали драматичний гурток, але він уже два року не працює. Маємо дитячі літературно - мистецькі гуртки, які проводять різні вечори.

Батьки зацікавлені, щоби їхні діти вчили українську мову, брали участь у культурних заходах?

Не можна сказати в загальному, бо одні зацікавлені, інші- ні. Але більша частина зацікавлених, бо то обов'язок родичів. Деякі батьки ставляться до того байдуже, але є й активні, які хочуть все те зберегти. Маємо велику допомогу від родичів. Але асиміляція, як ми не впираємося, по трохи робить своє. Дівчата виходять заміж за сербів і не приходять у товариство. Так само з хлопцями. А коли була війна, то українці трохи побоювалися. Зараз ситуація змінилася на краще, але знову велика проблема, що ми тільки недавно виокремилися як меншина. А ще раніше нас сприймали за росіянів. Ми ще дотепер мусимо з цим боротися, бо так людям втовкмачували і дехто досі так вважає. Але ми над цим працюємо і доказуємо, що маємо свою історію, і що ми ні росіяни, ні русини.

Чи держава достатньо фінансує Ваші потреби.

Потреби національних меншин закладаються у бюджет держави. Дякуючи державі- вона забезпечує наші потреби. У бюджеті розраховані кошти на утримання приміщення, на зарплату, на школу, на культурні заходи. Ми отримуємо гроші щомісячно і розподіляємо їх на засіданні Ради. Кожному осоредку оплачуємо керівника, щоби він мав стимул до праці і давав добрі результати. Організовуємо літні школи, табори, висилаємо дітей в Україну. Це дає позитивні результати. Пригадується випадок. Одного хлопця, котрий перебував в Україні, бабуся питає: "Ну, як там. А він каже: "Ой, бабцю, там усі говорять українською. Скрізь: на вулиці, по радіо, на телебаченні". Йому то було дивно, бо в Сербії тільки вдома чув мову. У ньому уже щось збудилося. Вже малому було цікаво. Дехто міг і 100 разів їхати, але повернеться і забуде.

Знаю, видаєте багато книжок, маєте періодичні видання, електронні ЗМІ?

З 2006 року наша громада має свій видавничий центр "Рідне слово", який заснувала Національна Рада. Видаємо щомісяця газету "Рідне слово", журнал "Українське слово", відновили випуск щомісячної дитячої газети "Соловейко", яка була заснована ще в 1971 році. Допомагаємо українцям Сербії видавати книжки- оплачуємо 50 відсотків вартості. Директор видавництва- український письменник Євген Кулеба. А нещодавно молодий хлопець зі змішаного подружжя Ненад Барановський видав книжку любовної поезії і ми йому теж допомогли. Видає свій бюлетень Сербсько - українське товариство, а нещодавно це товариство випустило компакт - диск з українськими і сербськими піснями у виконанні нашого співака Михайла Онищука.

Щотижня на телебаченні "Новий Сад" маємо півгодинну передачу "Українська панорама", де є коротка інформація про життя і діяльність громади. По радіо маємо щодня 10 - хвилинну передачу "Вісті" і два рази на тиждень по одній годині культурологічну передачу. Окремо є щотижнева годинна передача на радіо у містах Кула, Врбас та Інджія. Раніше було і в Сремській Мітровиці на радіо, але то приватне радіо і воно не оплачувалось, а всі решта оплачує держава.

Як українці задовільняють свої духовні потреби?

У кожному осередку є українські греко - католицькі церкви. Сербські українці переважно греко - католики, десь коло 90 відсотків, а решта- православні, котрі йдуть до сербської православної церкви, бо української православної у Сербії нема- тільки єдина у Боснії - Герцеговині. А минулого року перший українець, який був на богослов'ї у Сремських Карловцах, перевівся до семінарії у Київ. Його направили з української православної церкви у Боснії.

Чи не виникає непорозумінь між сербами та українцями?

У нас того нема. Найбільші проблеми трапляються у корчмі, коли хлопці трохи переберуть і тоді з'ясовують хто є хто. Але в товариствах того нема. Я, наприклад, ніколи не мав проблем через національність. Ніхто мені того не закидав. Може, були випадки під час війни. Нам ніхто нічого не боронить. Маємо всі права нарівні із сербами.

“Для кредитних спілок в Україні не існує продуманої підтримки”

Катерина Ющенко: Я вважаю свого чоловіка справжнім героєм

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com