Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
9 березня виповнилося 195 років з дня народження Тараса Шевченка.
У радянські часи на урочистостях з приводу чергової такої річниці потрібно було обов'язково наголосити, що мрії поета збулися, особливо стосовно того, що «кайдани порвіте» і «мене в сім'ї великій, сім'ї вольній, новій, не забудьте пом'янути незлим тихим словом».
Поминаємо, правда, і сьогодні, але словами не тихими і не злими, а більше - урочистими і протокольними. І пам'ятників наставили, де тільки могли. А от спитай кого, щоб процитував що - дев'ять з десяти громадян сьогоднішньої вільної України з гріхом пополам «Заповіту» докладно не пригадають...
З одного боку - вписати Т. Шевченка у сучасний український маскульт (в даному випадку слово «культ» не має нічого спільного зі словом «культура», а відображає лише систему етичних цінностей «подавляючої» більшості) просто неможливо. Ці речі так само несумісні, як мед, скажімо, і дьоготь, нічний клуб і храм, Мадонна Сикстинська і «Мадонна» у виконанні Луїзи Чікконе. З цієї точки зору у певних колах усталилася і пропагується думка, що Шевченко з усіма своїми переживаннями, «комплексами» і «стереотипами» «застарів», «втратив актуальність», а у світлі сучасних політ-коректних «істин» і взагалі, того, словом - «неправильний».
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. З іншого боку - хто сказав, що культи сучасного українського населення хоч якимось чином відображають природні потреби нормальної людини чи хоча б самого цього населення? Судячи з його стану, можна сміливо припустити, що, принаймні, левова частка цих «культів» жодним чином не сприяє добробуту (в тому числі - духовному і моральному) цього населення, а тому, м'яко кажучи, хибна та шкідлива. А раз так - за культурною людиною залишається право їх не визнавати.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..»
Так само, як свого часу не визнавав їх і сам Шевченко.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Особисто я, якщо в мене виникають сумніви у етичній оцінці того чи іншого явища, завжди намагаюся дізнатися думку класиків. Я ж бо політеконом, а в політекономії етичні питання особливо не розглядаються, тому я в них і не спеціаліст.
Тому розкриваю Євангеліє, «Кобзар» чи й зібрання творів Шевченка і намагаюся знайти там відповідь на те, що мене тривожить.
Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах,
І ми, читая, оживаєм
І чуєм Бога в небесах.
Спасибі, друже мій убогий!
Ти, знаю, лепту розділив
Свою єдину... Перед Богом
Багато, брате, заробив!
Ти переслав мені в неволю
Поета нашого, - на волю
Мені ти двері одчинив!
Спасибі, друже! Прочитаю
Собі хоть мало... оживу...
Надію в серці привітаю,
Тихенько-тихо заспіваю
І Бога Богом назову.
Чому я вважаю ці речі класичними і авторитетними?
А дуже просто: істини, які в них проголошуються, дзвенять у моїй душі від самого мого народження. Іноді, правда, я про них не знаю. Але от прочитаю пару рядків - і розумію, що все життя думав і відчував саме так, і саме те. Грішив, блудив, мучився - тільки для того, щоб у якийсь момент зрозуміти, що це все - від лукавого, а те, що моє - ось воно, «на папері сумними рядами». І виявляється раптом, що я не свиня брудна, здатна лише знищувати створене кимось добро, а людина, що прагне до світла і чистоти.
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос - більш нічого.
А серце б'ється - ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди! .....
Не знаю: один я такий на цім світі, а чи всі сім мільярдів людей відчувають щось подібне. Хотілося б, звичайно, щоб хоча ті українці, що ще залишилися на Землі, взявши в руки «Кобзаря», ставали людьми чесними та достойними, імунними до спокус і всякої такої бридоти. А якщо не «Кобзаря» - то хоча б будь-яку іншу книгу. Думаю, Шевченко на них за те не образився б. Головне - щоб людьми ставали достойними.
Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.
Мені невесело було
Й на нашій славній Україні.
Ніхто любив мене, вітав,
І я хилився ні до кого,
Блукав собі, молився Богу
Та люте панство проклинав.
І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа,
Тойді повісили Христа,
Й тепер не втік би син Марії!
Нігде не весело мені,
Та, мабуть, весело й не буде
І на Украйні, добрі люде;
Отже таки й на чужині.
Хотілося б... та й то для того,
Щоб не робили москалі
Труни із дерева чужого,
Або хоч крихотку землі
Із-за Дніпра мого святого
Святії вітри принесли,
Та й більш нічого. Так-то, люде,
Хотілося б... Та що й гадать...
Нащо вже й Бога турбовать,
Коли по-нашому не буде.
Чужина у Шевченковому житті відіграла роль чи не вирішальну. З одного боку - тільки здалеку помічаєш, які прекрасні в Україні гаї і чисті роси. Як гарно співає соловейко і солодко пахне український степ. З іншого - жити на чужині і жити Україною - все одно, що сидіти у темній в'язниці, не маючи ні права, ні надії.
