rss
09/15/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#360

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Пантеон \ Якби не він, то не було б Листопадового Чину

4 серпня 90 років тому загинув держсекретар військових справ ЗУНР. Навіть 32 років не прожив Дмитро Вітовський, але їх вистачило йому, аби потрапити до, на жаль, лише символічного наразі пантеону України.

Буран з-під Галича

Майбутній керівник відчайдушного збройного повстання західних українців народився 8 листопада 1887 року в Медусі під Галичем у родині незаможного, попри шляхетське походження, селянина. Тому, навчаючись у гімназії в Станіславі (тепер - Івано-Франківськ), квартирував у москвофільській бурсі, де брали меншу плату, аніж в українських, бо не гребували срібляниками з Росії. Коли його прогнали звідти за відмову зректися патріотичних переконань - заробляв на проживання в українській бурсі репетитором. Але викроював час і для активної участі у таємному гуртку.

Редагував журнал "Оса", друкував під псевдонімами Гнат Буран і Мстислав Турський вірші й прозу. А закінчив гімназію, за оцінкою одного з його сучасників, "соціалістом, лібералом у справах віри і критично наставленим до світогляду і метод праці старшого покоління".

Працював у адвокатській конторі в Станіславі, вступив до радикальної партії, творив осередки "Просвіти" й "кузні" українського війська - пожежно-спортивні товариства "Січ". У річній офіцерській школі вишколився на лейтенанта запасу.

Із заочного відділення правничого факультету Львівського університету був виключений за участь у сутичці із поляками-шовіністами. Відбув за це місячне ув'язнення. Освіту продовжив у Краківському університеті. Організовував втечу з в'язниці у Станіславі Мирослава Січинського, який застрелив намісника Галичини Потоцького.

Коли почалася Перша світова - увійшов до Бойової управи Головної Української Ради й сформував один із найперших куренів українських січових стрільців, аби протистояти спробам московитів знищити останній оплот "мазепинства" у Галичині. Саме з його ініціативи січовики присягнули на вірність Україні.

Поборник соборності

Командував сотнею й куренем стрільців у кровопролитних боях у Карпатах. Коли після визволення Галича від росіян наказав підняти над містом синьо-жовтий прапор, то обурювався у парламенті навіть прем'єр імперії Габсбургів.

Коли загоював поранену ногу - узяв участь у заснуванні стрілецького журналу "Шляхи", в якому закликав до боротьби за соборну Українську державу. До слова, саме він запропонував уряду ЗУНР у січні 1919-го ухвалити законопроект про злуку з УНР.

Коли його відхилили - в ультимативній формі запевнив, що звернеться за підтримкою до армії. Відтак уже наступного дня закон ухвалили.

Та коли стрільці двічі вирішували порвати з Австрією й розпочинати підготовку повстання проти неї або перехід на бік київської Центральної Ради - скликав наради старшин, на яких переконав, що за Україну невдовзі воюватимуть і в Галичині. Бо був, зі слів сотника Осипа Кузьми, "гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце духовного провідника".

Саме тому австрійське командування й намагалося дистанціювати його від січовиків, призначивши комісаром у Ковелі й референтом з українських питань при командувачеві австрійським корпусом та військовим комендантом Жмеринки. У Ковелі й селах навколо нього відкрив 17 українських шкіл. На інших посадах сприяв в організації органів влади УНР та налагодженні шкільництва й культурно-просвітньої роботи. Коли ж стрільці, відмовившись поборювати українських повстанців, були переведені на Буковину, готував майбутніх вояків Української Галицької Армії (УГА) на посту начальника штабу вишколу січовиків.

Напередодні повстання

За рекомендацією Української Національної Ради (далі - УНРада, передпарламент, який проголосив 18 жовтня 1918 року державу, названу 13 листопада ЗахідноУкраїнською Народною Республікою - "Пошта") збори старшин-січовиків висловилися за призначення Вітовського керівником Центрального військового комітету (ЦВК). Низка джерел іменує його також Українським генеральним військовим комісаріатом, а створили його у вересні 1918-го для підготовки збройного перевороту в Галичині.

Входили до ЦВК офіцери австрійської армії Петро Бубела, Богдан Гнатевич, Сень Горук, Осип Кузьма, Людомир Огоновський, Дмитро Паліїв, Іван Рудницький, Володимир Старосольський та інші. Саме вони, запевняв держсекретар внутрішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський, подбали, аби 1 листопада 1918-го влада у Галичині була українською.

Розробили план збройного перевороту, об'єднали українців із австрійських військових частин у систему підпільних організацій, розіславши кур'єрів у всі повіти й гарнізони краю, намітили об'єкти, опановані у листопаді 1918-го. Історик Василь Расевич погодився, що ЦВК відіграв визначальну роль у підготовці першолистопадових подій.

Однак Цегельський запевняв, що УНРада призначила Вітовського лише формальним керівником ЦВК і повстання, аби нейтралізувати стрілецьку "крамолу" - проголошення ними... королівства. Очолити його нібито мав полковий командир стрільців - ерцгерцог Вільгельм Габсбург, котрий підписувався під україномовними віршами Василем Вишиваним.

Але у жодному іншому джерелі автор цієї публікації на монархічні наміри стрільців не натрапив. Навпаки - навіть Цегельський нарікав, що під час перебування на Наддністрянщині січовики "заразилися" революційністю.

