У старій радянській кінокомедії простий радянський турист, попавши за кордон уперше (і, можливо - востаннє) в житті, категорично відмовляється від тамтешніх спокус, включаючи платний секс у підворітнях «цивілізованої» країни. Мотивація проста, як слово «ні», і до безкінечності вичерпна: «русо турісто - обліко моралє». Себто: у радянських людей, або, принаймні, більшості з них існував міцний імунітет до спокус Жовтого Диявола, що базувався на суто моральних чинниках.

А мне одна лиш у світі дума - як би мені не сойти с ума...

(Г. Сковорода)

Підтримувалися ці чинники, на чому тепер прийнято загострювати особливу увагу, здебільшого репресивними методами. Методи, очевидно, були дієвими.

Однак, незважаючи на жорсткість радянського режиму у ставленні до інакомислячих, «перебіжчиків» за кордон було виключно мало - кілька сотень на рік, левову частку серед них становили прихильники нетрадиційних орієнтацій у всіх сферах життя, а також - дисиденти, що переважно покидали Батьківщину не по добрій волі. І що цікаво: приблизно стільки само щороку емігрувало з «цивілізованих» країн до СРСР.

Геніальний переписувач історії Другої світової війни (на моїй пам'яті переписав її, принаймні, тричі) В. Суворов висунув фундаментальну тезу про те, що соціалізм не міг не загинути (чомусь теза ця з'явилася постфактум), бо від нього люди утікали до «нормальних» (у сенсі - капіталістичних) країн.

Реальність підтвердила його гіпотезу з точністю до навпаки: від українського, не обмеженого жодними забобонами «демократичного» капіталізму, люди утікають з небаченим в історії ентузіазмом, причому - утікають туди, де бачать більше справедливості і соціального забезпечення, а не можливості нагріти руки на бідах ближнього. Однак, всупереч своїй традиції, В. Суворов свою тезу фундаментально не заперечив. Очевидно, не всю правду у світі і не всім можна викладати на папері. А може - знаходиться у процесі переосмислення реальності.

Пропаганда вищезгаданих країн потішалася над «недолугими» «совками»: і води гарячої у них немає, і кондоми вживають раз на рік, і на роботу ходять строєм і з піснями. А головне - «сексу в СРСР немає». Уявляєте собі - сексу!

Свого часу на телевізійному телемості одного з «прожекторів перестройки» В. Познера немолода уже жінка (до речі - не обділена у житті тим самим «сексом»), простодушно заявила у телекамеру: «у нас секса нет».

З чого «просунуті» громадяни «цивілізованих» країн враз зробили висновок: така країна з таким примітивним народом фізично не може існувати. Проблема, очевидно, полягала у так званих «неспівпадіннях перекладу».

Ці неспівпадіння полягають в тому, що неможливо до кінця коректно відобразити культурні поняття чужими словами, навіть якщо бездоганно володіти словниковим запасом відповідних мов. Бо слово - це феномен, насамперед, етнокультурний. І для різних народів з різними моральними підходами одне і те саме слово може означати доволі віддалені між собою речі. Перекладіть, наприклад, на традиційну українську мову слово girlfriend. Тільки не поспішайте: слова «подружка» чи «товаришка» в англійській мові звучать як friend. А якщо надто наголошувати на статі frienda, то можна вжити she-friend, однак, в жодному випадку - не вищезгадане поняття.

Впевненим у своїй найкращості американцям просто не пояснили, що те, що вони у себе практикують як секс, у СРСР існувало у вигляді кохання.

Сучасне покоління української молоді, виглядає на те, уже не робить різниці між коханням і сексом, і тим паче - не розуміє різниці між коханням і любов'ю. Секс облагородився? Та ні. Якщо людина не відчуває різниці між буряківкою і благородним французьким вином, то напевно не тому, що буряківка стала на рівень останнього.

І не допомогли тут глибокі дослідження українського кохання і любові як духовного феномену у стосунках між статями доктора історичних наук М. Томенка. Незрівняно більшою популярністю в сучасних українців користуються «Польові дослідження українського сексу» О. Забужко та «порнографічні романи для 14-річних» І. Карпи.

Специфічні процеси культурного розвитку відбуваються і в самих «цивілізованих» країнах, бо за останні десятиліття їхні жителі, віддаючись суто тваринним потягам, стали вважати, що вони make love, а не sex, а відому пісню The power of love перехрестили на The power of sex.

Зрозуміло, що sex жодним чином не міг піднятися до благородного love, так само останнє жодним чином за своєю суттю не деградувало до рівня тваринного sex. Логічно припустити, що деградували люди, які перестали відчувати між цими речами різницю.

