П'ять років тому Владика Ігор Возняк, теперішній архиєпископ Львівської УГКЦ, призначив мене адміністратором парафії у село Страдч Яворівського району, Львівської області, яке знаходиться за 12 км від Львова. Це село має свою історію ще з 9 століття. Іпатіївський літопис оповідає, що 2 стрільці з Городка, біля Львова, полювали рись, яка втекла в печери і сховалась. На ранок вони побачили гарну гористу місцевість і вирішили там зробити поселення. В 11 столітті прийшов сюди монах з Києво-Печерської Лаври, який заснував у цих печерах монастир. Тобто, з 11 століття починається тут монаше, пустинне життя. І, власне, в Страдчі цей монастир проіснував 2 століття - до 1242 року. Цього ж року, як згадує Іпатіївський рукопис, була остання навала татарської орди, і коли вони проходили цими землями, люди сховались у печерах (а ці печери є другим після Києво-Печерської Лаври монашим печерним монастирем, вони тягнуться понад 200 метрів). У літописі зазначено, що там заховалось 2,000 чоловік. Коли орда проходила, хтось із лука вистрілив у їхній бік і привернув увагу ординців. Літопис оповідає, що монахи спустились у священичих ризах і просили хана, щоб помилував людей, натомість забрав їхні життя. Хан розсміявся і сказав: "Лише своєю кров'ю можете загасити лють, яку я маю до вашого народу". Ці монахи також були страчені. Татари розпалили вогонь, фактично викурили людей і винищили всіх. З цього часу село почало називатись Страдче від слів "страдати, страдальник". Вважається, що ті люди були мучениками як християни, що постраждали від рук іновірців. Є ще одна згадка у літописі про це місце, яка датується 16 століттям. Зокрема, в печерах був Василіанський монастир, але за Австро-Угорщини він був розпущений, закритий, монахи виїхали.

Наступна згадка датується 20-ми роками 20-го століття, тоді був призначений священик - отець Микола Вояковський, який починає більше цікавитись історією місцевості і запрошує Ярослава Пастернака - відомого археолога до розкопок у Страдчі. Це було десь у 1938 -1939 роках і через тиждень-два розкопки були припинені через війну. Ніяких записів про знахідки немає, тому невідомо, що саме Ярослав Пастернак знайшов там. Але місцеві мешканці стверджують, що ним було знайдено близько десятка людських кісток. Ці людські останки були перепоховані над печерами, при вході до яких було побудовано церквичку з престолом на честь Богородиці Нерушимої Стіни. Згідно з літописом, коли гинули люди від рук ординців, з'явилась Богородиця, підняла обидві руки і сказала: "Стій, не руш!". Звідси пішла назва "Нерушима стіна". Взагалі, люди вірили, що ці печери тягнуться до самого Києва. Певний зв'язок прослідковується в образі самої Богородиці, вона схожа на Оранту - Богородицю. На моє припущення, нащі пращури таким чином хотіли показати зв'язок з Києвськими святими місцями. Так от, отець Вояковський, вибравшись під час війни до Німеччини, випускає книжку про Страдч, в якій описав усі посилання Іпатіївського літопису. Також він розповів у книзі, що при вході до печер стояв монах, який не пускав випадкових людей, туди мали доступ лише монахи. У церковці служилась літургія для паломників, які приїжджали, це місце загибелі і поховання християнських мучеників.

За радянських часів, у 50-х роках, сталась велика повінь, і поховані у піщаному грунті кістки проcто вимило з гори назовні. Цікаво те, що за радянських часів цю церкву не було закрито. Це місце було визначено як принада для туристів, начебто, там можна побачити рідкісні види кажанів. Тому, хоч релігійна цінність даної місцевості замовчувалась, печери зберігались у хорошому стані. Коли я прийшов туди працювати, печери були, практично, незруйновані, на відміну від Києво-Печерської Лаври, де через постійний потік людей, все було стерте.

Отже, ми там почали працювати, потихеньку звідти вибирати пісок. Однак, проблемою є те, що юридично це не є наші землі, точніше землі Церкви. Тому, серйозних роскопок ми ще не можемо робити, але почали помалу виносити сміття, і виявили, що печери мають висоту у людський ріст із витягнутою рукою. Взагалі майстерність побудови цих печер просто вражає.

