rss
11/23/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Поетична сторінка \ Китайська кухня

Народився 23 серпня 1974, Старобільськ, Луганська область - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Віце-президент Асоціації українських письменників (з 2000).

В 1996 закінчив Харківський Національний Педагогічний Університет ім. Г. С. Сковороди. У 1996-1999 рр. навчався в аспірантурі університету. З 2000 викладач кафедри української та світової літератури університету.

Живе і працює в Харкові. Перекладає з німецької, білоруської та російської мов. Власні тексти перекладались німецькою, англійською, польською, сербською, хорватською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами.

Поетичні збірки

Цитатник (1995)

Генерал Юда (1995)

Пепсі (1998)

Вибрані поезії. 1992-2000 (Київ: АУП, 2000)

Балади про війну і відбудову (Львів: Кальварія, 2000)

Історія культури початку століття (Київ: Критика, 2003)

Цитатник (Харків: Фоліо, 2005)

Марадона (Харків: Фоліо, 2007)

Ефіопія (Харків: Фоліо, 2009)

Прозові книжки

Бі´ Мак (збірка оповідань) (Київ: Критика, 2003)

Депеш Мод (Харків: Фоліо, 2004)

Anarchy in the UKR (Харків: Фоліо, 2005)

Гімн демократичної молоді (Харків: Фоліо, 2006)

Бі´ Мак2 (оповідання + поезія) (Київ: Критика, 2007)

Radioшансон (Вісім історій про Юру Зойфера) (Ліфт, 2007)

Зібрання творів

Капітал (Харків: Фоліо, 2006)

Трициліндровий двигун любові (з Юрієм Андруховичем та Любком Дерешем (Харків: Фоліо, 2007)

Нагороди

1999: премія Бу-Ба-Бу за найкращий вірш року

2001: найкраща поетична книга року («Балади про війну і перебудову)

2003: переможець всеукраїнського конкурсу Книга року

2006: найкраща поетична книга («Цитатник»)

2006: найкраща книга року за версією Бі Бі Сі («Капітал»)

2007: найкраща книга року («Капітал»)

2007: лауреат поетичного фестивалю Київські Лаври

2007: фіналіст премії ім. Джозефа Конрада

 

Сучасна українська література

 

 

Китайська кухня

 

Із книги «Історія культури початку століття»

 

Тепле пиво, холодні баби...

Том Вейтс

 

Китайська кухня

 

Цей випадок трапився років п'ятнадцять тому, якщо я не помиляюсь.

Тут поруч, на сусідній вулиці, може ти пам'ятаєш, є такий високий будинок,

в якому тоді здавались кімнати,

і там поселилось кілька китайців, які, як виявилось,

перевозили наркоту прямо в своїх шлунках,

мов небачений небесний кав'яр, здатний зламати цю вкінець загроблену цивілізацію.

Кімнати здебільшого винаймали всілякі шарлатани і таксисти,

також повітроплавці, позбавлені своїх небесних болідів, все варили на кухні каву

і слухали джазові радіостанції,

і речі починали світитись в темряві і не відкидати тіней,

а колишні регбісти за пивом і картами курили кемел і говорили про своє довбане регбі.

В китайців щось не залагодилось із бізнесом, про це потім багато писали,

сам знаєш, як це буває: одного разу щось там собі не поділили - і по всьому,

тож влаштували жахливу стрілянину прямо на задньому дворі,

заганяючи у підвали щурів і птахів у небеса.

Я час від часу туди заходжу, коли повертаюсь додому, роблячи невеликий гак,

розглядаю пожежні драбини і небо, в якому, якщо подумати, немає нічого, окрім, власне, неба,

і знаєш, іноді мені здається, що люди насправді помирають тому,

що в них просто зупиняється серце від любові до цього

дивного-дивного фантастичного світу.

