Історія "Пермського трикутника смерті" бере початок з 1972 року, коли на Уралі в селі Половинка, на станції "Всесвятська" і біля села Кучино Чусовського району Пермської області, починаючи з 1972 року, було створено три конц-табори для політ-в'язнів СРСР - "Перм-35", "Перм-37" і "Перм-36", які невдовзі отримали назву "Пермський трикутник смерті". Головна мета то-дішньої радянської влади - повна ізоляція інакоми-слячих від зовніш-нього світу. Для цього на огорожі тих концтаборів та в землі були вста-новлені спеціальні датчики, які реагу-вали на рух людини або на коливання грунту і подавали сигнали охоронцям на випадок наближення в'язнів до забороненої зони або при спробі зробити підкоп під високим парканом.

Про ці жахливі умови Василь Стус сказав так: "Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи... Так довго тривати не може - такий тиск можливий перед загибеллю. Не знаю, коли прийде загибель для них (охоронців. - М.Х.), але я особисто чуюся смер-тником..."

З березня 1980 по грудень 1987 року в концтабір "Перм-36" біля села Кучино "запакували" 56 особ-ливо небезпечних "державних злочинців". Серед них були і добре відомі тепер патріоти України - Левко Лук'яненко, Микола Горбаль, Михайло Горинь, Василь Овсієнко, Іван Кандиба, Олесь Бердник, Данило Шумук, Іван Сокульський, Петро Рубан, Віталій Калиниченко... З них 8 загинуло, зокрема і Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко... Остання жертва концтабору смерті "Перм-36" - Василь Стус, який помер при загадкових обставинах у штрафному ізоляторі в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Невдовзі від раку помер і начальник цього конц-табору майор Журавков. Потім потонув у річці його син Станіслав. А 24 лютого 1989 року, теж від раку, віддав душу Богові або сатані 46-річний тодішній комендант концтабору "Перм-36" майор Долматов. Закопали його на тому ж кладовищі, де лежали в сирій болотистій землі колишні в'язні під де-рев'яними стовпчиками з вибитими на іржавих бляшанках тюремними номерами. Замість прізвищ у цих людей і після смерті були цифри...

Під час дводенного перебування в колишньому концтаборі для політв'язнів "Перм-36" мені пощастило зустрітися і взяти інтерв'ю в тодішнього тюремного наглядача Івана Кукушкіна. Життя Івана склалося так, що після 11-річної "роботи" в ра-дянській тюрмі він сам потрапив на чотири роки за тюремні грати й на своїй шкурі відчув, яким буває правосуддя і в яких умовах відбувають люди заслужене або й незаслужене покарання.

Разом з Іваном Кукушкіним та завідуючою ме-моріальним музеєм "Перм-36" Любов'ю Третяковою їздив я і на цвинтар, де після трагічної загибелі був похований поет Василь Стус, ми пом'янули на місці його колишньої могили всіх українських патріотів, які загинули в концтаборі "Перм-36". На прапорі України я написав таке:

"О земле втрачена, явися

бодай у зболеному сні

і лазурово простелися,

пролийся мертвому мені!

В. Стус".

І трохи нижче вивів слова: "Василю! Ми прийшли на твою Голгофу зі землею з України - вона з твого рідного села Рахнівки...

Землю з Рахнівки, з батьківського подвір'я на Він-ниччині, де народився Василь Стус, я розсипав на його колишній могилі і поклав на те місце букет чорнобривців з України. А Національний прапор і вишитий рушник з географічного центру нашої країни (він біля Добровеличківки на Кірово-градщині) з написом від земляків передав мемо-ріальному музею "Перм-36".

Розповідаючи про свою службу в концтаборі "Перм-36", колишній прапорщик Іван Кукушкін повідомив, зокрема, і про свої службові обов'язки. Це - обшук в'язнів при вивезенні на роботу та після повернення з неї, нагляд за їхньою поведінкою у камерах, контроль за ними щодо виконання і дотримання всіх правил і вимог тюремного режиму...

- Офіційна назва політичних в'язнів тоді була така - особливо небезпечні державні злочинці. Вони навіть носили смугастий одяг. Я тоді вважав, що це - справжні вороги нашої країни, які здійснювали шкідницьку роботу в СРСР за завданнями США та інших імперіалістичних країн. А через це у мене тоді й не було співчуття до них...

- У моєму жит-ті сталася одна по-дія, яка дуже впли-нула на моє життя. Це - чотири роки тюрми. І знаєте за що? Не на службі, а в суто побутових умовах я добряче відлупцював пра-порщика Недєль-ського. За це, якщо по-справедливості, можна було б винести мені дога-ну, понизити у званні або при-наймні звільнити зі служби. Але в той час була перебудова, всі тремтіли за свою шкуру, вислужувалися перед начальством, щоб самим залишитися на хлібних місцях. І що ви думаєте? За наполяганням військового прокурора Степанкова (пізніше він став Генеральним прокурором СРСР, але недовго протримався на тій посаді) мені дали чотири роки тюрми. Оце така подяка за мою вірну службу державі! А в мене ж сім'я, діти... Я коли прочитав свою судову справу, то зрозумів, що й зовсім невинну людину можуть розписати, як ворога. Було б замовлення, а липових фактів назбирають цілий букет на кожну статтю...

