Кожному, хто пише, цікаво – «як слово наше відізветься»? Тому відгуки на свої статті, які інколи надходять до мене, завжди читаю з увагою. Так само прочитав відгук пана І.Худика на мою статю «День кого»? (див.http://www.chasipodii.net/article/4366/), який спочатку прийшов мені електронною поштою, а тепер ось в минулому числі тижневика опублікований.

Підтримую позицію редакції оприлюднювати відгуки читачів і взагалі проводити дискусії та полеміку на основі опублікованих в часописі матеріалів. Два слова про психологію сприйняття. Добре відомо, що жоден автор не може добитися адекватного сприйняття свого тексту і це нормально. Адже кожен читач має своєрідний психологічний «фільтр» у вигляді своїх знань, переконань, оцінок тощо. Тобто, пан І.Худик в тій же мірі читає мої статті через свій «фільтр», як і я - його листа через свій.

А за цим стоїть об'єктивна проблема, що має 2 сторони: перше - як журналісту більш ясно висловлювати свої думки та чіткіше викладати свої позиції, щоб читач сприймав його з мінімальними «втратами» закладеного в статтю сенсу, і друге - як читачу точніше зрозуміти автора, щоб не сперечатися з тим, чого автор насправді не мав на увазі.

Що стосується мене, як автора, то мої постійні читачі могли помітити, що я прагну висвітлювати події об'єктивно, даючи позицію не однієї а різних сторін. Можу бути незгодним з якоюсь із викладених чи процитованих мною позицій, але вважаю ознакою кваліфікованої журналістики дати слово всім. Маю свою позицію, але прагну, щоб вона коректно не вилізала на авансцену опису, а була присутня у глибині тексту.

Знаю, що не всі читачі поділяють цей підхід. З відгуків мені відомо, що дехто чекає від мене відкритої однобічної позиції: покритикувати, засудити, заклеймити того чи іншого політика чи інших за їх дії та погляди. Але я не партійний журналіст. Не хочу бути заангажованим ніким. Я виходжу з двох простих фактів. Перше - читачі діаспори люблять Україну і переживають за її долю, але живуть, все-таки за кордоном в інших умовах і судять про Україну збоку. Нічого образливого, чи поганого у цьому нема, але цей факт накладає свій відбиток на оцінки. Друге - Україна сьогодні є набагато більш складне соціально-економічне та політико-психологічне утворення, ніж вона малюється в багатьох схемах.

І коли до України застосовується мірка - це є українським, а це не українське, то за такою міркою ледь не більша частина жителів України, політичних партій, груп, діячів має бути, вибачте, викинутою з України, бо не відповідають цьому критерію українськості. Але ж дійсність набагато складніша. Скажіть мені, хто сьогодні в Україні є тим еталоном, тим «святим», по якому треба міряти всіх інших?

Якщо критикують Ющенка, Януковича, Литвина з позицій, наприклад, Тимошенко, Яценюка, Симоненка чи навпаки, то запитаймо себе - а хто з них є повністю український діяч, а хто повністю антиукраїнський? Хто повністю відображає правду, а хто по вуха у брехні? У кого абсолютно чисті руки, а у кого вони повністю забруднені? За ким треба йти без страху і докору, а проти кого боротися, не жалкуючи живота свого?

Чи визнавати право людей підтримувати когось із політиків, чи треба їх зобов'язати підтримувати лише того, кого вважаємо та поважаємо ми?

Що робити з «неправильним» народом України, який за останні 4 роки перекроїв усі графіки рейтингів та симпатій до політиків? Чи лаяти тих, хто відвернувся від Ющенка, а таких десь вже більше 20-ти відсотків? Чи засуджувати тих, хто чомусь все більше підтримує Тимошенко та Януковича? Чи хвалити тих 10%, які тепер потягнулися за Яценюком і чи вважати цього молодого політика тим виходом з глухого кута, який склався в українському політикумі?

Чи визнавати об'єктивно існуючі звички, традиції, стереотипи, свята, які вже давно переросли своє перше значення і стали масовими, чи принципово не визнавати, як чужі нам?