Секс оголосили «основним інстинктом» людини, а раз так - то усіх, хто цьому інстинкту опирається - «закомплексованими» «лузерами», нездатними до вільного виявлення свого внутрішнього «Я».

А тому - make love, no war. «Кохаймося, українці!» В сенсі, гм,... словом, не того кохання, яке позначають цим прекрасним українським словом.

Одна заковика: основним інстинктом людини, як і усіх біологічних істот на Землі, є продовження роду, у якому секс відіграє, у кращому випадку, підлеглу роль. І якщо секс є проявом цього інстинкту, то в цьому випадку з ним дійсно нема чого боротися. Тільки тоді виникає логічне запитання: чому найбільш активні прихильниці «природних» стосунків між статями так завзято змагаються за придушення свого основного інстинкту? Невже комплекси задовбали?

Очевидно, що ніхто ніколи не вияснить до кінця усіх нюансів, якими американський секс відрізняється від українського кохання. Набагато більш цікавим є дослідити, чим характеризується загальний менталітет сучасних українців, особливо зважаючи на те, що зі світоглядними орієнтаціями колишніх «совків» він має вже зовсім мало спільного.

Моральні установки теперішніх жителів нашої незалежної держави особливо цінні ще й тим, що на їхнє формування не впливає жодна репресивна система. За великим рахунком, українці сьогодні вільні самі вибирати, які цінності їм сповідувати, та мають вдосталь інформації про все на світі, тому логічно припустити, що дані цінності максимально відображають їхні генетичні риси як певної етнічної та расової спільноти.

Київський інститут проблем управління ім. Горшеніна під керівництвом К. Бондаренка дав собі муки сформулювати ментальний образ українця на основі соціологічних опитувань з більш-менш широким діапазоном вибірки. І виявилося, що, як і в радянські часи, менталітет українців кардинально відрізняється від життєвих установок жителів «цивілізованих» країн, однак, у прямо протилежному ракурсі.

А втім - судіть самі.

Основними носіями моральних цінностей українці називають сім'ю, державу, церкву та навчальні заклади. При цьому сім'я є джерелом моралі для трьох чвертей опитаних. Роль держави у моральному вихованні людини є вищою за роль церкви, при цьому остання формує вищі моральні вимоги ніж держава, школа чи мистецтво. Мистецтво ж надає моральні установки не більше чверті українців.

Тобто: церква нашому брату - не указ, хоча й користується високим моральним авторитетом. Книжок ми не читаємо, їхньої моралі не розуміємо, очевидно тому, що її там і немає. А старомодні дворянські романи класиків можуть сформувати у сучасного підлітка відчуття хіба що комплексу власної неповноцінності. Уся відповідальність за проблеми моралі у суспільстві (як, втім, за будь-які інші) - на державу.

Однак, допомогти державі у вирішенні її важких завдань нікому: в Україні продовжує культивуватися принцип «Моя хата скраю», причому діє він не лише в суспільному чи політичному житті, а й на побутовому рівні: у відповідях респондентів явно проглядається принцип невтручання в дії порушників спокою.

Третина українців допускає подружню зраду, дві третини - дошлюбні статеві стосунки (цікаво було б побачити ту третину, яка їх не допускає), 18% - гомосексуальні стосунки (із них 13% вважають такі стосунки «іноді допустимими»), і лише кожен восьмий респондент припускає, що водій може сісти за кермо у нетверезому стані.

Судячи з кількості п'яних водіїв на українських дорогах, можна припустити, що така сама поблажливість існує і стосовно порушень у інших сферах життя. Адже інтерв'ю люди давали у тверезому стані, а коли пригублять - політ думок змінюється, горизонти розширюються...

Половина респондентів не бачать нічого поганого у тому, аби час від часу порушувати існуючу законодавчу систему. При тому, що дві третини вважають неприпустимими грубість, нецензурну лайку (а хто ж тоді її вживає?), половина опитаних не бачить нічого ганебного у тому, щоб присвоїти знайдену річ або ухилитися від сплати податків.

А оце вже серйозно. Бо для 88% респондентів Батьківщиною з великої літери є держава Україна. Незважаючи на фінансово-економічну та політичну кризу, більшість українців пишаються тим, що вони є громадянами України. Більше того, порівняно з 2006 р. кількість українців, які пишаються своїм громадянством, зросла на 16,3% (з 52,2% до 68,5%).

Головним виявом реальної любові до своєї країни є повага до її законів та безумовне їх виконання, а також - добровільне слідкування за тим, щоб вони виконувалися усіма іншими громадянами. Без таких реальних проявів любов перетворюється на обман того, хто у неї вірить. Зважаючи на специфічне сприйняття українцями законів своєї держави, патріотизм по-українськи наразі виглядає швидше, «гріхом на стороні», ніж справжнім сімейним щастям.

