Загребельний Павло Архипович (1924 – 2009)

Ще донедавна Павла Загребельного називали єдиним живим класиком української літератури. Таким він був для кількох поколінь. Час, в якому він жив, визначив його долю, відбився в його творчості, в якійсь мірі обмежив її жорсткими рамками. Але, не зважаючи ні на що, Загребельний був відомий всім. Тематика його творів настільки широка, що охоплює читачів різних вікових категорій. Його романами захоплювались школярі, зачитувались дорослі. Були й такі, що дорікали Загребельному процвітанням в умовах української радянської літератури. Проте затьмарити його талант, применшити його значимість не вдалось нікому.
Для багатьох читачів саме історичні романи були найцікавішими. А для тих, хто навчався в радянських школах, вони були чи не єдиним джерелом пізнання справжньої історії українського народу.
Взимку Павла Загребельного не стало. Для нащадків він залишив понад 30 прозових творів, які увіковічать його в пам'яті читачів назавжди.
Пропонуємо вашій увазі один з видатних історичних романів П. Загребельного «Євпраксія».

- так зветься четвертий роман з моєї серії книжок про Київську Русь. Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, нe лякаючись звинувачень у претензійності, сказати, що авторові хотілося, виходячи, ясна річ, з його скромних сил, здійснити своєрідні художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогодні. Отож «Диво» - це доля таланту, «Смерть у Києві» - доля державної ідеї, «Первоміст» - доля народної споруди. «Євпраксія» - роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагічних її вимірах, найвиразніше простежується на прикладі жінки, то й написано цей роман про жінку, про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові.

Hесподівано відкрився їй жах коліс. Невпинне, безжальне, вперте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Їхала, їхала, їхала... Куди, навіщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторі, приречений блукати, тулятися, поневірятися, неспроможний зупинитись, пустити коріння. Людина створена сидіти на землі чи отак їхати безвісти? Досі здавалося Євпраксії, що все її дотеперішнє дванадцятилітнє життя- то добрі колеса, переїзди з Чернігова до Переяслава та до Києва, а там з одного князівського двору до другого, але то була їзда з надією, з поверненнями, там колеса крутилися від нижчого до вищого, від гріха до чистоти, до праведності й святості, від поразок до злетів, там завжди над нею було лагідне небо її дитинства, були земля і зело, були мамка Журина й ласкаві чеберяйчики, непомітні, але всюдисущі,- тепер усе лишалося безнадійно й безповоротно позаду, а жорстокі колеса безжально, в тупій упертості відвозили її далі й далі від Києва, від усього рідного, від землі й неба, і дороги стелилися ворожі й німі, земля не належала їй, дівчина не належала землі, лишала назавжди світ свого дитинства, а може, то дитинство полишало її, відрікалося від неї. На Євпраксію нападав темний шал, вона билася в княжому повозі, шматувала на собі коштовний одяг, кричала на Журину, замірялася на неї маленькими кулачками, тоді заходилася в безсилих риданнях. Куди везуть її, навіщо й чому? Як хотіла вона зостатися, відчути таємниці тої сили, яка скеровує життя, і яким відчаєм повнилася від думки про неможливість повернутися. Поїдеш- не вернешся. Ніколи, ніколи, ніколи!

Заливалися в небі радісні жайворонки, кричали у вечірніх травах деркачі, кумкали в теплій воді жаби, рипіли колеса, тривожно іржали коні, верблюди одчайно ревли, віддаляючись від звичних сухих степів. Роздратовано кричали погоничі. Дзвеніла зброєю київська дружина, яку великий князь виділив для супроводу княжни Євпраксії. Перегукувалися між собою саксонські рицарі, послані маркграфом Генріхом Штаденським для охорони його невісти, яку звано тепер уже й не Євпраксією, а Пракседою, як то водиться в латинян. А вона не чула нічого. Дорога пролягла для неї, мов жах коліс, безнадійна, безкінечна й німа. Всі дороги будуть німими, коли покинеш рідну землю.

Княжну везли на волах повільно й обережно, як пиво, щоб не бовтати. Повіз, запряжений шістьма білими волами, висококолісний, з колясою, кованою зовні сріблом, усередині встеленою східними килимами (на білому тлі- зелена плутанина трав, гілля і пурпурові квіти), підвішеною на пасах з волової шкури, в кількоро складених. Обозові не було ні кінця, ні краю. Дружина кінна й піша, саксонські рицарі, священики- київський і саксонський, княжі коморники, гридні, служебки, повози кінні, волові, двоколісні вози, запряжені небаченими в цих землях страхітливо смердючими верблюдами, коні, віслюки, верблюди під тороками- сила, багатство, розкіш, пишнота.

Коморники скакали поперед безкінечної валки, щоб на княжих осадах зготувати належний нічліг для княжни Євпраксії. Там розпалювали довкола вогнища, світили в осаді скіпки й свічі, а дорога однаково була для неї темною. Рвало за серце від дикості й сваволі, яких зустрічала щодалі більше. Мокрі ліси глузували з неї, перебігаючи поперед валки з місця на місце, вони затівали якусь шалену крутняву, ніби велетенські зелені колеса безнадії, і тоді Євпраксія не витримувала, веліла зупиняти повіз, стрибала на землю, ставала звичайною дванадцятилітньою дівчинкою, хотіла кудись бігти сама, йти без нікого, лишитися наодинці зі світом, з вітрами й небесами. Та небавом з гіркотою пересвідчувалася, що тільки й є в неї - земля під ногами, і земля та була така слизька, аж здавалося: світ розчахнеться на ній. У розпачі Євпраксія падала в багнюку, і тоді мамка Журина схилялася над нею, гладила її м'яке, мов дим, волосся і тихо казала:

- Дитино моя, жона єси...

Два сповідники, обидва кінні, обидва з мечами напоказ (а хрести десь заховані під чорними шатами): один з Києва, бородатий, увесь у пишному зарості, другий з Саксонії- обстрижений і слизько-виголений, мов той утор,- виростали коло лежачої дитини, мали потішати її, бо для одного була вона княжною, для другого жоною його володаря- маркграфа, обидва відчували безпорадність власну й свого бога, бурмотіли розгублено: «Все, що від природи, сумісне з волею божою» (той, що з Києва), «Lamentes et flentes- стогнучи й плачучи» (той, що з Саксонії).

А безкінечний обоз тим часом уперто й невпинно просувався вперед і вперед по ледве означених дорогах; зоставалися позаду затаєні в пущах чотирилиці давні боги, вмирали чотирисонцеві розлогостепові дні, маліли чотиривітрові руські небеса. Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, світ облягали тумани такі щільні, що в них не літали навіть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурі і в несамовитих замахах розмітали все навсібіч, і тоді Євпраксія молилася в душі якійсь невідомій силі, щоб щезло все, нічого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Києві, на Красному дворі, щоб повернулася туди, куди вже ніколи не вернеться.

І тоді небеса зацвітали слізьми, і вітри реготали й телесувалися, а над усім напував безнадійно-вбивчий рух коліс.

Що дитина, а вже мовби й жона. Що далі від Києва, то менше мало б зоставатися в ній дитинного світу, натомість нахабно вривався у душу світ дорослий, породжений оцим невпинним просуванням уперед і вперед, оновленням і зміною простору, борсанням поміж днями й ночами безберегого моря часу.

Чи ж безберегого? Навіть не озираючись, бачила Євпраксія київський берег своєї мандрівки, золоті верхи великого города, чула дзвони й гук людський, колотило її в людській суєті поміж тими, що чимдуж хотіли допхатися до учти й до дарів, якими щедро сипав великий князь київський Всеволод на честь заручин своєї доньки Євпраксії. Весільний обоз до далекої Саксонії починався коло Золотих воріт. Передбачливо зібраний і зготовлений, він ще десь ховався до часу на київських площах і в київських проїздах, а першою мала покинути Київ, пройти крізь Золоті ворота вона, молода княжна, власне, дитя недоросле, а вже й жона якогось невідомого маркграфа, багатства, могуття й зухвальства в якого стачило аж на те, щоб нахабно сягнути її руки.

Князь і княгиня, верховні ієреї церкви, мужі київські старші й молодші стали на заборолі перед падворітною церквою, верещали роги, гучали котли, крик бив у небо, а небо відлунювало мідним дзвоном, коли Євпраксія проходила через Золоті ворота. Князівська гідність не дозволяла їй іти пішо, їхати кінно годилося мужам, воли заклечані були для долання нудьги й тягаря довгої мандрівки, тоді ж як мала покинути вельможна невіста головний город землі своєї? Винесено її у відкритій золоченій лектиці, що нагадувала штудерний кораблик з різьбленим носом і круто стесаною кормою; лектику несли вісім атлетів-скороходів, несли легко, вправно, без щонайменшого схитування, так що Євпраксія й не сиділа, а стояла посеред нош, не торкаючись до стінок і не тримаючись руками- стояла в розпачливо-урочистій закам'янілості. З київського валу, із заборола, мовби з самого неба, летіли на неї квіти й вінки; квіти встеляли дорогу, вони росли позад неї, відгороджували Євпраксію від Києва, може, й навіки. Ні озирнутися, ні заплакати, ні закричати тужно...

А позаду вже починав виходити з города обоз- одна половина з Золотих воріт, друга з Жидівських, обидві незабаром сполучилися на Білгородській дорозі. Євпраксія перебралася з лектики в кутий сріблом пишний свій повіз, білі воли з заквітчаними рогами, спокійно реми´аючи, потягли коштовний тягар. Усе потонуло в хмарах куряви, світ зник з-перед очей нещасної дівчини, і тоді вперше згадала вона про свою вельможність і в першому нападі шалу закричала:

- Наперед хочу!

До Білгорода під'їжджала попереду свого обозу, і міст через Ірпінь першими перейшли шість білих волів, які тягли сріблом кутий повіз, і далі обоз мав просуватися таким чином, хіба що випереджали його надвечір коморники, щоб зготувати нічліг, та нишпорила обабіч шляху дружина, запобігаючи несподіваним нападам. Завжди-бо знайдеться досить ласих до поживи, а про обоз княжни Євпраксії вже розліталися навсібіч чутки, здивування й захоплення, так ніби ховалися там краса й багатства а усієї землі Руської: хутра соболині, бобряні, горностаєві, чорних кун, песців, білих вовків, стоси золотих штаб і пенезя, золотого й срібного начиння, дорогої зброї, садженої самоцвітами; золота було на возах і в тороках, як листя восени, а ще було без ліку всілякого їстівного припасу, славетного пива пшеничного, без якого слов'янській душі несила прожити бодай день, гнали цілі табуни говяда на заріз, отари овець, вели сотні скакунів, за кожного з яких можна б купити ціле село, везли корчаги меду, круги воску, шкіру, полотно, вовну, тут стачило б на безтурботно-розкішне життя не одній отакій тоненькій дівчинці, а тисячам людей.

Вгиналася під обозом земля, курява застеляла півсвіту, ночами сотні вогнищ рвалися навстріч зоряному небу; у болотах і багнах стелено нашвидкуруч мости, а коли від несподіваних злив зненацька творилося непрохіддя, тоді грузли воли й коні, тонули вози, мучилися без міри люди, проклинаючи й далеку дорогу, і князів, і самого господа бога, а бородатий сповідник молодої княжни, не наважуючись картати змучених людей за богохульство, покірливо підкидав їм до вжитку взяті зі священної книги слова, суті яких не міг дошукатися ніхто: «Проклинайте землю Мероз, проклинайте землю Мероз!»

Що то за земля, де вона й коли була така,- хто ж то відав? Євпраксії уявлялася вона Саксонією, отою Нордмаркою, що нею володів теперішній її муж граф Генріх Штаденський,- незнайомою і ворожою, чужою, як слово «Мероз». Проклинайте землю Мероз, прокляніть, прокляніть осадників її.

Хоч кутий сріблом повіз був тяжкий, шестеро білих волів тягли його дружно й уперто, погоничів добрано було вміло й передбачливо, та все ж і вони неминуче мали стомитися від далекої дороги; одноманітність руху приспала пильність, і якось на непробитих путівцях посеред темних пущ княжий повіз потрапив у грузовисько. Попервах ніхто й не переймався занадто, воли собі брьохалися в трясовині, погоничі дружно гейкали на них, сподіваючись вихопитися на тверде, та ось помічено, що лискучо-біла шерсть на волах густіше й густіше вкривається брудними бризками, високі колеса глибше й глибше врізаються в пожадливу багнюку, а тим часом, не лякаючись болота, не відаючи остраху перед сутінками, які вже насувалися, не дбаючи про замучених, знесилених дощенту людей, дивилася на їхнє борюкання, мов на забавку, ляскала в долоні, щоразу зверталася до мамки Журини, щоб спитати те чи інше, а тоді несподівано напав на пої гнів, зогидилися їй усі, звеліла забиратися всім геть, випрягти волів, залишити її саму з мамкою Журииою, бо вона хоче ночувати ось тут, посеред трясовиння, закинута в пущі, загублена серед непробитих доріг, сама під небом, під місяцем, під зорями, як ночують і вічно живуть чеберяйчики.

- Правда, що чеберяйчики живуть так?- спитала вона в мамки Журини.

- І так живуть, дитино,- зітхнула Журина, відаючи гаразд, що примхам Євпраксії немає меж і тому не слід противитися її забаганкам.

Удвох зосталися вони в багатому повозі, світив з неба страхітливо величезний місяць, від багон тягнуло пронизливим холодом, від якого не рятували ні товсті килими, ні м'які хутра, бо мерзло посеред цієї самотньої неприкаяності вже й не тіло- мерзла сама душа.

Ганьби в літописи не заносили. Коли й написано, що Святослав сплодив сина з рабинею Малушею, то не вбачалося в тім нічого образливого, бо ж відомо було всім, кому треба: рабиня та- з князівського роду, донька древлянського князя Мала, упокореного нещадно-мстиво княгинею Ольгою, яка відторгнула Мала від його питомих Дерев і, полонивши, замкнула доживати вік свій у Любочі- мовби й князь і водночас раб, а донька, виходить, рабиня.

І коли написано, як Володимир, утікаючи від печенігів, розгубивши в сутичці всю свою дружину, сховався від смерті під містком у Василеві, то не вважалося те ганебним боягузтвом, а лиш винахідливістю й хитрощами великого князя, хитрощі ж у ті часи ставилися мало не вище за розум і відвагу.

І коли згадувано про кульгавість Ярославову, то не для приниження єства, а лиш для зайвого й недвозначного нагадування про те, що князь сей кульгавий був єством, але не духом.

Поштивість водила рукою літописця навіть тоді, коли розповідав вій про втечу з Києва сина Ярославового Ізяслава, вигнаного киянами в спосіб недвозначно-ганебний за те, що не дав людям зброї для оборони землі своєї від половців. Зате промовчав літописець, як Ізяслав, тиняючись і туляючись по Європі, виторговував ціною землі своєї й народу свого можливість повернення до Києва і дійшов зі своїм торгом і до германського імператора Генріха, й до папи Григорія.

Може, літописець плакав від ганьби, сорому й приниження, але ніхто не бачив тих сліз.

Тому й не дивуймося, що ніхто з літописців не наважився загострити перо, розвести чорне залізо для незнищимого атраменту й записати на шкірі телячій, ягнячій а чи й ослячій про те, що літа тисяча шістдесят восьмого князь Всеволод, «п'ятимовне чудо», улюблений син Ярослава, внук Володимира, правнук Святослава, зять ромейського імператора Костянтина Мономаха, отець двох дітей від ромейської царівни- сина Володимира, прозваного на честь вельможного діда Мономахом, і доньки Анни, званої в народі просто Янкою, що цей, отже, відзначений високим походженням і не менш високими родинними зв'язками князь по смерті своєї першої дружини візьме собі в жони не принцесу, не сестру імператорську, не доньку королівську, князівську чи бодай боярську, а просту переяславську дівчину, доньку веселого чоловіка Ясеня, що сидів собі віддалік від князівського двору, гибів у підчерев'ї Переяслава, у недостойнім пониженні, у невідомості й нікчемності, знаний людям лише з того, що стругав дитячі колиски.

Ясень був вельми веселий чоловік, але в літописах годі шукати згадок про веселих людей, бо ж відомо, що тільки рівні сміються між собою, а літописи складалися для послідовно-впертого простеження й утвердження людської нерівності, що неминуче супроводжується урочистістю й надмірною поважністю.

Простий колискар був далекий від спроб з'ясувати свій веселий норов, він просто успадкував від предків звичай веселих проводів зими, старого року, смерті й нестатків, радієвих зустрічей весни, ситих днів, коли колють свиней і ріжуть говяда або внольовують великого звіра. Не слід вдаватися до припущень, ніби Ясень мав конче усвідомлювати, що за сміхом ніколи не приховується насильство, що сміх не викликає крові й полум'я, що лицемірство й обман ніколи не сміються, а завжди надягають машкару поважності, що сміх знаменує не страх, а ствердження тої сили, яка походить від плодючості земної, народжень і вічних оновлень, від їдва й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиняється до безсмертного тривання поколінь з діда-прадіда.

Де там! Ясень був задалекий від таких глибокодумностей. Він собі наспівував, посміювався в світлу, мов ясенева стружка, бороду та стругав колиски. Він зпав, що колиску треба робити з дерева білого, легкого, як сон, і веселого, аби легко й щасливо вигойдувалися в таких колисках воїни, хлібороби, люди тямущі, ловці, прості люди й князі, дурні й генії, просторіки й недоріки. Щоправда, відомо було Ясеню й те, що з часом навіть щонайсвітліше дерево тьмяніє, бачив він колиски старі й темні, як віки, але з тим більшим запалом стругав нові, світлі й веселі, приказуючи щоразу: «Аби нам колиски, а дітей наробимо!»

Про Ясеня можна б і не згадувати, бо роботі його судилася безіменність, як і всьому, що йде людям у щоденний ужиток, а сам він, хоч і став (цілком випадково, не забудьмо) сватом князеві Всеволоду (згодом і не просто князеві, а великому київському князеві), ніколи до княжого двору допущений не був, його рідна донька відцуралася від батька і хтось вигадав згодом, ніби вона не з якогось там невідомого переяславського, а з славного половецького коліна, від хана Осеня. Безжальний час зробив своє, і згодом ніхто вже не міг розібратися: Ясень чи Осень. Всеволодове ж ім'я, таким чином, збережено було від зганьблення перед нащадками за такий дивний шлюб.

Власне, нічого дивного, коли згадати, що перша жона у Всеволода була ромейська царівна Марія Мономахівна, отож од неї чи й просто завдяки своїй допитливості природній князь відав, як влаштовувалися шлюби імператорів грецьких. Довірені люди імператорові роз'їздилися по всіх усюдах, збирали з усієї безмежної держави найвродливіших дівчат, дбаючи, ясна річ, щоб були вони знатного роду, але щоразу роблячи винятки для особливо вродливих, звозили тих дівчат до Цареграда, ставили їх перед світлі очі всемогутнього василевса, і вже він обирав ту, голову якої мала прикрасити золота діадема імператриці. Переяслівська земля- то не імперія ромеїв, розсилати безліч гінців тут, власне, й не було куди: за день один вершник може проскакати по всіх селах і городках і визирить все, що треба. Тому Всеволод шукав собі жону в спосіб майже таємничий, без зайвого розголосу й без зайвих свідків. Збирав дівчат з усієї переяславської землі перед ясні очі Всеволодові княжий улюблений дружинник, вродливий чоловік Жур. Він і знайшов Ясеневу доньку Ясю, якій судилося стати княгинею Анною, собі ж запримітив у далекій лісничівці коло Дніпра дівчину ще вродливішу за Ясеневу доньку, та до часу приховував її від князя, приберігаючи для самого себе. Одружитися зразу після князя не встиг, бо напали на Руську землю половці, великий князь Ізяслав покликав своїх братів Всеволода й Святослава йти проти степовиків, на Альті була битва, князівські дружини не втрималися, побігли, князі й собі побігли, опинилися аж у Києві, і ось тоді й сталося оте ганебне вигнання Ізяслава з Києва простим людом, який хотів боронити свою землю від зайд, а князь боявся довірити народові зброю. Утікав великий князь Ізяслав з синами й великим обозом, утікав Всеволод з молодою своєю княгинею. Ізяслав ударився на захід, шукав притулку аж у польського князя Болеслава, а Всеволод опинився в Курську, у вотчині свого брата Святослава, бо в Переяславі не почувався безпечним ні від половців, ні від киян, які посадовили на стіл полоцького князя Всеслава, випущеного ними з порубу, де тримав його Ізяслав ось уже тривалий час. Сина свого Володимира Мономаха послав Всеволод із дружиною в Ростов, а сам то знову брався до Києва зустрічати старшого свого брата Ізяслава, який повернувся після вигнання й криваво скарав киян, то бігав до брата Святослава, з яким змовився, щоб вигнати Ізяслава, може, й назавжди з Києва, раз той не зумів тривко сидіти на столі великого Ярослава, отця їхнього, не дав ладу землі, не прогнав з неї половців, мстився на киянах аж так, що навіть ігумен Печерський мав утікати до Святослава в Чернігів.

Тоді як Ізяслав дбав лише про те, щоб повернутися на київський стіл і привів із собою полки польського князя Болеслава, Святослав самотою, з малою дружиною розбив коло Сновська дванадцять тисяч половців і став славен у землі своїй. Всеволод, хоч за життя Ярослава вважався найрозумнішим із синів і був найулюбленішим чадом великого князя, тепер ніяк не міг знайти собі місця, уже навіть син його Мономах ставав славніший за власного вітця; життя Всеволодове порушилося по смерті першої дружини, він метався туди й сюди, бігав із волості у волость, ніде не міг нагріти місця, кидався то до Ізяслава, то до Святослава, але старший брат був, може, й добрий чоловік, та мав лихих синів, надто ж старшого Мстислава, який не любив нікого й нічого на світі, отож не любив і свого високовченого стрия. Святослав же, виказуючи, коли треба, хоробрість, ніколи не забував про себе й зумів намовити Всеволода проти Ізяслава; молодші брати пішли» на Київ, сіли спершу в Берестові, а коли Ізяслав виїхав із города, то Святослав перейшов до Киева, а Всеволоду віддав Чернігів.

За час цих метань народила нова княгиня Всеволоду сина Ростислава й доньку, яку названо по-грецьки Євпраксія, що значило: «Щаслива».

Дружинник Всеволодів Жур, хоч і з деякою прогайкою, але зумів-таки влучити хвилю й витягти з наддніпрянської пущі оту вогнистооку дівчину, яку запримітив, коли шукав жону для свого князя. Однаково ж дівчина не мала куди податися, сиділа в глухій своїй лісничівці й ждала, чи проб'ється хто крізь пущу й умкне її в широкий світ. Жур пробився раз, побачив, уподобав, поцілував, звелів ждати, згодом пробився ще раз, посадовив на коня- і ось уже вигиниста чорнява лісовичка стала Журиною і вже спородила дружинникові сина, якого названо, аби не ламати занадто голову, Журилом.

І чи то запримітив занадто вродливу дружипницьку жону не байдужий до краси високоумний князь Всеволод і запрагнув мати її завжди перед очима, чи то свіжоспечена княгиня Анна зледащилася за ці три роки аж так, що геть забула своє походження, свого веселого батька Ясеня, свої предківські звичаї, забула про вигодуваного нею первенця свого- сина Ростислава, хоч як воно там було, а тільки сталося так, що Журину взято до князівського бабинця годувальницею маленької Євпраксії, і ось мала княжна, підростаючи, зватиме Журила «братиком», як і старшого княжича Ростислава, а просту дружинницьку жону Журину- «мамою», тоді як свою справжню матір Анну- «княгинею». Бо не та мати, що народила, а та, яка вигодувала.

Євпраксія озиралася довкола з подивом, обуренням і розпачем. Вона вслухалася в гамір і колотнечу валки і ще й досі не йняла віри, що від'їжджає від Києва далі й далі, від'їжджає з рідної землі, прямує в якусь незвідану далеч, полишає все знайоме до схлипу в горлі, полишає своє дитинство, саму себе. А що ж тоді везе?! І хто біля неї, і що попереду?

