У своїх статтях я часто згадую особливу місію України у сьогоднішньому світі і пишу про неї як про доконаний факт. Місця, однак, на вичерпне означення, в чому, власне, ця місія полягає, і чому вона саме така, а не інакша, у газетних статтях немає, тому збоку виглядає на те, що я сам собі до кінця не уявляю, на що опираюся.

я такий не один в українському інформаційному просторі. Щодня в Інтернеті і друкованих виданнях можна знайти щонайменше кілька десятків статей, які поважно «розжовують» для необізнаного читача «вищі матерії», особливим криком моди стало винайдення цитат із класиків кілька-десятирічної давності і написання на основі цих цитат цілої статті. Люди, що займаються даним видом творчості, очевидно, жодного відношення до журналістики не мають, бо в інакшому випадку знали б, що стаття, написана на основі тверджень інших осіб - це не стаття, а реферат, а самі ці теорії і твердження розумний читач знає вже давно і без їхньої допомоги. А нерозумний статей не читає.

Українці пишуть сьогодні багато і розлого. Очевидно, головним мотивом цієї діяльності є бажання висловитися, показати іншим, що автор теж не зовсім дурень, а щось таки розуміє. Матеріальний бік справи, слід розуміти, відіграє підлеглу роль, бо за такі писання багато платити можуть тільки видання-самовбивці.

Я не журналіст, а політеконом. У політекономії, як і у всякій іншій науці, кожне слово має якесь певне значення, а, крім того - існують писані і неписані правила професійної етики, які не дозволяють, наприклад, висловлюватися на тему того, у чому ти сам до кінця не розібрався. Принципи вченого світу я автоматично переношу на свої статті. Тому, якщо я пишу про місію України - це означає, що я її вже давно дослідив і сформулював математично, вирахував на багато років наперед і знаю, якою вона є, а якою не може бути.

Свої теоретичні висновки адаптую до оцінки сьогоднішньої ситуації. На основі цього пишу статтю. У цій статті кожне слово має якийсь смисл. У тому числі - словосполучення «українська ідея».

Найбільш цікаві думки про місію України свого часу висловлювала Ю. Тимошенко на своєму першому виступі як прем'єр-міністра у 2005 році. Говорила про те, що саме Україні випало сьогодні внести у міжнародні стосунки гуманізм і людську компоненту і таким чином врятувати світ, у якому править капіталізм, від занепаду.

Золоті слова. Під кожним готовий підписатися. Проблема тільки в тому, що жодне з них не знайшло ніякого відображення у подальшій діяльності цього прем'єр-міністра.

Невже Тимошенко не хоче врятувати світ від занепаду і таким чином прославити Україну на багато тисяч років наперед? Не думаю. Швидше - красиві гасла були відкинуті в силу повного нерозуміння їхньої суті.

Другий «захід». 2007 рік і «Український прорив». Знову ті ж самі високі слова, які я особисто розумію у всій їхній глибині. І знову - абсолютна відсутність цієї глибини у практичних діях прем'єра.

Суворо кажучи, винити Ю. Тимошенко за відсутність розуміння наукових істин - те саме, що картати міліціонера за поверхові знання у сфері ядерної фізики. У добре організованому суспільстві справою теоретичних досліджень та генерації вищої мудрості, як, втім, і будь-якою іншою професійною сферою, займається не більше 6% найбільш придатних до неї людей. Решта, в тому числі - політики, сприймає ці мудрості як істину в останній інстанції.

Авторитет мудреців створюється не на пустому місці.

Найперше, у науковій сфері існують певні критерії відбору, досить суворі, які полягають, в першу чергу, у рівні обговорення тих чи інших питань. Досягнути цього рівня здатні лише кілька відсотків людей, причому здатність ця закладена у них генетично. Тому будь-який невіглас, незалежно від кількості «прихватизованого» ним у народу майна, у здоровому науковому середовищі негайно стає об'єктом для гострої критики, якої він перенести не може. І ця критика продовжується до тих пір, доки цей невіглас пробує висловлювати свої думки на теми, в яких належним чином не орієнтується.

Будь-яка сфера людської діяльності, якщо вона хоче бути ефективною і корисною для суспільства, повинна жорстко відсікати дилетантів, застосовуючи до них усі можливі методи впливу. Якщо вона нездатна до цього - то тоді вона суспільству не потрібна.

Для того, щоб досягнути рівня наукового мислення, потрібно не тільки мати відповідні гени і відповідну освіту, але й добитися певного рівня духовної досконалості.