Якщо патріотизм українців сьогодні існує більше у віртуальному вираженні, то більше уваги заслуговує те, що їх приваблює реально. Серед життєвих цінностей найважливішими респонденти назвали здоров'я (75%) та матеріальну забезпеченість (68%). 42% взагалі готові заради власного матеріального благополуччя обманути свого ближнього. Пізнання, інтелектуальний розвиток та незалежність у вчинках займають останні місця у списку пріоритетів.

Українці не сприймають розумних людей і не потребують розумних порад. Саме тому кращі люди України не знаходять собі у ній місця і формують еліту усіх інших країн, а ті, кому не пощастило - просто спиваються. І, як бачимо, причиною цього є не держава.

Держава також не винна, за великим рахунком, у легендарній українській корупції. Українці більш толерантно ставляться до проявів корупції (наприклад, хабарництва), ніж до порушень прав приватної власності. Отримання хабара розцінюється як менше зло порівняно з дрібною крадіжкою в магазині.

Правду кажучи, мене особисто ці дані здивували. У всіх народів і у всіх державах, навіть у спільнотах злодійських, порушення прав суспільства, нехтування державними справами - корупція - завжди трактувалися як однозначно гірший злочин, ніж крадіжка, тим більше - дрібна у якої-небудь приватної особи. І суспільства, побудовані на приматі приватної власності - жодним чином не виняток з цього правила.

Якщо щодо релігійних трактувань, то християнство, скажімо, трактує корупцію як смертний гріх, у той час, як крадіжка приватного майна у деяких випадках (якщо бідний «дилетант» краде у багатого) гріхом не вважається.

З точки зору світоглядних фундаментів українці як інтегральний ментальний тип нагадують завбази з відомого сюжету А. Райкіна, який «толерантно» поставився до того, що пожежа знищила увесь державний склад, і ледь не помер від інфаркту, довідавшись, що разом зі складом згорів і його приватний плащ.

І такі люди дивуються, чому в Україні ніколи не було своєї держави?

Українське суспільство має чіткі моральні установки щодо негативних політичних процесів та вчинків політиків, але у реальному житті ці моральні норми не застосовуються. В суспільстві існує негативне ставлення до непотизму («кумівства»), зведеного в ранг практики політичного життя: дві третини опитаних критикують подібну практику. Також дві третини українців негативно ставляться до замовних матеріалів в засобах масової інформації, до утисків свободи слова та інших методів спотворення інформаційного поля. При цьому третина опитаних вважає допустимим підкуп виборців в ході виборчих кампаній, але тільки 15% змиряться з тим, що політики не виконують своїх передвиборчих зобов'язань.

Однак, несприйняття «аморальних» дій у політиці з боку усіх інших ще не означає власної неготовності такі дії вчиняти. Вище вже відзначалося, що приватне і матеріальне для «типового» українця стоїть незрівнянно вище від суспільного і духовного. То чи можна від нього сподіватися чесності на посадах, що самі кличуть до брехні та корупції?

Українці майже однаково негативно ставляться як до надто заможних співгромадян, так і до занадто бідних. 79% респондентів заявили, що в суспільстві існує неприязнь до багатих, майже 80% - неприязнь до бомжів.

Мушу сказати, що до багатих я теж ставлюся не надто позитивно. Особливо - до багатих українців. Причина цього - багатство завжди породжує бідність, а в Україні з її перманентно кризовою економікою багатою людина не може не бути за рахунок обдирання бідних.

З цієї точки зору мене можна було б віднести до «типового» українця.

Однак, є нюанс. І цей нюанс лежить у ставленні не до багатих, а до бідних.

Українці зневажають бідних людей, жоден з яких таким не стає зі своєї власної волі, з чого можна зробити висновок, що головною причиною їхнього негативного ставлення до багатих є не несприйняття багатства як такого, а заздрість до більш вдалих конкурентів у вирішенні своїх матеріальних проблем. Українці не бачать того, що багаті люди є по-своєму нещасними рабами Жовтого Диявола, і готові втопити цих нещасних, так само, як останні зараз топлять їх.

Морального мірила немає, щоб це побачити.

Понад три чверті українців вважають, що в судах неможливо  добитися правди або це дорого коштує; дві третини громадян упевнені, що рішення суду можливо купити за гроші; більше половини вважають суди винними в безкарності злочинців. У 2007 році частка тих респондентів, хто вважав судову систему корумпованою, зменшилася з 49,4% у 2007 р. до 46,5% у 2008 р., а сукупна частка тих респондентів, хто заперечував саму можливість законно домогтися правди в судах, зменшилася з 79,3% у 2007 р. до 72% у 2008 р. Незважаючи на уявлення переважної більшості респондентів про те, що корупція поширена в цілому по всій Україні результати цьогорічного дослідження продемонстрували зменшення рівня корумпованості практично всіх владних структур. Відтак, за результатами жовтневого дослідження найменш корумпованими владними структурами є Кабінет міністрів (з 31,4% до 8,6%), Секретаріат Президента (з 19,1% до 7,9%) та СБУ (з 15,4% до 4,2%). Найбільш корумпованими є ті органи влади, які б мали, власне, боротися з корупцією (міліція - 54%, суди - 46,5%).

