rss
09/30/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Блаженніший Патріярх Йосиф – невгасаючий смолоскип!

7 вересня минає 25 років від дня, як з цього світу відійшов у вічність Блаженніший Патріярх і Кардинал Йосиф Сліпий. Чверть століття відділяє нас від тієї сумної дати. І коли сьогодні згадуємо річницю його переставлення у засвіти, нам здається, що то тільки не стало між нами його фізичної постаті. Ми продовжуємо відчувати його присутність між нами, а тією присутністю є його Заповіт, який він нам залишив, і ті слова, якими він постійно звертався до нас, навчав нас, ними нас напоминав. Його слова були сповнені бажанням добра для нашої Церкви, нашого народу та індивідуально до кожного з нас. У розсіянні поза межами нашої Батьківщини вони нас кріпили і підтримували наш дух. Заразом, вони неначе були тим невидимим сторожем, який пригадував нам і напоминав нас не розгубитися і не розплистися в чужому морі, а найважніше - закликав нас "бути собою". У цьому гаслі "будьте собою" як колись, так і сьогодні, чуємо його голос, який кличе нас до самозбереження шляхом зберігання наших духовних вартостей, які ми винесли з рідного краю. Вони нас роблять унікальними так, як є унікальний наш народ. Саме в цьому сенсі полягає суть "бути собою".

Патріярх Йосиф Сліпий був Главою нашої Української Греко-Католицької Церкви. Для вірян, членів парафії св. Володимира й Ольги в Чикаґо, він був особливим ще й тим, що був хресним батьком парафії. Парафіяни ніколи не забудуть той день, як 28 липня 1968 року він служив Божественну Святу Літургію у Ґранд парку над озером Мічиґан, і в присутності Митрополитів і Єпископів Української Греко-Католицької Церкви та кількатисячного натовпу, він проголосив створення парафії св. Володимира і Ольги. Блаженніший Патріярх пам'ятав своє хресне дитя, бо як знову відвідав Чикаґо, він освятив церкву-собор для ним основаної парафії, який тоді виростав із землі й знімався своїми золотими банями вгору до Бога. Під час тих свячень, здавалося, кожен хотів торкнутися ряси Блаженнішого Патріярха, бо в ньому бачив святця, українського Мойсея. Це була незабутня картина. Вона вписалася в аннали парафії і як свідок, сьогодні промовляє до молодого, підростаючого покоління і всіх тих, що знайшли прибіжище в соборі св. Володимира й Ольги.

В історії нашої Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Патріярх Йосиф Сліпий-Коберницький-Дичковський, поруч інших наших релігійних достойників, займає особливе місце. Його життєва дорога була складна і випала на складний час в історії нашої Церкви і народу. Згадаймо хоча побіжно основні дати з його життєвої дороги. Народився він 12 лютого 1892 року в селі Заздрість Теребовельського Повіту в Галичині. Ґімназію закінчив у Тернополі (1911). Був студентом Львівської Духовної Семінарії, а з 1912 року продовжував навчання в Інзбруці, де одержав ступінь доктора богослов'я (1916). Тайну священства одержав від Слуги Божого Митрополита Андрея 30-9-1917. Це був час,коли точилася Перша Світова війна, напередодні державницьких зрушень нашого народу. Природна здібність до науки і Боже провидіння готувати його до великих завдань. Він продовжує свою освіту в Інсбруку та Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Ґреґоріянум, стає габілітованим професором догматики. Від 1922 року є професором доґматики в Духовній Семінарії у Львові, а від 1925 року - її ректором, яку розвиває так, що вона перемінюється на Богословську Академію.

У час першої большевицької окупації Галичини, далекозорий Митрополит Андрей висвячує (22.12.1939) майбутнього Патріярха на єпископа з правом наслідства. П'ять років пізніше, після смерти Слуги Божого Митр. Андрея (1.11.1944), у час поновної большевицької окупації, єпископ Йосиф стає Главою Української Греко-Католицької Церкви і духовним батьком-опікуном свого народу. З того часу починається його терниста дорога, якою йому доводилося йти до кінця свого життя, як каторжник в безбожницькій комуно-російській імперії і "невільник" у вільному світі.

