Коли заглиблюєшся в український інформаційний простір, то відразу ж виникає відчуття дежа в’ю, причому, відчуття це міцніє по мірі ознайомлення з найновішими дописами в українських ЗМІ. Чим глибше влазиш у те, про що офіційно пишуть в українських ЗМІ, тим виразніше перед тобою вимальовується вічні і непорушні базові кити української незалежної публіцистики. Настільки надійні у своїй непорушності, що написати резонансну статтю сьогодні можна, не особливо вдаючись у інтелектуальні напруження – просто набравши достатню кількість цитат та розмістивши їх у відповідному логічному порядку. В кінці можна додати від себе: «Справді, сказати більше нічого. Все і так очевидно.» Очевидно, що українська думка сьогодні заплуталася у кількох соснах, сосен цих не три, а трохи більше, однак, на суть справи це не впливає: «намотують» кола навколо старих перевірених гасел та міфів, і так їм це зручно – не вириватися із загальної орбіти, не говорити нічого нового, нікому нічого не муляти, глядиш – і щось капне. Від влади, чи від вдячної публіки, якій загалом чомусь все більше подобається, коли її водять за ніс. Серед базових китів сучасного українського інтелектуального пошуку можна виділити: мовне питання, якому, щонайменше, триста років (подумати тільки – на протязі трьох століть найсвідоміші уми України регулярно прикладаються до сієї «чаші премудрості» – а віз і нині там); Голодомор. Чомусь сьогоднішні «компетентні» історики знають лише голод 1933 року, деякі – 1922, зовсім нечисленні – 1947, а, скажімо, регулярні неврожаї та їхні трагічні наслідки в Україні до 1917 року практично ніде не фігурують. Звідси – абсолютно безпідставний міф про те, що колись Україна «годувала всю Європу»; «агресивна політика Кремля». На протязі усіх вісімнадцяти років незалежності Москва то намагається завоювати цілу Україну, то відібрати в неї Крим, то зазіхає на Севастополь, то на «трубу», то ще на щось. Очевидно, тільки пильність «справжніх патріотів» не дозволяє другій у світі військовій суперпотузі «бомбанути» нас своїм ядерним потенціалом та відновити «Московську імперію»; майбутній політичний устрій України. У цьому руслі найчастіше фігурують слова «демократія», «парламентська», «президентська», «установчі збори», «мажоритарна система». Політична орієнтація дописувача визначається тим, у яких дозах і співвідношеннях ці слова вживаються. Ефект, однак, від цих творчих пошуків, як і від усіх інших – нульовий, оскільки українська політика вже давно стала функцією обмеженої касти олігархів, яким на чиїсь писання глибоко наплювати, все одно зроблять все по-своєму і виходячи зі своїх приватних інтересів; «прокляте комуністичне минуле» і усілякі його прояви: «замасковані комуняки», «совкове мислення», «колишні партапаратчики», «кагебісти». За довгі роки української незалежності комуністи встигли розікрасти «народне добро», підірвати національну обороноздатність, заблокувати ринкові реформи, зрадити національним інтересам і ще багато чого негативного, зрозуміло, можна сказати – фатального для молодої української державності. Зважаючи на зафіксовану виборами кількість прихильників КПУ – дивовижно висока продуктивність, прямо Джеймс Бонди якісь. Бо СРСР, що на протязі усіх післявоєнних років вів холодну війну проти усього «демократичного» світу, маючи 17 млн. активних членів партії, так і не спромігся розвалити бодай однієї європейської країни, ані підірвати її економіку; «недостатня активність у проведенні реформ». Під «реформами» кожен розуміє щось своє, глибоко внутрішнє. У конкретику, як правило, не особливо й вдається і, в усякому випадку – не заглиблюється у роздуми, а що ж внаслідок зростання активності по реалізації пропонованих ним реформ вийде у результаті. Головне – «недостатня активність». От якби продали вже не тільки заводи і музеї, але й землю та море – ото було добре. А ще – потрібно активізувати процеси, започатковані «реформами» усіх незалежних урядів України. Такі, скажімо, як