Ці та інші питання існують і на них щоразу треба давати відповідь. І тут може бути 2 типи відповідей: перше - це є, існує і про це пишемо, фіксуємо факт. Друге - це є, існує, але ми цього не визнаємо, відкидаємо, бо це не вкладається у ту попередню схему, яку ми тримаємо напоготові, як рамку, і прагнемо в неї втиснути оте саме живе явище, яке є ні хорошим, ні поганим. А просто воно є. І для початку його треба описати, зафіксувати, пояснити, чому воно є, чому не віджило, не відмерло. І тільки по тому можна давати свою оцінку. Але без зверхності всезнайки, згідно якому «уся рота йде не в ногу», а він один «йде у ногу».

Тепер по суті листа.

Оскільки він присвячений дню 23 лютого і тому, як він виник у вигляді свята, як відзначався та сприймається та відзначається сьогодні в Україні, ще раз зафіксую ті основні моменти, які є у статті і які пан І.Худик не завжди помічає, тому й почасти дискутує не зі мною, а сам з собою.

Я показав у статті, як історично склалося це свято і як воно існує сьогодні в пострадянському просторі, зокрема і в Україні. Воно існує, ось в чому справа. Воно є в офіційному календарі свят України. З ним офіційно вітають чоловіків керівництво України, міністерств, відомств, областей, міст, районів, сіл, а услід за ними і майже все жіноцтво. Привітань цих чекають більшість чоловіків в Україні. Бо іншого «чоловічого» дня ні в переліку свят, ні - що набагато важливіше - в масовій свідомості просто немає. Це факт. Оголосити після цього про, як пише пан І.Худик, «абсурдність існування його в сучасній Україні» можна, але тоді який вирок буде усім вище переліченим установам, усім жінкам та чоловікам України? Вони ж цього дня святкують не радянську армію, не Троцького з Леніним, а просто «чоловічий день».

Наведу такий приклад: Коли ми святкуємо Хрещення Русі, хіба ми святкуємо те масове насильство, яке застосував до киян князь Володимир, силою загнавши їх у Дніпро під страхом покарань? Ми забули і те насильство і ті масові сльози за улюбленими ідолами давніх русичів - Перуна, Сварога, Даждьбога, яким поклонялися покоління рідновірів і які були скинуті у Дніпро і, понівечені, відпливали навіки від новонавернених християн.

Тобто, ми забули гірше у організації цього свята. А пам'ятаємо краще. Те, що з часом прижилося, стало звичним а потім і улюбленим.

І вимагати зараз не святкувати день 23 лютого через його «радянські» корені, чи 8 березня через обліко-морале Рози та Клари, чи збігу з Пурімом - це значить не розуміти механізму переходу оголошених та новоорганізованих свят у масову свідомість, у плоть та кров ментальності мільйонів.

Не виключаю, що з часом, в Україні створяться і поступово стануть більш популярними інші «жіночі» та «чоловічі» свята. Але треба, щоб такий процес відбувся. Для цього сьогодні вся інформація відкрита. Будь хто в Україні нині вільно прочитає і про єврейське свято Пурім 8 березня і про усі недоречності та міфи Дня радянської армії - те, що Ви, пане Ігоре, називаєте «абсурдними оказіями». І тим не менше, люди масово вважають, що усе прочитане зовсім не стосується того, якими вони ці обидва свята сприймають і святкують. Вони святкують уже зовсім інший психологічний та ціннісний зміст, які вклали у ці дні попередні покоління. І що ж робити з цими мільйонами людей, пане Худик? Зверхньо звинувачувати їх в абсурдній поведінці?

Можна їх за це осуджувати. Можна дорікати низькою свідомістю. А святкове відзначення та переживання цих днів буде продовжуватися доти, доки органічно, добровільно тисячі і мільйони людей не відвернуться від цих свят, втративши до них інтерес. Бо з'являться інші «чоловічий» та «жіночий» дні. Давайте будемо відверті - сьогодні День матері також відзначається в Україні. Але йому ще далеко до тієї масовості та популярності, які має «неправильне» свято 8 березня. І я не виключаю, що з часом День матері набере більший рейтинг, але навряд чи зможе перевершити 8 березня, бо 8 березня святкують в Україні поряд з дорослими жінками усі ті маленькі українки -студентки, школярки, навіть дошкільнятка, які День матері сприймуть як свято мамине, але не своє, а захочуть мати і своє.