Першого удару зазнав Глава нашої Церкви-Мучениці 11.4.1945 - був арештований совєтськими властями й засуджений в Києві за віру на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. В 1953 році заново засуджений на засланні. Відтак третій раз суджений в 1957 році на сім літ ув'язнення та каторжних робіт, а в 1962 році був суджений в четверте на ув'язнення в Мордовії. Всі судимості взяті разом позбавили Главу Ураїнської Церкви 18 літ волі, замінюючи їх на тюремні ув'язнення та каторжні роботи. За стараннями Папи Івана ХХІІІ та інших, 9.11.1963 року Блаженніший виходить на волю і бере участь у ІІ Ватиканському Соборі, а 15.2.1965 Папа Павло VI номінує його Кардиналом. Опинившись на волі, Патріярх Йосиф розгортає широку душпастирську працю, відвідує українські поселення в світі, в тому числі кількакратно місто Чикаґо, об'єднує український єпископат у Синод Української Церкви, купує монастир для монахів Студитів, основує й будує Український Католицький Університет св. Климентія з храмом св. Софії та шість філій того університету, одною з яких була чикаґська Філія УКУ. Він привертає власність храму св. Сергія і Вакха з патріяршим двором для нашої Української Церкви та засновує Духовну Семінарію св. Софії в Римі, де гуртується українська молодь. Він виховав і висвятив багато наших молодих священників, а між ними нашого сьогоднішнього, довголітнього пароха о. Архимандрита Івана Кротця і багато жонатих священників (привілей східних церков), яких не хотіли висвячувати наші інші владики. Він займається видавничою справою, сам пише цінні повчальні трактати, виступає на захист нашої Церкви, яку насильно було приєднано до російської православної церкви після зловісного львівського собору в 1946 році, після чого вона мусіла перейти в підпілля-катакомби. Він закликає народ до молитви, своїм словом тримає дух народу. Особливо визначним в його діяльності на волі було винесення вимог щодо прав нашої Української Греко-Католицької Церкви на визнання за нею патріярхального устрою. У тому дусі, в 1975 році, він приймає титул Києво-Галицького Патріярха в очікуванні на визнання його Папою. Те визнання здавалося от-от мало статися, але як то буває в нас українців, у різних сферах нашого життя, з браку одностайности тогочасного нашого духовного проводу, справа патріярхату не одержала всецілої підтримки і опинилася в стані, який продовжується до сьогодні - ми перейшли від активних дій до смиренного, келійного моління.

Коли ми сьогодні згадуємо Патріярха Йосифа, ми споминаємо його, як другого поруч з Митрополитом Андреєм Шептицьким, церковного достойника нашої Церкви 20-го століття. Можливо ми ще вповні не збагнули й осмислили його роль, яку він відіграв для нашої Церкви. Про те, що він був небуденною постаттю свідчать гомілії, що були зроблені з відходом його праху в засвіти. Отримавши вістку про смерть Блаженнішого, у телеграмі до Префекта Св. Конґреґації для Східних Церков, Папа Іван Павло ІІ висловився про Блаженнішого, кажучи: " (він) дав особливе і світле свідчення віри Христової навіть серед труднощів і терпінь", а в телеграмі до наступника Блаженнішого Коадютора Мирослава Івана Любачівського Папа писав "ми подивляли (його) рішучу стійкість та вірність... і спішимо прилюдно засвідчити українській спільноті наш справжній жаль і співучасть у жалобі". Висловлюючи своє співчуття, тогочасний Президент США Роналд Реґен сказав: "(тому, що він) відмовився зрадити свою церкву, ми бачимо могутність і силу людського духа, яка стала очевидною". А Премє'р Канади Браєн Мальроні сказав "Це завжди сумна подія, коли відходить провідник світового масштабу. Українська Католицька Церква втратила одного із своїх найбільших духовних провідників та учителів". Під час Заупокійної Служби Божої Блаженніший Мирослав Іван у своїй проповіді сказав: "Він відходить від нас, але не перестає творити нашу історію", а в своєму прощальному слові Митрополит Степан Сулик назвав Блаженнішого "смолоскип, що блистів у темряві народного лихоліття". Чикаґський епарх Владика Іннокентій на катедральній радіопередачі св. Отця Миколая заявив, що " 7 вересня відійшов у вічність Глава Української Католицької Помісної Церкви, Ісповідник віри, наслідник слуги Божого Митрополита Андрея, невтомний борець за права нашої Церкви, головно за завершення (її) патріяршим устроєм.... (він був) людина, яка трапляється на довгі сотки років".