 

Дитяча залізниця

 

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,

в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,

гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,

як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;

щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ

і сипле в твої долоні

пригорщі молюсків і равликів,

комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі

зупинялись, наче будильники

з тисячею ослаблених пружин;

сховавшись під небо,

котре летіло з двома світилами,

мовби людина з двома серцями,

рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків,

співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,

було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;

і з пагорбу, де закінчувалось місто,

видно було залізницю,

якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля

вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися

в шахтарському селищі.

Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,

крам і світила,

і повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів,

за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути,

за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобіпросто дихати,

перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,

заплачено нашим життям.

Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,

досвід постане, мов риштування,

кріплячи ще нестійкі дитячі легені

дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно

складений в громіздких шухлядах неба,

не накриє твоєї печалі. Лише дивись -

протяги гуляють від кордону до кордону

і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали

і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,

плавають в темряві, сплескуючи хвостами,

довкола твого серця.

Готельний бізнес

В дешевих берлінських готелях, які тримають росіяни,

де на рецепціях немає льодяників, а в кімнатах - відповідно -

конвертів з готельними лейблами,

де стоять пожовтілі від часу ванни,

в яких ховаються риби і скорпіони,

часто спиняються відвідувачі, терті життям,

яким є що розповісти про цей час, перш ніж завалитись

в ліжко разом зі своїм бухлом і старими мундштуками.

Доки вони говорять і жують нарізану шинку,

принесену з крамниці напроти,

і попіл з їхніх цигарок летить в ліжко,

як сніг на портові міста,

місяць встигає з рогу вулиці переміститись ближче до церкви

і коридорні починають займатись ранковим прибиранням,

знаходячи в душових кабінах використані презервативи

і вимазані кров'ю рушники.

І ось одного разу в один з таких готелів

вселяється чоловік, показавши на рецепції студентський

аусвайс, і зачиняється в кімнаті.

Вранці йому ще приносять сніданок і він -

разом із тацею, не скидаючи одягу і черевиків,

залазить у ванну і пускає воду.

Знайшовши його вже наступного дня

і викликавши поліцію,

коридорні потім довго перемовляються,

що ось, мовляв, треба ж було так наковтатись снодійного,

щоби померти просто в воді,

бачиш, виявляється смерть може пахнути

турецькою кавою,

і що нам тепер робити після цього всього.

Міста, розірвані жагою самотніх жінок,

змащений слиною молодих емігрантів місяць -

все, про що вони говоритимуть, про що їм є що розповісти,

коли кожен ковток і кожна тяга -

лише привід продовжити безкінечну розмову.

Мало хто здогадується про межі видимого,

особливо в цій кімнаті з тостером і нічником,

з якої немає повернення, і немає пояснення,

ти ж не будеш слухати налякану прибиральницю,

яка першою увійшла до кімнати

і навіть бачила, як у воді плавали

розмоклі банкноти і чорні дельфіни

а зі стелі на тонких павутинках

спускались павуки і ангели

і сипали трояндові пелюстки

в хлоровану воду.

 

Внутрішній колір очей

 

Ось на сходах університету сидить жінка,

якій ледве добігає до тридцяти,

і курить кемел.

Після дощу,

витираючи шкіру,

яка в неї прозора настільки, що під

нею видно водорості і пісок,

вона думає - ось знову з неба сипляться

холодні леза, срібні цвяхи,

і ранять смертельно равликів,

котрі падають, розрубані навпіл,

мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,

вишептуючи і проговорюючи

різні слова і назви різних речей,

щоби не таким порожнім

виглядало повітря навколо неї.

Після пробудження

всі її чоловіки

прикладають голови до годинників,

наче до мушель,

і слухають як в далеких озерах

здіймають мул

громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;

тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,

що це й було життя,

і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити

з якого боку сновидіння ти знаходишся;

і після зміни погоди знову підійметься тиск

від якого лускаються капіляри

в очах випадкових метеликів

й стає теплішою її шкіра,

від якого вода в її кранах і посуді

перетворюється на кров

і вона знову цілий день не може

ані приготувати собі чаю,

ані зварити кави.