Духовна досконалість, як вже писалося, визначається співвідношенням між тим, що людина дає Всесвіту, і що вона від нього забирає. Мудрець-учений у будь-якому суспільстві у будь-яку епоху є втіленням найвищого рівня духовної досконалості, без якого вищі істини для нього просто не розкриваються. Відповідно, слід припустити, що справжні вчені характеризуватимуться мінімумом матеріального споживання (на рівні фізіологічних потреб людини - поїсти, поспати, помитися) і максимальною відстороненістю від побутових проблем і чвар. Абстракція від матеріальної суєти дає їм можливість осягати ті фундаментальні істини, які за своєю цінністю і впливом на людство перевищують усе, що може створити будь-хто інший.

Професійний відбір і пов'язаний з ним весь устрій життя однаково необхідні для ефективної роботи будь-якої сфери життя суспільства. Скажімо, щоб бути добрим воїном, потрібно не тільки від народження володіти певними фізичними і психічними рисами, але й вести певний стиль життя, а головне - любити свою справу та постійно в ній вдосконалюватися, відмовляючись від усього, що цьому благородному покликанню заважає.

Навіть для того, щоб бути справжнім бізнесменом, потрібно не прагнути заробити гроші будь-якими методами, а, насамперед, вміти робити чи організовувати якусь потрібну суспільству справу, причому робити це згідно загальноприйнятих моральних норм і уявлень про честь і гідність.

Можливо, у сьогоднішній Україні це звучить дивовижно і навіть дещо непристойно, але у тих бізнесменів, які класичною політ-економічною теорією зображаються як економічна опора суспільства, тобто - тих, що відповідають позитивним уявленням про себе, не може не бути суворих і обов'язкових до виконання правил честі, суворість яких може підтримуватися лише негайним і жорстким покаранням за їх порушення.

І головним з цих правил є не бандитський принцип «ворон ворону ока не виклює», а, насамперед, відповідальність перед суспільством, повага до його інститутів і турбота про його благо. Скажімо, хабарі приватні підприємці давали завжди, особливо у слов'янських країнах, вважаючи це суворою необхідністю для виживання у недемократичних суспільствах. Але ніколи і ніде серед них не поважалося казнокрадство у відкритій формі.

Бізнесмен, що розкрадає казну - це не бізнесмен, а олігарх, оскільки живитися із суспільного майна і не відповідати за це згідно закону може лише та людина, яка ці закони визначає. Олігарх, на противагу від конструктивного і корисного для суспільства бізнесмена, є явищем одіозним, раковою пухлиною на будь-якій демократії, що неминуче призводить цю демократію до загибелі.

Бізнесмени, державці і мудреці становлять еліту суспільства, а щоб бути елітою, потрібно задовольняти певним вимогам щодо духовної досконалості. Іншими словами - самостійно, без сторонньої допомоги дотримуватися певних правил поведінки. В основі цих правил - турбота про суспільне благо. Тобто: тільки в тому випадку людина має право належати до еліти, коли її суспільна користь перевищує суспільні витрати на неї, і при цьому її поведінка є усвідомленою і підпорядкованою її власній волі вільної людини.

Якщо ж у людини жодних забобонів щодо особистого матеріального нагромадження не існує, а над тим, що вона може дати суспільству, вона особливо і не задумується, то такій людині можна бути лише рабом і у жодному «елітному клубі» з'являтися не варто.

Серед самої еліти теж існує розмежування, і теж - на основі духовних якостей індивідів.

Скажімо, для того щоб суспільство було життєздатним, воно у жодному випадку не повинне допускати у політичну владу бізнесменів. Жорстко? Брутально? Скажемо більше - дотримання цієї вимоги вимагає іноді таких дій, які у 90% незаангажованого у політичних справах населення не викличуть нічого, крім справедливого обурення невиправданою жорстокістю. Людям, які ніколи не стикалися з реальними державними справами, іноді видається, що в «демократичному» суспільстві вони робляться виключно по закону і так, «як книжка пише». З іншого боку - «простій» людині невтямки, що одна і та сама «хороша» людина може бути в одній сфері вельми корисним членом суспільства, а в іншій - прокляттям роду людського.

Насправді ж, серед бізнесменів ніколи не бракувало людей, які потайки мріють «дорватися» до влади і таким чином вирішити свої матеріальні проблеми. І серед них є більш, ніж достатньо, таких, які задля реалізації цієї «благородної» мрії готові піти на ризик, застосувавши усі свої природні і набуті здібності. Через слабе усвідомлення потреб суспільства така діяльність для бізнесменів - свого роду азартна гра, як, скажімо, перегони з поліцією для неповнолітніх викрадачів автомобілів.

