rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Матіос Марія Василівна
Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині.

Перші вірші надрукувала у 15 років. Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, вона пишається тим, що була серед тих, хто добивався присвоєння навчальному закладу імені "буковинського соловейка"- поета Юрія Федьковича.

За освітою- український філолог, за покликанням- добровільний народознавець. Деякий час керувала Спілкою письменників Чернівецької області, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного "Буковинського журналу". 1992 року дебютувала у журналі "Київ", опублікувавши новелу "Юр'яна і Довгопол".

Живе в Києві. Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством. Марія Матіос має некоронований титул "найбільш плідної письменниці України". Критика її називає як не "чортиком, що вискочив із табакерки", то "грант-дамою української літератури".

  • 2008- переможець конкурсу "Книжка року 2008" в номінації "Красне письменство- Сучасна українська проза": "Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця- дружина Христофора Колумба." Видавництво "Піраміда".
  • 2007- Гран-прі та перше місце конкурсу "Коронація слова 2007" за роман "Майже ніколи не навпаки"
  • 2005- лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман "Солодка Даруся".
  • 2004- переможець конкурсу "Книжка року" ("Солодка Даруся").

Із "Жіночого аркану"

ІЗ ДНІВ МАТЕРИНСТВА

Назарієві Губчуку

 

Я - теж Вітчизна,

Терен твій

і Край.

І ти відважний,

як моя Вітчизна.

Мій хлопчику,

не згадуй,

не питай,

Чому на Честь -

така дороговизна?

Чиї тут відумерли голоси?

Яких безумців відшуміли кроки?

Мій хлопчику -

завжди тяжкі часи,

Мій хлопчику -

завжди ціна висока.

Але згадай

На Петра чи Іллі,

Коли сльота умиє душу стерплу,

Що я -

долонька рідної ріллі,

Яку не віддають і пере смертю.

 

ІЗ ДНІВ БЛУДУ

 

Стрижуть траву нічийні коні -

І вмерлі чують голоси.

З вершин і пропастей безсонних

Вітри гасають безпардонні,

І недержавницькі закони

Диктують букові ліси.

Непроминальні чи фатальні,

Тут роси світять із дерев,

Як віск зі свічей поминальних

Часів кривавих - бо каральних.

І майже що звучить астрально

Тут "шляк би трафив!" чи "пся крев!".

По чорнім вишито червоним,

Немов підстрелено, немов...

Лякають стогони бездонні

Посеред півночі.

І сонні

Тут схарапуджуються коні:

Пече копита людська кров...

Але десь потім, там, над ранок,

Лиш втихомириться той світ,

Як трохи стверднуть давні рани...

Зохочу ласки - як помани:

Бо я в собі твій чую плід.

Ах, ні межі,

ні стриму,

спину -

Лиш сиві косми дримбачів.

...У верем'я чи у годину

Я хочу тут вродить дитину,

Запеленати в теплу трину* -

Й заснути в тебе на плечі.

*Трина (діал.) - січене сіно.

 

ІЗ ДНІВ ГОЛОДУ

 

Як вівці по мокрій паші

В туманній, сирій імлі,

Душі дві голодні наші

Бредуть...

Ох, же ж, Боже мій!

Трава їм гірка і прісна.

І сіль - як овечий лій.

Вже холодно й дуже пізно,

І страшно...

Ох, Боже мій...

Ні голосу.

Ні кошари -

Лиш вовчі жахкі вогні.

Як вівці крізь мокрі хмари...

Як люди...

І так, і ні.

 

ІЗ ДНІВ БОЛЮ

 

Не забирай руки з руки.

Ножі хірурги нагострили.

А я лице кефіром вмила -

І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.

Сичать вже крапельниці-кобри.

Та на руці твоя рука.

І майже добре...

Майже добре.

В палаті передсмертних прощ

Ти, знаю, все мені пробачиш.

