Творчість Українського Чикаго

Ситі сичі спідлоба слали сигнали сорокатим сорокам - сором, сором, стрекотухи, Синьому Снігу сон стривожите...

Сонні сови самотньо сиділи на суках, самовдоволено споглядаючи спотайна стару сценку: сполоханий сурмою сивий соболь стрімко стрибав смолистим стовбуром сосни, спалахуючи сріблом серед сонячного сяйва. Соболь самовільно стряхнув соснову сорочку - Синій Сніг, спочивавший на сосні. Сонько-сніг став сміятися спросоння, самому собі сипати сапфіри, стелити самоцвіти-сніжинки, сховавши старі сліди саней серед снігових сувоїв...

Сонце сховалося, смерклося, спалахнули сотні смарагдових свіч. Синьому Снігу став снитися солодкий сон - снігова сукня стікала срібними струмочками серед Скіфських степів; силу струмочків спрагло смоктав смакуючи сухуватий самшит. Сів спочити на сук стомлений сизий сокіл-сапсан; сказавши самшиту «спасибі», стрепенувся і сягнув у синяву...

Снився серпень, сіножать. Стоїть сіно в скиртах, стирчить стерня - скошені серпом стебла. Стрибунці сюрчать скрипкову симфонію. Спала спека, соловейко-сопілкар у садочку серце спокушає-солодить - співає сонату, славить сонечко...

Снились спориш і синюваті сокирки, смілка і сон-трава; соковиті суниці, сморжі і сироїжки, сточені слинявими слимачками. Стрункі сарни стояли серед смерек, слухаючи спів самітніх сирен. Синім ставком снували сім сіробоких селезнів. Сполоханий саками, старий семирічний сом скаржився на слизьких слижів і саламандру самому сонцю, сівшому спочити у Солоний ставок...

І стало Синьому Снігу скучно стелитися скатертиною січневими степами, схотілося спинити сон: спацерувати сміливо скверами, слухати солодкі симфонії солов'я, споглядати свіжі суцвіття смородини, стиглі соняшники і світанкові серпанки, схід сонця, стрижів у синяві; свербіло стремління скрикнути: «Сезам, скажи свій секрет!»

І сонце стиха сказало: «Синій Снігу сміливий, спочивай спокійно; скоро соловейко співатиме серенаду сонячних садів, - слухаючи, стечеш сльозами страждаючи серед сірих скель, споглянеш справжні скарби Сезаму... і свою смерть.» Сніг ствердно спалахнув самородками сонцю.

Світило-сонце, спинившись, сипонуло стрілами сяйва в саме серце Синього Снігу.

Сніг скривився скорботно, сльози спонтанно сюркотіли струмочками. І стомленому снігу скорився сторицею секрет стародавнього Сезаму - серед смерек стелилися самобутніми строями скатерки соковитих сніжичок, стремівших до сонця слабенькими списиками з-під самого серця старого Синього Снігу...

1. Мати б тільки перо

В місті юності димом зависли дощі,

Давні друзі згубились за ними,

А нові не прийшли... Пусто так на душі,

Де ж ті весни, одні лише зими.

Бачу сон: білий сніг, білий дощ, білий дим,

Чорний звір показав білі зуби.

Білий кінь мій упав - я схилився над ним,

Ніби знав: будуть інші ще згуби.

Вірна муза, накинувши чорну вуаль,

Заховалась у темряві... «Де ти?», -

Мефістофель допитує чорний рояль,

Плачуть труби і чорні кларнети...

Так мандрую світами, покинувши край -

У вибоїнах довгі дороги, -

Йду крізь пекло смолисте в невидимий рай

І вернутись немає вже змоги.

Втратив все на багато років наперед

І тепер уже зовсім не страшно.

Мати б тільки перо і папір - бо поет,

Як ніхто, помирає завчасно...

Мелодія печалі

Сум-печаль, я молю тебе -

Хоч на мить залиши мене,

Закурлич в небі журавлем

І полети понад морями

У край мій, де рідна хата.

Отчий дім, у туманах мрій

Появись, серця щем розвій,

Усміхнись ти віконцями,

Щоб на поріг старий ступив я,

Ступив би хоча ще раз колись.

Весняна гроза землю напува,

Веселка в небі сія,

Воду п'є з ріки, сил землі дає

І білий сад розквіта.

А над ним горять зорі в небесах,

Між цвітом яблунь і груш,

І я там блукаю і юність свою

зустрічаю...

Ангел мій, ти приспи той біль,

Що приніс спогад давніх мрій,

Дощиком, срібним дощиком

Заграй мелодію дитинства,

Щоб знову я став щасливим...

Гей, печаль, я молю тебе -

Хоч на мить залиши мене,

Закурлич в небі журавлем

І полети понад морями

У край мій, де рідна хата.

Мов наречена, манить білий сад.

Лечу туди, покинувши турботи, -

Між яблунь цвіт п»янкий, де у польоті

Шумить хрущів веселий водопад.

Прийде кохана в надвечір»ї знов -

Стряхнуть росу із трав бентежні кроки -

Всміхнеться тихо... так, щоб крик сороки

Не видав нашу тайну і любов.

Той перший дотик до гарячих уст

Бентежить душу довгими роками

І десь літає, мов травневий хрущ,

Якого не зловити вже руками.

За ним помчу над зарослями пущ

Метеликом услід за світлячками...

Вже знову осінь яблуками годить.

В туманах сивих викупались зорі

І манять ніжно крізь світи прозорі

В бездонний темний лабіринт природи.

Життя земне - лише трамплін у вічність.

Важкі здаються нам його закрути,

Жорстку стерню встеляєм квітом рути

І тлінне тіло пробуєм на міцність...