вимирання та алкоголізація населення; «відродження традицій». Яких традицій? Легендарної продажності політичної верхівки? Вивішування простирадла після першої шлюбної ночі? Чи може знищених у 1918 році привілеїв і маєтків поміщицької «еліти»? Мовних? Сучасна українська літературна мова бере свої початки від І. Котляревського, а мовне питання в Україні існує вже триста років. То які традиції відновлювати, а які – ні?; «проблема Сходу і Заходу». Одна частина українців самопроголошується «свідомими» і «патріотами» і картає іншу за те, що за уявленнями «свідомих» останні українцями не є, а є «ворогами України». Причому, «свідомі» і самі до кінця не знають, у чому, власне, полягає їхня свідомість. Скажімо, противників результатів Другої світової війни серед прихильників УПА, яка воювала проти країни-переможниці у цій війні, проти принципів післявоєнного устрою Європи і світу, узгоджених з іншими країнами-переможницями, знайти неможливо. Одне з двох, шановні: або ми оголошуємо СРСР «імперією зла» і заперечуємо все, що ця імперія нам принесла (як країни Прибалтики), в тому числі – Крим і Закарпаття, або ми присвоюємо «Героя України» воякам цієї імперії і вшановуємо їхню пам’ять. Але в останньому випадку необхідно визнати, що УРСР не була «історичною помилкою», а історія УПА – це історія лише однієї з частин українства, а не винятково «правильних» українців. Список можна продовжувати і далі. Надоїло. Безглуздо критикувати безглуздя. А головне всі прекрасно розуміють і без того, що ніякої користі ні для кого від культивування вищенаведених «стовпів» української масової пропаганди не буде (крім, звичайно, деяких політиків та самих дописувачів). Деякі читачі дратуються, читаючи мою писанину. Деякі, за звичкою, жаліються компетентним органам або особам, вважаючи обурливим для себе існування точки зору, несумісної з їхніми поглядами. Але ж, шановні, якщо ви вважаєте, що можете заперечити мої твердження грунтовно і розумно – дійте. Пишіть статті у газету, надсилайте листи, газета їх опублікує. І свою точку зору захистите, і своїх однодумців порадуєте. А також досвід красного письменства здобудете. Якщо ж думки у вас немає, або ви її не можете сформулювати – як же інакше примусити вас думати, вдосконалюватися, як не пікантною провокацією? Знову ж таки – якщо людина думає, шукає відповіді на те, що її денервує, то від цього усім тільки користь. У минулій статті я навів соціологічні дані, згідно яких українці не тільки не вважають освіту і самостійність мислення чимось для себе важливим, але й не потребують розумних ідей чи думок, висловлених кимось іншим. Тут я мушу внести уточнення. У даному випадку ідеться не про всіх українців, що, як один, мислять абсолютно однаково. Українці тут виступають як народ, живий ментальний організм, а для єдиного організму є характерною одна інтегральна система цінностей. Тобто: розумних та допитливих людей серед громадян України, напевно, не бракує, і саме для них я пишу те, що думаю. Однак, якщо взяти цих громадян у їхній сукупності, як народ, то народ цей самоідентифікує себе на основі зовсім інших принципів. Тим більше, що незалежність мислення, а, отже – готовність мати власну, відмінну від загальноприйнятої, думку, є для українців теж серед життєвих пріоритетів на одному з останніх місць. Очевидно, нехіть «виділятися» із загальної маси закладена в українських генах. Тому наявність навіть достатньої кількості розумних і творчих людей серед українців жодним чином не може бути достатньою умовою для формування справжньої української еліти – народ на неї попиту не створює, не потрібна вона йому. Значно легше мислити заяложеними середньостатистичними стереотипами і, замість того, щоб давати розумну відповідь тому, хто з цими стереотипами не згоден – оголошувати його «ворогом» і «зрадником», і всім народом, як то зараз в Україні кажуть, «мочити». Мозолистих рук і гарячих сердець для такої справи, очевидно, не забракне. Зневага до розуму просякнула