Жив собі Зайчик - вушка-сплюшка. Ходив на базарчик, грався з мушками, купував моркву й капусту хрумку, а іноді й гризяв кору в садку. Одним словом, жив, як усі зайці, - аж раптом надибав зернятка оці...

З базарчика якось він біг через ліс, велику морквину у торбі ніс і подумки нею вже ласував, аж раптом... спіткнувся і мало не впав.

- Ото вже роззява! - наш Зайчик шепче. Та бачить - на стежці лежить мішечок. А в тому мішечку - зерняток зо двісті, таких маленьких, що шкода й з'їсти. Узяв його Зайчик собі в торбину. Подумав:

- Завтра у зупку вкину. Може, якась це заморська приправа, тож зупка в мене вийде на славу. Та спробував вдома кілька на зуб і вирішив:

- Це не годиться в суп! Гірчить у роті, ще й аромату від цього нібито й небагато. Не варто ними псувати страву. Краще я посаджу їх - цікаво...

А був наш Зайчик - варто сказати - трішечки, знаєте, лінькуватий. На грядці в нього все більше пусто - легше купити моркву й капусту, аніж лопатою лапки трудити, і спинку гнути, й воду носити... А тут його раптом як підмінили. Мов додалося в Зайчика сили. Грядку копає хвацько, на славу! Що за зернятка - дуже цікаво...

Іде Лисичка й хитро жартує:

- Уже базарчик тебе не рятує? Матимеш власну моркву й капусту. Дуже смачненькі зайчики тлусті...

Зайчик від неї сховався до хати. Каже:

- Не зможеш мене наздогнати. Лапки у мене прудкі - не загину. Сію на грядці заморську рослину.

Каже:

- Достатньо її скуштувати - і зайчики зможуть навіть літати!

Вовчик іде і сміється:

- Зайчиську! Вже по капусту бігать неблизько? Вже тебе ніжки далеко не носять? Буде вовчатам страва хороша...

Зайчик й від нього шмигнув до хати:

- Будуть вовчата лапу смоктати! Ой, не діждешся - так просто не згину. Я сію на грядці заморську рослину. Досить листочок її скуштувати - і зайчики зможуть навіть літати...

Зайчик забув свої лінощі й пустощі. Грядки заклав і морквяні, й капустяні. Тільки ж була особливо красива та, де зростала заморська рослина.

Зайчик її поливав усе літо, й під осінь на грядці виросли... квіти!

Всього лише квіти...

Подумаєш - свято! У лузі такого добра багато. Стільки трудитись - і в нагороду всього лише квіти, жодного плоду...

Іде Лисичка:

- Певно, Зайчиську, ти по насіння бігав неблизько. І праці до цього доклав багато. Можна й завити - не те що літати...

Вовчик єхидно:

- Зайчику милий, а покажи-но, де твої крила?

Зайчик їм каже:

- Смійтесь, хоч лусніть! Ви сподівались, що буду я тлустий, бігать не зможу. Відійду від хати - і вам буде легко мене впіймати. Працею ж я тренувався все літо! Бігаю так, що не треба й летіти. А щодо квітів... На те й краса є: помилувався - й душа аж літає.

Літо минуло. Ось уже й осінь. Ось уже й школа, як кажуть, на носі.

Виглянув Зайчик якось із хати, бачить - до нього йдуть лисенята. Йдуть і несуть по великій морквиці.

- Це тобі, - кажуть, - від мами гостинці. Квітів букетик мама просила. В тебе, казала, дуже красиві.

Дивиться Зайчик - ось і вовчата. Кажуть:

- До тебе послав нас тато. Він передав ось кілька капустин. Квітів букетик просить один, хоч би й найменший, хоч небагато. Завтра нам вперше до школи, на свято...

Зайчик радіє.

Раді і діти.

Навіть вовчиськам потрібні квіти!