Аж старцями, до крові стерши ноги,

Стомившись, пізнаєм закони вічні.

Востаннє тихо дякуємо Богу -

Вже час побачить види ще не звісні

Та вирушити крізь тунель в дорогу

До світла й звуків ангельської пісні.

Зимовий дощ - розгубленість природи,

Дивуюсь їй й любуюся з вікон,

Як на похмурі мури мурко-сон

Химерою сповза з небес в негоду.

В кавярні стогне чорноликий джаз -

В екстазі неприхованих емоцій

Вгинається музика в напівкроці

Й смичком лоскоче в ребра контрабас.

Цей дивний сірий, мов самотній, дощ,

Зродившись щойно в білій смерті снігу,

Веселку вже шука, аж в серці дрож.

Бунтує кров і тіло рве до бігу

В весняний день...Та враз паду з розбігу.

Я знову сам. І ти сама також.

Летить Земля

У чорній порожнечі.

Під білим Сонцем -

Рай - зелений світ.

Та знаю я -

Колись наступить вечір

І зникне сон цей,

Мов весняний цвіт.

Вже пісню чуть

У небі журавлину -

Відлуння літа

І медових груш.

Готуюсь в путь

До зір, важку, єдину -

У царство світла

І щасливих душ.

Людські життя,

Мов дощ метеоритний, -

Вогонь із неба

Світиться лиш мить.

В нім суть буття -

На цій землі прожити

В горінні треба,

Слід щоб залишить.

Мрії золоті...

Вітер в небесах,

Журавлів ключі...

Та й синиця ж - птах.

Моря синя даль,

Що нам океан...

В серці знов печаль

І пшеничний лан.

У світах живеш,

Не забудь при тім -

Ти потрібен теж

Там, де отчий дім.

Весни промайнуть,

Зникне яблунь дим.

Не барися в путь,

Бійся лютих зим.

Мрії золоті,

Повені весни,

Плинуть по житті,

Мов дитячі сни...

Які ж то вони напророчать нам роки? -

Так шепче в задумі старий Котермак

І з середньовіччя відлунюють кроки.

- Лише б не пропали даремно труди,

"Прогностик" віддам до латинського друку,

Хай люд стереже від нещасть і біди

І гонить чуму з італійського бруку.

Враз краківський брук біля студій згадав,

Де дощ награвав меланхолії звуки...

- Чому ж не вернувся в Дрогобич, а взяв

В далеку Болонью печалі розлуки?

Там в книгу пророцтв він життя своє вклав,

Бо вчення вважав за найбільшую здобич...

Враз юності місто зі щемом згадав

І підпис поставив свій: Юрій Дрогобич.

Він любив ходити в гори,

Знав де є свята Говерла,

Бачив чуднії простори

І співав в вечірню пору:

"Україна ще не вмерла!"

А коли вертав додому,

Став за горами тужити.

Водопаду снився гомін -

Шипіт* шепотів знайомо:

"Україна буде жити!"

Душу знов будив неспокій.

В чисті води Синєвиру

Птахом він злетів високо

І морське моргнуло око:

"В Україну зміцнюй віру!"

Він долав і біль, і втому,

Підкоряв чужі вершини,

Та завжди вертав додому

Переконаний в одному:

Жить не міг без України!

Та прийшов політ останній, -

У чужому краю дальнім

Вже лежав він розпростертий,

Кров текла на виступ скальний

І промовив він печальний:

"В Україні хочу вмерти..."

До осені я прагну все життя.

Вона приносить спокій в наші душі,

Проходять легко дні скороминущі,

До літа вже не буде вороття.

Багрянцем засвітилися ліси

І вітер листя ніжно так голубить,

Він падолист у листопаді любить,

Йому не жаль завмерлої краси.

Килимом жовтим стеляться сади,

І крізь дерев гілля у темні ночі

Вже краще видно неба ясні очі,

То зорі манять вічністю завжди.

Вони нас кличуть у свою бездонність

До вічного щасливого життя,

Земне ж і грішне кане в небуття,

Покаране за людську беззаконність.

У всесвіті, в незвіданих далях,

Куди летітимемо сотні років,

Вже осені не бачить жовтих кроків,

Що нам любов будили у серцях...

У серці осінь дивно завмирає,

Мов легкий дотик ніжної руки.

Її завжди чекаю залюбки,

Лиш зиму відступитися благаю.

Мені наснились віщі сни,

Немов лечу я білим птахом

У вирій посеред зими

Понад засніженим Техасом*.

Я заспокоювався лиш,

Побачив матір на подвір'ї.

Казав собі: "Забудь, облиш

І будь твердий у своїй вірі"...

Та ось земний останній день

Нас семеро* в одній подобі

Серця замкнули для пісень

І склали пальці три на лобі...

Ми летимо дев'ятий* рік

І світло нас не обганяє.

Учора капітан прорік:

"Назад дороги вже немає".

Нам світить зірка знов нова,

Вже двадцять восьма* по рахунку.

Нема планет, життя нема,

Лиш німота, аж нудить в шлунку.

У чорно-білій пустоті

Ми живемо, неначе тіні...

І згадую, як по сльоті

Іскрилось Сонце в павутинні.

Шукав гармонію в житті,

Та не знайшов і ринув в Космос.

В його безмежнім завитті

Нас проковтнув бездонний осмос,

У чорну дірку шубовстнув

Й за день ми сотні літ прожили,

Вже штурман наш без сил заснув,

Від втоми поздувались жили.

Ми і не мертві, й не живі

І ті щасливі дні забули,

Як ми ходили по землі,

Коли ще на Землі ми були.

Та всі ми вірим як один -

Здолаєм біль, і страх, і втому.

Прожить шістнадцять ще хвилин

Нам допоможе Божий син

І ми повернемось додому.