Генріх Штаденський, названий мужем здаля й непевно, прислав, окрім сповідника, що мав бути також за тлумача, ще невеличку дружину з шести рицарів та сьомого воєводи, високого, вельми спесивого, хоч і привабливого лицем Рудигера.

Саксонці відзначалися червономордістю; залиті пивом по самі очиська, вони так і липли до повозів з бочками, пили й плямкали од самого Києва, плямкали навіть уві сні, кректали від вдоволення, не могли нахвалитися київським пшеничлим пивом, та ще й не простим, а князівським, бо коли везеш княжну, то й пиво має бути відповідне. Рудигер, зовсім юний і, може, навіть сором'язливий десь там у душі, зовні намагався не відставати від своїх кнехтів, так само обпивався пивом до різачки в міхурі, розплямкано вигукував щось, пиндючився без міри.

Київські дружинники, числом вісім, дані Євпраксії для супроводу в далеку Саксонію, знай посміювалися з обпитих саксонців та виспівували лукаво:

Котилося яблучко до города,

А хто ж його взяв? Воєвода!

Натякали тут на отого графа, що винюхав аж так далеко гарне дитя Всеволодове- дитя зрівнювалося з яблуком, а графа, не маючи в пісні такого кострубатого слова, звано за звичкою воєводою, і справжній воєвода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свій карб і в гадці не мав ображатися, бо належав до людей вдачі незлобивої, сказати б навіть- веселої, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття.

Кирпа дістався князеві Всеволодові від князя-колотника Олега Святославовича, він відбув зі своїм князем усі мандри й пригоди, які досі випадали на долю Гориславовича (як звано Олега в народі), але все це було колись, все це лежало поза межами пам'яті малої Євпраксії, вона могла сприймати людей зі свого оточення лиш як набридливі або приємні з'яви, не бачила за ними нічого, декого й зовсім не помічала- були для неї й не людьми, а мовби тінями. Рудигера мала знати, бо справляв обов'язки графа Штаденського при урочистих покладинах і навіть цілував її в ім'я далекого мужа під п'яні крики князівські. А Кирпа просто смішний був для дівчини: якийсь перекошений, одна рука звисає мало не до землі, друга підсмикнута догори, так ніби замахується мечем чи сокирою, плечі в нього теж наперете, сам невисокий, маслакуватий, а рамена аж розпихають корзно, очі світлі, поцятковані, мов пташине яйце, ніс довгий, рот завеликиії і завжди випускає для усміху всі зуби, які має, та ще ж зуби ті великі, міцні, якісь мовби веселі, чи що, аж самій хочеться засміятися, глянувши на Кирпу.

Євпраксія допитувалася в Журини:

- Він чеберяйчик?

- Дитино, то ж воєвода Кирпа.

- А які чеберяйчики?

Про чеберяйчиків розповідала Журина. Давно-давно. Може, й не для Євпраксії, а для свого синочка Журила, та він тепер лишився в Києві, прийнятий після пострижин у князівську дружину- на знак особливої милості Всеволодової, а молода мати мала їхати в чужину з несвоєю дитиною, отак і лишалися чеберяйчики тільки їм двом, і, може, й мали вони тим часом самих чеберяйчиків бодай на малу втіху.

Та тільки ж які вони, ті чеберяйчики? Невже не схожі на вічно розвеселеного воєводу Кирпу?

Євпраксія не давала Журині спочинку;

- Розкажи про чеберяйчиків!

- А розказувала ж тобі.

- Щоразу неоднаково!

- Бо й чеберяйчики неоднакові.

- А чи є вони в цих лісах і травах?

- Мають бути, дитино.

- І скрізь будуть?

- Допоки й землі Руської.

- А тоді?

- Тоді не буде.

- То ми їх покинемо?

- Або ми їх, або вони нас, дитино.

- А я не хочу! Не хочу! Зупиніть усе! Далі не їдемо! Не велю!

І валка зупинялася й стояла день і два, виходили до неї місцеві людове, несли малій княжні квіти, мед, співи, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину.

- Це не чеберяйчики?

У поблизьких од Києва землях навстріч княжні дзвонили, били клепала, гуділи роги, бояри стрічали на межі своїх вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слізьми, дарами й клечанням.

Коли заради примхи Євпраксії затримувався обоз у лісових непрохіддях, то йшли привітати княжну або просто подивитися на неї вуглярі, смологони, лісовики, бортники, косарі, ликодрачі, цюпкарі- нещасні, обдерті, але такі добрі на вид, що дівчина мимоволі приймала їх за чеберяйчиків, відходила душею й веліла їхати далі. А далі пішов люд не те що байдужий, а просто темний. Чийого ми князя? А хто ж то відає? Княжна київська проїжджає нашими пущами? То й хай собі. Були непомітні, мовби й неприступні, як ніби справді чеберяйчики. Бо чеберяйчиків теж ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав. Пастухи? Але пастухи ліниві од природи або від призвичаєння, тому ніколи й не надибують чеберяйчиків, хоч вічно шукають загублену худобину.

А чи існують взагалі чеберяйчики і які на те докази? Вони існують більше ніж будь-що. Можна б навіть стверджувати, що вони вічні, бо породжені уявою. Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку, витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина.

А яка ж правда про чеберяйчиків?;;

Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного- однаково, що побачити всіх. Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Мабуть, вони просто є. Не живуть і не вмирають, а присутні на сім світі завжди, як правда й мрія. Бо що таке життя? Іти до смерті неминуче. Вмирати в часі, рухаючись разом із ним. Для чеберяйчиків час не рухається. Вічність нерухома, як ставкова вода. Завжди і нині й навпаки, їм притаманна вічна сучасність, як богам. Але вони не боги, бо нікуди не йдуть і ні в що не втручаються. їм невідомий поквап, не знають вони метушняви, колотнечі, все узгоджують із сонцем, з місяцем, з порами року, з їх повільними змінами. Вічний колобіг.

Чи є в них діти й дорослі? Ніхто не знає. Коли не вмирають, то нема старощів, а коли нема старощів, то навіщо рости? Мабуть, вони завжди молоді, бо тільки молоді вважають себе безсмертними.

Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів. Коли так, то знають їх добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелітаючи з місця на місце, щоб повсюди зустрічати людей, визираючи з-під кожного гриба, з-під кожної ягідки, з-під кожного листочка.

Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. Ще- розносять вони звуки. Луна- то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає. Скажімо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловіка. Або...

Чи є в чеберяйчиків золото? У них є навіть те, що до часу приховане від людських очей. Усе сховане під землею й під водою, бо то найліпший сховок.

Чи є в них імена? Чи плачуть вони і чи лякаються? Чи мають спогади й молитви? Чи існує серед них любов? 1 чи є в них книги про непотрібність усього сущого й про необхідність усього сущого?

На це не може бути однозначних відповідей. Бо чеберяйчиків багато й вони хоч і однакові, та водночас і різні. Одні весь час ждуть чогось страшного, як ми- кінця світу. Другі сміються. Треті плачуть. Четверті тягнуть до свого житла всілякий надібок. П'яті люблять одягатися. Шості люблять роздягатися. Деякі лякаються темряви. Інші бояться тиші. Ще інші не переносять самотності. Але все це мудрі переляки. Гірше з тим, хто з переляку став невидимим навіть для самих чеберяйчиків. Тоді цим переляканим вішають на щию дзвіночки, щоб їх принаймні було чутно, коли вже не видно. Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снігів- умреш від тиші й таємничості. Адже світ, хоч і дивний, але таємничий, і на це нема ради. Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло.

Вони неймовірно терплячі, позбавлені злостивості, а коли так, то й не виказують своєї влади. У них кожен робить що хоче, нема слухняності й покірливості, але б розуміння потреб.

Чи в в них дурні? Важко сказати. Бо дурні завжди мовчать і ждуть, щоб їм сказали, що слід говорити.

Чи є в чеберяйчиків князі, тіуни, дружина, восьмин-ники? Коли е насправді якийсь старший над іншими, то щоразу плаче, як вимушений завдати комусь прикрість. А той його втішає. Влада виявляється в бажаннях, але ж у чеберяйчиків немає окреслених бажань. Коли, скажімо, хтось із них хоче понюхати квітку, то він ніколи не знає, яку саме. Тоді для визначення бажаної квітки збирається рада витончених примх, в яку входять чеберяйчики з потрібним досвідом і суворо обмеженою уявою. Бо необмеженість неприпустима, вона веде до зіпсуття. Заведе іноді занадто далеко. Відомо ж, що примхи в чеберяйчиків, хоч які несподівані, крутяться в усталеному колі узвичаєнь. Скажімо, ті, що живуть у травах, одягаються травами, харчуються травами, лікуються травами, насолоджуються травами. Все дуже просто. І кожен повинен жити просто, як усі чеберяйчики, тільки мудріше. Змагання в мудрості. А мудрість- це обмеження. Для того й існує рада витончених примх. Влади в чеберяйчиків немає, бо там над усім панує думка. Коли ж стикаються думка і влада, то думка, що від природи гнучкіша за владу, завжди зможе уникнути, вислизнути і часом наробити лиха. Ліпше не допускати таких небажаних зіткнень. Для цього в чеберяйчиків так само слугує рада витончених примх. Але ж ведеться так, що лише влада встановлює, хто мислить слушно й правдиво? Не в чеберяйчиків. Правда породжує неспокій, а вони над усе цінують спокій. Вони дарують його людям. Може, на те й існують у нашій землі.

А коли ти полишиш свою землю, що тоді? Тоді чеберяйчики теж полишать тебе.

І не помітиш цієї страшної хвилини, бо ж ніколи не бачила чеберяйчиків.

Лише через багато літ великий поет твого народу першим побачить чеберяйчика, а щоб йому повірили, то назове його... зайчиком:

Ой на горі-горі

сидить зайчик.

Ніжками чеберяє,

ручками чеберяє-

чеберяйчик.

Справді-бо: які ж ручки в зайчика? Чеберяйчик- і більше ніхто інший.

Та про поета тим часом не могли ще знати ні мамка Журина, ні мала Євпраксія.

Євпраксії хотілося забути, що вона княжна,- стати б знов дитиною і повірити, що то чеберяйчики послали з нею отого усміхненого від вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тоді б не чулося сумних виспівів про те, як «віддавали молоду в чужодальню сторону», а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на коні повз їхній сріблом кутий повіз: «Не журись, Журино!»

Гикало щось у коневі, гикало мовби й у самому Кирпі- дике й відчайдушне.

Князі люто гризлися за владу й славу. Кожен був задоволений самим собою і не дбав, чи хтось задоволений ним самим. Не лякалися ні бога, ні чорта, ні людських настанов честі й совісті.

Літописець мав би записати: «Князі гризлися за владу, мов вовки». Та лякливе його перо не зважувалося на таке, виводило лише: «Бога забули». Але ж бог- на небі, а на землі- королі й князі. Коли Ізяслава кияни ганебно вигнали з Києва за те, що не зміг захистити землю від чужинців, він невдовзі повернувся з військом польського князя Болеслава Сміливого, відомстив киянам, у кожному бачив свого прийшлого ворога, може, й супроти рідних братів мав лихі наміри- хто ж те знав? Зате брат його Святослав, який сидів у Чернігові, збагнув, що той самий Болеслав польський ще з більшою охотою поміг би здобути київський стіл йому, Святославу, бо ж мав жоною своєю доньку Святославову Вишеславу. Може, Святослав не просто думав про таку можливість, а й заручився словом Болеславовим, може, наштовхнула його на такі думки молода його дружина Ода, графиня саксонська,- про все те літописець міг би відати, але знов же таки лякливо змовчав, хоча згодом і вимушений був занести в пергаменти: «Святослав же бе начало вигнанью братню, желая большее власті».

Святослав відчув силу, коли вдалося йому, як сказано вже було, з малою дружиною розбити коло Сновська дванадцять тисяч половців. Тоді прикликав із Переяслава брата свого Всеволода, найученішого, тихого, богобоязливого. Зустрів пишно, багато хвалив Всеволода, хвалила й княгиня Ода, руда білотіла саксонка, хвалили переяславського князя високовчені мужі, яких Святослав зібрав у себе в Чернігові для уложення «Ізборника» всіляких мудростей; влаштовано було багатоденні лови, тоді почалися учтування, де хвалено князів обох і Антонія Печерського, який утік з Києва від гонінь Ізяславових, що, виходить, розповсюдилися не тільки на простих киян, а й на високих отців церкви, людей святих. Святослав, кругловидий, з великими вусами, з підстриженою бородою, чубатий, як варяг, хилився до напахченого ромейськими пахощами Всеволода, запально шепотів: «Розумна справедливість вимагає, щоб найсильніші були приборкувані й щоб завдяки тому принадність миру й тиші розповсюджувалася однаково на всіх. Ізяслав хоче лиха й нам, брате, коли не випередимо його, то прожене він нас». «А що скажуть люди?»- обережно поцікавився Всеволод. Хотів ще додати: «А бог?», та Святослав не дав йому докінчити, ударив шепотінням ще запальнішим: «Люди? А що вони казали, коли виступав я супроти половців? І що б сказали, аби побіг з поля під Сновськом? Коли ти їм даєш князя смиренного, вони називають його нікчемним; коли пропонуєш чоловіка з характером гордим, зовуть його пихатим; коли візьмеш неосвіченого, його засміють; коли ж навпаки буде вчений, як ти, його вченість примусить говорити, що надутий він чванством; коли буде суворий, його ненавидітимуть, як жорстокого; коли ж схоче бути поблажливим, звинуватять у надмірній слабкості; простого зневажатимуть, як слухняного пса; сповненого проникливості відтрутять, як хитруна; коли він точний, його назовуть дріб'язковим; коли він уміє прощати, звинуватять у недбальстві; коли в нього тонкий ум, йому припишуть марнослав'я; спокійного вважатимуть лінивим; коли поміркований, так і знай, що назовуть скупим; коли їстиме, щоб жити, прозвуть ненажерою; коли ж стане пеститися, звинуватять у лицемірстві. Чи ж можна вгодити людям?»

«А бог?»- усе ж зумів прохопитися крізь оту зливу слів спокійний Всеволод. «Лиш те святе, що не може бути порушене ніякою ворожнечею,- відповів уже спокійніше Святослав.- Ізяслав же сповнений ворожнечі до всього, нікому не вірить, усіх запідозрює після того, як прогулявся аж до Болеслава. Задалеко бігав, аби ми з тобою, брате, могли сидіти тепер спокійно. Чи волієш побігати ще далі за Ізяслава?»

Брати з'єдналися дружинами й пішли проти Ізяслава. Спокійно сіли в Берестові, послали старшому братові вимогу: «Виїзди з Києва!» Куди- не казали, бо той уже знав, як і куди втікати, коли виганяють. Тільки й того, що виганяв спершу простий люд, тепер- княжі брати. Всеволод ще раз спробував повести примирливі розмови зі Святославом, але той при мовчазній присутності своєї княгині, яка, здається, так і не завчила бодай одного руського слова, відповів своєму високовченому братові так само вчено: «Що суворіша істина, то більше обурює проти себе той, хто її проповідує у всій оголеності».

Святослав сів у Києві, Всеволоду віддано Чернігів, Ізяслав побіг у Польщу, а тоді аж до германського імператора Генріха.

Донька Всеволода Євпраксія мала годі два роки. Занадто мала, аби на неї витрачали атрамент і пергаментні хартії літописці. Згадувано про старшого брата її Володимира Мономаха, що на той час уже вславився своєю відвагою й справедливістю, зате нічого не знайдемо про чотирилітнього брата Ростислава і чотирнадцятилітню вже тоді сестру Анну, звану просто Янкою.

Янка, як і Мономах, була донькою Всеволода від ромейської царівни Марії, тож і не дивно, що вже восьмилітньою заручено її з сином ромейського імператора Костянтина Дуки, теж Костянтином. Царська кров мала з'єднатися з царською ж. Ромейський царевич підростав у далекому Цареграді, мала княжна в Переяславі ждала, коли сяде на уквітчану червону лодію під золотим парусом і попливе за Руське море. Незабаром прийшли вісті про смерть Костянтина Дуки- імператора і про те, що василевсами проголошено трьох його синів- Михаїла, Костянтина й Андроника, а що були малолітні, то встановлено регентство над ними матері їхньої імператриці Євдокії. Так Янка отримала можливість стати згодом одною з імператриць за умови, що в Цареграді правитимуть три брати-василевси, чому підтвердження вже було в недалекому минулому, коли за часів Ярослава ромеями правили брати- імператори Костянтин і Василій Македоняни. Однак восьмилітня Янка побула «імператрицею» лише одне літо, бо престол у Цареграді захопив Роман Діоген, який незабаром потрапив у полон до турків-сельджуків, після чого цареградці викричали василевсом уже не трьох братів Дук, а лиш - одного Михаїла; Костянтина й Андроніка разом із матір'ю їхньою Євдокією відправлено, щоб не заважали й не чинили чвар, до монастиря- захід знов же таки звичний для передбачливих ромеїв. Це сталося тоді, як у Києві була колотнеча з поверненням Ізяслава, Всеволод переживав каламутні дні, не мав змоги подбати про дванадцятилітню свого доньку, та й що б міг удіяти? Заручена за ромейсъкого царевича, що став тепер малолітнім монахом,- виходила, теж мала посвятити себе богові- цього вимагала князівська гідність. Аби той ромейський царевич помер, вважалася б вдовою недійшлою, тепер же мала розділити його долю. І мов на відшкодування такої тяжкої втрати для князя, того ж року народилася донька Євпракеія від нової княгині. Янка мала б зненавидіти свою зведену сестру від першої появи на світ, бо оте «Євпракеія», тобто по-грецьки- «Щаслива», кололо їй очі, натякаючи на власну долю, несправедливу й тяжку.

Літописцеві було не до душевних порухів малих княжен. Він-бо не встигав простежити за тим, як металися по землі князі, як племінники гризлися з дядьками, як спустошувалися землі від раті й продаж, як горіли городи, убожіли цілі волості.

Занотував літописець, що через три роки після захоплення київського столу Святослав помер від болячки на карку, яку розрізали досить невдало. Після смерті тіло Святослава перевезено до Чернігова й поховано в соборі Спаса- уперше київського великого князя поховано було поза Києвом, а ігумен Печорський Стефан навіть не велів поминати його в монастирі, бо ж «через закон седишу на столе».

Жона Святослава саксонка Ода повернулася до своєї землі і ось за кілька літ, мабуть, згадавши про малу Євпраксію, порадила родичеві своєму маркграфу Генріху Штаденському посватати київську княжну, з'єднати своє багатство з київським.

Чому Всеволод, який був тоді вже п'ять літ великим князем київським, згодився послати доньку в жони чоловікові, може, й багатому, але ж такому, що не міг ніяк дорівнятися значенням своїм і становищем його доньці? Ніхто йе знає того, коли ж літописець і знав, то промовчав, вичікуючи, що з того вийде, і лиш згодом, через багато літ.зробив запис у хартіях про смерть Євпраксії, коли вона після тяжких поневірянь повернулася на рідну землю.

Та де ще той далекий рік, а тим часом дванадцятилітнє чисте й чесне дитя мало на догоду й вдоволення когось їхати в далеку далеч, і світ для нього поймався слізьми й безйадією; усі, хто оточував дівчинку, були безмірно старі, весь світ мовби постарів, а попереду теж могли ждати її лиш старощі й безнадія.

Її назвали Євпраксією, що означало: «Щаслива», і тепер це видавалося тяжкою насмішкою.

Був місяць червень, місяць згуби чеберяйчиків, коли в лісах викопують кущі дивала й, розлякуючи чеберяйчиків, струшують коріння, збираючи червець. З ч'ервеця робиться барва для можних світу сього, для шат князівських і королівських, червець збирають купці й везуть у світи, у багряних шатах викрасовуватимуться ті, хто міг здобутися на купівлю цієї барви, і нікому не буде діла до того, як і де добувається червець, в якій нужді живе той люд і який щороку виникає переляк і страждання серед чеберяйчиків, бо ж для них смерть кожного кущика, кожної галузки відбивається болем і стражданням.

Абат Бодо, вузькодосий і гостроокий сповідник і тлумач Євіпраксії, тяжко зносив незгоди путі, надто ж скаржився на цю дивну й дику, як на його розуміння, землю. Жаби заважали йому молитися, комарі доїдалися до кістки, від боліт, здавалося, вже зовсім осліп, незмірні простори, безмежні пущі, свавільні ріки- усе це сповнювало абата Бодо покірливим відчуттям своєї малості й безсилля. Він розпачливо хапався за думку про бога, але з жахом відчував, що в цій землі не помагає навіть бог, бо він чи то втонув у бездонних болотах, чи заблукав на манівцях між чорнолісами, чи був розметений свавільними могутніми ріками. Київський сповідник мав би каратися тяжче свого саксонського співбрата, бо ж один повертався додому, у лоно своєї церкви, у звичність і усталеність, тоді як другий мандрував світ за очі, полишав рідну землю, їхав у непевність і невідомість. Але київський священик, поблискуючи золотим хрестом на заношених рудявих шатах, не дуже переймався тим, що ждало його попереду,- мандрував разом із своєю княжною охоче й навіть мовби звеселено, як отой дивний косоплечий київський воєвода, який знав лісові ходи, уміло знаходив князівські осади коло мостів і на шляхах, і вже йому там палено вогонь, печено хліби, ставлено мерщій пиво. І воїни в того воєводи були якісь прості й весело-приступні, саксонці ж відзначалися задерикуватістю, зухвальством, непокірливістю, а вже барон Рудигер, що вважав себе у всьому намісником графа Генріха, доводив абата Бодо до крайніх меж душевної вичерпаності. Саксонці, знай, обпивалися й об'їдалися, допізна сиділи довкола вогнищ, варнякали всіляку гидоту, реготали від соромітницьких розповідей, не мали сорому перед служителем бога, може б, стримувалися бодай перед жінками, але в обозі, окрім княжни Євпраксії та Журини, не було жодної жінки, аби не викликати колотнечі серед чоловіків. Абат Бодо страждав безмірно. Лайка й регіт, похваляння й чавкання, чорні розкричані роти в зблисках міцних зубів, клекітливе хропіння, сморід від немитих чоловіків, солодкаво-нудотний запах кінського поту, зітхання волів, скавучання псів, яких кусали блохи, ревіння верблюдів, що тужили за сухими степами,- такі були ночі. А ранком саксонці звірячо позіхали, потягалися з тріском у суглобах, продирали горлянки лайкою і новими похваляннями. Рудигер надягав лискучий панцир, чіпляв коштовні прикраси і йшов питати княжну, як спалося, був нестерпно-зухвалий, як завжди. Княжна того не зауважувала, зате абат Бодо щоразу намагався злагіднити грубіянство Рудигера, бо хіба ж не покликані служителі бога на землю, щоб усе злагіднювати, трудне робити приступним, гірке- солодким для вищих користей?

Рудигер недбало поплескував абата по плечу, від чого Бодо щулився і карався ще більше, а свавільний недорослий барончик простував до своїх кнехтів, обмірковуючи якусь забаву на майбутній день- довгий, втомливий і нестерпний, якщо не скрашувати його то тим, то іншим.