Стосовно ж того, як обходився без стрільців ЦВК, його член Гнатевич свідчив: "Ніхто, і самі змовники, як це виявляється з їх спогадів, і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причиною, що Комісаріат працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня з приходом представників У. С. С. завдяки організаційному референтові, підхорунжому Д.Палієву, праця пішла жвавіше та поширилася на провінцію".

"Не допустив до дискусії"

Коли у членів ЦВК, згадував Гнатевич, "виринув сумнів, чи перебрати владу вдасться, Вітовський не допустив до дискусії на цю тему й заявив, що в годині 4 ранку 1 листопада відділи мають приступити до виконання поставленого їм завдання". Та й Цегельський визнав, що коли він висловив намір керівництва УНРади дочекатися з Відня урядового кур'єра з наказом австрійському наміснику в Галичині Карло Гуйну передати владу українцям, то саме Вітовський наполіг повстати 1 листопада. Бо на цей день поляки призначили присвоєння ними східної Галичини.

Тим паче, що кур'єр із Відня міг, за даними стрільців, не прибути й попри те, що цісар Карл І проголосив перетворення Австро-Угорської імперії на союз національних держав, запевнивши: "Австрія, по волі своїх народів, має статися союзною державою, в якій кожне плем'я на області, котру воно заселює, творить свій власний державний організм".

Однак Гнатевич вважав: "Австрійський уряд зацитькував українців, щоб виграти на часі й добалакатися з поляками, а передати владу українцям і не думав. 27 жовтня виїхав до Варшави представник австрійського уряду з інструкцією заявити польській Регенційній раді, що Австрія, мовляв, віддає Польщі цілу Галичину з умовою, що поляки покличуть цісаря Карла на польський королівський престол".

Тож попри те, що січовики дислокувалися на Буковині, а в розпорядженні ЦВК було лише до 60 старшин і 1400 вояків-українців австрійського гарнізону Львова, Вітовський наказав роззброїти у столиці Галичини чужоземних офіцерів і солдатів та зайняти головні установи міста. Операцію здійснили за кілька годин і майже без кровопролиття. Але...

Блискавичність перемоги зіграла з її авторами злий жарт.

О. Кузьма свідчив, що у Львові, наполовину населеному поляками, нікого з них не заарештували й не закрили жодної їхньої газети.

Сотник згадував: "Коли Вітовському, якого Національна Рада зробила вже отаманом (іншим словом - майором, а згодом йому присвоїли звання полковника - "Пошта"), доніс один очевидець, що до костьолу Єлизавети польські студенти носять під плащами приховану амуніцію, а польські панночки з навантаженими валізками спішать до костелу Марії Магдалини, він заявив рішуче: "Ми перейняли владу у Львові не на те, щоб з населенням війну починати. Ми воювати не хочемо".

Програна перемога

Але так думали і його вояки, втомлені від виснажливої першої світової бійні. Відсутність опору у ніч на 1 листопада 1918-го багато з них сприйняли як привід повернутися до своїх дітей, котрі мерзли від холоду на згарищах і руїнах сіл.

Із 1400 вояків, які здобули Львів, залишилося до 650 (січовики запізнювалися до Львова через саботаж залізничників). Тим паче, що поляки розстрілювали цих переважно селян, які не орієнтувалися у місті, з вікон, дахів і авто з... червоними хрестами на борту - за даними польської урядової комісії, заколотники видали зброю кримінальним злочинцям, над могилами яких теж викарбовано, що ті "героїчно обороняли" Львів...

Вибивши українців із головного вокзалу Львова й вигравши час перемир'ям з ними, поляки отримали залізницею підмогу, яка змусила війська ЗУНР залишити столицю. Але ще перед тим Вітовський передав командування старшині з більшим командним досвідом - Грицеві Коссаку. Та ні він, ні його наступник Гнат Стефанів із поляками не впоралися.

Тим часом Вітовський, очоливши військове міністерство, творив УГА, яка в березні 1919-го нараховувала 128 тисяч старшин та стрільців. І двічі мало не відбила Львів, однак завадили... країни Антанти, які вимагали перемир'я за перемир'ям, умови яких дотримувалися українці й порушували поляки.

Шальки терезів на їхній бік схилила 80-тисячна армія генерала Галлера, сформована й озброєна французами. Хоч Антанта заборонила їй воювати з українцями, поляки виправдовувалися, що рятують своїх рідних, яких "катують українці".

Вітовський поїхав до Франції, аби переконати Антанту у протилежному, а коли повертався літаком, той 4 серпня 1919-го вибухнув. За даними частини джерел, то була авіакатастрофа, інші твердили, що не обійшлося без польських зеніток.

Title 

Могила Дмитра Вітовського у Львові на Личаківському цвинтарі

Справу міністра продовжив його син Ярослав. У 1940-му його, тоді студента львівського університету, призвали у військове авіа-училище, яке він закінчив молодшим лейтенантом. Але командував тактичним відділком "Маківка" УПА. Коли його блокували у криївці, то важко поранив себе у голову при спробі застрелитися, а в лікарні намагався задушитися. Чекісти двічі рятували йому життя, аби... розстріляти.

200-ліття від дня народження М.Гоголя

Дорогою у безсмертя

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com