- Паскудне відчуття. Все стало навпаки. Не я, а мене обшукують. Не я наглядаю, а за мною стежать. Перш за все, помічав помилки молодих наглядачів, бо я мав майже 12 років такого стажу. До речі, я дея-кою мірою, можна сказати, людина історична, бо наг-лядав за такими відомими тепер людьми як Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Василь Овсієнко і Василь Стус, а сидів у тюрмі разом із зятем Брежнєва генералом Чурбановим і другим секретарем Мол-давії Вишку...

- У Лук'яненка було хворе серце і, мабуть, саме тому він умів себе стримувати. Умів терпіти... Василь Овсієнко міг стримувати свій гнів у складних ситу-аціях, але внутрішньо завжди був напруженим, бо знав, що ніде і нічого хорошого тут його не чекає. У Михайла Гориня відчувалася вроджена інтелі-гентність. Недаремно ж він до арешту був учителем і директором школи. Я іноді думав: "Така освічена людина - і злочинець, ворог нашої країни". Про Василя Стуса можна сказати одне: "Був гострим, як ніж". Він у знак протесту навіть вікна розбивав. Нетерпимим і непримиримим був, мабуть, і від природи, і від такого невільницького життя. Нас називав фашистами... Але дуже грамотний чоловік. Знав німецьку, англійську та італійську мови. Тепер аж не віриться, що ми таких людей охороняли, як найстрашніших злочинців. І це тільки через те, що вони були переконані: радянська влада не для народу, а проти нього. У цьому непохитному переконанні була і їхня внутрішня сила, і їхня особиста біда...

А про Івана Кукушкіна Василь Овсієнко сказав мені так: "Він був таким, як і всі інші наглядачі та охоронці, бо та система швидко викидала людей з іншим характером. Як не дивно, але Івана Кукушкіна зробила кращим тільки тюрма"...

І ще про одне. Зустрічаючись з різними людьми в селі Кучино та в колишньому концтаборі "Перм-36", я просив їх зробити у спеціальному зошиті свій запис для преси, для жителів України. Ось один з них мовою оригіналу.

"13 июля 1972 г. на станцию "Всесвятская", что находится в 30 километрах от уральского города Чу-совой, прибыл необычный эшелон. Из мордовских политлагерей в Пермскую область привезли сразу более полутысячи заключенных. Этот эшелон шел в глубокой тайне. Шел только по ночам. Днями он отстаивался на самых глухих полустанках. Вся охрана была переодета в гражданскую одежду. Все окна во всех вагонах были наглухо задраены. А жара тем летом стояла адова - плюс 35-38 Со. Люди в наглухо запер-тых вагонах теряли сознание. Двое старых зак-люченных умерли. Когда тот эшелон пришел на стан-цию "Всесвятская", многие не могли стоять на ногах.

Один из старых бойцов УПА, прошедший и колымские, и воркутинские, и многие другие лагеря за третий десяток лет своих лагерных маршрутов, но не видевший подобного прежде, - спросил товарища: "Миколо! Ти наш гімн пам'ятаєш?" - "Пам'ятаю". - "Як почнуть нас стріляти - заспіваємо!"

Старые бойцы УПА думали тогда, что их привезли на тайную казнь.

Потрясение от этого рассказа живо во мне до сих пор. И если я продолжаю заниматься этой работой, то в значительной мере потому, что слышал и помню эти яркие и драматические воспоминания.

Позже я услышал много других рассказов. Прочел сотни документов. Знаю судьбы сотен полит-заключенных-украинцев. Многие из них приезжали к нам, в бывший лагерь, а теперь музей "Пермь-36". И я благодарен судьбе за то, что она дала мне счастье быть знакомым с этими замечательными людьми.

В лагере "Пермь-36" было отделение особого режима - самая жестокая тюрьма в СССР. В ней даже одежда на политзаключенных была такая, как на узниках фашистских концлагерей - полосатая. Чуть более чем за год - с мая 1984 по сентябрь 1985 года - в этом лагере, в этом отделении особо строгого режима погибли четыре члена Украинской Хель-синкской группы: Валерий Марченко, Олекса Тихий, Юрий Литвин и Василь Стус. Их гибель - это наш долг. Долг, который невозможно ни забыть, ни прос-тить. Его можно только сократить, если сделать много полезного для людей, живущих на Земле. Этот долг заставил и меня, и моих коллег создать в бывшем концлагере "Пермь-36" единственный в бывшем СССР музей. В этом жесточайшем лагере, напомню, каждый второй был украинцем...

И поэтому отсюда, из бывшего лагеря - самого последнего "острова" ужасного архипелага ГУЛАГа, сгубившего десятки миллионов людей, мы обра-щаемся к Вам: "Украина, прости!.. Если можешь..."

(Виктор Шмыров, директор "Мемориального центра истории политических репрессий "Пермь-36", кандидат исторических наук, г. Пермь, 11 июля 2004 года").