У Києві Рудигер заступав самого графа Генріха фон Штаде, одягнений в золочений графський панцир, з коштовним мечем, з величезним німецьким шоломом на зігнутій у лікті лівій руці, став він разом з одягненою в багряні, ткані сутим золотом шати малою Євпраксією під церковне благословення, яке було мовби й справжнім, але й не могло вважатися доконче справжнім, бо ж не сам граф Генріх стояв у церкві Софії, а лиш його повноважний замінник. Звичай був такий, що не випадало, аби можновладець виїздив за межі своєї землі для взяття шлюбу, водночас невіста теж не могла мандрувати до свого прийшлого мужа без належних зашлюбин. Тож і заступав володаря його посол, який мав на якийсь час ставати мовби другою іпостассю свого хазяїна. Рудигер, що дорівнювався графові Генріхові й віком, і походженням, і багатствами, а може, й нахабством, залюбки згодився відбути далеку подорож до Києва; мов справжній жених, стояв серед золотого блимання свічок у розспіваній Софії, посипано його разом з малолітньою невісток житом, пшеницею й усякою пашницею, приймав він дари і вручав князеві Всеволодові віно за Євпраксію, зі смаком і вмінням учтував з князями й боярами, слухав пісень про хміль і про «подушечку», разом з невістою відведений був у князівську ложницю, щоб сповнити належним чином звичай покладин, бо ж тільки тоді шлюб вважатиметься справжнім і доконаним і княжна зможе вирушати в далеку путь до свого мужа.

Покладини вважалися здійсненими, аби лиш посол доторкнувся коліном до ложа, але знахабнілий Рудигер захотів повалятися на князівських перинах, застелених парчею; він вказав зляканій і розгубленій Євпраксії на широке ложе, кинув посередині оголений меч, завалився на перини просто в панцирі, і ось так лежали якийсь час, розділені лише оголеним мечем,- зіщулена й перестрашена дванадцятилітня золотоволоса дівчинка, у самій сорочці з тонкого, майже прозорого полотна, і довготелесий баронисько, закутий у залізо, в грубих чоботях, з нахабним усміхом на ще молодій, але вже достоту заматерілій мармизі.

Князі Всеволод, княгиня Aннa, високі гості, які за звичаєм умовних покладин перебували в ложниці, вимушені були мовчки і покірливо спостерігати все те, вдавати захоплення й радість, а Рудигер від того ще більше розвипячувався і вже навіть пробував у своїй сп'янілості перекотитися через меч до Євпраксії, пригнітити її кволеньке тільце своїм нещадним залізом.

Але князь Всеволод сказав тихо: «Годі!»- сказано ж було так, що баронисько вмить підхопився з ложа. Київський князь славився вченістю, його хвалили за добрість, за любов до святощів і до людей святих та церков з монастирями, однак той, кому треба було знати, відав ще и про те, як при цьому князі, що кохався в ромейських звичаях, випікано очі непокірливим, як виламувано зуби тим, хто не дотримувався встановлюваного церквою посту, як роздирано людей між деревами, як топлено в ополонках з і непослух і непокору. Рудигер, хоч недійшлий віком, мав знатії все про київського князя, тож і скорився одному лиш його тихому нагадуванню: «Годі!»

В путі над Рудигером не було нічиєї влади. Євнраксія? Але ж він мовби сповнює обов'язок її мужа, принаймні до тої хвилі, коли впаде перед замком Генріховим передбрамний міст, розчиниться брама й задуднять старі дубові дошки мосту під копитами коней. Не міг зважитися вигадувати веління для Євпраксії, відбувався ранковими й вечірніми поверховими чемностями, які, треба визнати відверто, давалися йому нелегко, зате поза тим вже ні від кого не залежав, збував неувагою і нехіттю абата Бодо, вигадував усілякі забави зі своїми кнехтами, з яких вирізняв найбільше кнехта на ймення Хундертхемде, тобто «Сто сорочок», бо той рицар усе, що здобув чесно чи безчесно (хоч і важко сказати, де й коли рицар міг добути щось чесно), носив на собі: сорочки надягав одну на одну, корзна так само, чоботи, зброю, посуд в'язав до сідла, напихав у торби, якими його чорний бахматий кінь обвішаний був, як городнє опудало брязкальцями.

Ні в Києві, ні у виснажливій цій путі не зміг Хундертхемде доп'ясти чогось путящого, бо коштовності пильно оберігалися в церквах і на князівських дворах, хутряний звір не давався до рук серед літа, не кажучи вже про те, що в літнього звіра й хутро нікчемне, руські невісти якось уміло вислизали з рук у здобичливих кнехтів, і Хундертхемде так і не спробував жодної з місцевих приваб.

Тепер їхали вони краєм, де люд добував загадковий червець, сушив його на ряднах, готував для купців дорогий барвник. Хундертхемде спробував був набити кілька торб сушеним червенем, та збагнув незабаром, що з того мало поживку, бо хитрі русичі не казали, що ж треба ще зробити, щоб червець став отою червоною барвою для одягу, і кнехт з прокляттями й під регіт своїх товаришів вимушений був спорожнити свої торби, бо везти в Саксонію отих сушених черв'яків було однаково, що набити стільки ж торб саксонською вайдою, з якої, коли знаєш і вмієш, можна виготувати досить цінний синій барвник, та все ге, бач, відоме лиш оцим землериям і зомлесидам, а не вільним рицарям, які покладаються лиш па вірність ока, міць руки й гостроту меча.

Аж нарешті доля змилосердилася над Хундертхомде, і якось, уранці, коли ще лісові пташині щебети не поглинуті були клекотом і диханням валкії, прискочив він до Рудигера, розчервонілий, з вилупленими очима, запінений від жадібності й зажерливості. Не міг вимовити слова, липі показував кудись наперед товстою рукою, тяжко відсапував, так ніби не на коні їхав, а ніс коня на власній спині.

- Що?!- спитав згодом Рудигер.

- Там,- пробелькотав Хундертхемде,- там он...

- Грабіжники? Хундертхемде сплюнув з недогадливості молодого барона.

- Там же ж!- страждаючи, здобувся він на вигук.

Валка лиш ладналася в путь. Торочено сакви, запрягано волів і коней, вози, наладовані небаченими багатствами, знов мали вирушати в свій похід; кожен із саксонських рицарів, сам Рудигер уже давно назирили собі той чи той віз і ждали тільки, коли обоз опиниться серед знайомих гір, щоб відчепити від валки уподобане, але про те кожен думав осібно, не змовляючись з іншими, те належало до тайнощів, і коли Рудигер уподобав собі повіз із золотими чашами й блюдами, а Хундертхемде- з чорними рідкісними хутрами, то не міг про те довідатися ні бог, ні диявол, отож молодий барон не мав запідозрювати у дурнуватому вигуку кнехта натяку на те, що настав час переполовинювати валку й що саме він, Хундортхемде, знайшов для того підхоже місце.

- Ну, що тобі?!- вже розгнівано перепитав Рудигер.- Там галявина... Галявина з коноплею. Серед лісу... І конопля, як ліс,- Хундертхемде геть знесилився від такої тривалої мови.

- Конопля?- єхидно поглянув на нього Рудигер.- Ти хочеш сказати, що нанюхався коноплі й одурів? Але ж ти ніколи не відзначався великим розумом. Здуріти може розумний чоловік, а ти- Хундертхемде.

Саксонці досхочу посміялися над дотепом свого барона, однак Хундертхемде не образився. Він під'їхав до Рудигера, сказав йому майже пошепки:

- Посеред коноплі... стоять...

- Ну?- барон поглянув на кнехта вже трохи стривожено.- Хто стоїть?

- Стоять... У королівських шатах... Багряно-червоні тати... Неймовірне багатство...

- Хто стоїть?- засичав знетерпеливлено Рудигер.- Ти хочеш сказати: нас хоче перехопити якийсь король? Забрати всі ці незліченні багатства?..

- Червоні шати... Новісінькі... стоять,- у Хундертхемде вже не було сили пояснювати нетямкуватому баронові.- Стоять посеред коноплі... Може, ці слов'яни відганяють горобців... Опудала... Але в новісіньких королівських шатах... Ціла здобич жде нас, бароне.

- І ти це сам бачив?

- Сам. Ще хіба лиш бог всевишній, та то вже знає наш абат Бодо.

- Тоді чому ж не забрав тих шат?

- Бароне, їх надто багато!

- Навіть для тебе, Хундертхемде?

- Навіть для мене!

- Тоді їдьмо вдвох!

Вони вдарили коней в боки й поскакали поперед валки. Ніхто не встиг за ними, та й не намагався того робити.

Галявина справді небавом відкрилася їм за високими березами, була довга й вузька, протилежний край її губився десь далеко, вдарив з галявини густий дух зелених зарошених конопель, дивно стеблистих, чорно-зелених, могутніх, мовби то й не коноплі, а якась лісова дика рослина, і над непробивною гущавиною звабливо червоніли справді королівськими шатами непорушні опудала. Сонце било з-за дерев просто на червінь тих шат, і на зеленому тяі рослин, у ламливій непорушності опудал навіть такі низькі душі, як Рудигер і Хундертхемде, готові були побачити цілий казковий світ ще живих і давно вмерлих володарів, які навіщось зібралися сюди з усієї землі, зодягнені в пай-коштовніші строї, кожен клапоть з яких вартий був цілого села, а то й города. І що далі стояли опудала по галявині, то дужче яскріли на них багряні шати, то коштовнішими видавалися, то більшим володарям малися б належати.

- Бери тут, а я подамся далі!- гукнув Рудигер і погнав коня напролом крізь коноплю.

Галявина, сказано вже, була вузькою і довгою-довгою, як сон, якийсь час Хундертхемде вимушений був скакати за своїм бароном, тоді звернув до першого опудала, щоб обдерти його з усією вмілістю, на яку був здатен, а Рудигер поскакав далі й далі, проламлюючись крізь стіну конопель, метаючись між непорушною червоною сторожею, прямуючи до найдальших опудал, які чомусь припали баронові до смаку найбільше.

Так і не отямившись від незбагненності цієї, може, єдиної в його забіяцькому житті пригоди, Хундертхемдс обдер одне опудало, недбало запхнув червоне князівське сукно до шкіряної торби, взявся був за друге опудало, щоб обдерти його ще з більшим спритом, як якась сила змусила його поглянути на барона. Не була то цікавість, а скорше заздрість і звичайне вояцьке намагання пересвідчитись, чи Рудигеру не дістанеться більше, однак барона він не побачив, побачив лише його коня, який, мов сліпий, скакнув ще двічі чи тричі вперед, тоді вдарився назад, крутнувся на місці, схарапуджено кинувся вбік. Рудигера не було видно. Впав з коня? Заплутався в коноплі? Побачив щось на землі? Хундертхемде не роздумував, бо ніколи не відчував у собі до того покликання. Він просто вдарив свого коня острогами і погнав туди, де крутився кінь Рудигера.

Барон лежав серед потолоченої коноплі обличчям униз, у шиї в нього стирчала коротка цупка стріла, він уже навіть не харчав, кров, яка, мабуть, першої миті вдарила потужним струменем з рани, тепер лиш тихо цебеніла, усе було таке загадкове й несподіване, що Хундертхемде навіть не встиг злякатися або подумати, що для нього так само приготовлена кимось хижа стріла. Він озирнувся знетямлено, але водночас і з належною пильністю, та не помітив нічого. Тихо біліли зі всіх боків галявини високі густолисті берези, запаморочливо пахла конопля, червоніли над нею містично-коштовні опудала, з-за беріз від недалекого шляху з-під сонця іржали коні, іскрилося в росах все довкола, молоком повнився цей руський ранок, який обіцяв бути таким розкішним для здобичливих саксонців, а став ранком смерті.

І зненацька на Хундертхемде напав дикий ляк.

- А-а-а!- закричав він, мовби криком прагнув відігнати від себе ті нечутні й невидимі стріли, які конче мали прилетіти на цю галявину, й погнав коня до беріз, до шляху, до своїх саксонців, готов був падати в багно до ніг узькопосому абатові Бодо, аби лиш вискочити звідси живим, вирватися, врятуватися.

Догнав своїх, не міг мовити слова, крутив зшаленіло бульками, хапав повітря, жалібно хлипав ротом, його ніхто її не питав ні про що, тоді він сам здобувся на слово, вичавив з себе те саме, що казав недавно Рудигеру:

- Там...

Тільки тепер це «там» сповнене було жаху, суцільного здригання, було в цьому щось таке потойбічне, що, не змовляючись, київські дружинники й саксонські рицарі вдарили своїх коней і кинулися за берези, і вже лиш там побачили, що сталося, тоді обскочили всю галявину, обніїшіюрили все довкола, оглянули кожну березу. Ніде нічого. Ні сліду, ні знаку, ні духу чийогось. Мовби та стріла впала з неба і призначена була саме для Рудигера, бо ж одна-єдина з невідомості, а вже для такої знікчемнілості, як Хундертхемде, то не дісталося навіть стріли.

Кнехт пробував щось розповісти, белькотів про якісь королівські шати, про багряниці й скарлати, але посеред коноплища стояло кілька старих опудал. Сміх і сльози!..

Кнехта поставлено перед княжною Євпраксіею. Безладно бурмотів він про багряні шати на галявині, абат Бодо тлумачив недоладну мову Хундертхемде, кнехти реготали до сліз, неспроможні стриматися навіть перед лицем смерті свого барона, це вже й геть розтелесувало невдалого шукача пригод, він кинувся розстібати свою торбу, нетерплячка тіпала ним, весь заслинився, захлинався й захлипувався, виштовхував з себе злі вигукування:

- Ось... Покажу... Пересвідчитеся!.. Дурні!.. Свині недовірливі!..

Рвав з торби те, що запихав туди зовсім недавно, коштовне скарлатне сукно, князівської гідності шати, висмикнув щось, майнув ним проти сонця, що мало б заяріти на тканині іак, як яріло їм в очах з Рудигером, коли стали сьогодні вранці на краю галявини.

Сонце не заяріло. Ніхто не вигукував од захвату. Бо в руці в Хундортхемде був жмут старої змервленої соломи.

Може, вперше в житті рука ця опустилася розгублено, кнехт злякався ще більше, ніж тоді, коло вбитого Рудигера, й безрадно спитав не знати й кого:

- Як же це?

- Conjuratores non gratis- свідки небажані,- промовив абат Бодо, вбиваючи погляд у землю, щоб погамувати в собі спокусу озирнутися назад, звідки їхали, або поглянути туди, куди прямуг.али.

Про Всеволода записано так: «Князь змолоду був боголюбивий, любив правду, був милостивий до бідних, шанував єпископів і священиків, але особливо любив монахів, давав їм усе потрібно, був також воздержан і за те любимий отцем своїм. У Києві мав клопіт з племінниками, які просили волостей. Він усіх їх мирив, роздавав волості. До цих турбот прибавилися хворощі, старість, і став він любити молодих, радитися з ними, а молоді намагалися віддаляти його від старої дружини, до людей перестала доходити княжа правда, тіуни стали грабувати, брати несправедливо пені при суді, а Всеволод нічого цього не знав у своїх хворощах».

Про Ізяслава ще душевніше: «Був вродливий лицем, високий і повний, норову незлобивого, кривду ненавидів, правду любив, лестощів у ньому не було, прямий був чоловік і не мстивий. Скільки зла йому зробили кияни, самого вигнали, дім розграбували, а він не заплатив їм злом за зло, коли ж хто скаже: він карав Всеславових визволителів, то не він же це зробив, а його син. Потім брати прогнали його, і він ходив, блукав по чужій землі, а коли сів на своїм столі і Всеволод прибіг до нього поконаниії, то Ізяслав не сказав йому: «А ви що мені зробили?» і не заплатив злом за зло, а втішив, сказав: «Ти, брате, показав до мене любов, ввів мене на стіл мій і назвав старшим- так і я тепер не пом'яну першої злоби: ти мені брат, а я тобі, і положу голову свою за тебе», що й сталося. Не сказав йому: «Скільки ви мені зла зробили, а ось тепер настала й твоя черга», не сказав: «Іди куди хочеш», але взяв на себе братню печаль і показав любов велику».

Невже літописець був так засліплений, що не побачив нічого, а чи так дорого йому заплачено за приховування істини, бо комусь надто залежало на тім, аби ввести в оману нащадків? Щоправда, події мовби й стверджують слова літописця, але ж події теж викладено ним саме так, щоб вони слугували для затемнення істини.

Коли вмер Святослав і в його зятя польського короля Болеслава не було вже причини, щоб не помогти Ізяславові знов повернутися до Києва, той дав вигнаному київському князеві військову поміч, і вдруге йшов старший Ярославів син на Київ, щоб, може, ще раз (і знов, мабуть, не своєю, а синовою рукою!) скарати непокірливих киян, але брат його Всеволод, чоловік справді вчений і, може, й незлобивий, коли йшлося про дужих, зустрів його на Волині з невеликою дружиною і без битви поступився місцем, сам запросив старшого свого брата зайняти великокнязівський стіл. Сам Всеволод сів у Чернігові. Туди незабаром приїхав Олег Святославович, вигнаний Ізяславом з Володимира-Волинського, відданого Ізяславовому синові Ярополку. Олег мав батькову вдачу, відзначався здобичливістю й непосидючістю, незабаром метнувся в Тмуторокань, де сидів ще один безземельний, ображений племінник, син покійного найстаршого Ярославового сина Вячеслава Борис. Разом із Борисом, підмовивши половців, племінники вдарили на дядька свого Всеволода, вибили його з Чернігова, чернігівці прийняли радо Олега; Всеволод, побитий і нещасний, разом із малими дітьми вночі втікав з города, біг до Києва, просив помочі в Ізяслава, і той справді, як записано в літописі, пішов на Чернігів, але не так для помочі Всеволоду, як з наміром покарати й провчити племінників.

Була битва на Ніжатиній ниві коло Чернігова, і там загинув Борис Вячеславович, але загинув неспогадано й Ізяслав, бо ніколи не може ніхто визначити наперед перебігу й кінця бодай щонайменшої битви.

Так Всеволод несподівано став великим київським князем, не маючи суперників. На радощах він поховав Ізяслава в Софії поряд з Ярославом, хоч син і не дорівнював ні в чому своєму великому батькові. Але й тут високовчений Всеволод діяв не без користі для себе. Бо ж поховання в Софії свідчило не так про велич небіжчика, як про великодушність наступника, а ще: це був натяк на те, щоб і його, Всеволода, вдячні нащадки поклали саме тут, у цьому найпишнішому храмі землі Руської.

Аби не записано ніяких його безчесних учинків, подбав Всеволод, цілком ймовірно, також про те, щоб змовчано було про ті три літа, які Ізяслав бігав по Європі, торгуючи рідною землею, яку продав і польському королеві, й германському імператору, і папі римському Григорію за єдину ціну: вороття на київський стіл. Будь-якою ціною, будь-якими приниженнями власними й усього народу свого- аби лиш вернутися!

Болеслав польський відмовив у помочі, ще й позбиткувався над Ізяславом, напустивши на нього ласих до поживи воїнів, і ті трохи поскубли київського князя, який вивіз із Києва безліч коштовностей. Тоді Дмитрій-Ізяслав прибув у Майнц і, як записав у своїй хроніці Ламберт Герсфельдський, приніс імператорові Генріху «неоціненні багатства в золотих і срібних сосудах і неймовірно коштовних шатах і просив його, щоб він надав йому допомогу проти його брата, який силою позбавив його влади і утримує її лютою тиранією».

Хоч Київ був задалеко від Майнца, аби імператор Генріх відразу збагнув, за кого подати свою руку, все ж послано було туди посольство на чолі з трірським пробстом Бурхардом. Звелено було посольству запропонувати Святославу покинути стіл, інакше, мовляв, доведеться йому «в найближчому майбутньому випробувати силу зброї й могутності германської держави».

Бурхард був рідний брат Оди, жони Святославової, вже це свідчило про несправжність погроз германського імператора. Коли ж посол розповів київському князеві про клопоти Генріхові з саксонцями й папою Григорієм, то гострий розумом Святослав одразу збагнув, що йому не погрожують- у нього просять. Дружини для помочі він не мав та й не міг послати аж у таку далеч, але багатствами поділився радо. Германський хроніст захоплено розповідав, що Бурхард «вернувся від короля руських з такими багатими дарами в золоті й сріблі й дорогих одежах, що ніхто й не згадає такого іншого випадку, щоб водночас у германську державу було ввезено таку силу-силенну».

Посольство їздило довго, та Ізяслав і не ждав, що воно привезе, а мерщій погнав свого сина Ярополка до самого папи римського Григорія; просив допомоги, обіцяючи взамін зробити Русь леном святого Петра, інакше кажучи, продавав свою землю ще и римській церкві.

Папа допомагав не силою, а словом, слово ж папське втілювалося в послання до земних владик. Обдарував він таким посланням і «Дмитрія, короля руського», себто Ізяслава: «Син ваш, відвідавши город апостольський, прийшов до нас і, бажаючи з рук наших отримати королівство в дар від святого Петра, висловив належну вірність тому ж блаженному Петру, князю апостолів. Ми згодилися на просьбу й обіцянки сина вашого, які здавалися нам справедливими, як тому що дані за вашої згоди, так і по щирості відвідувача, й передали йому кормило управління над вашим королівством від імені блаженного Петра- з тим наміром і побажанням, щоб святий Петро своїм заступництвом перед богом хранив вас і ваше царство і всі ваші блага і сприяв вам до кінця життя вашого утримати царство ваше у всілякому мирі, честі й славі».

Послання вручене було Ізяславові папськими послами, які передали ще багато ненаписаного, і з усього того виходило й геть несподіване. Ізяслав втрачав владу, передану папою Ярополкові, мав прийняти католицтво сам і вся його Русь «за його сприянням». Виходило, що й влади нема, і сприяння подай цим зажерливим римським отцям.

Ізяслава порятувала від остаточного зганьблення й, може, вічного прокляття смерть Святославова. Забувши про свої обіцянки папі римському, Ярославів син кинувся додому, де без перешкод сів на стіл київський, а за два роки, як уже сказано було, поліг у битві під Черніговом і похований урочисто Всеволодом у Софії, так ніби мав перед землею Руською щонайвищі заслуги.

У битві на Ніжатиній ниві поряд з багатьма незнаними й двома князями полягли також знані дружинники княжі Іван Жирославович, Туки, Чудинів брат, Порей і Жур- Всеволодів найдовіреніший чоловік, а водночас і муж Журини, мамки й годувальниці малої Євпраксії. І чи то вже так княгині Анні хотілося спровадити Журину геть з Києва, чи то старші діти Всеволодові Володимир та Янка захотіли пониження своєї молодшої сестри, чи й сам князь з якихось незбагненних міркувань вирішив позбутися своєї вродливої маленької доньки, але сталося так, що Євпраксію швидко й без вагань віддано за саксонського графа, родича Оди Святославової,- вчинок для київського великого князя дивний. Досі прості графині ставали княгинями, тепер княжна мала перетворитися на графиню- не було в тому ніякої честі для Руської землі, не було честі й для Всеволода, глибоко нещасною почувалася Журина, відірвана від свого єдиною сина, мало втішена й тим, що князь узяв його до своєї молодшої дружини, ще нещаснішою за всіх була Євпраксія, хоч і названа була від народження Щаслива.

Зі смертю Рудигера з Євпраксії мовби знято було невидимий тягар. Відчула себе відразу вільною, повернувся до неї світ дитячих захоплень, охоче мандрувала тепер по безмежній землі, не переймаючись тим, куди їде й що покидає, могла милуватися квітами й травами, збирати листя й торішні жолуді, допитуватися в Журини, чи то не чеберяйчики ховаються під жолудевими шапочками. Відкрилася їй якось ніби одразу пуща, йшла назустріч розлегла, темна, в непрохідді трясовин і завалів, в запахах плісняви й гнилизни, повна пташиного щебету, ревіння зубрів, нічних потаємних тупотів, шелестів, трісків, шерехів.

Якось пильніше придивлялася до людей, що сиділи на придорожних осадах. Здичавілі самітники, суміш грабіжників і волоцюг, волохаті, немиті, збайдужілі до світу, який поводився з ними твердо й жорстоко, насилав сніги, бурі, лихих подорожніх, диких звірів, самотність, мор. Ніде не стріли ні жінки, ні дівчини: не могли втриматися серед дикості, втікали з осад, лишали самих чоловіків, бо тим від народження судилася самотність тяжких обов'язків. Одного разу все ж трапилася жінка. Була вже така стара, що й сама не відала: живе чи вмерла давно. Журина розпитувала її, Євпраксія злякано позирала на стару, не вірила: невже на світі буває ще й таке?