сучасне українське суспільство до вершин та глибин. Свого часу група ентузіастів дала собі труду проаналізувати більше двох тисяч українських наукових дисертацій, написаних за роки незалежності. На основі цих дисертацій хтось конкретний одержав наукове звання, а з ним – теплу посаду і непоганий додаток до особистого бюджету. Реноме вченого, яке тепер дозволяє йому годуватися за рахунок різноманітних грантів та допомог, виступати по телебаченню з глибокодумним виглядом, підписувати всі свої подальші опуси багатозначними скороченнями, вимагати від держави пільг та поблажок, а по закінченні всієї цієї бурхливої діяльності – сподіватися на гарантовану солідну пенсію. Вищезгадані ентузіасти співставили тексти усіх дисертацій, а співпадіння – виділили червоним кольором. Виявилося, що у двох тисячах наукових робіт співпало 95% тексту! Іншими словами: особи, що пишуть наукові дисертації у незалежній Україні (це не обов’язково ті, що за них отримують звання), до кожного нового «проекту» додають по 5% «отсєбятіни», а решту – тупо «передирають» з роботи в роботу. У 2007 році українські школи закінчило біля 400 тис. випускників, а до українських вузів було прийнято 450 тис. абітурієнтів. Про те, якою може бути якість навчання в «університеті», створеному на базі сільськогосподарського ПТУ, здогадатися неважко. Інше питання – навіщо нашій молоді така наука? Явно не для того, щоб працювати на синхрофазотронах. Левова частка студентів обирає спеціальності економістів та юристів. Зрозуміло чому: саме у цих професіях можна заробляти набагато більше, ніж приносити суспільству користі. А можна і взагалі не працювати, а лише контролювати процеси, а для виправдання своїх високих доходів фігурувати «корочками» перед допитливими журналістами. В той же час – у освітній галузі вакансій більше, ніж бажаючих там працювати. Зрозуміло чому: перед студентами чи навіть учнями початкових класів потрібно говорити хоч що-небудь розумне. Хоч два літературних слова вміти розмістити у логічній послідовності. У жовтні минулого року високоповажний президент України В. Ющенко провів зустріч з високоповажним президентом НАНУ Б. Патоном. Саме «провів зустріч», а не зустрівся. Обидві високоповажні сторони обмінялися думками, Б. Патон традиційно поскаржився на життя та попросив грошей, В. Ющенко традиційно прочитав 90-річному академіку лекцію, просякнуту баналізмами. З суттєвих зауважень запам’яталося лише те, що за останні роки (треба думати – часи після Помаранчевої революції) українська Академія Наук не видала народному господарству жодного корисного наукового відкриття. Тобто: усі ці імениті вчені мужі, що активно проїдають державні гроші і насолоджуються усіма благами мирського життя на підставі своїх «корочок», на протязі останніх років виявилися справжнісінькими паразитами найвищої проби, коефіцієнт корисної дії яких для суспільства дорівнює цілковитому зеру, як колись писав І. Франко. Щоб академіки і надалі не протирали дармо штани на державних харчах, В. Ющенко «підкинув» їм заняття – запропонував зайнятися його «Мистецьким Арсеналом». Зручно і взаємовигідно. З одного боку – участь Академії Наук у даному проекті дозволить нарешті дати сяку-таку відповідь на сакраментальне запитання: «Навіщо???» і певним чином облагородить весь проект. Якщо тепер хтось таки запитає, навіщо Україні, де масово розкрадаються, руйнуються і розпродуються вже існуючі музеї, найбільша і найдорожча у світі виставка черепків і картин третьорозрядних художників, то можна буде президентові дати гідну відповідь: «А ви спитайте у академіків». З іншого боку – під цю затію можна списати додатково бюджетних коштів. І академікам, звичайно, щось перепаде. А там – гляди, і винахід з’явиться. Яким чином наука однієї з найрозвинутіших у Європі у цьому відношенні країн деградувала за роки незалежності до рівня цілковитої імпотенції, В. Ющенко, можливо, знав би краще, якби зустрічався б з академіками не тільки в офіційній обстановці, і не тільки з нагоди чергового ювілею раз на рік. Поцікавився б, як гарант народних інтересів, куди йдуть народні гроші, як складається робочий день, тиждень і рік «типового» українського академіка, що п’є, чим закусує, що потребує для активної роботи і т.