Реально, суми хабарів, а також - їхній вплив на суспільне життя в Україні за останні роки кардинально зросли. Жоден неупереджений чоловік, з тих, що хоч яким-небудь чином стикалися з українськими посадовими особами, сьогодні не скаже, що корупції стало менше.

Корупції не зменшилося, але зріс рівень довіри до корумпованих органів.

Очевидно, на зміну старшому поколінню, вихованому в СРСР, яке, хоч і виправдовувало корупційні дії життєвою необхідністю, але йшло на них швидше з нехіттю, ніж з задоволенням, приходить «плем'я молоде, незнайоме», яке не тільки не вбачає у хабарях і казнокрадствах нічого поганого, але й не уявляє собі іншого способу вирішення державних справ.

Свого часу популяризувалася думка, що однією з головних причин занепаду СРСР був високий рівень корупції у ньому. Мовляв, безправний чиновник швидше візьме хабар, ніж приватний власник заводу, а приватний власник не буде красти державні гроші, бо зможе їх заробити на своєму заводі. Вся країна гуділа про справи «середньоазіатської мафії» та про славних борців з цією мафією Гдляна та Іванова.

Забуваючи, що стан справ у республіках Середньої Азії слід порівнювати не з Японією чи Німеччиною, а з ближчими сусідами цих республік. Афганістаном, наприклад.

Про те, що буде, якщо безправному чиновнику запропонує хабар всемогутній приватний власник, і що станеться, якщо цей всемогутній власник дорветься до державного корита - говорити було якось не модно. Як і про те, що у тих же США у «тіньовому секторі» тоді знаходилося до 20% економіки (якщо вірити офіційним цифрам).

І вже зовсім не сприймалася думка про те, що капіталізм зможе розвалити українське народне господарство.

Не все, однак, що пов'язане з колишнім СРСР, для сьогоднішніх українців виглядає негативно.

60,6 % українців чекають від пенсійної реформи зміни принципів розрахунку державної пенсії (із справедливим обліком стажу, заробітної плати, умов праці та інших показників), кожен четвертий хотів би, щоби був зменшений вік виходу громадян на пенсію; 13,3% респондентів сподіваються на введення недержавного пенсійного страхування. Експерти Інституту Горшеніна констатують, що  населення України традиційно схиляється до звичної системи пенсійного забезпечення радянського зразка, навіть очікування більш справедливого розрахунку рівня пенсій пов'язані з відомими із радянських часів факторами - стажем та розміром заробітної плати.

Ідеалами сучасних жителів України є, отже, радянська пенсія, капіталістичний стиль життя та можливість «вирішити» за рахунок держави будь-яке приватне питання, при цьому не особливо боячись відповідальності за порушення законів цієї держави.

Більше половини респондентів вважають, що в Україні існує свобода слова (55,2 %), водночас, більшість українців вважають, що Україні потрібна цензура ЗМІ (59,1%). Це стосується, перш за все, сцен насильства та жорстокості, а також пропаганди кримінального способу життя, показ яких у ЗМІ, вважають респонденти, має бути підданий цензурі. (68,7% - за цензуру сцен насильства та жорстокості, 47,2% за цензуру пропаганди кримінального способу життя).

Виникає запитання: а хто тоді дивиться усі ці сцени насильства та жорстокості? Просто так їх же не показують.

Якщо незалежність дала можливість українцю стати самим собою і виявити усі свої природні здібності, то статистичне узагальнення цих здібностей наводить на думку про те, що жодних достойних перспектив у народу з такою ментальністю не існує.

З іншого боку - справджується мудрість: «Кожен народ має такий уряд, на який заслуговує».

Свої недоліки громадяни нашої держави, очевидно, усвідомлюють, бо щиро і завзято заздрять громадянам країн більш, так би мовити, «успішних»: 65% - ЄС, 57% - американцям, 34% - росіянам. Остання цифра особливо цікава у тому плані, що «щирі» українці своїх північних сусідів зображають, як правило, «лінивими і дурними», а їхній уряд - «тоталітарним».

Загалом: дані статистичного дослідження ще раз наочно підтвердили, що у природі усе взаємозв'язане, і ніяких «невинних жертв», «злих сусідів» чи «поганої держави» не існує. А українське суспільство підкоряється тим самим законам розвитку, що й будь-яке інше.