Вбиті сини, муж, вона хоче вмерти, а боги велять: «Живи!» І ось живе. Тягне хмиз до осади, зігріваються люди, коли проїжджають, їсть? Що дадуть. Коли довго ніхто не їде? Тоді так живе.

Євпраксія вжахнулася. Звеліла скидати припаси з одного воза, з другого. Стара хитала головою. Однаково не напасешся до смерті. Нема зажерливішого за людину.

Ще довго згадувала Євпраксія стару, допитувалася в Журини: «А взимку? А вночі? Не страшно їй самій?»

Потім забула, може, й назавжди. Бо ж мала князівську голівку, а князівські голови так влаштовані: більше забувати, аніж тримати в пам'яті.

Гостювала в невеличких городках і в таких великих городах, як Лучеськ, де сидів князь Ярополк, були високі вали над Стиром, похмурі вої з довгими списами, густі меди й набридливі молитви. Але не затримувалася ніде, хотіла їхати, просуватися вперед, бачити більше, насолоджуватися світом, радіти з життя, сміятися до сонця, до дерев, до рік і струмків. Далі, далі, далі!

Почалися передгір'я Карпат. Дорога пролягала мовби по дну велетенської миси, краї вивищувалися зеленими валами лісів, таких недосяжних, що хотілося плакати від безсилля. Тоді була шалена клекотнява гірських річок, похмурі верхи гір, хмари вгорі, хмари внизу під ногами, колючість ялиць, загадковість широколистих папоротників, круглі лоби каміння в струмках, лизаного водою цілі віки.

Ночами Євпраксія не хотіла йти до осад, сиділа коло вогнища поряд з Журиною, священиками й Кирпою, який не відступався від Євпраксії ні на крок. Загадкова темрява причаєно обступала мідявий вогонь, стріляло паліччя, бахкало гранчастими гострими іскрами в чорну сутінь, душа вогню відлітала у високих сплесках полум'я, лишався жар, брався сивим попелом- так сиве шумування старості обступає молоде життя. Але Євпраксія була ще далека від тривог старіння, їй хотілося вогню ще й ще, сама підкидала паліччя до вогнища, підстрибувала від пустощів, обпікалася жаром, відскакувала з вереском, коли надто довгий пожадливий язик полум'я виривався з вогню і бив убік, а тоді шугав високо-високо в саме небо і здавалося, вириває з пітьми довколишні задумливо-сонні гори, і гори були, як пітьма, а пітьма ставала довкруг, мов гори, і Євпраксії навіть хотілося б жити в отаких горах, якби не знала великих рівнин, які відбилися в її дитячій пам'яті зеленими хвилями довіку.

Шлях Євпраксії вів до Кракова, далі через Чеський ліс до Праги, тоді до Естергома до тітки Анастасії, колишньої королеви угорської, а вже звідти по Дунаю до Регенсбурга, де вже була Германська імперія. Цим шляхом їхала колись її тітка Анастасія, їхала й друга тітка Анна в жони до короля франків Генріха. Анна мала бути дружиною сина германського імператора Конрада, але Конрад відповів відмовою на послання Ярославове. У Майнці Анна зустрілася з Генріхом германським, який вельми шкодував, що дісталася вона в жони темному Генріху франкському, а не йому, та вже нічого не міг вдіяти. Тітки в Євпраксії мали долю ліпшу, усі три стали європейськими королевами, усіх трьох пошлюблено вже в зрілому віці, не довелося їм отак, як їй, дітьми міряти далекі дороги та ще й задля чого? Аби стати якоюсь графинею на окраїні імперії!

У горах дороги неминуче зводяться до одної або небагатьох, через що рух на них безугавний навіть уночі. їдуть кудись вої, їдуть духовні особи, державні люди, гінці з грамотами, посли, збирачі данин, каравани купців, монахи-втікачі, вічно шукають пристановища нещасні раби, метаються грабіжники, волоцюги, наскакують кочівники, які живуть на конях, випереджають усі чутки й вітри, ведуть вовче життя.

До мандрівників у горах ставляться з пересторогою й острахом, осади тут будують на малоприступних верхах, ховають у гущавинах, за закрутами потоків; у горах життя завжди було нужденне навіть для тих, хто там освоївся так чи інакше, для замандрованих же людей, надто бідних, тут було просто лихо, і вони проклинали той день, коли вимушені були полишити свій дім.

Велетенський обоз руської княжни наповнив гори клекотом, подивом, заздрощами. Коли хто й хотів би напасти на нього, неминуче напотикався на залізну стіну київських дружинників, розставлюваних воєводою Кирпою, звичним до далеких виправ, так уміло, що здавалося, ніби охороняє багатства київської княжни незліченне військо. Коли ж дехто з челядинців, зляканий далекою дорогою, сумуючи за домівкою або й просто бажаючи урвати з ласого обозу, пробував утікати з возом, або кінно, або на ослі чи верблюді, то його ловлено вже й не київськими дружинниками, а саксонцями, які воліли б повезти все до Саксонії і вже коли й розкрадати, то в себе вдома для себе, а не для когось.

Євпраксія збувала неувагою велике й заплутане життя свого обозовиська, то заглиблена була в свою дитинність, то зненацька вибухала в ній князівська пихатість, гнала тоді від себе навіть мамку Журину, зодягалася в паволоки, висідала з кутого сріблом візка, веліла нести себе в оббитій ромейськими золотними тканинами лектиці, і восьмеро дужих смердів легко несли маленьку княжну, а вона, підібгавши губенята, кидала навсібіч погірдливі погляди, так ніби справді зготовлялася володіти не якоюсь там германською окраїнною маркою, а цілим світом.

У Кракові на честь Євпраксії влаштовано було кількаденне учтування, були славетні слов'янські каші, меди холодні й гарячі, пива, печені, були зальоти вродливих і гордих воєвод, задаровувано Євпраксію, священиків, дружинників, Журину, влаштовано лови пташині для забави руської княжни, співано їй пісень веселих і сумних, як великі слов'янські рівнини; князь просив загостювати хоч і до весни, бо, власне, й не мала б куди квапитися, та Євпраксія була вперто-невблаганна: далі, далі, далі!

Сама не знала, куди поспішає, але по смерті Рудигера, коли спав їй залізний тягар з душі, коли щезло з-перед очей оте, як посол Генріха фон Штаде вгнічував залізним панциром княжі перини, наміряючись розчавити її тендітне тільце, вона мовби позбулася страшної мари. Не було тепер не тільки Рудигера з його нахабним залізом на беззахисно-м'якому київському ложі- не існував і сам граф Генріх. Не хотіла думати, хто прибрав Рудигера: чи то князь Всеволод, у якому, може, зворухнулася образа й біль за доньку, коли згадував знахабнілого рицаря на ложі коло неї, а чи й сам Генріх, який прибирав свідка, бо ж свідки, як сказав абат Бодо, завжди небажані. Євпраксія вже відала, як прибирають свідків. Коли графиня Ода по смерті Святославовій повернулася разом із сином своїм Ярославом до Германії, то вивезла всі багатства, призбирані київським князем. А що не могла довезти їх в таку далеч, то закопала десь на Волині, повбивавши всіх, хто помагав ховати скарби. Про те говорилося в Києві з таємним острахом серед простого люду і з хижим вдоволенням серед можних. Княжим дітям про те й не казано, але вони довідалися від мамки Журини, яка не зносила щонайменшої несправедливості, а тут же йшлося про страшний злочин.

Та тепер Євпраксії навіть подобався отой германський звичай позбуватися свідків. Ненависного їй Рудигера усунуто, прибрано навіки, коли б вона могла те зробити сама, то не вагалася б жодної миті, бо ж почувалася нині вільною, вільною, вільною!

Гнала обоз, квапила, не давала перепочинку, забула про чеберяйчиків, не лякалася залишити рідну землю. Далі, далі, далі! Куди, навіщо?

У Празі князь був ще добріший, ніж у Кракові, мовив до Євпраксії ласкаво, ніжно, видно, вважав її дитиною, а вона ж була київська княжна, германська графиня, шлюбна жона, вона везла стільки багатств, що могла б купити цілу державу.

У Празі на кам'яних будинках висічені були ведмежата, троянди й терези. Вулички такі, що їх можна перегородити списом. У тісних завулках ховалися закохані й грабіжники. Сірий камінь, залізні стебла кованих гратниць, чотирикутні похмурі вежі, вороння над вежами, піняві пороги на широкій Влтаві- все мовби нагадувало Київ, як і в Кракові, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утікала швидше далі від цих городів, утікала від спогадів, від дитинства, утікала в суворість, в чужу мову, билася об неї, ніби об камінь, обпікалася словами, неначе соромом, намагалася вирватися з її оболонки на волю, на широкий світ. Далі, далі, далі!

Гори кострубатилися чорнолісом і кам'яними вежами, гарцювали на вузьких курних дорогах чорні коні, яструби шугали з безмежжя піднебесь просто в очі, прямо в душу. Євпраксія заплющувала очі. Віддавали молоду в чужодальню сторону...

В Естергомі не знайшла тітки, молодий король відправив удову-королеву в її гірський замок Агмунд, і хоч Євпраксію приймано по-королівському, ставлено найкращі в усій Європі вина, вона не затрималася надовго, звеліла братися на Лабу, просто до Нордмарки Генріхової, відразу в Саксонію.

Гори й ліси супроводжували тепер її невідступне. Сірі, як сум, птахи круглооко дивилися на звивистий обоз, мовчки супроводжували малу Євпраксію, вузькоплечу дівчинку у довгій коштовній сорочці- ще в сорочці, а не порочні, бо непорочна, непорочна! А Євпраксії від тих сумовитих птахів захотілося високих трав, щоб з'єднати з ними піднесені руки, заплестися в них, загубитися, сховатися, може, й разом з чеберяйчиками. Де ж то вони, чеберяйчики?

Саксонці били в щити й кричали од щастя. Вночі сиділи коло вогню, обтинали ножами смачну печеню, жерли, рикали, запускали один в одного обгризеними маслаками, розвогненними очима зирили в темряву па новози, бачили там жбани й миси зі срібла, саджені дорогим камінням, золочені кубки, чари з мінливого скла, дріт золотий і мідний, бісер і бурштин, паволоки з грифонами й довгохвостими райськими птахами, хутра такі пишні й густі, що не продмеш, мечі гнучкості такої, що, звинуті в обруч, не ламалися. Все те їхнє, все те для них, все те в Саксонію!

Уже на горах стояли тепер замки, мов сірі сови, будівлі були тяжкі й похмурі, на дорогах товклися нахабні рудо-гриві кобили з тупими залізними рицарями на них, костру-батилися покрівлі городів, мов сухі спини черепах, викинутих на сушу, хрипко стогнали дзвони над кам'яною землею, камінь давив зусюди так, що й серце, здавалося, б'ється не в груди, а в камінь.

Ще раз настала переміна в Євпраксії, тепер запанував над нею нелюдський жах, хотіла б закрити обличчя руками, втікати звідси світ за очі, втікати безтямно, чимдуж просити рятунку в усіх богів, нових і давніх, та було вже пізно. Камінь- сірий, безнадійний, жорстокий, і в тому камені живуть, мов дикуни чи розбійники, графи, барони, рицарі, живе їхній імператор, а десь удома білі ласкаві доми, зелена лагідна земля і Київ, знесений на тихих пагорбах під саме небо. Євпраксія плакала, не ховаючи сліз. Мамка Журина втішала її, називала дитиною знову, як давніше, воєвода Кирпа скособочився ще дужче, страждаючи разом із маленькою княжною, а тим часом чорні саксонські коні скакали поперед обозовиська навперейми сонцеві й чорним жирним тіням, падали над глибокими ровами з просмерділою водою важкі дубові мости, гриміли іржаві товстезні ланцюги, голоси в замкової сторожі були так само іржаві, мов стояла вона тут віки цілі, граф Генріх не виїздив назустріч своїй жоні, сподіваючись, видати, на Рудигера.

Люд стрічав молоду маркграфиню без захватів, збайдужіло й похмуро, зате замки ставали перед нею на кам'яні коліна, ліси вклонялися з найвищих верхів, відстані стискувалися, мовби провалювалися в гірських бескеттях; під грозами й дощами, під сонцем і вітром наближалася Євпраксія до свого мужа, ближче, ближче, ближче...

Свої вмовкають, так і не розпочавши розповіді про Євпраксію і дивні її пригоди, зате чужі навперейми хапаються повідомити про прибуття до Саксонії доньки славетного руського царя, зятя ромейського імператора, брата французької королеви, свекра англійської принцеси, родича королів Швеції, Норвегії, Угорщини. У хроніці монастирів Розенфельденського й Хассенфельденсенського кострубатою своєю латиною виписує хроніст про те, що «донька руського царя приходить в сю землю з великою пишністю, з верблюдами, вантаженими розкішними шатами, коштовним камінням і взагалі незчисленним багатством». (Верблюд був таким дивоглядом, що, потрапивши, скажімо, до чеського города Пільзеня, як дарунок руського князя, навіки зостався в гербі сього міста).

І це сталося саме тоді, коли імператор Генріх поконав саксонських баронів, примусив їх укласти мир, а як писав згодом Отберт, єпископ Люттіхський, «такий закон про мир був так само корисний нещасним і добрим людям, як шкідливий негідникам і хижакам. Одним він давав шматок хліба, другим- голод і злидні. Ті, хто розтратив свою власність на військові приготування, намагаючись оточити себе звичною кількістю сподвижників і перевищити в цьому інших, повинні після позбавлення права на грабування- з їхнього дозволу будь сказано,- вступити в боротьбу із зубожінням, бо їхніми погребами заволоділи нестачі й бідність.

Ті, хто скакав перед тим на змиленому огиреві, змушені були вдовольнитися тепер селянською клячею. Хто ще недавно носив одяг не інакше як яскраво-пурпуровий, тепер вважав прекрасним мати одяг тої барви, яку дала йому природа. Золото радувалося, що його більше не втоптували в багнюку, бо бідність примусила носити остроги з заліза. Одним словом, усе, що погані нахили розвинули в тих людях суєтного й зайвого, відняла тепер у них учителька-нужда».

І ось тоді до маркграфа Північної марки, спрямованої проти слов'янських племен лютичів і венедів, до Генріха, який перед тим і так уже отримав у спадок великі багатства графині Оди, колишньої руської княгині, прибула прекрасна, як янгол, руська княжна з багатствами, за які можна було б купити всіх германських єпископів і баронів.

У першому нашому літописі під роком 1083 стоїть:

«Приде Олег из Грек Тмутороканю, и я Давида и Володаря Ростиславовича, и седе Тмуторокани; иссече Козары, иже беша светници на убиенье брата его и на самого, а Давида и Володаря пусти».

І рідний брат по батькові Євпраксії, славетний Володимир Мономах, пишучи через десять літ своє «Поучения» синам своїм, жодним словом не згадає не те що нещасної своєї маленької сестрички, а й іншої сестри, Янки, народженої, як і він, від ромейської царівни. Згадує лиш невістку свою, шкодуючи, що не бачив за гріхи свої ні першої радості її, ні вінчання, і просить прислати її до нього, щоб з нею кінчав сльози свої та посадовив її на властивому місці, належному їй, і сяде, мовляв, вона, як горлиця на сухім дереві, скаржачись, а великий князь утішиться тим часом в бозі.

Як горлиця на сухім дереві. Належалося б так сказати про малу Євпраксію, та хто ж міг те зробити? Вдома викинуто її з пам'яті, а тут, на чужині, незграбна латина не надавалася до таких висловів, хроністи дивилися на світ суворими очима, пристрасті не могли підступитися до грубезних монастирських мурів, всі жалі давно було розіп'ято на гострих вежах баронських замків.

Дитя було забуте, стало чуже, нічиє, багатства, привезені ним, так чи інакше мали розвіятися, як пісок на вітрі, а що ж мало зостатися?

Обоз, що прийшов з Євпраксією, не вмістився ні в замку Генріха фон Штаде, ні ще в трьох інших замках, куди його порозпихано. Сам маркграф, забувши й про жону свою чужинецьку, метався від замку до замку, жадібно перелічував посаг, погрожував зажерливим забіяцьким своїм кнехтам, знав бо вельми гаразд звичай, за яким весь посаг належав невісті, нестачу ж мав би тепер відшкодувати муж, себто Генріх.

Генріх був безмірно довгий, тому й прозвано його Довгим, з маленькою, мов у смока, голівкою, дрібними рисами обличчя; було в ньому ще багато хлоп'ячого, недорослого, але водночас пробивалося досить виразно всезагальне зіпсуття, непомітне для Євпраксії, зате відразу зауважене досвідченою Журиною, яка аж здригнулася від ляку за свою вигодованку, за своє прекрасне дитя, за його чисту душу.

Подорож од Києва до Саксонії затягнулася на довгі місяці. З Києва виїжджали в травні, тепер надворі стояв уже жовтень, званий германцями місяцем вина, місяць плодів, щедрот земних, місяць, коли видавлено з виноградних грон молоде вино, зварено пиво з нового ячменю, закопчено перших гусей цього року, заколото годованих свиней і засмажено смачні ковбаси й реберця до пива,- місяць, коли в лісах в'яне лист, оголюються дерева, занурюються в сум і сон, а в долинах гіркнуть перестояні трави і втрачають соки, вклякають, мов старі люди. Та водночас осінь- то пора весіль, шлюбних учт п'ятнадцятиденних, утіх і розваг, зачать нового життя, що мав прийти на зміну вмиранню в лісах, на горах, в долинах, у охолоділих водах.

Абат Бодо вельми радів тій обставині, що зміг доправити невісту для графа Генріха саме на цю пору щедрої, пишної осені; радість ця, щоправда, трохи тьмарилася при згадці про смерть Рудигера, але з усього видно було, що маркграф не дуже й переймався тою смертю, можна б навіть стверджувати, що він, так чи інакше, сприйняв звістку про таємниче вбивство барона з деякою втіхою, бо не стримався і, кривлячи ледь засіяну рудявим заростом губу, кинув: «Для шлюбних розваг на ложі баронів не потребую, правда ж, абате?»

Абат трохи злякався за цього недорослого ще володаря марки, в побуті своєму неподільного й не підвладного нікому, готового, як видно, знехтувати навіть божим судом. Невже він має намір тягнути оте невинне дитя до брудного ложа? Обережно зауважив, що conipetentia anno-rum, себто справжнє повноліття, в жінок настає лиш в шістнадцять літ, Євпраксія ж має лиш дванадцять.

- Дванадцять років для дівчини- саме законний вік, legitiina aetas,- нагадав йому маркграф,- чи абат забув закони?

- Але ж, сину мій, навіть монахинею жінка не може вступити до виповнення їй шістнадцяти років, себто competentia aniiorum!- вигукнув Бодо.- Ваш шлюб ніяк не може вважатися відразу доконаним, це має бути ніби шлюб і ніби весілля.

Розмова відбувалася в похмурій замковій залі, обидва стояли, обидва відчували, як починають ненавидіти один одного, а що в молодого ненависть завжди дужча й пробивається відразу назовні, то й вийшло так, що маркграф перший зірвався на крик і, зламавши свою високу постать над абатом, прохарчав йому в лице:

- Шістнадцятилітніх берете монахинями, аби приводили дітей од абатів! А я маю жону дванадцятилітню і хочу відразу консумації шлюбної! І хай мої піддані з радістю говорять: Генріх alreit hatte beschlofen Praxed (Відразу переспав з Праксед (старонімецьке).. Відкладати на чотири чи п'ять років те, що мені належиться за звичаєм і правом? Я вже завтра урочисто в'їду в свій замок з оголеним мечем у руці під бій котлів і звуки лютень і повезу свою невісту до єпископальної церкви, і мене супроводжуватимуть усі барони й рицарі Нордмарки, і хотів би я бачити, хто може стати мені на заваді!

«Недопес,- подумав абат Бодо,- чистісінький тобі недопес». Не сказав нічого, навіть зітхання притлумив і тихо відійшов од маркграфа, зник, як тінь.

До замку прибула графиня Ода з баронськими жонами, висока, білолиця- такою пам'ятала її Євпраксія ще в Києві, колишня княгиня не змінилася ні в чому, навіть одяг на ній був майже такий, як колись у Києві, коли сиділа на столі разом із Святославом, тільки золота навішано було на графині ще більше, ще тяжчого і владності в голосі так само чулося мовби більше навіть, аніж в часи князювання.

Всі звали тут Євпраксію на латинський кшталт Пракседою, ім'я втратило ласкавість, стало якесь грубе, ніби назвисько, дівчина щоразу щулилася, коли в неї над головою ляскало: «Праксед! Праксед!» Графиня Ода разом із Журиною вибрала весільні шати для Євпраксії: протканий легким золотом прозорий ромейський плат, накинутий на голову мовби недбало, але вміло й гарно зібраний довкола в м'які брижі, плат увінчано золотим вінцем, широкий глухий гіматій з довгими рукавами, на комірі й унизу- золоте шитво, пояс так само золотий. Під верхніми шатами- вузька сорочка александрійського полотна з дуже вузькими рукавами і золотими наручами. Сандалії пурпурові, як у ромейських царівен, круглоносі, саджені перлами й Маргаритами. Євпраксія була пегенька, мов хмаринка, сяяла вся золотом і молодістю, поряд з нею видавався геть недоречним і безглуздим довгезний маркграф зі зміїною своєю голівкою (шолом не міг надягти в церкві, тримав його на зігнутій лівій руці, у золоченому панцирі, з коштовним нашийником і нагрудником, садженими цілими купами самоцвітів, у червоних високих чоботях із золотими острогами, з грімкотливим мечем на коштовній перев'язі.

Єпископ, у понтифікальних татах, з'єднав у соборі з належною, хоч і досить пісною, як на київські смаки, урочистістю руки зашлюбленим, передав повеління церкви, аби обоє жили згідно зі справедливістю і звичаями святого сакраменту шлюбного. Барони, що стояли позаду, відсапуючись від напруженості хвилі й копчених гусаків, якими вже зранку набиті були їхні ненажерливі шлунки, доповнили слова єпископа, радячи недвозначно маркграфу, аби він в обіймах молодої дружини, позбувшись рицарського духу, п'янів од невістиної розкоші; із собору пишний кортеж перебрався до замку на учту, яка тривала допізна, супроводжувана п'яними співами, грою на лютнях, забавами шпільманів, дикими, часто й сороміцькими плясами, а вже тоді, згідно із звичаєм, попровадили родичі новопошлюблену пару до ложниці весільної, щоб покласти їх у постіль поряд, але тут уже не було оголеного меча між молодими, як у Києві, не затримувалися гості в ложниці, аби не вганяти недоросле дитя в сором і ганьбу. З п'яними вигуками, із сопінням, силкуванням і шамотнею стягали з маркграфа його залізні обладунки, з Євпраксії зірвано золототкані шати, зоставивши її в самій сорочці. Генріх так само був уже тільки в довгій грубій сорочці, цибаючи на довгих тонких ногах, заточуючись, з п'яним реготом випихав із ложниці своїх гостей, озирався в темряві, чи ще нікого не лишилося, і тут забачив ту жінку, що приїхала з Києва разом з його малою Праксед. Він щось гукнув до жінки, але вона, видно, не зрозуміла, бо стояла посеред ложниці- стояла, відгороджуючи від нього Праксед, його законну жону, справжню жону, яка вже вступила в законний вік, legitima aetas, як кажуть усі ці зачухані абати. Маркграф махнув рукою коротко й зло, показуючи, щоб ота темна слов'янка щезла йому з-перед очей, але вона далі стовбичила, тоді Генріх майже впав на неї, обхопив обома руками, попхав до виходу, булькаючи горлом, заслинюючи жінці плат на голові, геть п'яний, здурілий і знахабнілий безмірно. Коли діткнувся цієї стегнастої, ще, власне, молодої і, здається ж, вельми привабливої чужинки, забув на мить про шлюбне ложе і про неторкану ніжну жону свою, зіпсуття вдарило йому в одурілу голову, та він вчасно схаменувся, відкинув Журину за двері, гукнув рицарям, які оберігали вхід до ложниці, що зірве голову кожному, хто стане йому заважати, кількома пострибами допав Євпраксію, яка злякано стояла коло широкого й високого ложа, повалив її туди, вгнітив спиною в перини, з грубою нетерплячкою рвонув сорочку, але сорочка була вузька і з надто міцної тканини, щоб порватися відразу, не сорочка, а якийсь полотняний панцир. Генріх вилаявся люто й брудно, повалився на жону, але вона вислизнула з-під нього, скочила на коліна, в руці в неї блиснуло щось довге й тонке, маркграф, ще нічого не збагнувши, знову посунувся на неї, але в груди навпроти серця вперлося йому щось холодне й безжальне, а голос Праксед був ще безжальнішим. «Заколю!»- прошепотіла вона просто в вухо своєму мужеві, тоді зіскочила з ложа, відбігла до самих дверей, гукнула звідти щосили: «Заколю!», стала там, вся тряслася, тіпало нею, перелякано дивилася на мізерікордію в своїй руці. Ромейська мізерікордія, подарунок брата Ростислава, гарна, майже іграшкова річ, із золотим руків'ям, з тонким і гострим, як риб'яча кістка, лезом. Ростислав навчив, як ховати мізерікордію в рукаві, забіяцько підморгував маленькій сестричці: «Хто на тебе нападатиме, штрикни в груди- та й ото!»