д. Кількість винаходів від такої президентської цікавості, напевно, б не зменшилася. Взагалі, ментальність сучасного українського широкого загалу становить собою велику загадку для класичної психології. Пояснити, яким чином у одних і тих же головах можуть уживатися абсолютно протилежні, антагоністичні за змістом переконання, і при цьому організми, що керуються цими головами, можуть бути здатні до цілком осмисленої поведінки – з точки зору загальноприйнятих наукових постулатів фізично неможливо. Скажімо, абсолютно більшість українців вірять, що стануть багатшими, коли віддадуть своє національне майно в руки приватних власників, особливо іноземних. Пристрасно голосують за своїх, тобто – «народних», обранців – і тут же їм висловлюють цілковиту недовіру. Гаряче підтримують свою незалежну державу – і створюють громадські комітети для боротьби з нею. Вважають корупцію причиною усіх бід України – і не рахують її важким злочином, ба навіть думають, що без неї не проживеш. Покладаються на силові органи у справі «наведення порядку в країні» і, – правильно, вважають їх наскрізь продажними і ні до чого не здатними. Те, що Україна сьогодні знаходиться у найгіршій кризі серед усіх інших країн – це очевидно, і 70% українців прогнозують, що справи ніяким чином у найближчій перспективі не покращаться. Однак, проблема полягає не в констатації своїх бід, на що ми завжди готові і вміємо це подати, а у пошуках виходу з негативної ситуації. За тверезою логікою, якщо у тебе криза – значить, щось ти робиш не так. Отже, якнайперше слід зупинити свій біг по колу і глибоко замислитися, в чому причини такої ситуації, чи можна знайти з неї достойний вихід, а якщо можна – то яким чином, і що для цього потрібно зробити. Подумати, одним словом. Коли тварина потрапляє у небезпеку, у неї у кров виділяється адреналін. Адреналін гальмує травні рефлекси і стимулює процеси мислення. Бо зайве споживання перешкоджає інтелекту, а свіжа думка – це перший крок до порятунку. Отже, і з біологічної, і з, так би мовити, тверезомислячої точки зору сьогодні в Україні, як ніколи, мали б бути популярними ідеї відмови від матеріальних спокус, кожна з яких у нас відгонить протизаконними діями, та зосередження на інтелектуальному пошуку. А найбільш поважаними людьми – ті, хто може сказати щось розумне. Але це – в теорії. У реальній практиці – все, зрозуміло, навпаки. Справу побудови незалежної держави можна порівняти з побудовою будь-якої конструкції. А будь-який будівельник чи конструктор знає, що практичній роботі завжди передує ідея, теорія, яку будівничі тільки втілюють у життя. Розробити розумну життєздатну теорію з нічого неможливо. Тим більше неможливо побудувати нову країну на основі заяложених баналізмів та загальних слів. Щоб щось хороше створити – потрібно спочатку добре подумати. Гетьман П. Скоропадський – єдиний з державних діячів України у ХХ ст., під керівництвом якого процеси творення переважали занепад і розвал, – мислив тверезо і логічно. Тому одним з перших завдань економічно знищеної країни поставив створення власної Академії Наук. Академік М. Грушевський, якому Скоропадський запропонував зайнятися цією справою, категорично від цієї «авантюри» відмовився. Кожному – своє... Зрозуміло, що гетьман Скоропадський навряд чи мав на увазі створення чогось на зразок сучасної НАНУ, і, напевно, вимагав би від академіків не щорічної приятельської розмови, а регулярного звіту про стан справ у національній науці. Про динаміку розвитку будь-якої галузі можна судити за швидкістю реформування її інституцій. За роки незалежності в Україні було засновано і збанкрутували тисячі підприємств, розпущені і знову створені сотні міністерств та відомств, змінили