Про велич духа Блаженнішого Патріярха після його смерти згадували - голова Українського Патріярхального Світового Об'єднання д-р Богдан Лончина, голова СКВУ Петро Саварин, багато представників мирянських, громадських та політичних об'єднань у всіх закутках світу нашого поселення. В кінці згадаймо, що під час тризни, після Заупокійних відправ, довелося виступити в імені українського духовенства колишньому парохові свв. Володимира й Ольги Митрофорному протоієреєві Маріянові Бутринському, який сказав, що бути українським священиком "означає йти за кличем, що його підніс наш покійний Патріярх -"За єдність Церкви і Народу" - тих двох первнів, що так тісно із собою пов'язані, жоден український священик не сміє забувати".

Врешті при кожній згадці про Блаженнішого Патріярха Йосифа, не можемо не згадати про його ЗАВІЩАННЯ, котре він нам залишив на передодні своєї близької кончини, "сідаючи на санях", як говорили наші предки". Що ж у тому Заповіті для нас? Пригляньмося деяким його думкам.

Стосовно родини, Блаженніший нас заповідає: "Збережіть (її), а де її розхитано, оновіть в українському народі справжню християнську родину... Християнська родина і рідна українська школа - це передумова здорового виховання прийдешніх поколінь." Блаженніший високо цінив вартість науки, тому зазиває: "Здвигайте храми науки, вогнища духовної сили Церкви і народу, пам'ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і народу без рідної науки." Девізою його життя на волі було змагання на осягнення патріярхального устрою для нашої Української Церкви, тому він заявляв, що "Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви". Про це він неодноразово доводив Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановляли патріярхатів окремим помісним Церквам, і приходив до висновку, що "Завершення тих Церков патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, у свідомості духівництва і пастирів." Патріярх боляче переживав біль, як про це згадує в Заповіт, "задля браку єдності в нашому єпископському зборі поза межами України." Цей брак єдності він назвав нашим "первородним гріхом". Тому він закликав: "В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни!". Цей клич актуальний і сьогодні й не тільки для нас католиків, але також і наших братів православних. Чи чуємо ми голос Покійного Патріярха?

В історії нашої Церкви і нашого народу Блаженніший Патріярх Йосиф був небуденною постаттю. У короткій статті неможливо представити його многогранність. Читаючи його Заповіт та його писання, можна тільки сказати, що вся його діяльність була спрямована на те, щоб привернути нашій Церкві її історично належні права і престиж, а наш народ вивести з "пустелі" приниження, вилікувати його з "хвороби" рабської ментальності шляхом ширення належної освіти та прищепити йому нахил до єдності, не в якості риторики, а на засадах братньої, християнської любові.

На вшанування Богом дарованого нам посланця, яким був Блаженніший Патріярх Йосиф, з нагоди 25-ї річниці від дня його відходу до Небесного Вітця, парафія свв. Володимира і Ольги запланувала на майданчику перед собором здвигнути в його пам'ять монумент-пам'ятник, який буде відкритий цього року на Святопокровcький празник.

Від редакції - мова і стиль автора збережені

65 років тому під Бродами українців зіштовхнули в одній із найкровопролитніших битв

Світлій пам’яті Володимира Павелчака присвячується:

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com