Ми знайшли там людські кістки. Природно, що розкопки були зупинені, тому що це є роботою археологів. Тим не менш, дещо ми знайшли. За 10-20 метрів углиб печери знаходився кам'яний престол, кам'яний хрест, який зберігся з 11 століття. Саме там, за Вояковським, були мощі святого апостола Тимотея, а також ікона Святої П'ятниці та ікона Христа, які були висічені на камені. Збоку знаходилась келія затворника-монаха, який нічого не їв, тільки приймав причастя. Коли ми трохи розкопали печеру, я побачив, що ця келія була швидше ямою, на кшталт тих, в яких жили анахорети. Це могла бути яма глибиною до 5 метрів, туди йому, мабуть, спускали причастя.

Далі в цій печері був тунель, який мав два рукави - лівий і правий. Правим, за описом отця, можна було дістатись до харчівні монахів, а лівий хід вів до келії самого ігумена-монаха. Далі ми знайшли ще один, дуже вузький прохід, діаметром завбільшки з голову дитини, але куди він веде ми так і не знаємо через те, що розкопки зупинені. Причиною цьому стало, як я вже казав те, що ми не мали юридичних прав вести ці розкопки. Цим місцем відає Яворівський Національний Парк, тобто це є заповідна зона. Зараз ми якраз і займаємось підготовкою необхідних документів для передачі цієї землі церкві. Але проблема в тому, що з боку держави також є великий інтерес до місця туристичного "паломництва". Туди возять людей, хочуть зробити платний вхід до печер.

Є також інша проблема -позаду церкви був цегляний завод. В тому місці велись підривні роботи і тому в печерах з'явились тріщини. Це жахливо, спостерігати таке руйнування, адже печери є історичною і духовною пам'яткою, яка чи не найкраще збереглась з усіх подібних місць, що є в Україні.

Вона побудована над печерами.

Ні, її збудували в 1795 році. Крім того, біля входу до печери є прибудова, в якій також проходять богослужіння, а вже за престолом цієї церквиці починаються печери.

Це місце є надзвичайно популярним серед паломників. Люди, навіть, піднімаються на колінах знизу гори аж до печер, тим самим здійснюють Хресний Хід.

Так, в Страдчі постійно трапляються чудотворні випадки. Наприклад, одна жінка, яка возила людей зі Стрия, пересувалась за допомогою костура, в неї було якесь захворювання ніг. Одного разу вона пішла до печери і молилася. А тоді вийшла і принесла мені свого костура, який я до цих пір зберігаю. Ця ж жінка поїхала додому здорова. Крім того, є дуже багато випадків, про які дізнаєшся із сповідей: люди оздоровлюються, зцілюються. Але я вважаю, що найголовніше є не фізичне оздоровлення, а духовне.

Зацікавившись оповіданням про Страдч, я пошукала матеріал в Інтернеті, який, на мою думку може доповнити цю статтю.

Місцевість Страдч є розташована неподалік Львова в напрямку Яворова і оточена звідусіль прекрасними віковічними сосновими лісами. Ще задовго до виникнення княжого Львова і інших славетних галицьких міст, тут лунали слова молитви до Господа Бога, Пресвятої Богородиці, відправлялися Божественні Літургії, Молебні та інші богослужіння. Десь в цьому часі і почав діяти місцевий печерний монастир, який виник в результаті титанічної праці і зусиль декількох прибулих монахів. Ці героїчні і відважні люди зуміли вирубати в широкому кам‘яному пагорбі чисельні підземні коридори з нішами келіями, печерною церковцею, їдальнею-рефектарем і т.д. Величина виконаних робіт сучасну людину просто вражає. В майже незміненому вигляді цей унікальний на всю Україну печерний монастирський комплекс зберігся до наших днів. Без жодних перебільшень, тільки на прикладі Страдча можна по-справжньому відчути і уявити, як виглядало первісне подвижницьке монаше життя на теренах нашої Батьківщини. В більшості інших святих українських місць таких, як Києво-Печерська Лавра, чи Почаїв в результаті пізніших чисельних добудов і перебудов місцеві монастирські печери втратили свій первісний вигляд і там дещо загубився дух старовини.