Генріх п'яно вовтузився на ложі, мабуть, шукав Євпраксію, в його замалу голову не пробилося ще, видати, усвідомлення того, що сталося. Він лаявся гидко й довго, а вона тряслася коло дверей, повнилася відчаєм і безнадією, не ждала нізвідки ні помочі, ні співчуття. «Заколотися?»- зринула думка. Але дівчинка прогнала ту думку. Не знала, як те робиться, та й жалко себе стало. Глянула на того, хто мав однині зватися її мужем. Сидів на ложі, біліло в темряві маслаччя довгих голих ніг, сорочка, видно, збилася йому, там, де мав бути живіт, темніло ніби провалля. Євпраксію знудило. Посунулася по стіні, вже втрачаючи свідомість, намацала рукою вузьке вікно, схилилася до отвору, вдихнула свіжості і вже коли трохи стямилася, почула внизу на дні вузького колодязя замкового двору відголоси запеклої бійки. Перехилилася більше, не дбаючи про Генріха, не лякаючись його, і при червоному світлі смолоскипів побачила, як унизу київський її воєвода Кирпа зі своїми дружинниками прорубується крізь саксонських кнехтів, мабуть, намагаючись дістатися до графської ложниці, щоб порятувати від наруги недорослу княжну, вирвати її з рук отого недопса, що брудно лається в неї за спиною.

Кирпа замахувався підкористо знизу навкіс, рубав замашисте, зі смаком, сам щоразу вправно ухилявся від ударів, а його дружинники, оті, чиїх навіть імен Євпраксія не хотіла запам'ятати за довгу путь од Києва до Саксонії, стояли зі своїм воєводою, рубалися на смерть, мовчки, затято, безнадійно, рубалися за неї, за свою княжну, за своє київське дитя. Вмить згадала їхні імена, незугарні й грубі, як їхні руки, звиклі до меча та списа: Крамола, Мишка, Губа, Копит, Бабка, Баран, Чорнота, Кобилка, побачила кожного з них зосібно, почула голос, згадала усмішку з-під волохатих брів, у густому зарості вусів і бороди, лише тепер збагнула, як любили вони її, пошкодувала, що не відплатила вона їм теж любов'ю, зате ще не пізно було заявити їм про своє визнання, про свій захват їхньою силою, мужністю, їхнім благородством. Вона перегнулася з вікна, мало не падаючи донизу, закричала ламким голосом:

- Бийте їх! Бийте!

Відважно побігла до Генріха, вхопила його за сорочку, тягла до вікна, вже не боялася цього п'яного, гидкого, чужого чоловіка; голосом, сповненим владності, звеліла:

- Вгамуй своїх кнехтів!

І маркграф, дивно збайдужілий до всього, слухняно вихилився з вікна, п'яно гикнув униз, вижував кілька слів:

- Ей там! Я сказав!!!

Євпраксія спала ту ніч з Журиною, а на ранок шлюбна учта продовжувалася і тривала, поки з'їдено було в замку все, тоді перебралися до іншого замку, об'їдали й обпивали околиці; похмурі селяни привозили свиней, вели бичків, несли гусей, кнехти відбирали в них живність, самих випихали із замкових воріт геть, щоб і духом не смерділо там, де п'ють та їдять можні.

У п'яних похваляннях і варняканнях все ж стало відомо про небажання Праксед зазнати шлюбних розваг на ложі. Графиня Ода мала розмову з абатом Бодо, тоді забажала поговорити з Євпраксією. Усамітнилися від пияків, сиділи дві неоднакові жінки, зв'язані спільними спогадами, а ще зв'язані, тепер розуміли обидві, ворожнечею.

- Твій стрий Святослав узяв мене, коли мала дванадцять літ, як і ти,- сказала Ода трохи ображено. Однак образа для такої події, здається, не личила, тому вона відразу й поправилася:- Але я була набагато міцнішою. Ти надто тендітна, у тобі ще справді... мало жіночого. Абат Бодо цілком слушно нагадує про competentia аnnоrum. До шістнадцяти років тобі треба побути в Кведлінбурзі, де познайомишся з нашими звичаями, мовою й поводженням у землі твого мужа... Бідний Генріх, йому доведеться ждати ще цілих чотири роки!

Євпраксії хотілося гукнути: «Не діждеться!», але вона сказала інше:

- До Кведлінбурга поїду зі своїми людьми. Не відішлю їх до Києва, зостануться зі мною.

Коли б серед мороку цього світу не блищав промінь науки, то все покрилося б ніччю»,- так запише в своїй «Хроніці слов'ян» через сто років після подій, про які тут йдеться, Гельмгольд, пресвітер з Бозова на Пльонськім озері в землі слов'янського племені вагірів, званій ще Холстинією. Київський великий князь Всеволод всіма визнавався мужем високовченим, покровителем наук, звано його «п'ятимовним чудом», бо знав п'ять найрозповсюджених в тодішньому світі мов, стежив він пильно за веденням літописання в монастирях Києва, Чернігова й Переяслава, немало пишався розлеглими родинними зв'язками з усіма владиками чужоземельними,- а чи ж відав, що наймолодшу свою доньку Євпраксію видає за чоловіка, який належить до найзапекліших нищителів слов'янства? І чи сягала вченість Всеволода бодай до простого знання того, що Нордмарку створено саме для завоювання нових земель у слов'янських племен? Та й сама імперія Германська виростала на землях слов'янських, бо споконвічні германські племена: бавари, шваби, франки, сакси, які творили імперію, тулилися на окраїнах безмежного океану слов'янства. Народжений у Мейссені (званому колись слов'янами Мишином) Адам Бременський за кілька років до приїзду Євпраксії в Саксонію писав: «Земля слов'ян- обширна область Германії, населена вінулами, яких давнішо звали вандалами. Коли залічити до слов'ян нічим не відмітних від них ні по зовнішності, ні по мові богемців і розташованих по той бік Одеру полян, то їхня земля вдесятеро буде більша за нашу Саксонію. Ця земля сильна військом і зброєю, обильна всілякими товарами, з усіх боків оточена горами, покрита лісом і ріками, що творять її природні кордони».

Окрім згаданих тут вагірів, бодричів і лютичів, відомих ще під іменем вільців, у землях, що згодом вогнем і мечем були приєднані до Германської імперії, в межиріччях Лаби й Одри на всьому узбережжі званого тоді Скіфськими водами Балтійського моря жили полабінги, пучини, лінгони, варнаби, укряни, хіцціни, цірціпани, толозанти, ретари, гевельди, доксани, віліни, стодорапи, ретарії, лужичі, пруси.

Через тисячу років од них уціліє лиш жменька лужицьких сербів та в назвах річок і городів вгадуватимуться слов'янські значення: Бранденбург- Бранібор, Ратпенбург- Ратибор, Любек- Любека, Траве- Трава, Мейссен- Мишин, Росток- Розтоки. А хроніст же писав колись з острахом: «Область слов'янської мови так обширна, що незмога уявити».

«Неприступні в своїх болотах, вони не хочуть визнавати ніяких володарів над собою»- писав Гельмгольд. «Очі в них голубі, обличчя червонувате, а волосся довге»- такими полишилися в історії.

Ні мови їхньої, ні легенд, ні мудреців, ні сподівань, ні останніх слів. Винищені тільки тому, що їхня земля сподобалася зажерливим сусідам і ще зажерливішому їхньому богові, прикриваючись ім'ям якого, германські рицарі йшли на незахищені оселі слов'янські. Знаємо, що були людьми доброзичливими, розумними, правдолюбними, відзначалися твердістю духу й помірністю. Германський хроніст вимушений був визнати, що слов'яни, хоч «ще не просвіщені вірою, але обдаровані добрими природними властивостями, бо вельми жалісливі до тих, хто терпить нужду. Золото й срібло вони цінують мало і багаті найрідкіснішими, незнаними нам хутрами, пахощі яких влили смертоносну отруту гордощів у наше суспільство. Самі вони вважають ці хутра не дорожчими за всіляку погань і тим, я вважаю, виносять присуд над усіма нами, бо ж ми домагаємося хутер куниці, як найвищого блаженства».

Нордмарка, якою мав тепер володіти маркграф Генріх, муж Євпраксії, названої Пракседою, спрямована була в саме серце слов'янських земель. Чи відав про те високовчений князь Всеволод? Та чи й не байдуже було чоловікові до якихось там племен, коли він не пожалів навіть своєї маленької доньки...

Широкозаді кобили несли крізь сірий дощ розкричаних, ще сповнених ситих згадувань про багатоденну весільну учту кнехтів. Хвалили свого маркграфа, виспівували:

«Янголи на небо, пастухи до стайні, гой нам, гой!» Дощ не лякав кнехтів. Справжнього сакса не лякає ніщо, не може бути перепон і перешкод. «Ріки перепливемо, гори здолаємо, хитрощі переможемо, силу зламаємо, гой нам, гой!» Колись сакс прийшов до тюрінга, попросив виділити для себе трохи землі. Похмурий тюрінг не відзначався ні гостинністю, ні щедрістю. Сказав: бери в пелену сорочки- ото й уся тобі тут земля. Сакс набрав у пелену й став розтрушувати по крихті, і переляканий тюрінг побачив, що всі його гори покриті саксовою землею. «Гой нам, гой! А слов'янських свиней витнемо на пень, бо так треба, гой нам, гой! Знайдемо їхні осади в диких борах, на сирому корені, над ріками й озерами, не спитаємо назви, не дамо стямитися- ні вигуку, ні крику, ні плачу, ні пам'яті,- упадемо, як дощ на голову, принесемо свого бога, своє слово, свій меч! Гой!»

П'яно поблискували мечами, сікли дощ, реготали здуру, недорослий маркграф і собі встрявав до вояцьких жартів, похвалявся, обіцяв кнехтам розкішні забави зі слов'янськими свиньми. Найперше ж хотів утішитися сам після ганебної невдачі з непокірливою жоною, в якої, окрім царського титулу та багатств, власне, й не було нічого привабливого для такого знатного чоловіка, як він.

Напали на селище лютичів так само зненацька, як зненацька постало перед ними, обмите дощем, розкидане понад довгастим озерцем, чисте й тихе, не зготовлене ні до оборони, ні до загибелі.

Маркграф кричав щось крізь дощ, кричав зопалу, по-дурному, його ніхто не слухав- вовки почули здобич, кожен летів засліплений, широкозаді кобили безжально місили зелену траву, лиснючі від дощу, від заліза й жорстокості, кнехти перли звідусюди на селище, гнали чимдуж, щоб не дати схаменутися, зібратися для опору, втекти, сховатися, летіли мовчки, тільки постогнувало щось тяжко в черевах кінських та чмокала під копитами твань.

Перша оселя. Вогонь- під покрівлю. Зіскакують з коней, висаджують двері, падають у хижу разом з дверима, сухо, тьмаво, пахне зіллям і хлібом, пусто.

Дим над хижею. Людей немає.

Друга хижа. Падають двері. Тьмавість, запах зілля й хліба. Нікого. Другий дим. Білий, плоско падає на землю, мокре дерево не хоче горіти, але загориться, бо ніхто так не вміє палити, як браві кнехти маркграфа Генріха, сина Удонового.

Третій дим, четвертий, п'ятий. Де люди? Де крики? Де стогони? Де плачі?

Із крайніх осель виганяють худобу, свиней, тягнуть збіжжя, шукають хутер, срібла, збирають зброю. Запихаються м'ясом, жадібно хлепчуть холодні меди й смачне слов'янське пиво- облиті бороди, заліплені вуса, розплямкані губи. Де люди? Де кров?

Ще дими, ще. І крик. Жіночий, пронизливий, безнадійний... Дими падають на землю, крик б'є в небо. Але теж падає, як підбитий птах. На жінку навалюється відразу троє. Гвалтують посеред вулиці, у багнюці, під дощем, хапливо, жадібно, страшно, гвалтують уже мертву, бо ж кричала, а кричати вони не дозволять тут нікому. Затоптують жінку кіньми, валять двері, підкладають вогонь під покрівлі, женуть худобу. Ага, хтось утікає! Бий! Навздогін! Списом! Дитина? Бий! Ще хтось утікає? Доганяй! Заганяй назад. Перепиняй усіх! Ще жінка? Вали на землю! З немовлям? За ноги й головою об стіну! Чоловік? По черепу!

Враз прискакав кнехт, величезний шолом з'їхав на вухо, мармиза перекривлена радісною нетерплячкою.

- Весілля!

- Яке? Де? Дурню!

- Тут. Весілля!

- У цих свиней?

- У собак слов'янських?

- Весілля!- ревів кнехт і далі, до маркграфа. А з середини безтурботного досі селища, що мить тому розгуляні й розвеселені, бігли жінки, рвали на собі волосся, хапали дітей, когось кликали, дітвора плакала, все бігло наосліп, просто під рицарські кобили, під мечі, на застави, якими заткнуто всі виходи з селища, чоловіки ще десь барилися, хто вискакував першим, то падав під ударами кнехтів, бо біг або ж голіруч, або самотою з дрюком чи коротким ножем, тоді надбігли ті, хто зумів ухопити довгий спис або сокиру на довгім держаку.

- По черепу!

- Бий!

Рубали, топтали кіньми, обеззброєних гнали докупи з худобою, свиньми, з псами; корови ревли, собаки вили, кричали десь зрозпачені жінки, чоловіки лежали з розрубаними черепами, валялися вбиті діти, прискакав з почтом маркграф, хижа нетерплячка била з його довгої постаті, закутої в залізо.

- Молода! Де молода? Де весілля, чорти його бери, громи й блискавиці, собачі свині, свинячі собаки! Де?

- Забігай!

- Переймай!

- Хапай!

- Не випускай!

По розхлюстаному багновищу важко скачуть кобили із залізними вершниками. Ніхто не втече, ніхто не порятується, ніхто не вцілів...

- А-а-а-а-а!

Маленька дівчинка вискочила з палаючої хижі, знетям-лено закрутилася- чорні коні, рудий вогонь, ядучий дим, рикання чужинців, регіт, страх, смерть. Куди? Побігла до священного дуба, забилася в дупло, затулила рученятами очі, маленька, тоненька, біловолоса, як Євпраксія. Знайшли, витягли, убили коло дуба. Хтось хотів запалити дуба, інші наглили:

- Жени!

- Лови!

- Бий!

Молоді з родичами не вчинили навіть опору. Ждали милості. Вийшли з-за столів, повних наїдків і папитків, молода у віночку, в червоних слов'янських шатах, молодий- гожий, дужий, високий.

- В'яжи!

Рвали молодого від невісти, крутили реміняччям, валили на землю весільних гостей, в'язали, хто вчиняв опір, того рубали. Швидко, вправно, хижо.

Маркграф зліз із кобили. Бігцем до весільної палати. Вразила його просторість і ошатність. Роги турів і лосів на стінах, хутра, килими, зброя. Лави й столи півколом. Посередині- священне вогнище. Триніг для котла. Бочкa пива. Бочка меду. Конови з вином. Дзиглі триніжні з вигідними опертями. На столах- гори наїдків. Печені поросята, гуси, журавлі, лебеді, ведмежатина, вепрятина, Оленина, грибне- пахощі аж у шлунку! На кованих залізом скринях- великі ведмежі шкури. Очі у ведмедів- бурштинові, світяться золотом. А хто тепер усьому хазяїн? Він, маркграф Генріх! Кнехти тримали невісту. Молодого не відводили. Хай бачить. Рвався з міцних рук, стогнав, рот мав зав'язаний шкураттям, страждання билося йому в очах. Страждання від безсилля. Невіста ще не могла стямитися. Не розуміла. Не вірила. На неї насувався високий, з гадючою голівкою. Величезний шолом пожбурив. Меч відкинув. Дряпав руками по панциру. Кнехти іржали, як жеребці:

- Не знімай панцира!

- Хай спробує нашого заліза!

- У маркграфа все залізне!

- Го-го-го!

- Га-га-га!

Невісту повалили па стіл. На журавлів і лебедів. Вінок влетів їй з голови. Тримали міцно, затулили рот. Очі- ні. Хай дивиться на маркграфа. І молодий хай дивиться, який мужчина їхній маркграф. Генріх важко впав на дівчину. Мав помститися за свою ганьбу з тією, що не піддалася йому на шлюбному ложі. Слов'янські собаки! Собачі свині й свинячі собаки!

Кнехти всовували до весільної палати волохаті морди. Кортіло побачити. Го-го-го! Гой нам, гой!

Гнали з селища свиней, худобу і людей, пов'язаних, безпорадних, нещасних. Позаду розкошував вогонь. Запанував над дощем, розпліскувався над покрівлями, над цілим селищем червоними озерами, і вузьке озеро коло селища теж, здавалося, горить, повниться кривавими відблисками смерті й нищення.

Дощ ішов і йшов. Коли вночі стали на перепочинок, не могли знайти сухого дерева для вогнища. Паліччя чаділо, стріляло, сичало, давило димом, вогню не було. Ні обігрітися, ні посушитися. Бо в темряві нападуть зненацька, не помітиш. Не нападав ніхто. Край перелякався. Вимер. Залізні вершники й кобили маркграфа витолочили все живе. Кнехти чхали від диму, витирали засльозені очі, обпивалися медами, нахабніли ще дужче, ніж удень. Гой нам, гой! Янголи на небо, а рицарі в поле!

...Сон звалив усіх, хропли, харчали, свистіли, лаялися уві сні, погрожували, випускали з себе гидкий дух, кобили теж випускали, все змішалося, не розбереш. Бранці ждали ранку, не спали, були разом зі своєю худобою, пси лизали їм руки й лиця, тихо скавчали: ой лихо, лихо...

Удосвіта вдарено з усіх боків. Тихо, вміло, безжально. Земля слов'янська мав вуха й очі. Почуто, кинуто звідусіль навперейми воїв, йшли пішо через болота, через трясовини, через непрохіддя навпростець, навперейми, йшли слідами важких кобил, на гіркий запах диму, на звуки лайки й похвалянь. Списи такі довгі, що в тумані губиться другий кінець. Сокири на держаках з півтора хлопа завбільшки. Луки палені дістають до бороди. Круглі щити, обтягнуті шкурою турів. Кобили іржали з перестраху. Кнехти безладно борюкалися, падали під вагою своїх панцирів, грузли в багновиську. Важкі сокири падали на шоломи, на залізо. Людей не видно, сокири падали мовби самі собою. Мечем нікого діставати. Гнуться шоломи. Тріскаються черепи.

- А-а-а-а!

Найтвердіших порубано, маркграфа зі здичавілими баронами обдерто з панцирів, у самих сорочках вигнано на узлісся, пов'язано реміняччям, знятим з бранців, молодий і молода стали навпроти Генріха. Ніхто нічого. Все мовчки. Погнали нападників назад. Босих, напівголих, під дощем. По слідах їхніх кобил. Гнали довго й уперто. До спаленого весільного селища, до озера, що, мабуть, зберігало ще в своїх глибинах відсвіти вчорашніх жахів.

Озеро було джерельне. Навіть улітку вода, як лід. У такій воді водиться гарна сильна риба. Предки вміли вибирати місце. Восени вода ще холодніша. В цьому легко пересвідчитися його вельможності маркграфові. Генріха загнано у воду по саму шию. Хай охолоне від жару. Молодий і молода стояли на березі і дивилися, як синіє скривлена мордочка маркграфова. Коли пробував вибрідати, воїни брали його на рогатини, як ведмедя, знов заганяли на глиб. Так до вечора. Барони гибіли під дощем на березі. На ніч усіх відпущено. У самих сорочках погнали до болота, сплюнули вслід. Вертайтеся, звідки прийшли...

Мине чимало днів, доки маркграфа внесуть у його замок. Не битимуть у котли, не гратимуть лютні, не виблискуватиме маркграф оголеним мечем. Лежатиме трупом. І не поможуть ні мудрі абати з їхніми молитвами, ні привезені з самої Італії славетні лічці, ні кропивне сім'я з медом, ні дев'ятисил капуанський- скрутить йому всі його двісті дев'ятнадцять кісток, і вже не підведеться Генріх в ложа, не побачить своєї повнолітньої жони, не скреготатиме зубами, нахваляючись і похваляючись, що по викінченні непокірливій шістнадцяти літ припровадить її, як мисливського пса, до свого замку, а вмре якраз тоді, коли вихованка Кведлінбурзького монастиря Пракседа досягне competentia annorum.

Замки будовано з примусу, собори- з набожності. Єпископи проклинали тих, хто приходив на будову не з побожності, а з любові до заробітків. Співати псалми, визнавати гріхи, класти камінь, намагаючись, аби його положення було найнаближеніше до того, яке мав у скелі, що з неї вирубаний,- до цього заохочували святі отці, цьому всіляко сприяли імператори. Усе було хистке, непевне, тривожне, думка не закорінювалася в суттєве, вірилося в дива і страхи, тож камінь мав би стати мовби запорукою тривалості й міцності держави й церкви. Коли, скажімо, переселявся монастир в укріплену мурами будівлю, хроніст у захваті вигукував: «О щаслива годино! О блага хвиле! О дню вибавлення, коли господь вирішив перенести винницю свою з Єгипту, виявляючи над слугами своїми милосердя своє в місці обмурованім!» В укріплених замках споруджувано собори, в Кведлінбурзі, улюбленій резиденції германських імператорів Саксонської династії, засновано абатство для виховання доньок вельможних родин, вибудувано дві церкви місцевих святих- Серватіуса й Віперта. Дружина імператора Оттона І Адельгейда була покровителькою абатства, відтоді встановився звичай, що абатисою в Кведлінбурзі мала бути імператорська донька, багатьом від народження надавано ім'я Адельгейди в сподіванні високої честі, бо Кведлінбурзьке абатство було так само славно, як монастирі в Монте-Кассіно, Сенкт-Галлені, Рейхенау й Клюні. Колипомер у досить молодому віці останній з імператорів Саксонської династії Оттон III, що славився великою вченістю, германські князі, видно, налякані занадто вченим імператором, зібравшись на свій з'їзд на Рейні, проголосили імператором зовсім неписьменного Конрада, який поклав початок Франконському дому. Капелан Віппон, який описав життя Конрада, навіть у неписьменності імператоровій вбачав цноту, коли говорив: «Воля божа восхотіла лишити тебе неосвіченим у науці, щоб ти, отримавши згодом небесну настанову, здобув християнську імперію». Діялося це тоді, як у Києві Ярослав розпочав будування Софії. Конрад теж пробував будувати, а що сам не знав, як те робиться, то поклався в усьому па духівництво. Віппон писав: «Хоча він і був неписьменний, але вмів розсудливо управляти духівництвом, зовні виказуючи йому люб'язність і щедрість, а потай підкоряючись його пристойній дисципліні». Конраду вельми сподобалася крипта святого Віперта в Кведлінбурзі: могутні склепінчасті арки, круглі колони й чотирикутні стовпи, усе вдавлене в землю, вгрузло під якимсь страшним тягарем, але від цього видається ще потужнішим, міцнішим, довговічнішим. Імператор не знав, як називаються арки, колони, стовпи, нави, зате мав у руках безмежну владу, тому звелів:

- Поставити отакий собор у Шпеєрі. Тільки більший. На тому будівництві об'явився дивний чоловік. Прийшов спокутувати гріхи. Працював за всіх, а в кінці дня брав лиш один динар на хліб та воду. Це тоді, як носій каміння заробляв сім динарів, а муляр двадцять два. Працював той чоловік, як шалений, і прозвано його робітником святого Петра, і єпископ усім радив брати його за взірець. Та по восьми днях такої дурної та запеклої праці хтось ударив шаленця тяжким молотом у потилицю і тіло його вкинули до Ройпу. Розповідали, що риби винесли тіло його на поверхню, і на воді загорілося три запалені свічки, а над прахом з'явилася свята Варвара, покровителька будівничих, ішла по водах боса, у синьому хітоні і вказувала чи то на Шпеєр, чи й кудись далі. Коли б спробував хто розповідати про всі дива того часу, то незабаром забракло б йому сил. Тим часом людям хотілося чудес не тільки небесних, а й земних. Рагімбольд з Кельна ламав собі голову, в який спосіб зробити кам'яного янгола, що пальцем завжди вказує на сонце, орла, що повертав голову в напрямку священика, який читає євангеліє, пристрій для обігрівання рук єпископа в час довгої меси.

