Кожна мандрівка за кордон є не лише цікавою, але й корисною: людина має можливість побачити щось нове і порівняти з вітчизняним, зробити з того висновки і навіть повчитися. Наприкінці минулого року мені пощастило побувати у польському місті Вєлічка (неподалік Кракова), яке славиться найстарішою у світі копальнею кам'яної солі. Зараз на місці копальні музей, який відвідують мільйони туристів як з Польщі, так і з-за кордону. Якщо раніше копальня збагачувала Польщу поставкою солі, то зараз збагачує масовим напливом туристів, а також лікувальними послугами.

Oтож, запрошую читачів у подорож до підземелля. До речі, у вартість квитків входить 1 кг. солі, який кожен може злизати по дорозі. Не лякайтеся, що хтось це зробив перед Вами, адже сіль дезинфікує, не містить мікробів. У вартість також входить повітря, яке має лікувальні властивості. У зв'язку з тим, що сіль дезинфікує, у повітрі копальні немає жодних вірусів.

Копальня солі у Вєлічці єдина у світі, яка безперервно працювала від часів Середньовіччя і до другої половини ХХ століття. Протягом семи століть була джерелом багатства краю і матеріальним фундаментом культури, а сьогодні є найпривабливішим польським туристичним об'єктом. Перестали видобувати сіль у 1976 році. А в 1978 році копальня у Вєлічці була занесена до списку Юнеско. У 1994 році визнана Президентом Польщі пам'яткою національної історії. Копальня ділиться на 9 рівнів і сягає глибини 327 метрів. Кожен рівень вимальовує різні етапи розвитку гірничої техніки у різні часи.

Назва міста Вєлічка походить від того, що воно збудоване на великій солі. Польською мовою звучить "вєлька суль". Слово "суль" відкинули, "вєлька" змінили на "вєлічка" і так з'явилася назва міста.

Існує гіпотеза, що 13 мільйонів років тому на території сучасної Вєлічки було море. Внаслідок гарячого клімату вода випарувалася і на дні моря осіла сіль. Пізніше росли гори Карпати і всю цю сіль зсунули в одне місце. І так утворилися поклади кам'яної солі. Вони цікаві тим, що єдині у світі. Складаються з двох частин: на верху брили солі різноманітної величини, а під брилами- соляна скала. У копальні можна побачити сліди від моря: коли море було спокійне, бачимо прожилки чистої солі, коли були шторми- осідала брудна сіль з мулом, піском, гіпсом. І все це було колись горизонтальне дно моря.

У давнину у цьому краї сіль добували із соляних джерел. Як люди цю сіль отримували? Спочатку воду з джерел збирали в ями, де вона відстоювалась і очищувалась. Потім збирали у величезні глиняні горщики і варили. Вода парувала, утворювалась густа маса, а потім перекладали у менший глиняний посуд і так отримували сіль- чисту і дуже дорогу. Таких озер було багато, але з часом вичерпали і почали копати колодязі. В 13 столітті знайшли такий колодязь, який вирішив подальшу долю економіки, а пізніше культури країни. Зараз цій шахті уже 700 років. За цей період вирили 300 км. коридорів і 2 000 камер.

Покровителькою копальні є свята Кінга. Про неї існує така легенда. У 13 ст. у Польщі панував князь Болеслав Встидливий. Князівна Кінга була донькою угорського короля. Коли вона виходила заміж за польського князя, тоді у Польщі не було жодної соляної копальні, а сама сіль була дуже дорога. А в Угорщині їх було декілька. Князівна Кінга попросила свого батька, щоб він їй у посаг подарував одну із соляних копалень. Батько згодився і подарував- вона кинула у свою соляну копальню обручку і поїхала на шлюб до Польщі. Взяла зі собою шахтарів копальні. А коли приїхала в околиці Кракова, де зараз Вєлічка, наказала їм викопати колодязь. Вони викопали і натрапили на кам'яну сіль, а в першому добутому куску солі знайшли обручку князівни, яка чарівним способом, під землею, мандрувала за своєю князівною з Угорщини в Польщу. Святу Кінгу у 1999 році канонізував папа Іван Павло ІІ. І з того часу поляки називають її святою. Вона є покровителькою копальні у Вєлічці і всіх копалень, де видобувають сіль.