Щодо поведінки Ющенка та інших. Я не збираюся ні в чому «переводити всі стрілки» на Ющенка, як це здається пану Худику. Це легко помітити навіть і в моїй сьогоднішній статті про Мазепу. Вважаю, що він прагне відстоювати українські цінності, як їх розуміє. Справа в іншому - у непослідовності Ющенка. Якщо ти проти Дня 23 лютого, то принципово не вітай. Якщо ти проти і все-таки вітаєш, то давайте проаналізуємо тепер це не як акт особистих переконань Ющенка, а як акт політичний. Коли політик прагне розширити базу електоральної підтримки, він не повинен робити непослідовні кроки, які її звужують. Підкреслю - непослідовні. Бо послідовне невітання чоловіків з 23 лютого електорату Ющенку не додало б, але, принаймні, засвідчило б твердість його позиції. А так все відбулося за звичним непослідовним сценарієм. До обіду не вітав, дочекався, коли в ЗМІ уже сформувався новинний образ Президента, який не привітав чоловіків, чоловіки вже встигли матюкнутися з цього приводу, жінки встигли здивовано знизати плечима, як аж о 17 годині Віктор Андрійович чомусь вирішив «проснутися». Будь який політичний психолог скаже вам, що такий крок ще більше нашкодив йому, бо до неповаги додалася непослідовність і привітання прийшло уже в той момент, коли воно вже нікому не було потрібне. У чоловіків вже було сформоване упередження проти такого Президента, який сам служив у радянській Армії, та ще й в кадебістських прикордонних військах, а привітати інших «служивих» не вважав за потрібне.

Я саме про це і писав. Хіба це є «перевод стрілок»? Адже по такій схемі й діє Ющенко усі ці 4 роки. Якщо він знав, що Юля є, як нині стверджує він та його команда, брехунка та егоїстична властолюбиця, чому поставив її поряд з собою на Майдані і назвав соратницею? Якщо Кучма є злочинний режим, чому зберіг йому усі привілеї і не чіпаєш ні за які гріхи, включно і Гонгадзе? Якщо Янукович є бандит, як ти говорив з трибуни Майдану, чому йому сам запропонував Прем'єра замість «соратниці» Юлі? Якщо зняв Юлю перший раз, чому вдруге запропонував її Прем'єром? Якщо вдруге запропонував їй очолити Уряд, чому одразу ж розв'язав проти неї відкриту війну? Якщо так турбуєшся за національну валюту, чому так довго спостерігав, як Стельмах на очах країни робить неймовірні оборудки з курсом долара і нагріває усіх на мільярди? Чому не дав зняти Стельмаха, коли уже всім стало ясно, що той відкрито вийняв з кишені народу і поклав у деякі приватні кишені десятки мільярдів? Якщо за прозорі газові схеми, чому так довго боровся, щоб зберегти посередника «РосУкрЕнерго», чому скрізь вилазили вуха Фірташа і якийсь зв'язок між вами?

І таких «чому» сьогодні - десятки. Хіба це «перевод стрілок»? Хіба це дії національно свідомого лідера нації? Хіба це дії, вибачте, політтехнологічно та психологічно грамотного політика?

Ні, ні і ще раз ні. На що розраховує Віктор Ющенко такою зигзагоподібною політикою? Невже він вважає, що довівши стан справ у державі до глухого куту, пересварившись зі всіма, проваливши усе, за що брався і що обіцяв має хоч якісь шанси? Зараз він говорить, що тільки літом скаже, чи буде вдруге балотуватися. А ще зовсім недавно рішуче заявляв, що обов'язково буде. Значить, хотів. То чому ж тоді діяв так, що втрачав і втрачав підтримку? Хто його після цього назве Політиком з великої букви? Хіба він хоче стати синонімом політичного невдахи? А якщо не хоче, то чому так діяв і діє?

Це не «стрілки», пане Худик. Це моя особиста біль і біль тих, хто повірив у 2004 році цій людині. Я не хочу дочекатися, коли неправильна, неграмотна, волюнтаристська поведінка будь-якого політика перестане бути його особистою проблемою, а стане вже злочинною проти свого народу.