Але яке все це має відношення до Кведліпбурга, в якому Євпраксія мала провести шість років свого життя- від дванадцятого до вісімнадцятого?

При франконських імператорах, сказано вже, Кведлінбург перестав бути улюбленим стольним городом. Генріх III може бути згаданий тут лише з тої причини, що його донька від першої жони Кунегільди- на ймення Адельгейда- була абатисою в Кведлінбурзі саме тоді, як привезено туди молоду маркграфиню Пракседу. Брат Адельгейди (по батькові, а не по матері), імператор Генріх IV був тоді в Італії, бо вже так повелося, що германські імператори майже всі свої зусилля спрямовували на приборкання непокірливих земель, про що буде осібна мова.

У Кведлінбурзі всі ті роки невпинно велося будівництво. В 1070 році згоріла стара кірха Серватіуса, і від неї лишилася тільки крипта. Над нею споруджено нову кірху, тринавову, з двома вежами, з трьома абсидами. Ставлено вежі, поновлювано палісади, вали, поглиблювано рови. У самому абатстві плекано сади й монастирські городи, там був чотирикутний став, улюблене місце для нічних прогулянок Адельгейди, влаштовано скрипторій для розмноження дорогих рукописів; ученим роздумуванням слугував чотирикутний двір, оточений кам'яними аркадами. Абатство височіло над городом, вирізнялося посеред замку, мов окрема держава мудрості, сили й привабливості, бо ж усі знали, що наповнене воно найвродливішими й найученішими невістами в усій Германії, і чимало шукачів щастя намагалися проникнути туди, і слід відзначити, що якісь мудрі будівничі подбали й про це, зробивши ряд вікон у абатстві мало не при самій землі, так що навіть череватий пивохльоб міг легко перевалитися в келію, коли його там ждали. Коли хтось захотів замурувати вікна, барони зчинили гвалт: «Ці монахи хочуть ув'язнити наших доньок і сестер! Поки бог живий, не допустимо того!»

Осінь у Києві- у палахкотінні листя і багать, у щедрих ловах, у радості від споглядання розкішних вершників, у важких об'їданнях дичиною. А тут осінь- суцільний смуток. Сіра, як свинець на покрівлях монастирських.

Удома князь Всеволод любив монастирі й монахів, старша сестра Янка, змирившись з грізним своїм призначенням, теж схилилася душею до високого, божественного, малі ж Євпраксія і брат її Ростислав не могли збагнути таких схильностей, видно, кров переяславського Ясеня бунтувалася в них дужче за тихість князівську. Ростислав уже змалку вигадував усілякі витівки з монахами, якось у Печорській обителі він так налякав ченців, що кадили вони в церкві по тому цілий місяць і читали покаянні й очисні молитви, а згодом про ту загадкову подію записано було навіть у Печорський патерик, мовляв, під час всенощного бдіння багатьох недбайливих ченців хилило до сну. Один старець побачив, що то біс в образі маленького ляшка в золоченій одежі ходить по церкві й кидав з-за пазухи квітки, звані «ліпками» або «смолками». До кого прилипає ця квітка, той западає в сон.

Той світ, простий і довірливий, утрачений тепер був для Євпраксії назавжди й безнадійно. Тут не знали жартів, окрім найгрубіших, віра не мала нічого спільного з довірливістю. Абатиса Адельгейда, висока, уся в чорному, стара й молода водночас, бо літ мала вже над сорок, а обличчя ніби в дівчини, привітала Євпраксію, як рівну, називала лише княжною, сказала, що для успішного поводження княжні треба оволодіти німецькою і латиною, читати Вергілія і Горація, знайомитися зі старими кодексами й хроніками, головне ж: призвичаюватися до вміння володарювати, яке германськими імператорами і їхніми князями доведено до найвищої досконалості.

- А навіщо?- спитала Євпраксія і не отримала відповіді, лише погірдливий усміх високої жінки, яка щохвилини пам'ятала, що в неї брат- імператор Генріх, могутній володар, який залізною рукою підкорив саксонських баронів, виступив проти самого папи римського, всесильного Гільдебранда. Та все те для малої Євпраксії не могло мати ні значення, ні звичайної цікавості. Хіба що вражена вона була в саме серце грубістю всіх цих людей, брутальністю й зневагою, яких зазнала вже від свого мужа Генріха, а тепер спостерігала в Кведлінбурзі, де товклося щодня безліч осіб світських і духовних, власне, людей непростих, зі значенням, але всі вони нагадували їй маркграфа, нагадували отого мордатого кнехта Хундертхемде, що мозолив очі від самого Києва, прості кнехти нагадували розбійників, барони налітали зі своїми поплічниками на абатство, мов на ворожу твердиню: єпископ, що раз на тиждень мав чинити відправу в церкві святого Серватіуса, був такий завзятий ловець, що виголошував казання в ловецькому строї, а його служки тримали напоготові тут же в церкві псів і соколів. Душа Євпраксії змаліла, мов зерня, дівчинка западала щодалі в глибший сум, лякалася грубих голосів, іржання коней, церковних дзвонів, лякала її Адельгейда, що з'являлася завжди несподівано, в урочисто-чорних своїх шатах, висока, горда, сповнена пихи імператорського походження, перевчена і мовби пересичена життям. Журина втішала дитину, щодня розповідала їй, як ведеться дружинникам, як прилаштувалися вони, аби не нудьгувати, за монастирських дроворубів, показувала смішного чоловічка, званого калефактором, попросту пічкуром, бо топив усі монастирські печі, пробувала нагадувати про чеберяйчиків, та Євпраксія сприймала все те байдуже. Іноді несподівано питала Журину:

- Ти чула про святу Макрину?

- Бог з тобою, моя дитино,- лякливо дивилася на неї жінка.- Де б же я про неї чула?

- А правда, ніби Макрина вже в дванадцять років потрясла усіх своєю красою?- допитувалася княжна.

- Спитай абатису,- радила Журина.

- Це ж вона мені й сказала.

Осінь не мала тут, здавалося, кінця. Була осінь приїзду Євпраксії до Саксонії, осінь її нещасного шлюбу, осінь кривавої виправи маркграфа Генріха на лютичів і відплати йому за те, осінь у Кведлінбурзі, сповненому спогадів про минулу велич, про бучні імператорські наїзди, про прийоми іноземних володарів, про найвищі святощі. Тут жили спогадами і новими сподіваннями величі. Осінь пахла дощами, прив'ялим листям, гнилизною боліт, кислими кожухами, дикою звіриною, якої бито цілі купи для імператорських запасів, бо імператор міг повернутися з Італії і завітати для спочинку саме сюди, до своєї сестри Адельгейди.

Іноді Євпраксія пробувала ходити на молитви до каплиці Віперта, але її лякала похмурість підземелля, камінь давив і гнітив; круглі світильники горіли з якоюсь похмурою несамовитістю, коли нагорі світ вражав своєю жорстокістю, то тут, унизу, у цих вікових святощах він убивав у тобі останні надії.

Абат Бодо, який приїхав до Кведлінбурга, щоб виконувати обов'язки тлумача й сповідника Євпраксії, присилав їй книги грецькі, латинські, з гарними мініатюрами, книги дорогі, розкішні, даровані абатству впродовж цілого століття імператорами і єпископами.

Читати не хотілося, цілими днями сиділа за пюпітром, розглядала барвисті мініатюри богів, янголів, імператорів, рицарів, усе було пишне, святкове, навіть муки Христові зображено в такому розкошуванні тонів золотих, червоних, небесно-синіх, що видавалося все те й не муками, а мовби великим, неземним святом. Подобалися їй мініатюри з псалтиря. До сімдесят шостого псалма додавалося зображення виходу з Єгипту, коло сімдесят сьомого намальовано зображення чудес і язв єгипетських, а до сто двадцять шостого йшло стовпотворіння вавілонське, яке можна було розглядати хоч і цілий день.

Абат Бодо суворо пояснював молодій маркграфині:

- У псалмах одкровення майбутнього, повістування про минуле, правила життя і душевне заспокоєння, це посередники миру й вічна поміч у нічних жахах, головне ж- псалми містять у собі все богослів'я.

Євпраксії смішний був цар Давид, зображеннями якого наповнено було псалтир. Переляканий, бородатий царьок молився, каявся, ласим оком позирав на чужу жону, сполохано дивився на зрадливого сина свого Авесалома. А то натрапляла вона й геть на дивні зображення. Христос на горі, яку обступили воли несамовиті. Або єдинорог, який переслідує чоловіка. Чоловік рятується на дереві. Дві миші, чорна й біла, себто ніч і день, гризуть дерево, а дракон жде, коли ж чоловік упаде. Що б то мало значити?

Тоді приходив київський її сповідник отець Северіан, бородатий і забрьоханий, лихий на абата Бодо, який чинив усілякі перешкоди, не допускаючи його до княжни, сідав у кутку великої білої келії, бубонів:

- То нагадування про суєтність і ницість людського життя. Бо що е чоловік? Чоловік є цвіт одноденний, тінь бігуча, образ божий і тварь.

- А чому при воскресінні мертві встають із могил і савани їхні барвисті, як весільні шати в невіст?- допитувалася Євпраксія.

Отець Северіан тяжко відсапувався, гнівно потрясав бородою, видно, посилаючи прокльони невідомому художникові, пояснити ж до пуття не міг. Та й як пояснити те, про що питає дитя? Відомо ж, устами младенця глаголе коли й не істина, то невинність світу сущого. Навіть точний розум абата Бодо був безсилий перед чистотою Євпраксії. Чому цар Навуходоносор зображений ведмедем? Чому звуть блудницею Фамар, яка спокусила свекра, а свекра називають блаженним?

Для Євпраксії відведено було доволі помешкань. Там був навіть невеликий рефектар, де могли обідати гості, були келії для читання, для зберігання книг, для припасів, одягу, коштовностей. Як іще кілька багатих молодих жінок, що виховувалися в монастирі, Євпраксія не мала підлягати суворим монастирським регулам, однак навіть кведлінбурзькі черниці своїм грубим чорним шатам надавали такого крою, аби якомога випукліше вимальовувалися їхні кшталти. Своєю свободою від родинних зв'язків вони користалися лише для зручнішого вдоволення гріховних пристрастей, про що Євпраксія попервах ще не відала нічого, лише дивувалася вельми з того, що в абатстві завжди чомусь товчеться більше чоловіків, аніж перебуває там жіноцтва.

Отця Северіана під усілякими приводами до Євпраксії не пускано, видно, потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого київського співбрата з неприхованою ворожнечею. Северіан же навмисне підкреслював свою несхожість на цих голених абатів, лякав усіх своєю бородищею, рудими старими чобітьми, зношеними дощенту, вицвілими шатами, важучим золотим хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих хрестиків, що теліпаються на запалих грудях абата Бодо. Він прокрадався до княжни в найнесподіваніший час, іноді заставав у своєї духовної доньки супротивника, тоді вони обидва забували про малу княжну, вона могла собі розглядати мініатюри, могла йти в монастирські сади, могла лягти спати, а вони зчіплялися в своїх безглуздих суперечках за віру, око в око, лоб у лоб, гриміли звинуваченнями, обмінювалися прокльонами, лайками, мало не плювалися, дати б їм мечі- то й не знати, чи не порубали б один одного.

- Погрязли-бо суть у заблудах!- потрясав величезними кулаками перед маленьким сухим личком Бодо отець Северіан.- Вживаєте опрісноки, єже яві есть жидівського служіння вірі і від многі єресі начаток і корінь прият. Не дотримуєте посту в першу неділю чотиридесятниці, не дозволяєте священикам брати шлюб, забороняєте священикам творити таїнство миропомазання, додаєте до символу віри «І від сина», а то єресь і всіх злих верх.

- А ви продаєте дари божі, як симоніани,- вилічував гріхи грецької церкви абат Бодо,- робите євнухами пришельців, як валезіани, і поставляєте їх не тільки в клірики, а й в єпископи. Подібно до нечестивих аріан, ви перехрещуєте християн, хрещених в ім'я святої тройці. Мов донатисти, ви стверджуєте, ніби немає іншої церкви, окрім вашої. Подібно до ніколаїтів, дозволяєте шлюб служителям вівтаря. Мов северіани, порицаєте закон Мойсея. Як духобори й богоборці, виключили з символу, що дух святий ісходить і від сина. З маніхеями ви кажете, що все квасне одушевлене. Подібно до назореїв, дотримуєтеся жидівських очищень, раніше восьми днів не дозволяєте хрестити младенців, хоч би вони й умирали нехрещеними, не даєте причастя родильницям і не допускаєте до свого спілкування тих, хто стриже волосся й бороду за звичаєм римської церкви!

Тоді отець Северіан вмить вилічував усі єресі, які він знаходив у латинян: савеліанство, жидівство, македоніанство, аполінаризм, армянство, монофелітство, монофізитство, аріанство, несторіанство, іконоборство.

Євпраксія навіть у гадці не мала, що на світі може існувати стільки незрозумілих і, як на те пішло, геть непотрібних, безглуздих, дурних слів. Їй хотілося сміятися з отих двох старих, одурілих від взаємних звинувачень чоловіків, а ті тим часом розпалювалися ще більше, забували про свої святощі, ставали схожими чи то на п'яних кнехтів, чи просто на шаленців.

- Ти забув про свої обов'язки,- гримів абат Бодо на Северіана,- і, водимий невгамовною хтивістю, будучи глухішим за осла, страшно гавкаєш на святу римську апостольську церкву. Ти не пресвітер, а застарілий во злі, проклятий столітній мул! Тебе можна швидше прийняти за поганого Епікура, ніж за священика, не в імператорському монастирі тобі перебувати, а в амфітеатрі коло звірів або ж у лупанарії!

- Замовкни,- огризався отець Северіан,- прикуси, нечестивцю, свій собачий язик! Не розумієш, що кажеш і що стверджуєш! Ти дурний, а вважаєш себе розумнішим за сім мудреців. Навчись же хоч мовчати, коли й досі не навчився говорити, а лиш гавкаєш, мов шолудивий пес!

Євпраксія ляскала в долоні від захвату такими добірними словами, тоді дзвонила в срібний бубонець, кликала Журину й веліла дати отцям святим пива.

За пивом пристрасті вмовкали, сповідники позирали один на одного з-за кухлів, душі їхні, пом'якшені міцним напоєм, готові були до замирення, обидва згадували й про Євпраксію, зніяковіло всміхалися до княжни, а вона виходила від них, випрямлена, холодна, неприступна, щоб за дверима впасти на руки Журини, зайтися дитячими слізьми, здригатися невтішно всім тілом. Нащо це їй усе? І скільки триватиме?

То пробуджувалася в ній жадоба життя, перемірювала вбрання, милувалася своїми прикрасами, перебирала коштовності, тоді знов падала у відчай, кликала Журину, плакала перед нею: «Навіщо все це?» Так, ніби та знала. Була простою жінкою, мала свої болі (син Журило навіки зостався відірваний од матері, а такий же, як Євпраксія,- дванадцятилітній), в абатстві повно було в неї клопотів: топила печі, готувала лампади, свічки, вимітала сміття, чистила овочі, варила їжу, слугувала в трапезній. Про те, що й вона жінка, якось забували всі, вона ж- найперше, мабуть. Коли б лишалася довше в замку маркграфа, не знати, як воно було б, а тут- схована від усіх, заклопотана, прив'язана до малої княжни, повинна була відректися від усього, що судилося б ще їй, жінці достоту привабливій, досвідченій, умілій. Час тягнувся повільно й тяжко. Сім разів на добу монастирський дзвін відбивав канойічні години для молитов. Свічками доба ділилася на двадцять часів: згорало двадцять свічок білого воску. В баронських доньок свічок горіло тільки по сім. Для ощадливості й для приховування того, що доводиться приховувати. У Євпраксії горіли всі двадцять- удень і вночі. Щоб темряви не було ніколи. Бо можуть обидити дитину. Бо ж у світі панує великий блуд, панують мечі й сокири, бурі й вовки, а люди- теж як вовки. В абатстві було багато молитов, але вони плавали зверху, не прорипали ні в душі, ні в побут, та ще молитви чужі, малозрозумілі. Євпраксія ними не переймалася. Журина й геть зненавиділа. ІІопинів бачила мало не щодня, а дружинників своїх лиш випадком. Питала Кирпу співчутливо і ласкаво:

- Як тобі?

- Живу!- пересмикував той косими плечима.- Ні пес, ні видра.

Сказати їй більше не наважувався. А хотілося сказати ще од Києва. Таке вже дружинницьке життя. То бігаєш зі своїм князем, то кидає тебе князь і ти бігаєш сам. Ні пес, ні видра. Ніколи ніхто якось не міг вірити, ніби Кирпа вміє рубнути мечем і розсадити чоловіка на дві половини. А яка б жінка побачила в косоплечему любов?

Його дружинники сумували за Києвом. Сумувати за цілим городом чоловік не може. А згадати те чи се- ось тобі й сум. Один згадує жону, другий пса, третій чоботи, які зносив уже давно в Києві, а в того було точильне для меча, ох же ж і точильне було, тут такого не знайдеш, хоч каменю гибіль. Головне ж, у Києві- люд свій, нелічений, а тут їх восьмеро всього та дев'ятий воєвода Кирпа. І всім видно, що життя немає. Ще було в Києві чисте поле, а де воно тут? Куди поїдеш? Треба сидіти й ждати, аж княжна завчить усі мови й розмови. Завчить, а тоді?

Журина співала таке: «Ой поїдьмо, брате, свічок купувати. Щоб перва горіла, як я заболіла, а друга палала, як я умирала». Євпраксія відчувала, як у ній завмирає мова. Ось була вона в ній до дванадцяти літ, тепер пропала. Та мова була молода, як вона сама. Латина ж стара, як світ або камінь. І головне в ній і не слова, а той дріб'язок, що поміж ними. Завчиш дріб'язок- і все сказане розумітимеш. Те саме й з мовою германців. Там самий дріб'язок лише й помічався. Бо мова в кожного була своя. У баронів одна, у абатів друга, у кнехтів третя, в селян ще не така. Ніхто нікого й не розумів до пуття. А Євпраксії легко відкривалося все сказане. Бо схоплювала оте, що розставлене поміж словами. Раділа своїй умілості, тоді чула спів мамки Журини. «А друга палала, як я умирала...» Була довкола нудьга, а жити хотілося.

Дні були неоднакові: то прозорі, то пойняті смерком, притемнені, похмурі, то знов лагідні, пронизані золотим блиском, такі прекрасні, що життя б ціле готова була віддати за один лиш з них.

Десь був Київ, десь були чеберяйчики, тепер вони зрівнялися в своїй невидимості й незбагненності з Києвом. Ще мала вона десь мужа маркграфа, що вмирав у безсилій злості, чужий і ворожий чоловік. Абатиса Адельгейда щоразу, як зустрічалася з руською княжною, заповідала приїзд свого брата імператора до Кведлінбурга, про саму ж Адельгейду розповідали: ходить ночами до юнаків,яких уподобала. Темними ночами приходить гаряча й несамовита, як диявол, а лице має янгольське. Мовляв, така кров імператорська. І в сестри, і в брата.

Іноді Євпраксії ставало цікаво: який же той імператор? Але він не їхав до Кведлінбурга.

Про Генріха сказано:

«Став імператором, коли ще тім'я не заросло». Його батько, імператор Генріх III, помер, виснажений безкінечними походами проти непокірливих італійців, в Італії втратив першу свою жону і сина від неї, в Італії переживав невдачі, ганьбу, приниження, в Пармі довелося втікати йому. Вистрибуючи з вікна, поламав ногу й прозваний був мстивими італійцями «Калікою», з другою жоною Агнесою з Савойського дому прожив заледве що п'ять років і помер все в тій же Італії, на яку витратив усе своє життя.

Генріха III звано Linea justitiae- путь правди. Ще звано Чорним, а також Калікою. Для кого що зробив, той так і називав імператора. Так ведеться здавен.

Смерть володаря завжди несподівана. Настає короткочасна розгубленість, тоді всі враз кидаються на те, що зветься владою. Адам Бременський так писав про ці події:

«Управління державою, за правом спадкоємства, перейшло на велику шкоду для всіх до рук жінки й дитяти. Князі, відкидаючи з обуренням правління жінки і владу дитяти, попервах, щоб не лишитися під гнітом такого рабства, повернули собі давні вольності, а тоді почали між собою суперечку, хто з них могутніший, і нарешті підняли зброю проти сійого государя з наміром скинути його з престолу. Все це легше було бачити очима, ніж тепер описати пером».

Усе скінчилося тим, що наймогутніші духовні владики германські архієпископи Адальберт Бременський і Ганно Кельнський були проголошені правителями, які мали опікуватися малолітнім королем. «Хоча на словах,- як зазначає хроніст,- вони були миролюбні, серця їхні билися смертельною ненавистю один до одного». Обидва вони, забуваючи про свої духовні обов'язки, відзначалися передовсім не святощами, а любов'ю до суєти, цієї служниці знатних людей. Обидва, як то сказано колись було про Ксеркса, замріяли перейти море і перепливти землю. Кожен розумів, що перевищити свого співправителя можна тільки одним способом: захопити владу над малолітнім імператором. І ось, забувши про свій сан, викрадає Генріха спершу Ганно, ховаючи його і від матері й від свого суперника, згодом те саме робить Адальберт. Ганно намагався впливати на малого імператора суворістю, Адальберт, навпаки, поступливістю. Той пригнічував душу недорослому правителеві, викохуючи в ньому звіра, інший розбещував його молоду душу і теж пробуджував у ній все звіряче. Магдебурзький клірик Бруно, який не належав до прихильників імператора, склав життєпис його дитинства і юності і вимушений був вдатися до слів прикрих. Мовляв, Генріх зіпсований був уже самим своїм народженням, бо людина може зробитися імператором і це ліпше, ніж тоді, коли вона вже народжується ним. Малий імператор більше чванився своїми високими володарськими гідностями, ніж намагався досягти успіхів у мудрості перед богом і людьми. Ганно занадто круто взявся за виховання короля, керуючись словами писання про те, що цар непокараний погубить люди своя. Та коли Генріх, як пише хроніст, «переступив вік простодушного дитинства і досягнув юності, яка має такий простір для всього поганого, і коли, таким чином, побачив себе в тім пункті, де самоська буква розходиться в два боки, він, полишаючи без уваги її праву тісну і круту лінію, вибрав собі ліву дорогу, широку й зручну, ухилився рішуче від стезі доброчинства і вознамірився всеціло віддатися своїм пристрастям».