Як шахтарі цю сіль добували? Спочатку викопували колодязь. Потім наосліп рили коридори. А тоді кірками в стіні робили чотири заглибини на 60 см., так, щоб кусок не розколовся коли буде падати. Ззаду забивали кілька клинів, оббивали молотком і той кусок солі відколювався. Пізніше кути обтесували і робили круглі куски, щоб легко транспортувати. Всю сіль не забирали- залишали захисний шар-шкаралупу товщиною півтора метра. Так було до кінця 17 ст. Потім почали використовувати вибухові матеріали, пізніше- пневматичні та електричні дрельки. Потім сіль видобували за допомогою води, а згодом- комбайнами. Для безпеки використовували соснові кріплення, тому що сосна під дією солі дуже добре зберігається. А якщо на сосну сильно давити, то голосно тріщить. Якщо шахтар заходив у камеру і чув що колоди тріщать- це означало, що терміново треба укріплювати. Тут можна побачити колоди, яким по 350 років. До речі, колись був закон, що кожен, хто приїздив до міста, обов'язково привозив зі собою колоду. Вони були дуже потрібні шахтарям. Сіль з однієї копальні могли добували навіть сто років.

Натуральний колір кам'яної солі виглядає як мармур. Всі звикли, що сіль є біла. Такою вона є після очищення і варення. Насправді вона є забруднена мулом, піском, водорослями, різними мікроелементами. Цю сіль дуже довго не очищували. Мололи і так їли. Якщо у ній було багато піску, який у зубах скрипів, то сіль розчиняли у воді, пісок осідав, а із соленої води сіль випаровувалася.

Деякі старі камери засипали, бо треба було багато грошей на укріплення. А ще загрожував шахтарям гасз - метан. Метан є легший від повітря і збирається вверху під стелею. У давнину не було доброї вентиляції, і шахтарі не могли його видаляти за допомогою провітрювання. Оскільки дорогу освічували каганцями, то була небезпека вибуху газу. В давнину його видаляли за допомогою випалювання. Цим займалися досвідченіші шахтарі. Вони повзали по підлозі в мокрому одязі і за допомогою довгих смолоскипів випалювали. Іноді метан вибухав. Останній вибух стався у 1971 р.

До 17 ст. сіль транспортували вручну. По сходах, на спині, виносили 35 кг. солі. А добрих східців не було, дорогу освічували каганцями. Це було небезпечно, а якщо шахтар посковзнувся і падав униз, то гинув. Але сім'я отримувала грошову компенсацію. Після кожної зміни шахтар зі собою брав мішок солі, а колись вона була дорога. Шахтарі були багатими людьми. Це передавалося від батька до сина.

Пізніше великі куски солі обтісували, щоб вони були круглі, і щоб можна було легко котити по підлозі за допомогою дерев'яних ручок. Два куски солі шахтарі завантажували у скриньку на колесах і тягли по дошках. Дрібну сіль завантажували у бочки, перетягували візками по дошках або навіть санками. Така бочка з сіллю важила 280 кг. В 16 ст. у копальні появилися коні, які тягали дерев'яні санки з сіллю. У 17 і 18 століттях використовували дерев'яний ручний ворон, який тягнув бочку наверх. Пізніше з'явилися дерев'яні ліфти, якими, за допомогою коней, на поверхню ескортували сіль. Коні крутили величезний барабан на повен зріст, і він розмотувався: вверх піднімалася сіль, а вниз опускалися колони для солі. Залізницю в шахті проклали у 1860 р. Спочатку вона була кінною. У 1926 р. був запущений електровоз.

У копальні є кілька каплиць. Однією з найкращих є каплиця святого Антонія- найстаріша зі збережених підземних каплиць. Першу святу літургію тут відправили у 1698 р. А взагалі у цій шахті було біля 40 таких каплиць. Чому так багато? Тому що кожна зміна у копальні починалася від святої літургії. Перед тим, як шахтарі починали працю- вони молилися. Коли закінчували- теж молилися. Усі скульптури у каплиці дуже знищені від вологого повітря. Люстри в каплиці оздоблені кришталиками солі, які містять мінерал "Галлі". Це майже стовідсоткова сіль. Такі кристалики солі можна знайти в стінках. Це сіль, яка випадає з дуже солоної води, тобто вода так повільно витікає, що парує, а сіль залишається. Шахтарі цю сіль називали "цвітною капустою" або "квітами святої Кінги".