3. Героїзм захисників Крут. Їх героїзм є очевидним, про це я писав, тому дивуюся - з чим Ви сперечаєтеся, п.Ігоре? Але в подібній проблемі завжди є 2 аспекти. Перше - це чиста самопожертва героїчних людей і друге - відповідальність їх керівництва. Так, як свідомо кинули на смерть захисників Крут їх бездарні і злочинні київські командири, так само у 1986 році кинули на ліквідацію Чорнобиля тисячі молодих хлопців, не забезпечивши їх вчасно захисними матеріалами, не витримуючи часу їх перебування в зоні радіації тощо - і тим злочинно погубили десятки тисяч молоді. Їх кидали і кидали позмінно у топку радіації. А могли б грамотно прорахованими діями, кращим захистом, дрібними змінами, вчасним лікуванням врятувати тисячі життів. Це не 300 хлопців з під Крут, це в тисячу раз більше. Але ж принцип відношення до людей той же! Ось у чому біда і злочин - без кари і навіть без усвідомлення. Я це підкреслюю, а пан Худик мені дорікає - Ви, мовляв, пане Вікторе не бачите героїзму хлопців. Бачу і пишу про це. Але хочу, щоб побачили те, що в сьогоднішній Україні ви майже ніде не прочитаєте - про злочин столичних командирів і Крут і Чорнобиля і сотень подібних ситуацій.

Так само по принципу «гарматного м'яса» було кинуто сотні тисяч під час війни з фашизмом, коли висотки та міста брали «під дату» і тому подібне. Героїзм крутівців я визнаю. То з чим Ви сперечаєтеся, пане Худик? Що звинувачую злочинних очільників? І буду звинувачувати, бо і сьогодні є чимало бажаючих, виїхати з прірви завдяки народу. Хіба не «гарматним м'ясом», тільки економічним, вважають сьогодні свій народ наші очільники, різко піднявши усі ціни й тарифи, щоб за рахунок нашого пограбунку полатати порожню державну скарбницю, яку самі опустошили своєю бездарною і злочинною економічною політикою, набиваючи кишені собі та оточенню?

Хіба мислимо, що хліб, молоко, м'ясо, масло, риба, овочі, фрукти, оплата комунальних послуг і т.д. і т.п. виросли не на 13 брехливих статистичних відсотків, а на 100, 200, 300 і більше відсотків і продовжують зростати? Хіба це не такий же злочин проти своїх, який здійснили командири, кинувши під Крути проти професійної армії ненавчених військовій справі студіозів, деяким з котрих було 14-16 років?

То давайте зосередимося, як радить п.Ігор, на підкресленні героїзму юних патріотів і промовчимо про злочинність командирів. Так саме і робиться зараз в Україні. Тому що морально-політичні «онуки» тих злочинних командирів продовжують нами керувати і кидати свій народ під сьогоднішні «крути».

На завершення спробую стисло резюмувати проблему, яка стоїть за вище означеними питаннями. Це проблема становлення української нації - політичної та етнічної. Становлення це передбачає усвідомлення своєї історії, своїх героїв, своїх свят, своєї єдності - соціально-політичної, духовно-культурної та психологічної. Сьогодні усе це в процесі. Як об'єктивний, вибачте за пафос, журналіст- літописець свого народу в даний час його розвитку, я пишу про те, що є. Як особистість, маю свої переконання, позиції, думки, але розумію, що нав'язувати їх не потрібно. Потрібно так будувати матеріал, щоб люди із співставлення різних позицій самі, без моєї дидактики, без моїх чи чиїхось повчань виробляли свою точку зору. Інакше буде так, як я сьогодні прочитав на одному церковному форумі, коли людина запитує: «А як потрібно сьогодні відноситися до Мазепи?».

Як переконати цього та інших подібних громадян, що самим потрібно думати і вирішувати - як відноситися до будь-якого явища та імені.

Ми не нав'язувати це повинні. А давати матеріал для роздумів та своєю виваженою, об'єктивною позицією підказувати не готове рішення, а тільки його контур, вектор його формування.

Інакше, яке це буде демократичне суспільство, коли ми будемо вільній людині категорично та безапеляційно нав'язувати своє бачення , нехай і таке, що є правильним, чи здається нам таким.

Тоді це буде не журналістика, а агітація та пропаганда. А це вже інший жанр.

А щодо свят - то вони по мірі становлення української нації поступово сформуються у цілісну систему українських свят. Сподіваюся, що кожен випуск «Часу і Подій» для наших читачів також є маленьким святом - адже ми, автори та редакція, докладаємо до цього усіх зусиль.

З вдячністю пану Ігорю Худику за можливість ще раз сформулювати деякі принципові речі і побажаннями думати усім своїм читачам,