Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в м. Новоград-Волинському, у тій частині України, що входила до складу Російської імперії.

Лесею її називали в родині і це домашнє ім'я стало її літературним псевдонімом.

В родині Косачів панували високі духовні інтереси. Мати - письменниця, що писала під псевдонімом Олена Пчілка Її поезію та оповідання рідною мовою для дітей, добре знали на Україні. Батько - юрист, громадський і культурний діяч., що надзвичайно любив літературу та живопис. У них вдома часто влаштовувалися вечори і домашні концерти, збиралися письменники, художники і музиканти, серед яких бували Іван Франко, Михайло Старицький, Микола Лисенко та інші. Спілкування з ними сприяло творчому зростанню талановитої дівчини.

Леся пишалась, що її дід, Яків Драгоманов, був декабристом, а тітка, О.А.Косач, відбувала заслання. Дядько Лесі - Михайло Драгоманов, був політичним емігрантом, відомим ученим, суспільним діячем, подовгу жив за кордоном у Франції і Болгарії. Він був знайомий з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, Віктором Гюго, був знайомий з усіма новітніми літературними та політичними подіями і часто поповнював бібліотеку племінниці посилками з-за кордону..

Улюблена усіма Леся спочатку зростала здоровою та веселою. Вона не одержала систематичної освіти, тому що не відвідувала гімназії. Її єдиним і досить суворим домашнім учителем була мати, Ольга Петрівна. Але завдяки старанням, наполегливій праці Леся самотужки здобула освіту, різносторонні і глибокі знання, які вражали сучасників. Вона знала багато європейських мов: російську, польську, болгарську, а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий інтелектуальний рівень. Вона також грунтовно вивчала історію, філософію. Про рівень її освіти може свідчити факт, що 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918).

Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашки в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована масляними фарбами.

Лариса почала грати і складати маленькі музичні п'єси з п'яти років! Надзвичайно талановита, сприйнятлива, чутлива, з глибоким, справжнім музичним даруванням, у віці восьми років, вона зненацька важко занедужала. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Спершу вирішили, що в неї гострий ревматизм, лікували ваннами, мазями, травами, але все було марно. Біль перейшов у руки.Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це - туберкульоз кісток.

Саме тоді в очах тендітної дівчинки вперше з'явився сум. Він і надалі, немов легке покривало, буде огортати всю її творчість. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна лежати в ліжку, не робити різких рухів, увесь час відчувати гострий біль...

На музичній кар'єрі Лесі був поставлений хрест. Після першої, складної, але вкрай невдалої, операції рука залишилася покаліченою! Довелося припинити заняття з музики, яку дуже любила. Та природне відчуття мелодії, гармонії звуків переливалось у її твори, відлунюючись в поетичних циклах «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», оповіданні «Голосні струни», у драмі-казці «Лісова пісня», інших творах.

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»), який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій. Лесі було усього лише двадцять років, коли у 1893, у Львові вийшла тоненька книжечка її віршів названа "На крилах пісні" і тепло зустрінута критикою і публікою. Книга швидко зробила її популярною.

Іван Франко писав із замилуванням про "чудо життєствердження" - вірші молодої поетеси, що немов виросли з українських пісень і казок."Читаючи м'які і розслаблені чи холодно резонерські твори українців - чоловіків і порівнюючи їх з цими бадьорими, сильними і сміливими, і разом з тим, такими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ця хвора, слабка дівчина - чи не єдиний чоловік на всій Україні!" - з гірким гумором робив підсумок І. Франко. Та вимоглива до себе поетеса оцінювала свою творчість досить стримано: «На крилах пісень» не єсть моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад, інакше не варто було й виходити».

З кінця 80-х років Леся Українка живе переважно у Києві, стає душею молодіжного літературного гуртка «Плеяда». Члени гуртка готували видання для народу з історії, географії, перекладали українською мовою твори російських і зарубіжних письменників, читали й обговорювали власні праці

Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.).Її цікавить творчість письменників української, російської, польської, італійської, французької, німецької, скандинавських літератур. Дотримуючись принципу історизму, вона зосереджує головну увагу на найновіших літературних явищах, і в числі перших вітчизняних та європейських літературних критиків розглядає їх у зв'язку з класовою боротьбою .в період визвольного руху

Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний картина соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894-95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть дядька.

Влітку 1900 р. Лесю Українку спіткало велике горе: різко погіршало здоров'я її друга С.К.Мержинського. І вона приймає рішення їхати у Мінськ, рятувати хворого. В житті поетеси Мержинський важив дуже багато. Пережите в Мінську, особливо останні дні життя Мержинського, полишили згадку, від якої збожеволіти можна,- про це вона напише пізніше Вірі Крижанівській, соратниці Мержинського по підпіллю. А в одну з найстрашніших ночей поетеса створила драматичну поему «Одержима» - «...я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась». С. К. Мержинський помер на початку березня 1901 р.

Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у цій драмі-казці, яка розказує про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.

Свої останні твори Леся Українка писала в стані особливого напруження. Знала, що часу лишалось мало, а сказати хотілось багато... Говорила, що коли б навіть три життя жила, не встигла б все задумане зробити. Виснажлива творчість забирала і без того невеликі сили: «...вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі «лаври», бо таки в буквальному значенні горю й болію кожнісінький раз»]. Невблаганно прогресувала хвороба. Поетеса живе Грузії, на зиму виїжджає до Єгипту. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. Перемагаючи важкі страждання, невтомно працює, виявляючи незвичайну мужність, витримку і незборимість духу.