Для них це - гра. Для суспільства - загроза тотальної катастрофи, якщо успіх у цій грі буде на боці бізнесменів. У цьому випадку суспільство в цілому задля свого збереження повинне вольовим чином коригувати і придушувати певні інтереси своєї певної частини. Застосовуючи іноді і ті методи, які у бізнесменів викликають моральне несприйняття.

Очевидно, що головною рисою, яка визначатиме право людини належати до касти державних діячів, може бути лише її готовність беззастережно жертвувати своїм і чужим життям заради вищих суспільних інтересів.

Декого така дефініція вразить до самої душі. Як це? Державні діячі - потенційні вбивці?

Слава Богу, ні бізнесмени, ні раби жертвувати своїм життям заради своїх матеріальних інтересів жодним чином не готові, тому відкрито ніколи на конфронтацію з держорганами не ідуть, знаючи, що матимуть справу із духовно сильнішим супротивником. Тому потенційні вбивці на державних посадах у пересічному суспільстві так і залишаються переважно потенційними.

З іншого боку - чого вартує воїн-захисник чи поліцейський, скажімо, не готовий пожертвувати життям ворога при виконанні своїх обов'язків?

Візьмемо для прикладу американську демократію. Деякі підконтрольні певного роду «бізнесменам» ЗМІ зараз поширюють тенденційну інформацію про виключно конструктивну роль певних осіб з темним минулим у справі становлення американського суспільства. Для більшості сучасних українців, незалежно від їхньої політичної орієнтації, сучасні США є мало не ідеалом «нормальної» країни, у якій чи не всі закони виконуються, і чи не всі люди живуть заможно і щасливо. І наші люди вірять американським ЗМІ, як жаба вірить удаву.

З одного боку - я особисто зовсім не вважаю американське суспільство ідеальним. Тим більше - це суспільство сьогодні перейшло вже у стан надійного занепаду, а тому негативні тенденції в ньому можуть лише посилюватися.

З іншого боку - все, що у цьому суспільстві є хорошого, могло бути створене лише чесними і духовно сильними людьми. «За святую правду-волю разбойник не стане», а побудувати сильну державу на неправді і неволі у принципі неможливо.

Процес становлення американської демократії із самих початків достатньо вичерпно відображений у американських вестернах. Класичним позитивним героєм вестерну є ковбой, у якому виразно проглядаються моральні риси державотворця, і який, насамперед, завдяки своїм специфічним здібностям убиває своїх матеріально заангажованих ворогів зі швидкістю більшою, ніж вони встигають репродукуватися.

Іноді цей герой стає здатним до знищення собі подібних після важких життєвих випробувань, в ході яких у нього відбувається внутрішній конфлікт, і він приходить до висновку, що право на моральні забобони і принципи чоловіколюбія він має лише до того моменту, доки ці забобони і принципи не входять у суперечність з вищими інтересами суспільства. Зрозуміло, що осягнути ці вищі інтереси він може лише духовно очистившись від власних матеріальних пристрастей.

Одна справа - убити людину заради грошей, інша - принести її в жертву інтересам Всесвіту.

У цьому - головна ідея американської демократії і головна підстава її могутності.

Позитивний герой американських вестернів (і взагалі - усіх американських фільмів про поєдинок Добра і Зла) - воїн зі сталевим блиском в очах, вмінням стріляти з кольта швидше за своїх ворогів, переважно - бідно і навіть неохайно вдягнутий, в усякому випадку - матеріально менш заангажований за своїх ворогів, жорсткий у повсякденній поведінці. І одночасно - безмежно гуманний лицар, нездатний ні звабити неповнолітню дівчинку, ані образити її матір.

З політ-економічної точки зору важливо те, що справжнього державника характеризує презирство до матеріального збагачення. До матеріальних благ він ставиться, у кращому випадку, індиферентно.

Як би там не сприймали колишнього СРСР, необхідно все-таки зауважити, що він був динамічною і самодостатньою державою, при якій слов'янські народи досягли свого максимального на сьогодні в історії рівня благополуччя і потужності. Логічно припустити, що така сильна держава керувалася людьми зовсім іншого складу, ніж сучасні «незалежні держави» у СНД.