власників гігантські обсяги народного майна. З фасадів державних будівель зникли колишні полум’яні лозунги, а з вулиць міст – більша частина монументальної архітектури. Президенти наші традиційно чекають імпічментів, у відверненні яких використовують якнайширшу палітру заходів, а прем’єр-міністри звільняють свої офіси частіше, ніж у Італії. З’явився і доволі цікавий феномен у вигляді колишніх високопоставлених чиновників, що зареєструвалися на біржах праці. Упускаючи запитання, для чого вони там зареєструвалися (статус безробітного в Україні дає не тільки можливість знайти роботу), зауважимо: якщо колишній заступник міністра стоїть на біржі праці, то в Україні таких людей явно забагато. Впливових колись людей, що втратили свої посади. За всі вісімнадцять років незалежності в Україні не змінилося лише одне – ім’я та прізвище президента Академії Наук. День народження Б. Патона збігся з датою затвердження Скоропадським законопроекту про створення АН. Це, очевидно, пройняло її президента особливою любов’ю до своєї «парафії». Можливо навіть, у цьому є щось фатальне: він народився з нею в один день – вона з ним в один день помре, вичерпавши суть свого існування. Змінити керівника установи, яка фактично припинила усіляку корисну діяльність – це тільки початок справи. Наступним кроком повинно бути радикальне оновлення усіх рівнів української науки. Бо, по-перше, науковець, що нічого нового не винаходить, жодного права займати державну посаду не має. А, по-друге, той, хто приходить на його місце, повинен глибоко усвідомлювати, що повторення досвіду попередника гарантуватиме такий самий наслідок. І жодних компромісів чи поблажливості тут не повинно бути: якщо країна знаходиться в ступорі через те, що її мислителі не можуть запропонувати нічого путнього, то таких «мислителів» потрібно гнати в три шиї. Якщо ти дурень – то тобі в науці не місце. Якщо ж ти людина розумна, і тебе вигнали несправедливо, то ти собі раду знайдеш і, використавши нагромаджений досвід, зумієш довести суспільству, що чогось вартуєш. Примусова ротація наукових кадрів відкрила б дорогу справді розумним та активним, які б не залишали суспільство напризволяще у поєдинку розуму і глупоти. Щоб зняти когось з посади і призначити на неї іншого, потрібно детально розуміти, які завдання перед цією посадою стоять. Кого і на що може замінити 90-річний «технар» – питання дуже цікаве. Особливо з точки зору пріоритетності соціально-економічних реформ. То навіщо він там здався? Ті гаранти народних інтересів, які сьогодні уповноважені вирішувати державні справи, очевидно, від цієї логіки цілком далекі. Як і від наукових проблем. Не можна сказати, що у суспільстві відсутній запит на ідеї. Однак, ставлення до інтелекту, як чогось другорядного, радикально обмежує рівень цих ідей до найпримітивніших уявлень. Соціологічні дослідження свідчать: українці стали радикальніше налаштовані, але поки не готові виходити на масові акції протесту, особливо на заклики політиків. Українці не згодні терпіти підвищення цін на комунальні послуги, безробіття та невиплату зарплати. Однак, під політичними гаслами виходити на майдани вони не збираються, як це було у 2004 році, зауважив президент Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько. На його думку, нині немає конкретної ідеї, втілення якої обіцяло б українцям покращення їхнього життя. Хмелько говорить з позиції соціолога. А соціолог знає, що в суспільстві ідей ніколи не бракує, але тільки та ідея реально живе, на яку існує масовий попит. Побудувати що-небудь добре і вічне, не напружуючись, неможливо. Сучасне населення України, однак, відкидає ті ідеї, які потребують для своєї реалізації сумлінної праці, і реагує лише на лозунги суто популістські. Тобто: середньостатистичний українець сьогодні готовий з кулаками захищати свої матеріальні інтереси, однак зовсім не готовий до того, щоб самому будувати суспільство, в якому він би ці інтереси міг би достойно і чесно задовольняти.