...І скімлить лиш у шибку дощ,

Немовби нас востаннє бачить.

 

*****

Моє ім'я з п'яти фатальних літер

До губ Твоїх прикотить пізній вітер

І припечатає, а може, припече.

І ти почуєш - в самоті чи в тузі, -

Як безпардонно вписуються в друзі,

Як не відважно в жилах кров тече.

Твоє ім'я з шести забутих літер

До губ моїх притулить пізній вітер,

Мов обіпре на втрачене плече.

Я не заплачу.

Просто губи стисну.

І вся, немов над урвищем зависну,

Бо так відважно в жилах кров тече.

А наші імена з Великих Літер

Котитиме по людях лютий вітер,

Як дві кульбабки-кулі мовчазні.

З кульбабки нагло вродиться розлука,

А куля запечатає ту муку.

...Оце і вся відвага у мені...

А наші імена - з Великих Літер.

 

ІЗ ДНІВ ПЛОТІ

 

Я добра прокинусь.

Рада.

Цвіркун просюрчить - і втече.

Бо дихає ніч на ладан,

А я - тобі на плече.

І соками винограду

Розбуджена плоть стече...

Бо дихає ніч на ладан.

...А я - тобі на плече...

 

ІЗ ДНІВ ЗАБАВИ

 

Неповергнута примадонно,

Явна квітко,

таємна зірко...

О, Маріє!

Маріє - donno!

Donno,

doamno,

femea -

жінко.

Золотіє твоя корона,

Житня пташечко-перепілко,

Бо святе твоє, donno, лоно -

Найлюбіша Маріє-жінко.

Ти у попіл колись зотлієш

У солодких устах захланних,

Ти - незмінна й о г о пасіє, -

Кров з молоками, біла пані.

А непотріб збере помиї

Чи зіпнеться тебе публічити,

Щоб почути, чи ти відкриєш,

Хто твоїм був героєм вічним.

Не силкуйтеся!

Він - незлічений

Ні у спеку, ні серед студені...

Ми любились - і далі будемо,

Доне... doamnule... чоловіче...

 

ІЗ ДНІВ СПОГАДІВ

 

Ти боїшся цього слова, як чорт ладану.

Але хто його знає, як чорт боїться?

А я не люблю.

Я тебе просто згадую -

Чую: чад мій із мене вивітрюється.

Вчаділому жити на цім світі недобре.

Та, певно, й на т о м у вгорілому тяжко.

І виповзає із мене любов - мов кобра.

За це можна би ставити навіть пляшку.

Та нікому.

А самій пити не хочеться.

Бо я не л ю б л ю.

Я вигадую, сива.

...І чую, як крізь сорочку просочується

Крапелька молока для незачатого сина.

із "Жіночого аркану"

 

ІЗ ДНІВ ПОЛЮВАННЯ

 

Час, коли гори і вівці плідні

Пахнуть молоками зрання...

Час, коли ми - боязкі і рідні -

Виходимо на полювання.

Темрява.

Шепоти.

Дотикання.

Лиш порох пашить із крісів...

Час, коли стогнуть вітри і кані*.

...І стогне луна у лісі...

*Каня (діал.) - шуліка.

 

ІЗ ДНІВ СВЯТА

 

Боже, в цей вечір великий світ

Тремтить, як тонка павутина.

Поклади руку на мій живіт -

Там б"ється моя дитина.

Погладь і скажи їй, що ти робив

Сьогодні в цім світі впертім.

Вона ж мені скаже, що ти любив

Мене понад все.

Й безсмертно.

Вона там мізинцем малим пошкребе,

Шукаючи райську браму.

Вона тобі скаже, що я тебе

До смерті люблю.

Як мама.

 

ІЗ ФІЛОСОФСЬКИХ ДНІВ

 

Боже, яка чудна

Раптом зів'яла жінка.

Підстрелена дичина,

Посічена голубінка.