 

Продавець потриманих автомобілів

 

В 80-му, коли помер Тіто,

високо в салатовому небі Європи

на мить зупинились маховики, котрі прогрівали

руду і срібло в копальнях біля наших кордонів.

Великий час, пора, що народжувала героїв;

блукаючи тепер чужою країною,

зупинись біля баскетбольного майданчика,

подивись як підлітки протинають залізними

прутами небо, щоби воно

скоріше рухалось.

Програна нами одного разу боротьба

нікому ні про що не говорить;

в ірландських барах чоловічі руки

торкаються клавіш,

співаючи гімни легкій безпритульності.

Кожна клавіша -

інакший звук,

натруджені пальці настроюють інструмент,

щоби щось додати іще

про нашу любов

і муку.

Час, коли на задимлених кухнях закипає жир

і кухарі рубають ножами покірну зелень,

час, коли в темряві дворів зникають жіночі сукні,

що мають колір сердець і татарського соусу;

Господь дав нам наші кордони,

нашу злість і відвагу, наш кокаїн,

я і тепер хвилююсь кожного разу,

приходячи до причастя чи переводячи

бабки з одного банку

в інший.

Тому дограй до кінця веселу мелодію

про те, як одного разу

ми зустрілись під зоряним небом

і відтоді з тривогою спостерігаємо

як в нашому небі лишається

все менше і менше

зірок.

 

Некомерційне кіно

 

На одному фото, знайденому мною в помешканні,

яке я винаймаю зображено дівчинку років

13-14 у досить відвертому купальному костюмі,

десь на якомусь пляжі, поруч видно кам'яне побережжя,

дівчинка сміливо дивиться в камеру, ніби говорить: «привіт,

недоумки, це я», внизу підписано «Бухарест, 86 рік», зараз

би їй мало бути під тридцятник, ми з нею приблизно одного віку,

якщо вона звичайно не здохла в своєму Бухаресті від алкоголізму,

котрий в Бухаресті мабуть і не лікується, зрештою, в нас так само.

Цікаво, я зараз згадую той час і думаю - якою кашею

були набиті наші мізки! Всі ці інтелігентські заморочки з 70-х,

якісь розповіді про біт і ліву професуру, про свободу сумління

і новий джаз, який мають реанімувати білі, інша лажа,

тепер ось минуло п'ятнадцять років і можеш збирати лише

випадкові свідчення великих потрясінь, і невідомі тобі

однолітки, розкидані по материках, якщо вони не померли від

комунізму і сифілісу тепер тримають за горло історію своєї країни,

не бажаючи пробачити їй її ганебну капітуляцію, правильно -

ангели б мали тричі подумати перш ніж зв'язуватись з такими

блазнями, самі винні, змушені тепер витягувати з депресії

і купувати молитовники, зрештою, ми лише повторюємо те,

що відбувається на небесах, адже що таке небо, як не система

дзеркал, розташованих, щоправда, таким чином, щоби нічого

не можна було побачити.

Все залежить від пори року і від погоди - живучи в старих

європейських столицях, набитих свіжим емігрантським м'ясом,

ти сам собі вирішуєш чим зайнятись, наприклад

приходиш в маленькі кінотеатри на бічних вуличках, подалі

від центру, де крутять справжнє старе кіно, де в залі

на старих продавлених кріслах сидять кілька пенсіонерок

і збоченців і дивляться на цих вічно молодих дівчаток,

чиї обличчя запам'ятовувались із перших дитячих переглядів,

потім ідеш додому, вертаєшся в помешкання, де

з кожним роком лишається все менше повітря, з'являється

все більше демонів, котрі збираються вночі, коли ти засинаєш,

навколо твого ліжка, довго розглядають татуювання на твоїх руках,

коментуючи найбільш цікаві малюнки

цитатами зі Святого Августина.