Скажімо, перший секретар Ленінградського міськкому КПРС і один з претендентів на пост генсека О. Романов, що підняв тодішній Ленінград до максимальних показників соціального розвитку, жив з сім'єю у типовій трикімнатній квартирі. Романов був нещадним до будь-яких порушень дисципліни і навіть користувався репутацією автократа.

Натомість, «м'який демократ» М. Горбачов, прийшовши до влади, першим чином взявся будувати собі маєток на Форосі. Ще більш «м'який» (аж до втрати консистенції) В. Ющенко поселив свого «старшенького» у центрі Києві, в якому вокзали і парки забиті бездомними дітьми, у квартирі площею 600 кв.м.

Очевидно, що моральне право правити суспільством можуть мати лише ті люди, які є імунними до матеріальних спокус, бо вважають інтереси свого народу вищими за інтереси будь-кого з його членів, включаючи себе самих. Для таких людей справа служіння державі є головною ідеєю життя, а тому реалізується принцип: «Усі люди є рівними, бо усі є рабами своєї держави».

Цей принцип, звичайно, є більш корисним для суспільства, ніж принцип поділу людей на «еліту» і «бидло» на основі здобутого будь-яким чином приватного майна, що сповідують олігархи. Тому автократичне суспільство завжди зростає, в той час як олігархічна «демократія» може тільки занепадати.

Однак, авторитаризм без духовної мети вироджується у тоталітаризм, а тому для більш-менш тривалого історичного існування є непридатним. Можна сказати, що авторитаризм - це інструмент, тимчасовий особливий період для переходу суспільства до оптимальної для себе форми існування.

Для того, щоб суспільство розвивалося і не душило свободи своїх членів, у ньому повинен сповідуватися принцип: «Усі люди рівні, бо усі вони раби Божі». Бути рабом Божим означає - бути рабом вищої, покладеної на тебе Всесвітом місії, реалізація якої єдино може зробити тебе щасливим і максимально корисним для всіх, що тебе оточують. Суворо кажучи, жити по-справжньому людина поза межами своєї місії і не може.

Очевидно, що таке суспільство є вінцем розвитку цивілізації і характеризуватиметься максимальним рівнем економічної і соціальної ефективності, що відобразиться у максимально можливому рівні задоволеності життям населення, тривалості його життя, лояльності до держави, міжнародному авторитеті, а також - рівні культури і загальної моральності. Зрозуміло, що у такому суспільстві також успішно вирішуватиметься і демографічне питання.

Мислити категоріями Всесвіту можуть лише мудреці, що досягнули найвищого рівня духовної досконалості. На цьому рівні особистість людини ніби розчиняється, а тому жодні приватні уподобання, суб'єктивні моменти на генеровану інформацію вже не впливають. Тому мудреці стають ніби провідниками інформації із Всесвіту, а сама ця інформація набирає об'єктивної сили.

Для могутнього правителя образити такого мудреця - все одно, що плюнути проти вітру. Навіть гірше - спрямовані проти волі Всесвіту дії, незважаючи на його всеблагість, повертають до кривдника сторицею. Адже ж і без зайвих роздумів ясно, що для Всесвіту потрібні лише ті народи і люди, що виконують його волю.

Якщо правитель дійсно прагне принести своєму народові щастя і процвітання, то його правління повинне завершитися переходом до гармонійного суспільства, в якому на найвищому місці стоятиме моральний авторитет, а політична влада виконуватиме роль державного слуги цього авторитету і своєю міццю забезпечуватиме його всеобов'язковість.

Ми бачимо, що створення гармонійного суспільства всезагального благоденства вимагає переходу до критерію духовної досконалості як головного фактора формування суспільної еліти. Тобто: місце людини у такому суспільстві повинне бути тим вищим, чим менше вона від нього бере, і чим більше вона йому дає.

Цей принцип соціотворення є прямо протилежним тому, на основі якого будується сучасне українське суспільство, в якому соціальний статус є синонімом можливостей для «прихватизації». Також можна зауважити, що у тих же США, щоправда у меншій мірі, ситуація у цьому відношенні є ближчою до української, ніж до ідеальної.

Суспільство, в якому інтереси індивіда панують над інтересами спільноти і Всесвіту в цілому, не може не занепадати. І занепадатиме до того моменту, доки не змінить принципи свого існування на прямо протилежні.

Ми бачимо, що в суспільстві з оптимальним для даного народу соціально-економічним устроєм кожен повинен займатися саме тим, до чого є найбільш здатним, до чого його створила природа, а різниця між людьми, особливо матеріальна, може базуватися виключно на їхній корисності для народу і у всякому випадку - не перевищувати тієї межі, за якою «ситий не розуміє голодного», а саме суспільство перетворюється на ворогуючі класи.

