IV Всесвітній форум українців знову порушив проблему визнання Голодомору в Україні Геноцидом.

Ця тема посіла чільне місце в роботі Форуму, який адресував відповідні звернення багатьом високим міжнародним інстанціям. Залишається тільки побажати, аби зусилля в цьому важливому керунку не ослабли, щоб справедливість щодо мільйонів жертв, хоч і запізнілу, зрештою було відновлено.

Останнім часом проблема визнання Голодомору в Україні Геноцидом набуває все більшої гостроти. Залишається тільки побажати, аби зусилля в цьому важливому керунку не ослабли, щоб справедливість щодо мільйонів жертв, хоч і запізнілу, зрештою було відновлено.

Раніше авторові вже доводилося роз'яснювати, що на шляху до світового визнання української трагедії 1932-1933 рр. стоять поважні труднощі методологічного плану, й порівняння із ситуацією визнання Голокосту хибує на поверхневість. Тож вельми ймовірно, що у відповідь на свої звернення чільники світового українства вкотре отримають легковажні усні співчуття замість обов'язкових до виконання документів.

Попри численність злочинів етноциду, що їх вчинила комуністична імперія, прецедентів їх визнання сучасною правонаступницею цієї імперії, себто "демократичною" Росією наразі не існує. "Протокольні" вибачення за знущання з японських військовополонених, що їх висловив Б. Єльцин під час одного з візитів до Країни сонцесходу, є наразі чи не єдиним досягненням російської державної думки в царині осмислення історичних провин Московії перед неросійськими народами. Попри це, не всі такі злочини було замовчано - про деякі з них кремлівські керманичі свого часу говорили вголос, ба навіть знаходили їм "обґрунтування". Маю на увазі насамперед депортацію у східні райони СРСР "народів-зрадників", що до таких, зокрема, зараховано й кримськотатарський народ.

Тут не стоїть питання "було чи не було", ба навіть знав чи не знав світ про цю жахливу акцію тоталітарного режиму. Будь-який чиновник Державного департаменту чи співробітник секретаріату ООН може за лічені хвилини добути з архівів належно оформлену ствердну відповідь на обидва запитання. Попри це, депортацію кримських татар, як і українські Голодомори, майже ніхто в сучасному світі не згадує в одному ряді з Голокостом. У Бабиному Яру під час майже кожного візиту в Україну світових лідерів відбуваються жалобні церемонії - про жодну схожу церемонію вшанування жертв депортації чути не доводилося. Втім досі немає ні відповідно оформленого місця - символу трагедії ("фізично" в Криму є сотні таких місць), ні меморіальної споруди на цьому місці...

Важким тягарем лягає ця обставина на сумління української влади. Чи не її святим обов'язком є "пробивати" питання про депортацію в усіх міжнародних інстанціях?.. Пошлюся на авторитетну думку Я. Дашкевича, який стверджує, що "корінних народів" в Українській державі є, власне, два - український і кримськотатарський. Себто з національними проблемами, які потребують залагодження за участю державних структур, кримські татари можуть звертатися лише до українського чиновника, а той зобов'язаний дбати про розв'язання цих проблем так само, як польський чиновник дбає про національні інтереси поляків, а ізраїльський - євреїв. Однак українська влада не робить спроб домогтися міжнародного визнання депортації кримських татар актом геноциду навіть у тих скромних масштабах, в яких це роблять для визнання Голодомору.

Багатьох уводить в оману термін "депортація", який радше приховує сутність того, що насправді сталося з кримськотатарським народом 1944 року. Історія певних демократичних країн теж знає прецеденти недобровільного переміщення осіб за етнічною ознакою (США, приміром, під час Другої світової війни перемістили вглиб країни етнічних японців, які мешкали на тихоокеанському узбережжі), тож за аналогією люди сторонні схильні сприймати й сталінську депортацію, як таку собі загальнонаціональну екскурсію під конвоєм... Попри це, за даними кримськотатарських організацій, лише під час самої депортації та першого року проживання на засланні загинуло 44% усіх депортованих татар! Нехай інші джерела наводять "скромніші" цифри, геноцидний характер "переселення" ні в кого не мусить викликати найменших сумнівів.

Вимагати визнання цього акту Геноцидом - обов'язок насамперед етичний, проте годі не згадати й про деякі практичні наслідки цього акту для України. У разі такого визнання інтенсивнішою та різнобічною стала б допомога світової спільноти для облаштування татарських репатріантів. Поважні спонуки переглянути дотеперішню політику повного відсторонення від розв'язання кримськотатарських проблем могли б виникнути в наших північних сусідів. (Уявіть для прикладу: Путін не визнає Голокосту! Певна річ, поголовувати на G8 йому за таких обставин не довелося б...) Зрештою, прецедент засудження акту комуністичного геноциду полегшить визнання інших схожих злочинів, українського Голодомору зокрема. Адже не лише для російського, а значною мірою й для західного обивателя рефлекс пов'язання поняття "геноцид" лише з ім'ям Гітлера є звичним і, з огляду на приспане сумління, "комфортним"...

На постсовєцькому просторі, огорнутому пандемією міжетнічних розборів, українсько-татарські відносини досі слугували взірцем доброзичливості й безконфліктності. Однак конкретні чинники, які визначили такий характер цих взаємин, не діятимуть вічно з неослабною силою! Вдячність Українській державі за змогу повернутися на історичну батьківщину вже не заважає молодим татарам критично сприймати потворні реалії цієї держави; образ українця в їхніх очах формують не табірні

побратими Р. Чубарова й М. Джемільова, а зажерливий чиновник, нечестивий ділок, брехливий політик... Потрібна нова формула співіснування двох державних націй, пошуком якої, на жаль, нині мало хто переймається. Поки грім не вдарить?..