 

Букмекерські контори

 

Справжню радість і справжній відчай в цьому

житті може відчути лише той, хто зважає на

всілякі дрібниці, на речі, від яких, на перший погляд,

мало що залежить. Скажімо, ці афганські

підлітки, найкращі в напівсередній вазі,

на яких, здебільшого, і ставлять

циркові продюсери і відставні офіцери

повітряних сил -

кому як не їм знати

форми і вияви ненависті,

нудотні приступи ностальгії,

хто як не вони проривають тонку

обшивку часу і на якусь мить

зазирають в майбутнє, наповнене

світлом, травою і вуличними

птахами.

Мені подобаються чоловіки, яким перевалило

за сорок. Вони заспокоюються і

перестають боятись старості. Їхній побут

наповнюється необхідною кількістю різних, суто

чоловічих речей - важкими механічними годинниками,

зручними самописками і хорошими цигарками

а не яким-небудь полегшеним

американським лайном.

Ось вони, як правило, і спокушають долю,

заходячи до неї на заднє подвір'я,

щоби знову відчути, як стискаються їхні серця,

які в них і без того темні й цупкі,

мов гаманці зі свинячої шкіри.

Мова навіть не про можливість виграшу, бо що таке

бабки, коли йдеться про їхню совість,

яка їм заважає жити, щоночі засипаючи

їхні ліжка гарячим вугіллям і пивними пробками.

Адже скільки б ти не жив, ти все одно не встигнеш

зрозуміти хто подарував тобі це життя,

так що при зустрічі

так і не зможеш

йому подякувати.

 

Оркестр похоронної служби

 

Історії, пов'язані з вбивствами, ножовими пораненнями,

невдалими абортами, загалом -

історії, пов'язані з криміналом, притягують

багатьох саме через свою притчевість, в таких історіях

чоловіки мужні й покірні а діти

вплітають в свої зачіски трояндові стебла

господньої присутності, в таких історіях

смерть завжди забігає наперед, ніби хоче подивитись

чим все закінчиться, багатьом саме і подобається,

що смерть в цих випадках починається ще за життя,

і можна роздивитись її підліткове

обличчя.

В таких історіях рано чи пізно з'являються музиканти

з похоронної контори, вони зістрибують із розбитого

автобуса на в'язку цвинтарну землю і дістають з-під плащів

волинки, тромбони і мисливські ріжки, викочують на повітря

полкові барабани і катеринки і видувають над покійниками

великий цвинтарний джаз, криваву і нестримну музику відчаю

і непокори, тягучі гангстерські мелодії, мелодії старих

шлягерів, популярних серед матросів і проституток,

і тоді всі, хто прийшов провести небіжчика в останню

дорогу, полегшено зітхають, тому що це такі правила,

такий ритуал, чи що, одним словом насправді

бояться не покійників - бояться ними стати.

Ще в таких історіях обов'язково присутні жінки,

ось про них і потрібно говорити окремо - про

сорокарічних жінок, в яких ще й досі можна

помітити пристрасть і нерішучість сімнадцятирічних дівчаток,

вони оплакують кожне безумне життя, розтрачене на такі

дрібниці як любов і відданість, вони пам'ятають як саме

починалась велика депресія в нашій країні,

вони й дотепер пошепки повторюють ті слова,

якими з ними прощались:

все гаразд, дівчинко, не треба ніяких ліків,

я хочу любити більше, аніж ти хочеш народжувати,

життя не зупинилось, як ми думали, бачиш - і далі

приходять ранкові кур'єри з вокзалу і коханці прощаються на сходах,

я залишусь з тобою, буду і далі спостерігати

як богомоли вповзають тобі на долоню і починають

рухатись твоїм сонним тілом,

і пошліть терпіння їм, небеса,

в їхній безкінечній мандрівці.

 

Жінка за тридцять доларів

 

Зима обступила місто,

для тих, хто тягається від самого ранку

без жодних справ

не найкраща пора.