Щасливим може бути лише той народ, у якому найбідніший і найбагатший члени мислять однаковими категоріями.

Справедливості заради потрібно зауважити, що у деяких країнах Європи у минулому столітті були створені суспільства, соціальний устрій яких був наближений до ідеального. Однак, ці суспільства «щасливо» деградували до рівня класових, і причиною цього була абсолютизація економічного компоненту, заради якого влада була віддана в руки не мудрецям, а олігархам.

Через це у всіх країнах «золотого мільярду» розпочалися процеси занепаду, які неминуче закінчаться переходом цих народів до нової якості існування, а якщо такого переходу не відбудеться - то тотальним вимиранням. Як у древніх римлян, греків і єгиптян.

Добре, а при чому тут українська ідея?

А при тому, що теорія ідеального суспільства у її вичерпному і завершеному варіанті була сформульована саме українськими мислителями, і ці формулювання на сьогодні не мають у світі аналогів. У той час, як європейські «класики» мудрували над питанням про те, чи слід вважати жінку мислячою істотою, а відьму - людиною, наш «мандрівний» філософ Г. Сковорода сформулював соціальне вчення, рівного якому «цивілізовані країни» поки що представити не змогли. І не тому, що не ламали над цією проблемою своїх світлих голів.

В одному руслі з філософією Сковороди ідуть найновіші, проривні у всіх відношеннях науки - генетика і соціоніка, які дозволяють перейти від теоретизування на тему кращості того чи іншого суспільного устрою до створення оптимальних соціально-економічних моделей безпосередньо «під ключ» і потреби кожного окремого народу з усіма його унікальними рисами.

Іншими словами - з останніми проривами генетики і соціоніки усі дискусії на тему комунізму чи капіталізму, усі теорії про первинність чи вторинність, усі піраміди споживання і цикли втратили будь-який смисл. Навіщо мудрувати, якщо можна просто взяти і вибрати для себе оптимум?

З генетикою у американських вчених проблеми - її висновки враз заперечують усі їхні існуючі на сьогодні ідеологічні формулювання. Імплементувати ці висновки у існуючу соціальну модель ринкової демократії і її «політ-коректні» теорії фізично неможливо. З іншого боку - генетика є наукою, висновки якої підтверджені і можуть бути знову й знову перевірені матеріально. Ігнорувати їх - це свідомо прирікати себе на катастрофу.

З соціонікою справи ще складніші. Щоб її зрозуміти, потрібно бути не просто вченим з «корочкою», а людиною мислячою з певними параметрами духовної досконалості. Квотованим докторам і політ-коректним активістам дорога у цю сферу закрита намертво.

З іншого боку - висновки соціоніки так само заперечують ідеологію ринкової демократії, а сама вона є такою самою наукою, як, скажімо, фізика. І ігнорування будь-якого закону соціоніки приводить до таких самих наслідків, як, скажімо, ігнорування закону всесвітнього тяжіння.

Випадково це чи ні, але провідною країною у соціоніці сьогодні є Україна.

Якщо народи «цивілізованих» країн генетично нездатні до формулювання соціальних ідей, які єдино можуть врятувати їх від вимирання, а Україна - здатна, то чи не лежить в цьому ключ до розуміння української ідеї, покликаної врятувати світ?

І основою цієї ідеї, що генетично закладена в українцях, як потяг до полювання - у пантері, є принцип духовної досконалості як головного критерію соціального статусу людини, а також - рівноцінності кожного для суспільства, незалежно від того, якою сферою діяльності він займається. Повага до будь-якої суспільно-корисної праці, а не до здібностей до «прихватизації» створеного кимось майна.

Реалізація цієї ідеї вступає у антагоністичне протиріччя з сучасною офіційною політикою «цивілізованих» країн. Іншими словами - світові олігархи протиставляються Всесвіту і ведуть людство до загибелі, а Україна, щоб врятувати людство, повинна протиставитися олігархам.

І ось тут саме і виявляється «українськість» того чи іншого лідера. Якщо бере в олігархів гроші - значить, танцює під їхню музику. А якщо ні - мусить працювати на Україну не за страх і гроші, а на совість.

В кінці кінців ми приходимо до майже риторичного запитання - чи може дійсно український і дійсно політик носити «Ролекс» з «Вітоном» та їздити на джипі?