Боже, які меди

Знали ці білі кості!

Майські колись сади -

Майже в чернечім постризі.

Плеса очей - що ніч:

Холодно, та не бійно,

Вже не підпалюють пліч

Гарячі колись обійми.

Натовп довкіл стояв.

Кожен там був апостолом.

...Боже!

Ця жінка - я?!

...Ні третіх півнів, ні шостих...

 

Із "Саду Нетерпіння"

 

Прости мені оцю відвагу -

не мати смутку ув очах.

Я жінка.

І для мене благо

Отак от жити - на мечах.

Іти по лезах, як по травах,

Сивіти в чорняві ночей,

І відвертать від тебе замах

Чужих очей, чужих очей.

А потім плакать, мов дитина,

Чолом уткнувшись у щоку,

Шептать нехитре і невинне:

"Нащо тобі мене таку..."

І знову думати до рана,

І попеліти від жалю,

Бо ти - моя найглибша рана.

Та - що люблю...

 

* * *

...Обніме, наче молода бісиця,

В солодкім і глухім малиннику.

І ти перейдеш огненну ріку

Задля обіймів цеї чугайстриці,

Мольфарки,

Злодійки,

Бісиці із бісиць,

Змії,

Голубки -

Жінки золотої.

І запах кіс між сонця і ялиць

Сп'янить, як запах весняної хвої.

І ти затрубиш - олень молодий,

Гукнеш, голодний,

Цю бісицю в трави,

Під небеса,

До чистої води,

Де лиш обійми

й поцілунки правлять.

 

* * *

Тайне нашестя,

Солодке дання -

Крові спасенна втома.

Несамовито цвітеш.

Навмання.

...Перший жіночий промах.

Ох, же ж відомий і пізнаний крій...

Та не наб"ють оскоми

Сльози,

Прокльони,

Благання:

"Ти мій?!"

...Другий жіночий промах.

Рветься на вітрі прозора фата -

Серця огненний омах.

...Тільки до зойку закусиш уста

...Де він, останній промах?!

 

ПОТІМ

 

...Потім це тіло стало піском,

Зернятком яблука,

Запахом хвої...

Потім ми тихо сміялись двоє -

Мов шелестіли вологим ліском.

Потім крізь нас пробігали зайці,

Неполохливі, та хитрі лисиці.

Потім я думала:

Це тільки сниться -

Буковий ліс і сльоза не щоці.

Потім цей ліс огорнувся в туман.

І тумани не розсіялись досі.

...спалює душу безсмертний дурман...

Ну, а все решта...

То досвід...

Лиш досвід...

 

* * *

Я в цім саду бувала у раю.

Я тут сміялась,

Плакала і мліла.

Я душу кабалила тут свою

І визволяла з тюрем грішне тіло.

Я в нім любила змія і орла.

Там рвала гать душа моя крилата.

Я в цім саду солодкою була...

І всякою...

І всякою...

Й багато...

Я в цім саду - як свічечка - згорю.

Я високосний жаль у нім посію.

Пожну сльозу.

І запалю зорю.

І тихо вмру.

І раз не пожалію.

 

* * *

По ягоди!

На ткані мороги.

До очамрілих в солодощах зрубів,

Де друзі кинуті і ближні вороги -

Лиш афини і малинові губи.

І замш смерек.

І тінь половиків*.

І спека жил у потайному тілі.

І голос предків - наче з надр віків -

На наші душі, попелом осілі.

У нас - по торбі хліба і проблем,

Й далеко не розсудливих сюжетів.

Та ми сьогодні вибрались в Едем.

Дивись!

Я гарна у рожевім платті?

В зеленому -

Із листя і трави?

Воно так весело над нами палахтіло.

...А яструб знов сльозу мою ловив,

Як афину, -

На сонці майже білу.

*Половик (діал.) - яструб.

Політ журавлів над нетолоченими травами

Озерний вітер

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com