Біси і пияки розбіглися по вокзалах,

гріються в кабінках для фотографування,

не виходять назовні.

Ці небеса в розширених алкоголем

зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,

коли вони говорять про жінок -

як вони п'ють червоне вино,

як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,

скільки ти зумієш зігріти

власним подихом і долонями -

сніг над рікою

і рештки тютюну й цукру в помешканні

і я зможу завжди сказати:

бувай, дівчинко,

країна, в якій я живу,

можливо саме тому і не розвалилась,

що в ній іще кілька людей

люблять одне одного - без істерики

і презервативів, просто

перемовляються якимись словами,

зустрічаються десь на вулиці,

навіть не знаючи до пуття

де ці жінки п'ють своє червоне вино,

де вони прокидаються а потому знічено плачуть,

розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,

на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,

і думатимеш,

що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,

що вони робитимуть зі своєю морокою? -

адже так чи інакше від нас залежить так мало,

життя знай собі триває без кінця і початку

і по кожній великій любові

залишаються порожні

зали очікування.

 

Алкоголь

 

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,

риби, мов дирижаблі розганяють планктон

і змучені птахолови намагаються впіймати

кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове ганчір'я і скотч,

якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.

Колись нарешті вимкнеш це радіо,

звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,

і вона, вдягнувши твою футболку,

принесе тобі серед ночі води.

На літній терасі горнята з рештками чаю

заливаються зливою, наповнюються недопалками;

у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови -

ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати

і так само пізно прокидаючись,

я пишу вірші про те як я люблю

цю жінку і як я вигадую

все нові і нові слова,

лише б їй про це

не сказати

 

Клерки

 

Десь обов'язково має бути це місце,

в якому сходяться час від часу

всі твої сонця, якісь такі речі,

про які ти весь час пам'ятаєш,

ти їх десь уже бачив - і ці будинки,

і цих арабок в лікарняних коридорах - на гральних

картах, або в порнографічних журналах,

десь все це обов'язково є, і чекає

лише на хвилини твоєї слабкості.

 

В околицях, навколо парку, в старих

дворах і шкільних тренувальних залах

щось час від часу повторюється,

тут головне відчути -

минулого немає, просто є найбільш

віддалені ділянки теперішнього,

повертатись на які важко й небезпечно.

 

Глибоко в цих приміщеннях,

в старих конторах і офісах,

десь вони мають бути - кімнати,

завішані амулетами, курячими

лапами, бляшаними іконками,

де ручки на дверях і мідні

кріплення на віконних рамах

вимазані блакитною глиною й

чорною пташиною кров'ю,

десь тут підлога списана застереженнями

з біблії та конституції,

і страх запаковано в

коробки з-під ксероксного паперу.

 

Хто про це знає? Можливо, про

це знають клерки, які-небудь слухняні

клерки з порядних родин, розгублені

чоловіки з продавленою психікою, котрі

носять під чорними костюмами жіночу

білизну і глиняні пентаграми, і сплять

лише при ввімкнутому світлі, і бачать

демонів у порожніх спортзалах.

 

Прийди як-небудь і подивись на всі

ці зіпсовані фонтани й на замкнені

двері кімнати страху;

сни цих чоловіків, схожі на волокна

кукурудзи, солодка тяглість

їхньої пам'яті -

сильної і чіпкої, завдяки якій

вони навіть голяться без дзеркала,

кожного ранку відтворюючи рухами

пальців контури своїх облич, так ніби

самі янголи водять їхніми

бритвами, легко й відсторонено,

кожного ранку,

кожного ранку,

поступово наближаючись

до теплих артерій.

 

Вірші з підготовленої до друку 4-ої збірки поезії «На вітрах розлуки». Naperville, 2009

Існувати у мові…

Щось цікавіше#2015-31 (07/30/2015)
Два скрипалі#2015-31 (07/30/2015)
Ще одна війна#2015-31 (07/30/2015)
Плач#2015-31 (07/30/2015)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com