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається - кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
Аж страх погано
У тім хорошому селі.
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать - і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
Припустимо, що Шевченко ніколи б з України не виїжджав. Найбільш логічним розвитком подій у його житті тоді було б, напевно, довічне кріпацтво, оскільки вкрай важко припустити, що серед українських «шляхтичів» знайшовся б хто-небудь, здатний пожертвувати вирваними зі своїх кріпаків грошима для того, щоб дати одному з них волю.
І досі нудно, як згадаю
Готический с часами дом;
Село обідране кругом;
І шапочку мужик знімає,
Як флаг побачить. Значить, пан
У себе з причетом гуляють.
Оцей годований кабан!
Оце ледащо. Щирий пан,
Потомок гетьмана дурного
І презавзятий патріот;
Та й християнин ще до того.
У Київ їздить всякий год,
У свиті ходить меж панами,
І п'є горілку з мужиками,
І вольнодумствує в шинку.
Отут він ввесь, хоч надрукуй.
Та ще в селі своїм дівчаток
Перебирає. Та спроста
Таки своїх байстрят з десяток
У год подержить до хреста.
Та й тілько ж то. Кругом паскуда!
Чому ж його не так зовуть?
Чому на його не плюють?
Чому не топчуть!! Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте. Не жаль на його,
На п'яного Петра кривого.
А жаль великий на людей,
На тих юродивих дітей!
Звичайно ж: не завжди Шевченко був кріпаком. Не завжди «годовані кабани» сікли його різками і годували половою. Коли він приїхав з Петербурга відомим вже поетом - то запрошували наввипередки, єлейно посміхаючись, простягаючи розпростерті обійми, «позиціонуючи» себе як великих патріотів рідної неньки, цінителів усього прекрасного і його творчості - насамперед.
Шевченко запрошення здебільшого приймав, руки тис і їв білий панський хліб. Повернувшись до Петербурга - писав вірші, подібні до вищенаведеного. «Гостинні» пани ображалися - достоїнства, мовляв, у людини немає. Вдячності.
Вдячності пса, що за «шмат гнилої ковбаси» заглядає пану в очі і лиже черевики. Саме такого ставлення вони очікували до себе, бо саме до такого звикли. Бо з дитинства і до смерті були оточені «законослухняними» та «виваженими», «тверезомислячими» та «прагматичними».
А ми дивились, та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії, лакеї
Капрала п'яного! Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!
Не сотні вас, а міліони
Полян, дулебів і древлян
Гаврилич гнув во время оно;
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам п'яним
У наймички сатрап-капрал.
Вам і байдуже. А меж вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якийсь дурний оригінал,
Що в морду затопив капрала ,
Та ще й у церкві, і пропало,
Як на собаці.
Тоді, дурні, і вам було б
На його вийти з рогачами,
А ви злякалися...
Так-то так!
Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив.
А ви, юродиві, тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря!
А тут - на ж тобі. І не дурний, ніби, чоловік. Розуміє ж, що можуть і посадити за «крамолу», і на каторгу послати, і до палаців більше запрошувати не будуть. А - пише. І що пише, головне.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Які такі «злії люде»? Губернатори? Олігархи? Куми і «любі друзі» «самого»?
А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить;
Та добре вигострить сокиру -
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
Звичайно ж, не все Шевченко бачив у чорному світлі. Можна сказати навіть інакше: щоб щось ненавидіти, потрібно щось і любити. Але те, що Шевченко вважав достойним любові та поваги, теж жодним чином не вписується у модні «віяння», пропаговані у незалежній українській державі.
У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Бувая, іноді дивлюся,
Дивуюсь дивом, і печаль
Охватить душу; стане жаль
Мені її, і зажурюся,
І перед нею помолюся,
Мов перед образом святим
Тієї матері святої,
Що в мир наш Бога принесла...
Написано, можливо, й небагато. Зате скільки сказано! Блуд і «свята матір» - речі не те що несумісні, але й антагоністично спрямовані. Боротьба жінок за сексуальну свободу починається з вимоги права не народжувати дітей. «Сексуально активні» молодиці спокушають на гріх «парубків», що стають казнокрадами та олігархами.
А тут - все на своїх місцях. «Нічого кращого немає». І не буде.
Дурні та гордії ми люди
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею, і водою
І од палат та до тюрми
Усе царі, а над собою
Аж деспоти - такі царі,
І на престолі і в неволі.
І все то те по добрій волі,
По волі розуму горить,
Як той маяк у синім морі,
Чи те... в житейськім. Само так
У нас у костяній коморі
Горить розумний той маяк,
А ми оливи наливаєм
Та байдуже собі співаєм -
Чи то в годину, чи в напасть.
Орли, орли ви сизокрилі,
Поки вам лихо не приснилось,
Хоч невеличке, хоч на час!
А там - під лавою в шиночку
Сховаєтесь у холодочку.
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то 6 зарані
Гарненько з лиха б напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потім ніж - і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.
А потім...
Цікаво, а що потім.
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
лист до редактора
версія для друку