Завдяки зусиллям і старанням о. Миколи Вояковського на Святій Страдецькій Горі, як місце Смутку, Терпіння і Скорботи була встановлена Хресна Дорога, якій Святіший Отець Папа Римський Пій ХІ своєю грамотою з 1936 року надав статус Єрусалимської (з Єрусалимськими відпустами). Це означає, що участь в Страдецькій Хресній Дорозі прирівнюється за своїми ласками і заслугами до участі в Єрусалимському Хресному Ході, яким колись проходив Господь наш Ісус Христос.

Іншою особливістю Святої Страдецької Гори - є місцевий парафіяльний храм Успіння Пресвятої Богородиці, який датується 1795 роком. Ця мурована церковця, яка постала на місці давнішої дерев‘яної, що згоріла - є чудовою пам‘яткою архітектури і має особливу ласку та привілей. Вона відповідною папською постановою наділена повним відпустом на кожен день у році (за участь у Службі Божій). Тільки деякі церкви у світі мають такий великий привілей.

Парафіяльний храм має не лише духовну, але й мистецьку цінність, бо тут знаходяться: копія чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни, запрестольна ікона Успіння Пресвятої Богородиці, роботи одного з талановитих учнів творчої школи Холодного, дві ікони намісного ряду іконостасу - Ісуса Христа з відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі, які належать до художнього доробку Антона Манастирського, а розпис іконостасу був виконаний рукою Олекси Новаківського.

Страдч дав світові і Христовій Церкві також двох блаженних мучеників: блаженного священномученика Миколая Конрада і блаженного мученика Володимира Прийму. Перший з них був професором історії філософії і соціології довоєнної Львівської Богословської Академії. З приходом більшовиків на терени Галичини Блаженніший Митрополит Андрей Шептицький призначив о. Миколу парохом у селі Страдч, а Володимир Прийма - дякував у місцевій церкві і був регентом парафіяльного хору. Отець Микола Конрад відрізнявся великою душпастирською ревністю і користувався належною повагою та авторитетом у парафіян; не був байдужим до людської біди та проблем. Володимир Прийма - був зразковим і практикуючим християнином, добрим сім‘янином, проявляв корисні і слушні ініціативи в парафіяльному житті. Отець Микола Конрад і дяк Володимир Прийма загинули мученицькою смертю 26 червня 1941 року майже 65 років тому від рук солдатів НКВС, які відступали на Схід під натиском німців. Цього дня о. Микола повертався до дому після сповіді важкохворої жінки, а дяк Володимир - його супроводжував, бо часи були дуже непевними. При поверненні до дому їх наздогнали енкавеесівці і не зважаючи на те, що місцевий священик був одягнутий в церковні ризи, силоміць повели до найближчого лісу, який з прадавніх часів називається Бірком і там обох по-звірячому замордували. Понівечені і скатовані тіла Христових мучеників знайшли останній спочинок на Страдецькому парафіяльному цвинтарі. В часі свого історичного візиту на Україну Святіший Отець Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив імена понад двох десятків нових блаженних Христової Церкви, серед них імена о. Миколи Конрада і дяка Володимира Прийми. Їхні могили стали місцем масових паломництв побожних християн і Господь Бог благословляє і щедро обдаровує людей чисельними дарами за молитвами новопроголошених страдецьких блаженних мучеників. Отець Микола Конрад - вважається духовним опікуном студентської молоді, а дяк Володимир Прийма - мирян.

Страдч для віруючої християнської душі має не тільки велике пізнавальне, але перш за все - духовне значення. Свята Страдецька Гора - є відомим відпустовим місцем. Що означає сам термін "відпуст"?

На Святу Страдецьку Гору, зокрема на її Хресну Дорогу, до могил блаженних мучеників, до ікони Матері Божої Нерушимої Стіни, до монастирських печер приходять тисячі прочан. Тут згорьовані людські душі і серця шукають Божої підтримки і розв‘язку нелегких життєвих і духовних ситуацій.