Так писала вона закляклою від холоду рукою, мандруючи серед бурі розлютованим морем до теплих берегів Єгипту. «...Пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі - та й зникну, обернуся в легенду...».

На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії».

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. в Грузії, в м. Сурамі. Похована вона в Києві на Байковому кладовищі.

Творчість письменниці належить до тієї прогресивної спадщини минулого, яка для кожного нового покоління відкривається новими духовними скарбами, живе у віках, безконечно розвивається, даруючи людям мудрість, мужність і красу.

«Коли б треба було окреслити творчість Лесі Українки одним словом,- писав Максим Рильський,- то найвідповідніше слово було б - боротьба». З'явившись на рубежі двох століть і двох епох, ця творчість стала однією з вершин української літератури.

Ім'я поетеси овіяне всенародною любов'ю. Це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування, її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці - поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.

Hi долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкі? гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк. 1880]

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні,

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть, і настане

Ще я для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну,

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Я не дам свому серденьку спати,

Хоч кругом буде тьма та нудьга,

Хоч я буду сама почувати,

Що на груди вже смерть наляга.

Смерть наляже на груди важенько,

Сніг застеле сувора імла,

Але дуже заб'ється серденько, -

Може, лютую смерть подола.

Так, я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити буду! Геть думи сумні!

2 травня 1890 р.

_____________________________

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

"Самій недовго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті".

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки, -

Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, -

Скажу я: "Разом плачмо, брате мій!"

З його плачем я спів з'єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози - спільні.

Коли ж на довгому шляху прийдеться

Мені почути співи гучні, вільні, -

В моїй душі для них луна знайдеться.

Сховаю я тоді журбу свою

І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо звожу, -

Нових зірок на йому не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, -

Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий?

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

22 мая 1890

* * *

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

ДОСВІТНІ ВОГНІ

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила

Погасли вечірні огні.

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, - покорись темній силі!

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка...

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили...

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, -

Досвітні вогні засвітили!

Досвітні огні переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, -

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, -

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

(1892)

ХВИЛИНИ

Якби мої думи німії

Та піснею стали без слова.

Тоді б вони більше сказали,

Ніж вся отся довга розмова.

Якби мої думи німії

На струни проречисті впали,

Зайшлись би плачем мої струни

І сміхом дитячим заграли.

Мов хвиля морська в ясну бурю,

І темна, й блискуча, й раптова,

І сонцеві рідна, й безодні,

Була б моя пісня без слова.

Важкі побережнії скелі

Зрива переможнеє море;

Невже переможная пісня

Важкого жалю не поборе?

Невже моя пісня не хвиля?

Ой леле! Даремні питання...

Німі мої думи, а руки

Дають лиш німії стискання...

5.02.1900

* * *

* * *

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

***

НАПРОВЕСНІ

He дивуйтесь, що квітом прекрасним

Розцвілася дівчина несміла. -

Так під промінням сонечка ясним

Розцвітає первісточка біла.

Не дивуйтесь, що думи глибокі

Будять речі та сльози пекучі, -

Так напровесні дзвінкі потоки

Прудко, гучно збігають із кручі.

Не дивуйтесь, що серце так рв'яно,

Щиро прагне і волі, і діла, -

Чули ви, як напровесні рано

Жайворонкова пісня бриніла?..

***

* * *

Знов весна, і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

Весно красна! Любі мрії!

Сни мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі...

* * *

Нічка тиха і темна була.

Я стояла, мій друже, з тобою;

Я дивилась на тебе з журбою,

Нічка тиха і темна була.

Вітер сумно зітхав у саду.

Ти співав, я мовчазна сиділа,

Пісня в серці у мене бриніла;

Вітер сумно зітхав у саду...

Спалахнула далека зірниця,

Ох, яка мене туга взяла!

Серце гострим ножем пройняла...

Спалахнула далека зірниця...

***

Леся УКРАЇНКА

I

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слова,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію...

II

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні.

III

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б пророчистії руки,

чого домовить не здолали гуки.

І знав би ти, що є в душі моїй...

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй...

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

2/IX 1904, Тифліс

Леся УКРАЇНКА

КОНВАЛІЯ

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, -

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Он понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає:

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:

"Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!"

Ta й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30/Х 1884]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

3. БЕЗСОННА НІЧ

Цiлу нiч до зорi я не спала,

Прислухалась, як море шумiло,

Як таємная хвиля зiтхала -

І як серце моє стукотiло.

Ночi темної дивнi почвари

Заглядали в безсоннії очi,

I страшнiшi, нiж соннi кошмари,

Тi привиддя безсонної ночi.

Думки-гадки, мов птахи нiчнії,

Налетiли, тяжкi та суворi,

Ох, непевнi тi думи страшнії,

Наче хвилi у півнiч на морі!

Хто одважиться в лiвнiч на море

Своє хибке човенце зiпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Свiтовеє серденьком збагнути?

Той у пiвнiч на море поплине,

Хто не думає ранку дiждати...

Хай же думка моя вiльно лине, -

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурi-негоди

Цiлу нiч буде човен блукати;

Як зiйде сонце правди та згоди,

Я тодi вiчним сном буду спати.

Буде шарпати буря вiтрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б менi доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторiя, 1891