Виділяють від 3 до 5 головних етапів становлення правопису української мови:

• Українсько-руський період (X- поч. XVII ст.)

- давній українсько-руський період: X - третя чверть XIV ст.

- староукраїнський період: ост. чверть XIV- поч. XVII ст.

• Норми "Граматики" Мелетія Смотрицького 1619 року (XVII- XVIII ст.)
• Новоукраїнський період (XIX ст.- сьогодення)

- пошуки найкращого варіанту правопису сучасної мови: XIX сторіччя

- унормування правопису із залученням державних чинників: з поч. XX сторіччя

Витоки українського правопису йдуть від слов'янського правопису, започаткованого творцями слов'янської азбуки. Більшість української графіки майже не змінилося від тих часів. Зокрема, у нинішньому алфавіті є тільки дві літери, що їх на думку проф. Івана Огієнка не було в кирило-мефодіївській абетці- це ґ, яка відома з кінця XVI ст. і набула поширення у XVII ст., та ї, яку спершу писали замість колишньої літери ? та на місці е в новозакритому складі, а потім перебрала на себе функції звукосполуки й+і. Також у руських кириличних рукописах не розрізнялися у написанні літери е і є. Правопис, опертий на слов'янській азбуці, в Україні значною мірою підтримували вихідці з Болгарії, які працювали тут і переписували тексти (переважно церковного змісту). У період від XIV до XVI у богослужбових (та частково світських) рукописах панував правопис, розроблений тирновським (болгарським) патріархом Євтимієм. На теренах України вплив цього правопису був відчутним з кінця XIV ст. і тривав до 20-х рр. XVII ст. Цей період відомий у мовознавстві під назвою "Другий південнослов'янський вплив".

У 1619 р. вийшла праця М. Смотрицького "Грамматіка славенскія правилноє синтагма", де слов'янсько-українську писемність частково пристосовано до української фонетики. Тоді було розмежовано значення букв г і ґ, запроваджено буквосполучення дж і дз для позначення відповідних укр. звуків, узаконено вживання букви й.

В 1708 році змінилося накреслення літер- традиційну кирилицю замінили спрощеним різновидом, т. зв. "гражданкою". Участь у розробленні нового алфавіту і графіки взяли також українські вчені. Перші зображення 32 літер нового шрифту, які досі без значних змін служать основою для української, білоруської та російської орфографіки, видрукували у місті Жовква поблизу Львова. З алфавіту вилучено застарілі букви: омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, натомість, закріплено букви ю та я, котрі до того вживалися лише в окремих текстах.

У 1798 році вийшла "Енеїда" Івана Котляревського- твір, який став піонером нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді. Виникла потреба у зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою українською мовою, мусіли шукати засобів для передавання справжнього звучання слова, а не керуватися давнім написанням. У 1818 р. до алфавіту додано букву і, у 1837- є та буквосполучення йо, ьо, у 1873 р.- ї. Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э. Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх різномаїте вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до 1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи узагалі індивідуальних) правописних систем.

Найвідоміші серед цих спроб:

• правописна система Олексія Павловського

• варіант "Русалки Дністрової" (1837)
• кулішівка- правописна система П. Куліша у "Записках о Южной Русі" (1856) та в "Граматиці" (1857)
• драгоманівка (вироблена в 70-х рр. XIX ст. у Києві гуртом укр. діячів культури під керівництвом мовознавця П. Житецького, куди входив і М. Драгоманов)
• желехівка- створена українським вченим Є. Желехівським під час праці над власним "Малорусько-німецьким словарем" (Львів, 1886). Цей правопис закріплено у "Руській граматиці" С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, що вийшла 1893 р. у Львові. З певними корективами желехівку вжив Борис Грінченко у фундаментальному чотиритомному "Словарі української мови" (1907-1909). Більшість правописних правил (практично оперті на фонетиці- "пиши як чуєш"), застосованих у словнику Грінченка, діють і досі.

Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису у 1918 р.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видає "Головні правила українського правопису", які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила "Головніші правила українського правопису", які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народних Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису. До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також репрезентантів Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича. Десь в 1926 році на всіх територіях проживання українців як в органах масової інформації (в 1927 р. навіть виходив друком спеціальний додаток до газети "Вісти ВУЦВК" під назвою "Український правопис": Дискусійний бюлетень"), так і на сторінках наукових журналів (зокрема журналу "Україна") почалося публічне обговорення проекту нового українського правопису. В 1928 його прийняли демократичним шляхом голосування правил на всеукраїнській конференції, на якій були присутні представники різних українських земель. Укладачами цього правопису були відомі українські мовознавці А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були також літератори М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Підписав його міністр освіти М. Скрипник. Він увійшов до історії як "харківський" або "скрипниківський правопис"- від місця створення чи прізвища тодішнього народного комісара освіти Миколи Скрипника.

Більшість із членів правописної комісії згодом були репресовані й знищені сталінським режимом.

7липня 1933 р. покінчив самогубством М.Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовані були члени президії Правописної комісії В.Ганцов, А.Приходько, С.Пилипенко (О.Синявського та А.Кримського репресували трохи пізніше). У правописі шукали націоналістичне шкідництво, бо це було потрібно для виправдання боротьби з українським національним відродженням. У 1933 р. правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як "націоналістичний", негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто і узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано у 1930 році). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ось що писала наступна правописна комісія про правопис 1928 року: "... Правопис, ухвалений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами... Комісія, створена при НКО, переглянула "Український правопис"... Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами... Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові"

Наспіх зроблені у важкому 1933 р. зміни в "Українському правописі" 1928 р. стурбували інтелігенцію, але тоді вже було не до правопису, - мова йшла про виживання...

Правописом 1928 року довго користувалася (і користується й до сьогодні) українська діаспора. На початку 1990-их років філологи новоствореної України спромоглися реабілітувати невеликі частини досягнень 1928 року, але загалом сучасний український правопис базується на "кращих" традиціях совкового панросіянизму. Проект правопису 1999 року мав на меті повернення багатьох набутків правопису 1928 року з позиції сьогодення, але наша влада не спромоглася втілити цей проект в життя.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року і у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була повязана з документом "Правила русской орфографии и пунктуации", який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку "перебудови" питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним- редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано у 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Під час I Міжнародного конгресу україністів (27.VIII- 3.IX 1991) було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного сучасного правопису для українців, що проживають в Україні, так і в діаспорі, котрий мав би опиратися на весь історичний досвід української мови.

Ще 8 червня 1994 року уряд України затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів. Початковою метою було підготування нової редакції правопису за 2 з половиною роки (до кінця 1996 року), але робота із підготовки оновлених правил значно затягнулася. Остаточно всі напрацьовані пропозиції було передано до Інституту української мови у середині січня 1999 року. Цей проект відомий під назвою "Проект правопису 1999 року" чи просто "Проєкт" (оскільки серед іншого пропонує відновити йотування перед голосними, як було до 1933 р.).

Чимало сучасних українських письменників дещо відхиляються від чинних правил у написанні, наприклад, запозичених неологізмів та іноземних власних назв- актуальний правопис не врахував усіх можливостей та деталей їх відтворення українськими графічними засобами. Так, у багатьох географічних, історичних та художніх книгах певні видавництва використовують сучасні способи транслітерації (з мов, котрі використовують латинський алфавіт), без оглядки на правопис, який не дефініціює точного її використання: "А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га" (Київ)- у серії книг про Гаррі Поттера; "Астролябія" (Львів)- у серії творів Толкіна ("Володар перстенів", "Гобіт", "Діти Гуріна" і "Сильмариліон"); "Літопис" (Львів); "Мапа" (Київ) та енциклопедія УСЕ видавництва "Ірина" (Київ). Для цих видань характерне чітке розрізнення під час передачі англійських H і G- відповідно Г і Ґ. Діючий правопис, натомість, не визначає коли писати Г, а коли Ґ і каже у обидвох випадках використовувати одну і ту ж літеру- Г (§ 86).

Але рано чи пізно цей проект стане чинним правописом, і чим більше людей підтримає його сьогодні, тим швидше це трапиться. Чинний зараз правопис морально застарів, він як герб УРСР на будівлі Верховної Ради незалежної України.

Українська Вікіпедія офіційно дотримується чинного правопису.