Самоською буквою звалося грецьке іпсилон, з яким самосець Піфагор зрівнював дорогу людського життя: спершу загальна дорога життя, згодом правобіч тонка і вузька лінія добра, а ліворуч- широка путь зла. Як бачимо, прості клірики в ті часи вже полюбляли пишні вислови, надто ж коли вели мову про вищі особистості держави.

Не занедбувано й звичайного анекдота. Так, коли Адальберт Бременський на розкішні страви для малого імператора витратив усі запаси і стольник не мав за що зготувати обід, архієпископ, як розповідає Бруно, просто собі сховався в капелі й удав, що ревно молиться. Стольник став стукати в двері. Тоді архієпископ упав на підлогу, мовби для ще запальнішої молитви. Стольник, увійшовши до капели, став покашлювати, аби звернути на себе увагу. Все намарно. Тоді стольник і собі розпростерся поряд з Адальбертом і став шепотіти йому на вухо: «Помоліться, щоб вам було що сьогодні попоїсти, бо досі нічого немає, що б можна з честю поставити на ваш стіл». Адальберт скочив на ноги. «Дурню! Що ти наробив! Ти перервав мою бесіду з богом! Коли б ти бачив хоч раз мою бесіду з янголами, як того сподобився мій живописець Трансмунд, ти б ніколи не насмілився наближатися до мене в час молитви!..»

Клірик Бруно не знаходить для Генріха жодного співчутливого слова. «До чого звик чоловік у дитинстві,- наводить він слова царя Соломона,- того не покине і в старості!»

Люттіхський єпископ Отберт написав історію життя Генріха, можна б сказати, всупереч озлобленості каноніка Бруно. Лише говорячи про архієпископів Адальберта й Ганно, він згоджується з кліриком: «Найгірше, що вони давали повну волю юнацьким захопленням Генріха, замість зберігати його, як за печаттю».

Однак тут же Отберт квапливо додає: «Ставши самостійним, Генріх засудив багато зі свого минулого і виправив те, що було можливе. Став переслідувати ворожнечу, насильство, хижацтво».

І вже далі про імператора тільки таке: «Він володів світом, бідні володіли ним, йому слугував світ, а він- бідним».

Або: «У натовпі князів він видимо видавався над усіма й здавався вищим, а в грізних рисах обличчя проглядало якесь достоїнство».

І ще: «Biн бачив мовби очима рисі, у кого на серці до нього любов, у кого- ненависть».

Не забуто й таке: «Генріх уважно слухав чужу мову, але сам говорив мало і, лиш виждавши думку інших, висловлював свою».

При ньому, мовляв: «Правда мала силу і влада- право».

Через дев'ятсот років важко судити, хто ж мав слушність, де істина, який насправді був імператор? Однак не слід квапитися з висновками, бо той же Отберт, що такими високими словами розпочинає свою історію життя Ген-ріхового, далі пише: «На цьому я хотів би урвати мову, бо тепер доводиться торкнутися чвар, підступності, злодіянь, про які писати правду небезпечно, а брехати злочинно».

Тут починається суцільна заплутаність і, сказати б, уривчастість як у долі самого Генріха, так і в його думках. Життя його сповнене було таких пригод, що їх вистачило б для сотні, а то й тисячі імператорів. Однак прізвиська ніякого він не отримав ні від сучасних, ні від потомних. Не зміг він окреслити своїх намірів і, може, саме завдяки тому й уберігся від прізвиська, яке передає завжди суть чоловіка діяльного, але неминуче обмеженого в своїх діяннях. Обмеженість ще можна б назвати визначеністю. Цим Генріх не прославився. Змінювався впродовж цілого свого життя. Скільки разів- не згадав й сам.

Гадюка скидає з себе стару шкуру он як часто. Щоб скинути, треба щоразу за щось зачепитися. За тверду бадилину, за палицю, за камінь. Боляче, а треба тертися й обдиратися; Не вийшло за одним замахом, ще й ще. Він був усяким, а тяжіло над ним від самого народження одне слово: імператор. Кидався в примхи, в безчинства, в розпусту, в жорстокість і звірства. Тоді ставав хитрим, обережним, обачливим. Не витерпів довго. Понесло його, закрутило, захотілося безмежної волі для самого себе, щедрот і благородства для люду. Надовго? Поки поконав ворога найстрашнішого і наймогутнішого в усі часи: самого римського папу. Знесилився, виснажився, отримав назавжди слово, яке знаменує найвищу ступінь людського упокорення: Каносса. Тисячу років потім казатимуть «Іти в Каноссу». А то він ходив- імператор Генріх. З ким ходив? З жоною, з малолітнім сином і із Заубушем. Про Заубуша ніде нічого не сказано. Бо що таке Заубуш? Барон без підданих, чоловік без значення, обрубана тінь імператора Генріха.

Кведлінбурзьке абатство намагалося зрівнятися своїми садами зі славетним абатством Рейхенау, щодо городів, то тут йому не могло бути ніде рівних, надто ж коли з'явилася в абатстві Журина. Від весни й до пізньої осені вона не відривалася від теплої землі, і хоч земля не була така щедра, як у Києві, все ж старання й дбання не могли пропасти намарно; маленькі клаптики монастирських городів, порозкидувані між ставками й садами, приголомшували кожного своєю язичеською буйністю, там кущилося, збивалося в зелені гущавини, дивувало соковитістю, первозданністю барв, ніжністю й неповторністю, там не стачало вже місця для отих щедрот земних, доводилося ставити

підпори й тички, пускати витки рослин вгору, тим самим мовби піднімаючи городи в повітря, і тоді огірки росли десь над землею, огудиння п'ялося до сонця, творячи прозоро-зелені стіни. Найбільшу ж утіху давала Журині квасоля, найхимерніша рослина, яка закудлювалася, обпліталася довкола густо поставлених дерев'яних тичок і підпорок, розпростувала на всі боки виткі батоги своїх стебел, квасоля нагадувала знайомий ще з дитинства лісовий хміль, однак без тої шорсткості листя й стебел, була ніжно-оксамитова, мов дотики дитячих пальчиків, закрученими кінчиками своїх батіжків лоскотала тебе за вухом, то грайливо торкалася шиї, то пустотливо пробиралася й за пазуху, і тоді Журина мимоволі пашіла лицем, притискувала схрещені руки до вирізу сорочки, лякливо озиралася довкола, так ніби була й не жона зріла, а дівчинка, поставлена відразу перед сотнею безсоромних очей. Квасоля була пожадливо неспинна в своїм розростанні, її шовковисто-зелені зарості творили в городах свої вулички, якісь потаємні сховки, неприступні для стороннього ока втечища. Щоразу виникала потреба ставити нові тички для квасолі, і тоді Журина кликала воєводу Кирпу, просила його помочі, питала за звичкою:

- Як ся маєш. Кирпо?

- Ні пес, ні видра!- віджартовувався Кирпа, тупцювався коло квасолі, зазирав ув оті вулички, в оту затаєність і затіненість, тоді кидав погляд на Журину, погляд мовби й звичайний, випадковий, але жінці ставало млосно від отого миттєвого шмугляння по ній пильних воєводиних очей, вона квапилася відвернути його від того, про що він міг би заговорити або хоч подумати, казала:

- Дивись- квасоля. Правда ж, як наша?

- А ми чиї?

Вона змовчувала. Сама не належала собі. Чия? Нічия. Та чи й буде вже чиясь?

Кирпа вміло ставив тички. Він, правда, все на світі робив уміло, швидко й охоче.

Земля була м'яка, тепла, тепло панувало вже он який час, навіть не було набридливих дощів, од яких у чоловіка розмокають тут навіки маслаки. Кирпа якось мовби розм'якав од тепла й од такого буденного заняття, в ньому нічого не зоставалося від воїна, пропадала шорстка косоплечість, він стояв у довгій сорочці, у зношених портах, босий, простоволосий, був якийсь зовсім домашній. Раз не витримав. Чи пожартував, як завжди, чи й справді? Сказав з якоюсь безнадійною гіркотою:

- Прийшла б ти сюди вночі, в оці гущавини. Вона вдала, ніби не розуміє:

- Вже я тут, нащо вночі приходити?

- Тоді б і я, може, прийшов...

- І ти вже тут.

- Вже тут, а ще й не тут...

Вона промовчала. Билася жилка на шиї, млость поймала всю, солодка байдужість запанувала в усьому тілі. Хай станеться, як має статись і що мав статись.

Але Кирпа взявся до роботи, вправно вбивав гострі тички в м'яку землю і виходило так, ніби віддаляється з кожною забитою тичкою від Журини. Коли вбив останню, трохи постояв, не озираючись, глухо спитав:

- То як? Прийдеш?

- Про віщо ти, Кирпо?- перепитала, відразу й пошкодувала, але він обернувся до неї, показав в усміхові свої сліпучі зуби:

- Ну, не при сонці будь сказано...

І, замахнувшись так самісінько, як для рубання мечем, косоплечо посунувся на неї, і вона опинилася в його обіймах, вдарилася об нього тілом, сорочка на сорочку, груди на груди.

- Господи, сором же ж!

Він не міг відірватися від неї, та й вона так само не мала такої сили, але в жінці завжди живе сором'язливість, страх і нерішучість.

- Побачать же! Що ти робиш, Кирпо! Він відчахнувся од неї, сп'яніло відсунувся, перекосило його ще більше, ніж звичайно, сказав твердо:

- Жду тебе тут, як стемніє. Мовчазну згоду вичитав у великих її очах. Так само мовчки й покрадьки зійшлися вночі, відразу відшукали одне одного, забилися в глибини зелених нетрів, м'яка земля ласкаво прийняла їх; вони доторкувалися одне до одного з пожадливістю сліпих, що спіткалися після довгих блукань у безлюдній пустелі, мова перейшла в пальці, в руки, слова стали дотиками, вони впізнавали одне одного й не впізнавали, задихалися від ніжності, тонули в ній, стогнали, відчуваючи, що ось-ось загинуть. Чом так пізно зустрілися, чом так довго не могли знайти одне одного, чом, чом, чом? Довгі коси Журини розсипалися по землі, обплітали воєводу, були неначе живі, з них мовби вилітали іскри, їхній зелений сховок осяювався якимсь дивним світлом, тиша панувала довкола така, ніби все на світі вмерло, тільки вони живуть, бо тільки вони справді живуть, а більше ніхто.

Земля була м'яка, клаптик землі, накритий густим безшелесним зеленим світом доброї до них квасолі, такої ж самої, як у далекому Києві, і земля в темряві нагадувала мовби щось київське, хоч від згадувань вони обоє були далекі, бо й навіщо? Нічого тепер не поможе, позаду немає нічого, вони тут, нині й прісно і вовіки віків, нині, нині, нині!

Кирпа обводив долонями Журину, те місце, де вона лежала, той клапоть землі, що був під нею.

- Ось. Б'ються люди за землю. А землі кожному- аби вмістилася на ній кохана жінка. Більше й не треба.

Журина тихо засміялася.

- А квасоля?

- Квасоля хай росте вгорі. Як груші.

Журині хотілося плакати. Ну, чому вони так довго не могли знайти одне одного, чому? Таке коротке життя і таке жорстоке. Б'ються люди. Моляться. Страждають. Князь стоїть над усіма, платить тим, хто вбивав, і тим, хто лікує. Що може бути безглуздіше й страшніше? А життя ж коротке...

Вона лежала на спині, дивилася в темряву, чомусь гадалося, що не квасоля росте десь у темряві довкола, а молодо шумить весняна пуща, був у її очах рух дерев, шепотіння листя, спів птахів, які не мають печалі, бо невідомі їм болі й страждання людські.

Кирпа мовби вгадав її думки, гладив її тихо, гладив обережно, несхожим якимсь голосом казав:

- Не можу в камені... Тягне мене до лісу, аби там лягти під деревом по-звірячому і слухати, як шелестить жито на узліссі...

Вона хотіла сказати: «Слухай квасолю», а подумалось:

«Слухай мене». Сама ж слухала його. Ось тобі й косоплечий! Ось тобі й зубатий та розсміяний!

Так почалося між ними. Удень усе звичне, лише ждання ночі нетерпляче, гарячкове, лякливе, так ніби могла знайтися якась невідома сила і прибрати ночі з-над абатства.

- Я думала, черниці такі дурні. Бо хто ж розумний замкнеться на ціле життя в цей камінь? А тепер і сама б звідси нікуди не рвалася.

- Ми ж з тобою не в камені- у квасолі.

- Цей сховок для нас міцніший за камінь.

- У квасолі- й таке щастя! А я казав: ні пес, ні видра.

- Урвав ти мені коріння серця...

- Проберу ось прозирку в квасолі, вгадай, що побачиш?

- Не знаю.

- Зірку. Та ще таку низьку, хоч простягай руки й бери.

- Зорі- то для нас. А зійде місяць- то вже для абатиси.

- Правда, ніби вона при місяцеві ходить гола довкола ставів?

- Не кажи так: гріх.

- А що то таке?

- Ніхто не бачив, чи ходить Адельгейда, чи ні.

- Не треба й бачити- можна здогадатися.

- Вона ж не заважає нам.

- Сама кажеш: заважатиме місяць.

- Ну, так, він ворожий до нас.

- Прокрадатимемось і під місяцем.

- Мовчи! Накличеш. Сови кричать над абатством...

- А що нам сови!

Він був безжурний і відважний. А що нам сови! А сови кричали над абатством, старі, сиві, сліпі. Не віщували щастя нікому, нагадували про темряву й нещастя на світі, нагадували про смерті, про вбивання, про війни. Імператор не повертався з Італії, імператор вів свої війни проти папи, проти графів, проти гір і рівнин, проти людей простих, проти батьків дітей убитих і дітей ще не вбитих, а тоді брався й за дітей. Війна не мала кінця, бо батьки, що втратили своїх дітей, хотіли, щоб інші батьки так само втратили своїх дітей, інакше не мислили собі справедливості. Війна була мовби безперервне, вічне відомщення не знати й кого, не знати кому. Але нарешті імператор дочекався смерті свого найлютішого ворога папи Григорія. Вигнаний з Риму, без влади й без впливу, власне, полонений Рожером Сіцілійським, чоловік, який десять років потрясав цілими імперіями, поклав початок, може, й тисячолітньому розколу Європи, більше не жив, можна було заспокоїтися на час, спочити від трудів великих. Імператор повертався з півдня, ніхто не знав, де він з'явиться перше: у Госларі, улюбленій столиці його батька, який вибудував цей город на місці водяного млина, чи у Вормсі, чи в Майнці, чи в старовинній столиці германській Бамберзі, а чи й у Кведлінбурзі, де не треба сидіти в незатишному імператорському палаці, а можна сховатися від трудів і клопотів у тихому абатстві сестри Адельгейди.

У Кведлінбурзі кололи свиней, наготовляли ковбас і копченостей, ловили перепілок, бо перепілки по-кведлінбурзьки були улюбленою стравою Генріха, все жило очікуванням високої хвилини, коли розчиниться брама, загримлять мостові ланцюги, ударять котли, заграють лютні, задзвенить зброя, замайорять стяги імператорські, засяє золото, загримить звитяжне залізо.

Коли прийшла звістка про смерть маркграфа Штаденського, Євпраксія надягла жалобу. В усьому чорному стала ще тонша, гінкіша, кількох літ, проведених в абатстві, й не помічалося на ній, така сама дитина, хоч уже й удова, хоч і в жалобі, хоч і... Зрівнялася долею своєю з сестрою Янкою в Києві. Тій отець спорудив монастир, зібрала вона туди дівчат з багатих родин, хотіла навчити всіляких наук, мабуть, усе про бога хотіла навчити, а Євпраксія? Що мала тепер робити? Залишатися навіки у монастирі? Повернувся до неї багатий її посаг, привезений з Києва, мала коло себе Журину, отця Северіана-сповідника, кількох дружинників з Кирпою. Ні землі, ні притулку. Вози, коні, верблюди, колеса.

Втішала Адельгейда:

- Ось приїде імператор.

А що їй імператор? За віком, здається, такий, як князь Всеволод. За значенням? А що їй чиєсь значення? Від великого князя з Києва не мала нічого: ні вістей, ні порад, ні співчуття. Імператор не знав її, вона не знала імператора. Чула про нього- ото й усе. Тоді почула ще: в імператора вмерла жона Берта. Лишила двох синів Генріхові. Конрад- такий, як Євпраксія. Другий-Генріх, менший. Адельгейда казала:

- В імператора немає дітей.

- А хто ж то?- питала Євпраксія.

- Спадкоємці. В нього й жони не було.

- Хто ж?

- Імператриця. Ненавидів її.

- Він усіх ненавидів?

Адельгейда не відповіла. Знала про брата більше, ніж будь-хто. Ще коли мав сімнадцять літ, у своїх безчинствах сягнув так далеко, що підмовив гидкого свого напарника в усьому злому Заубуша (досі не могла згадувати цього без жаху й огиди) згвалтувати вже не якусь просту дівчину чи жону чужу, а її, імператорську доньку, абатису Кведлінбурзьку Адельгейду. Влітку, вночі, коло чотирикутного ставу, виманивши її туди, напали вдвох, імператор тримав сестру за руки, а той хапливо рвав на ній одяг, м'яв її неторкане тіло, із страху вже й не за себе, а за імператора вона й не кричала, тільки глухо стогнала, а Генріх насміхався і над нею і над ´валтівником:

- Заубуш, я триматиму тільки руки. З ногами справляйся сам. Ноги в жінки не надаються до оборони. Вони створені природою для покірливості й для насолоди чоловікам.

Вона мала б проклясти Генріха, а вийшло? Саксонські князі, шукаючи приводів для війни проти імператора, двічі збиралися для обговорення ганебного гвалту над рідною сестрою. Адельгейда відмовилася оскаржувати брата. Відчувала: падає туди, де кишать дияволи і де для такої, як вона тепер, знайдеться місце, однак святощі імператорського імені були для неї вищі за все. Жертвувала собою і не для Генріха- для самої ідеї імператорства, отож, якоюсь мірою, і для самої себе.

Генріх схаменувся, може, й злякався свого вчинку. Покликав Заубуша до себе в Гарпбург. Той вирушив з Гослара навіть без зброєносця, вважаючи, що йдеться про таємну раду в імператора, і пишаючись, отже, високою довірою. По дорозі в лісі Заубуш помітив засідку і, хоч не подумав, що то проти нього, але на всяк випадок сховався в поблизькій церкві. Бургграф Мейссенський Бурхард поїхав за ним і дав слово честі, що з Заубушем нічого не станеться, коли він вийде з церкви. Заубуш не повірив, але гаразд відав, що святість церкви не зупинить нападників, коли вони мають належні веління від самого імператора, тому вийшов і віддався Бурхарду. Його загнали в глухі хащі й посікли мечами. Імператор повідомив сестрі, що вона відомщена, а тоді довідався, що Заубуш вижив. Позбувся ноги, був увесь у рубцях, однак живий! Вищі сили оберігали цього зіпсованого вкрай, але й дорогого водночас імператорові чоловіка.

Генріх провідав ще недужого Заубуша, подарував йому баронський титул, щоправда, тим часом без землі й без підданих, наблизив до себе ще більше- відтоді цей чоловік став найдовіренішим слугою Генріха. Втекти не міг, бо одноногий, зрадити теж не міг, бо й для кого? Покинути? Але ж не мав ніякого майна, всі домагання щось одержати давно вже припинив, бо імператор щоразу сміявся:

- Навіщо земля тому, кому належать всі свинячі жоровиська? Після імператора ти наймогутніший чоловік в імперії! (Гра слів. По-німецьки Saubusch означає: лісові хащі, де дикі кабани їдять жолуді.)

Щоразу, як приїздив до Кведлінбурга, Генріх зіштовхував Адельгейду з Заубушем. Він любив, коли люди ненавидять одне одного. Привозив Заубуша, щоб той ненавидів Адельгейду зблизька. Жінку можна ненавидіти лише зблизька. Адельгейда ненавиділа Заубуша охоче, добровільно, без примусу. А що закохуються люди так само, то з часом ні вона, ні Заубуш вже й не могли розрізнити, чи то між ними ворожнеча, чи любов? І ждала Адельгейда приїздів імператора до Кведлінбурга і з острахом, і з ненавистю, а водночас і з затаєним нетерпінням: бо ж з Генріхом неминуче мав приїхати й Заубуш.

Настала зима, не знати вже й яка зима на чужині для Євпраксії. Пори року- повільні, однаково сумні, мов плакучі верби, не приносили їй нічого, навіть звістка про смерть маркграфа не здивувала, бо вмер він для неї ще тоді, першої ночі, коли боролася з ним і у відчаї хотіла покінчити з собою.

Дні сповнені були звичного безглуздя канонічних суперечок отців Северіана й Бодо, стриманих розмов з Адельгейдою, нудьгування, дратівливості, коли не хотіла нікого бачити, навіть Журину гнала від себе, не читала книг, не згадувала ніякої мови, ні нових- одної та другої, ні своєї дитячої, бо й згадати тяжко: летюча тінь від слів лишилася- і більше нічого.

Ночами кричали над абатством сови, було страшно й самотньо, ждала нетерпляче снів, бо то було її єдине багатство. її спи брели через ріки, прослизали попід зеленим віттям пущ, линули через долини, шукали Києва, причаєного в золотому смутку церков.

Зимової ночі приснився їй білий янгол. І руки в нього світилися золотистим вогнем. Від радості прокинулася й побачила Журину з свічкою в руці.

- У мене вже горить одна,- сонно сказала Євпраксія.

- Принесла ще одну.

- Навіщо аж дві?

- Кажуть, імператор в'їхав у Кведлінбург. Хай горить у тебе дві свічки. Ти ж княжна.

- Я вже забула про це. А імператор де?

- Не знаю. Не бачила його. Бачила безногого.

- Хто це?

- Не відаю, дитино. Страшно стало. Понесла тобі свічку.

- Ти не бійся,- сказала Євпраксія.

- Не боюся, а страшно.

Про безногого обидві вдавали, ніби нічого не знають. А знали ж давно: одна від Адельгейди і баронських дочок, друга- від черниць. Та й очікувано всі ці роки в Кведлінбурзі чи то імператора, чи, може, більше Заубуша. Адельгейда- зі змішаним почуттям давньої ненависті й пізнішого захвату, жіноцтво- з лінивою цікавістю. Чи ходитиме Адельгейда нагою коло ставів? Надто ж коло того, чотирикутного.

Але імператор приїхав неочікувано, серед зими, приїхав у жалобі, поховавши жону, в'їхав у Кведлінбург тихо, замкнувся в палаці, не дав знати сестрі, хоч, здавалося б, мав ділити жалобу разом з нею, та й місце для того в абатстві відповідніше, ніж у великому, пустельному палаці, холодному, темпому, зчужілому.

Де взявся в абатстві Заубуш і чому опинився там уже в ніч їхнього приїзду? Журина проходила двором абатства, в темряві тьмаво біліли кам'яні аркади, вона нечутно ступала по плитах, ще мала пройти попід аркадами, тоді завернути на половину Євпраксії, але її мовби ждали в притемненому переході, назустріч схитнулася висока гнучка чорна постать, почувся уривчастий стук об камінь: стук-стук, і вона якось відразу здогадалася, що то Заубуш, хоч ніколи не бачила його й не чула стуку дерев'янки, навіть не знала, чи носить дерев'янку, чи просто стрибає на одній нозі, чи, може, носять його, як вельможу й першого прибічного імператора, в золоченій лектиці. Його чорна постать, отой стукіт дерев'янки, несподівана нічна поява під пустинними аркадами- все було таке несподіване, що Журина чомусь злякалася й стала. А він підійшов до неї, в темряві видивився їй у лице, очі мав так само великі й темні, як Журина, здається, що відзначався неабиякою чоловічою вродою, хоч їй було не до того, щоб помічати ще чиюсь вроду, а ще: відразу потвердив усі розповіді про себе й найгірші припущення, бо нахабно простягнув руку до її обличчя, взяв за підборіддя, спитав чи то здивовано, чи недовірливо:

- То це ти- княжна руська?

- Не бачиш. Мати її.

- Ще ліпше. Наблизься.

Несподівано вселилася в неї зухвалість.

- Наближайся сам!- відповіла з викликом. Він засміявся.

- Дерев'янка не дає. Хочу, аби ти.

- Я не хочу.

- Змушу.

- Ніхто не змусить.

- Мені це подобається. Поглянь на мене. Я- Заубуш.

Чула?

- Здогадалася.

- Тоді домовились.- Він спробував ухопити її за руку. Журина ухилилася.

- Не зі мною.

Побігла від страшного барона, мов перелякане дівчисько. Навздогін почула:

- Сто тисяч свиней! Знайду тебе!..

Такий справді знайде. Вистукуватиме своєю дерев'янкою по кам'яних підлогах цілу ніч, поки добереться до її келійки, і ніхто не прийде на поміч, і воєвода її не відатиме нічого, не прибіжить, не замахнеться косоплече мечем. Розгублена й перестрашена, запалила свічку, пішла до ложниці Євпраксії, тепер ось розбудила княжну, вигадувала щось про дві свічки на честь прибуття імператора, а в самій усе тремтіло від темного передчуття.

- Посиджу трохи коло тебе,- попросилася.- Бо спати не можу, тривога якась у серці, темно довкола, все чуже нам.

- А мені снився янгол і руки в нього світилися,- сказала, усміхаючись радісно, Євпраксія.- Чи я спала, чи й не спала. Бо то твої руки світилися. Від свічки.

- Ти вся світишся чистотою, моя дитино, ото й сниться тобі.

- Часто сняться страхи. І Київ теж сниться. І твої пісні журливі чуються крізь сни. Найчастіше ота: степами брестиму, як голубка густиму...

Залишок ночі вони провели між сном і просонню, Журина більше й більше занурювалася в тривогу, готова була ще до настання світанку бігти в город до дружинницького помешкання, розбуркати Кирпу, переповісти йому все, що з нею сталося, Євпраксія ж блукала уявою десь далеко звідси, бачила й не бачила Журину, чула й не чула її притишений голос, бо вчувалося їй щось інше, серце ждало чогось, дивувалася, чому бариться ранок, так ніби саме цей ранок мав змінити все її життя, покінчити з оцим невизначеним, розпачливим буттям монастирським і чужинецьким.

Ранок настав сірий, холодний і безнадійний. Шмаття мокрого туману завалило абатство, змішалося з каменем- і не добереш, де туман, а де камінь. Гнітило душу, вбивало бажання й надії, хотілося вернути ніч, сон, забуття.

День був такий самий, нічого не приніс, абатство, завалене шматтям туману, завмерло, ждало, прислухалося.

Не почули нічого. Нічого не сталося. До Євпраксії не навідалися навіть її святі отці. Журина не знайшла Кирпи і тривожилася ще більше. У тумані над вежами Кведлінбурга розпачливо кричала галич. Десь по брудних грузьких дорогах тяглися, мабуть, до Кведлінбурга обози з живністю і похмурі селяни проклинали негоду, імператора й господа бога.

Імператор замкнувся в палаці, нікому не показувався, нікого не хотів бачити, нікого не підпускав, нікого не випускав і не відпускав. Як же вирвався від нього вже першої ночі Заубуш? А може, його й не було? Може, то з'ява стала перед Журиною? Бо ніхто більше в абатстві не згадував про барона. Спитати? Але ж кого? Та чи й треба?

Ще день минув і ще кілька, і нічого не ставалося, і дні ті були довші за всі роки ждання й нудьги на чужині для Євпраксії, для Журини ж ставали вони дедалі тяжчими, бо тривога в ній не згасала, а побільшувалася й гострішала.

І несподівано: імператор обідає в абатиси Адельгейди. Запрошено єпископа, абатів, будуть барони й графи, запрошено Євпраксію, може, єдину з шляхетних вихованок абатства, бо ж ніхто не міг зрівнятися з нею походженням.

Вона була в чорному, тонка, висока, така юпа, що видавалася з-поміж усіх дівчиськом. І всі були в чорному, бо ж в імператора- жалоба. Не було пишної стрічі, бо- жалоба. Він зліз з коня коло брами, швидко перейшов двір, не дивлячись, скинув комусь на руки важке провологле хутро, зостався в чорному, високий, з запалими грудьми, весь у рудявому зарості, не мав на собі нічого з імператорських відзнак, окрім грубого золотого ланцюга на грудях, і той ланцюг мовби гнув його, пригорблював, зсутулював, а може, то роки, бо ж Генріх мав мало не стільки літ, як великий князь Всеволод, годився б Євпраксії в батьки.

Генріх був імператором уже тридцять літ. Незмога навіть уявити. І хоч не були то легкі й веселі роки, хоч простягалося багато рук до його коропи, хоч проклинали його в церквах і навіть у Римі, але ж тридцять літ на такій висоті, в такій самотині?

У ньому змішалося все: примхи, призвичаєння, потреби, неминучість, неприступність, велич, упертість, зарозумілість, недовір'я, підозріливість. Ніколи не обертався, дивився тільки перед собою, погляд мав важкий, падав він у нього згори вниз, гнітив, розчавлював, не смів ніхто попадати під той погляд, хто ж попадав- мав неминуче загинути. Чи він бачив що-небудь і кого-не-будь? Важко сказати. За довгі роки навчився пускати погляд боковий, побіжний. Це помагало помічати багато прихованого, скажімо, жіночі очі. Але останнім часом прийшло тривожне відчуття, що помічати жіночі очі вже не хочеться. Дратують і щоразу зринає: «Навіщо?» Заубушу було звелено щодо жінок твердо: «Зневажати! « Той зло жартував серед обпитих баронів: «Імператор об'ївся свіжиною, перейшов на солонину!»

Адельгейда хотіла повітати імператора високими словами, він нетерпляче відмахнувся:

- Відаєш, що не люблю безглуздих криків. Алілуя, осанна- полиш для своїх єпископів.

Абатиса несміливо спитала, чи не помолиться він у церкві святого Серватіуса. Генріх сказав, що не піде.

- Але ж чому, ваша імператорська величність?

- Спитай Заубуша,- кинув насмішкувато Генріх.- Він скаже тобі, що бог- це сто тисяч свиней!

Усі вітри й дими Європи були в його рудуватій борідці. Він намагався бути образливо-грубим, щоб відлякувати від себе душі низькі й обмежені, і цим якось відразу сподобався Євпраксії. Вона зрозуміла його подратованість і оту втомлену пригорбленість. Бо то від сумної величі. А сумна, бо непотрібна йому самому. Всім іншим- так. Йому- ні. Ще сподобалося їй відразу, що імператор висловлювався саме отими звуками, які розставляються між словами. Просте ніщо, якесь гмикання чи покашлювання перетворював на сповнене глибокого значення слово.

Ось так і дивилася Євпраксія на Генріха своїми сірими очима, і він наштовхнувся на ті очі, бо зухвалості в них було більше, ніж у нього самого, він навіть не міг збагнути, що воно перед ним. Ноги й волосся. Волосся вибивається золотими пасмами з-під чорного жалобного накриття, а ноги і є цією істотою, дивною, чужою, яка з'явилася тут, мовби втілена образа імператорської гідності, виклик, натяк,дратування.

Високому духу личить радість, гнів належиться йому за становищем. Імператор спитав невиразно, без радості, але й без гніву:

- Хто така?

Адельгейда підвела Євпраксію. Та вдала поклін. Мати схильність ще не означає схиляти голову. Зухвальство неабияке. Треба було зневажити й змаловажити, але подумав, що мати перед очима отаке чисте створіння ліпше, ніж дивитись щодень на баронів, з вухами чорними від невмивання. З жалем і острахом зрозумів, який він старий. Троянди не пахнуть, пси не гавкають, жони не люблять, любов охолола, зло перемагає.

Він пустив на Євпраксію скісний погляд, поглянув на неї майже крадькома, її очі напливали на нього, мов два сірі довгасті птахи. Тоді Генріх подав княжні руку.

- Будете моєю дамою за столом. Германський імператор знати не хоче нічого германського. До того ж ми обоє в жалобі. Прийміть мої співчуття. Маркграф був вірний мій слуга.

- Я нічого не знаю про імператрицю,- відмовила Євпраксія.

- Вона вмерла.

- Так. І це, мабуть, дуже сумно.

- Мабуть?- Генріх не міг стямитися від такої наївності.- Мабуть? Смерть- це гірше, ніж сто тисяч свиней, як каже Заубуш! Треба жити!

- А хто живе на сім світі?- спитала тихо дівчина.

- Хто? Я живу! Заубуш живе! Всі ми живі, поки живі!

- Багато мертвих живуть і досі, натомість безліч живих слід вважати давно вмерлими. Дехто вмирає, такі не народившись.

- Ти говориш добре, але вкрай невдало, Праксед. Не відаєш, що то- життя?

- Не відаю.

- Мав би звати її «твоє непороччя»,- докинув Заубуш, сподіваючись розвеселити імператора, але той тупнув ногою:

- Не смій!

І Адельгейда, скориставшись нагодою, просичала до Заубуша:

- Диявол!

Той зневажливо кривив соковиті губи, недбало закидав свою дерев'янку мало не поперед імператора, але вмовк не огризався, бо вельми добре знав норов Генріха й побачив: дратувати того сьогодні не слід. Треба перечекати- ось і все. Імператор не здатний на чомусь зосереджуватися, він весь у полоні несталості, у перескоках настроїв і думок.

Були вже в монастирському рефектарі. Єпископ сотворив коротку молитву, на столах- важкі срібні миси, золотий посуд для пиття. Копчені гуси, печеня з хріном, каплуни в розсолі, з часником, перепілки, голуби, лебеді, засмажені цілими в коронах, тепле пиво, меди-вина, які литимуться, мов на млинові кола. Ось сяде імператор за цей стіл і забуде все на світі. Пам'ятатиме лише про владу. Бо все- у владі, все прах, окрім влади, безмежності влади, це єдиний сенс життя, виправдання всього, свято, захват!

І мовби на виправдання думок Заубуша, Генріх, сідаючи за стіл між Євпраксією і Адельгейдою, сказав тихо, не знати до кого й звертаючись:

- Я імператором уже тридцять літ!

Ще змалку він потопав у морі людської непевності й невизначеності. Хоч народився імператором і вже шестилітнім одержав корону (випадок рідкісний навіть на ті каламутні часи), тяжів над ним страх загубитися в безмірі держави й незліченності люду. Випадки, які ставалися з ним, грізно вказували на таку можливість, і він гарячкове шукав власних способів піднесення над юрбою, над землями, над цілою імперією, бо все, що стосувалося імператора донині, видавалося йому хистким, ненадійним і занадто умовним.

Не міг забути, як на пишних ловах, влаштованих йому архієпископом Адальбертом, білий його кінь, злякавшись звіра, поніс просто на вершників, що наганяли дичину збоку. Генріх не втримався в сідлі, звалився на землю безпорадно й незграбно, упав під копита розпалених гоном коней, вершники нічого не могли вдіяти з розтелесованими тваринами, а коні, не розбираючи, де імператор, де простий чоловік, промчали над поверженим Генріхом, і велетенські, як падаюче небо, копита здіймалися над ним, падали мовби на нього, він провалювався разом з ними в смерть і знищення, він міг бути розтоптаний десять і сто разів, знищений без сліду, перетворений на розплющений корж кривавого м'яса, але сталося так, що лиш двічі чи тричі черкнуто його краєм копита, розірвано одяг, подряпано бік- і все. Адальберт дякував богові за чудо, імператор похмуро думав про ту невловиму грань, яка щойно ділила його від смерті.

Іншим разом мав пригоду, про яку нікому й не розповідав, бо там було більше ганьби, ніж загрози. Період той клірик Бруно, який прагнув точного вислову, визначає так: «Коли Генріх, подібно до незагнузданого коня, пустився щодуху по дорозі розпусти». Одружений уже шістнадцятилітнім з Бертою Савойською, «благородною й прекрасною», як назвав її той самий Бруно, Генріх мав коханок і наложниць по всій імперії. «Коли чув, що хтось має молоду й вродливу доньку або жону, то, на випадок невдачі зваблення, велів брати силою»,- це знов усезнаючий Бруно. Мав звичай уночі в супроводі одного або двох вірних поплічників вирушати на «лови». І ось одного разу перепинили його лісові люди. Приятелі божі й недруги цілого світу. Не знали, хто він, куди прямує, чого й навіщо. Не знали й не хотіли знати. Вискочили з-за темних дерев, самі темні й невловимі, незлічимі, як мурашва, зашамоталися, завирували, зачервились, вмить стягнули з коней імператора і його недолугого супутника, що навіть мечем не встиг зблиснути, рвали зі своїх бранців зброю, прикраси, одяг. Той дурень врешті вимурмотів, що будуть покарані тяжко, бо ж сам імператор перед ними. З Генріха якийсь волоцюга саме знімав тяжкого золотого ланцюга. Почув, зареготав, б'ючи просто в лице імператорові кислим духом:

- Го-го! А ось тепер я буду ним! У кого золотий ланцюг, той імператор!

Генріх щедро обіцяв їм найтяжчі кари. Варити в котлах на повільнім вогні. Зашити у вузькі мішки й повішати живцем коптитися, аби вчилися нести яйця. Порозвішувати на гіллі вниз головами. З нього глузували просто в ніс. Бо що їм якийсь там імператор? Вони зелені братове, серед зелених лісів, під зеленими вітрами!

Тоді він не вспокоївся, поки й не переловили всіх грабіжників. З вірьовками на шиях, вони побачили його знов, був увесь у золоті, оточений пишним почтом, залізними рицарями, пішими щитоносцями, вимушені були немало подивуватися:

- Диви! Справді імператор!

Ще був у нього випадок на Лабі. Після ловів у землях маркграфа Мейссенського імператорові захотілося переправитися на другий бік ріки. Приготовлено човни, встелено килимами, заквітчано, на одні посаджено збройний почет, на другі- імператорських шпільманів для звеселення гостей; Генріх мав пливти в першому човні разом із маркграфом, Заубушем, двома баронами й гребцями. Готування було мовби й незабарливе, бо ж вдовольнялося бажання самого імператора, але й не таке швидке, аби про нього якимсь дивним чином не змогли довідатися на тім березі річки. Там справді стало відомо, і хмари люду висипали на зелений берег, позабрідали в воду, нетерпляче ждали човнів, вимахували на радощах зброєю, чи то квітами, чи там чимось.

Але те, що здаля видавалося радісною привітністю, насправді виявилось дикою ворожістю. У воді й на березі стовбичили похмурі драби, з розкричаними мордами, тягнулися до підпливаючих човнів довгими гаками, розмахували важучими сокирами, вмить зачіпляли човен, що виривався наперед інших, цурпелили його на мілке, гахали сокирами в дно, ревли:

- Рубай!

- Бий!

- Трощи!

- Сто тисяч свиней!- закричав Заубуш.- Це човен імператора германського! Назад, падлюки!

- Лайно там твій імператор,- зачіпаючи човна відразу трьома гаками, відповідали йому нахаби.

- Це берег барона Кальбе!- кричали інші.

- Нікого не пустимо!

- Усіх порубаємо!

Імператорський човен порубано так само, як і інші, Генріхові довелося по коліна в воді вибрьохуватися на берег, де його ждав сам барон Кальбе, неприступний у своїй знахабнілості.

Що? Імператор? А яке йому діло? Берег належить йому і вода до самої середини річки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому належить берег протилежний і вода коло нього до середини річки. Що належить імператорові? А звідки мав знати барон Кальбе? Може, імператорові нічого не належить, а може- оте, що розділяє річку. Невловима лінія, себто ніщо. Барон реготав, аж підстрибував:

- Гух-гіх-гіх! Цієї води не нап'єшся! Бо то й не вода- ніщо!

Генріхова лють ще більше розвеселяла барона. Барон стояв на своїй землі, на своєму березі, коло своєї води, а імператор? Мав усе і нічого не мав, володів мовби цілою імперією, а сам міг хіба що обхопити руками власні коліна. Радості, як у пса, що тільки й може понюхати в себе під хвостом.

Сталося так, що всі прикрощі спіткали Генріха в Саксонії, і відтоді ця земля стала для нього мовби приваблива жінка, якою хочеш заволодіти, а вона ніяк не піддається. Блукав з города в город, ніде не затримувався, намагався охопити всю підвладну йому землю, ріки, ліси, гори; гір було багато, вся Саксонія уявлялася мов безладно й густо розсипані зелені вершини, які панують над цією землею, купаються в невисокому небі, тягнуться до сонця, а десь коло підніжжя тих вершин кублиться люд, змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають землю селяни, і все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до вершин, щоб захопити їх, запанувати, не допустити нікого, навіть імператора.

Якийсь розумний чоловік вигадав колись ставити на вершинах гір кам'яні неприступні замки. Замки видавалися юному Генріху островами порятунку в морі людської зажерливості, невизначеності й ненадійності.

У найнеприступніших, але й наймальовничіших горах Саксонії він ставить замок свого серця, найулюбленішу свою кріпость Гарцбург, виростають замки Вігунсштейн, Мозбург, Засенштейн, Шпатенберг, Гайменбург, Азенберг. Саксонські барони сполошилися. На раді у Вормслебені маркграф Оттон Нордгеймський сказав про Генріха: «Він набудував силу неприступних кріпостей у наших місцях, укріплених самою природою, і розташував у них великі гарнізони своїх слуг, озброєних до зубів. І ці кріпості слугуватимуть не проти невірних слов'ян, які спустошують наші прикордонні землі, а проти нас, що ви всі незабаром відчуєте на собі. Майно наше викрадається й тягнеться в кріпості, з вашими доньками й жонами королівські міністеріали-фамулюси нав'язують злочинні стосунки. Вони примушують служити собі ваших рабів і вашу робочу скотину, а вас самих- носити на своїх благородних плечах усілякі тягарі. Та коли я подумаю, що ще жде нас попереду, то все перелічене видається дрібницею! Адже він має намір позбавити нас не частки, а всього нашого майна і роздати його своїм зайдам, а нас, вільних людей, примусити служити рабами у них». Ця промова записана в історії клірика Бруно. А в анналах монаха Герсфельдського монастиря Ламберта так само читаємо: «Між тим розміщені в кріпостях королівські слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони серед білого дня викрадали все, що знаходили на полях і в оселях, вимагали незвичайних і тяжких платежів і внесків за користування полями й лісами, часто під приводом несплати десятини вони заганяли цілі табуни. Коли хто обурювався на таке зло і насмілювався полегшити біль душі скаргою, його кидали в ув'язнення як злочинця проти короля і він не міг вибратися з тюрми, допоки пе викуповував свого життя ціною всього свого майна».

На всі скарги Генріх відповідав, що він чинить згідно з законом за несплату десятини. І жартував при тому, що не можна до кінця знати свою землю, не побувавши в її в'язницях

Саксонці скаржилися: «Нас змушують платити за воду, яку ми п'ємо, за дрова, які ми збираємо в наших:

лісах». Давніше вони не платили. Вважали своїм, даним від бога. Де взявся король, заявив: це моє! Якийсь поземельний королівський податок. Поки імператорами були представники Саксонської династії, вони обминали Саксонію, тепер Генріх добрався й до неї. Переніс столицю в Гослар, будував бурги, ображав баронів і графів, образи намножувалися, клірик Бруно в своїх записках скаржиться, що неспроможний і перелічити всіх образ, бо «не вистачило б ні пам'яті, ні знарядь для писання».

Насправді все було значно простіше. Вистачало пальців на руках, аби перелічити. Єпископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генріх відняв у знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадській церкві.

Пфальцграф Фрідріх скаржився, що за велінням короля у нього відібрано бенефіцій, який він одержав од Герсфельдського абатства.

Маркграф Деді говорив про незаконну конфіскату в нього королем спадкових володінь.

Граф Геріман розповів, що король захопив належний йому за правом спадку укріплений город Люнебург.

Оттон Нордгеймський скаржився, що король відняв у нього, ні в чому неповинного, герцогство Баварське. А насправді?

Баварію Генріх відняв у Оттона за державну зраду. За цю ж провину віднято землі в Деді й маркграфа Тюрінгського, які підняли заколот проти Генріха. Люнебург приєднано як належність корони з міркувань державної цілісності й безпеки.

Перший заколот Оттона Нордгеймського Генріх подавив досить легко: забрав у Оттона Баварію і частину майна, а його союзник саксонський герцог Магнус Білєлунг був позбавлений прав герцогства і ув'язнений. Тоді проти Генріха об'єдналася вся саксонська знать. Єпископи Гальберштадський і Гільдесгеймський, саксонський герцог Герріман, граф Генріх, архієпископи Магдебурзький, Мінденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт. Простий люд, вільності якого було загрожувано щодень, теж приєднався до знаті. З тих відлеглих часів збереглася написана латиною «Пісня про Саксонське повстання»:

По всій землі розсилають вершників з оголеними мечами

Збирати на війну весь народ

Для захисту себе і свого майна.

Селяни переробляють знаряддя землеробства на зброю.

Вони виковують двосічні мечі

З твердих кирок і лопат.

З кіс наточують вістря для списів.

Одні ладнають легкі панцирі для лівої руки,

Другі вкривають металом шоломи для вершників,

Треті готують для бою дубці,

Роблячи важчими їхні кінці свинцем і залізом.

Тисячі хліборобів озброюються для війни,

мовби справжнє військо.

Запущено поля, покинуто все, кожен спішить на війну, дбає про зброю. Зібралося сила люду- скільки море несе води, Скільки в полі- колосся.

Саксонія бунтувала цілих три роки. Несподівано впали на лагідну землю страшні морози, вимерзли ріки, зупинилися млини, не стало хліба, погано зодягнені селяни страждали від холоду й від голоду. Коли брано приступом якийсь із королівських замків, то руйновано його до самих підвалин і каміння розкидувано, щоб і сліду не зоставалося.

Прихильний до Генріха єпископ Люттіхський Отберт писав пізніше: «Король, усвідомлюючи свою погибель, яку очікує малочисельність в боротьбі з масами, вважав своє життя вищим за славу, порятунок вищим за безумну відвагу, і з необхідності втік».

Саксонці нарешті добралися й до улюбленого Генріхового замку Гарцбурга, знищили там усе, зруйнували церкву, розігнали жіночий монастир, викопали із землі тіло Генріхового сина й викинули диким звірам.

Коли ж селянське військо саксонців нарешті зустрілося з вірними Генріху рицарями і в гарячий червневий день у долині річки Унпітрут коло Гомбурга спалахнула битва, то багато баронів, єпископи Гальберштадський і Гільдесгеймський, якийсь Фрідріх де Монте, що найголосніше скаржився колись проти імператора, зрадили селян і переметнулися на бік Генріха. Вони сміялися з тих, хто ще вчора, кинувши весь свій нужденний надібок, підтримував їх: «Це не воїни, а грубі мужлани, які годяться ходити за плугом, а не воювати».

Тисячі простих саксонців лягло в тій страшній битві. По трупах можна було перейти Унштрут.

«Та,- як пише Отберт Люттіхський,- переміг він (Генріх), військо, а не впертість бунтівників. Вони бачили, що обуренням можна лише дратувати короля, але не перемогти, що повстання завдасть йому прикрощів, але не зламає, бо війська його незламні, а тому, щоб захитати владу Генріха, вони стали вигадувати й приписувати йому злодіяння й такі ганебні вчинки, які тільки й може вигадати ненависть і злоба. Все це було б неймовірно тяжко мені писати, аби я наважився повторити всі вигадки. Перемішавши правду й брехню, вони скаржилися на Генріха римському первосвятителю Григорію VII».